скачать книгу бесплатно
– У суботу я помiстила в часописi «Кронiкл» оголошення про його зникнення, – сказала вона. – Ось вирiзка й чотири його листи.
– Дякую. Яка ваша адреса?
– Камбервелл, Лайон-плейс, 31.
– Адреси мiстера Енджела ви не знаете. А де працюе ваш батько?
– Фiрма «Вестгауз i Марбенк» на Фенчерч-стрит. Вони найбiльшi iмпортери кларету.
– Дякую. Ви дуже вичерпно виклали свою справу. Залиште листа в мене та пам’ятайте мою пораду. Забудьте про цю подiю раз i назавжди.
– Дякую, мiстере Голмс, але це не в моiх силах. Я залишуся вiрною Госмеру й чекатиму його.
Незважаючи на безглуздий капелюшок i простакувате личко, наша вiдвiдувачка мимоволi вселяла повагу шляхетнiстю та вiрнiстю. Вона поклала на стiл папери й пiшла, пообiцявши прийти ще раз, якщо виникне потреба.
Кiлька хвилин Шерлок Голмс сидiв мовчки, склавши кiнчики пальцiв, витягнувши ноги та розглядаючи стелю. Потiм вiн узяв iз полицi стару глиняну люльку, яка завжди служила йому порадником, розкурив ii й довго сидiв, вiдкинувшись на спинку крiсла та потопаючи в густих хмарах блакитного диму. На його обличчi застигла цiлковита байдужiсть.
– Цiкава iстота ця дiвчина, – озвався вiн нарештi. – Набагато цiкавiша, нiж ii iсторiя, до речi, доволi тривiальна. Якщо зазирнете в мою картотеку, то знайдете чимало аналогiчних випадкiв, наприклад, Андоверську справу 1877 року. Щось подiбне сталося й торiк у Гаазi. Загалом, стара iсторiя, хоча в нiй е i деякi новi деталi. Однак сама дiвчина дае багатющий матерiал для спостережень.
– Ви, либонь, побачили багато такого, що для мене виявилося невидимим, – зауважив я.
– Не невидимим, а непомiченим, Ватсоне. Ви не знали, на що звертати увагу, й упустили все iстотне. Я нiяк не можу переконати вас, яке значення може мати рукав, нiготь на великому пальцi або шнурiвка вiд черевикiв. Цiкаво, що ви можете сказати на пiдставi зовнiшностi цiеi дiвчини? Опишiть менi ii.
– Ну, на нiй був сiро-блакитний солом’яний капелюшок iз розлогими крисами та цегляно-червоним пiр’ям. Чорний жакет, оторочений чорним стеклярусом. Сукня брунатна, швидше навiть темно-коричневого вiдтiнку, зi смужками червоного оксамиту на шиi та рукавах. Сiрi рукавички, протертi на вказiвному пальцi правоi руки. Черевички я не розгледiв. У вухах золотi кульчики у виглядi маленьких круглих пiдвiсок. Загалом, це дiвчина цiлком заможна, хоча й дещо вульгарна, щира та безтурботна.
Шерлок Голмс тихенько заплескав у долонi й усмiхнувся.
– Чудово, Ватсоне, ви робите успiхи. Правда, упустили всi iстотнi деталi, зате добре засвоiли метод, i у вас тонке вiдчуття кольору. Нiколи не покладайтеся на загальне враження, друже мiй, зосередьте увагу на дрiбницях. Я завжди спочатку дивлюся на рукави жiнки. А коли маеш справу з чоловiком, мабуть, краще починати з колiн штанiв. Як ви помiтили, у цiеi дiвчини рукави були обшитi оксамитом, а це матерiал, який легко протираеться й тому добре зберiгае слiди. Подвiйну лiнiю трохи вище зап’ястя, у тому мiсцi, де друкарка торкаеться рукою столу, видно чудово. Ручна швейна машина залишае такий самий слiд, але лише на лiвiй руцi, i до того ж на зовнiшньому боцi зап’ястя, а в мiс Сазерленд слiд проходив через все зап’ястя. Потiм я поглянув на ii обличчя i, побачивши на перенiссi слiди пенсне, зробив зауваження щодо короткозоростi та роботи на друкарськiй машинцi, що ii дуже вразило.
– І мене вразило.
– Але це ж цiлком очевидно! Я поглянув на ii взуття й дуже здивувався, помiтивши, що на нiй рiзнi черевики; на одному носак був помережаний, на другому ж – зовсiм гладкий. Далi, один черевик був застебнутий лише на два нижнi гудзики з п’яти, а другий – на перший, третiй i п’ятий гудзики. Коли молода дiвчина, загалом акуратно одягнена, виходить iз дому в рiзних, застебнутих не на всi гудзики черевиках, то не потрiбно бути вкрай розумним, щоб сказати, що вона дуже поспiшала.
– А що ще ви помiтили? – поцiкавився я, як завжди, захоплюючись проникливiстю мого товариша.
– Я помiтив, мiж iншим, що перед вiдходом iз дому, вже зовсiм одягнена, вона щось писала. Ви звернули увагу, що в неi протерлася рукавичка на вказiвному пальцi правоi руки, але не розгледiли, що i рукавичка, i палець забрудненi фiолетовим чорнилом. Вона писала поспiхом i надто глибоко вмочила перо. Це, ймовiрно, сталося сьогоднi вранцi, iнакше плями не були б настiльки помiтнi. Все це дуже цiкаво, хоча й елементарно. Але повернiмося до справи, Ватсоне. Прочитайте менi опис зовнiшностi мiстера Госмера Енджела, поданий в оголошеннi?
Я пiднiс газетну вирiзку до свiтла i прочитав:
«Зник безвiсти вранцi 14-го джентльмен на iм’я Госмер Енджел. Зрiст – п’ять футiв i сiм дюймiв, мiцноi статури, смаглявий, чорнявий, невелика лисина на макiвцi; густi чорнi бакенбарди та вуса; темнi окуляри, легкий дефект мови. Одягнений у чорний пiджак на шовковiй пiдкладцi, чорний жилет, у кишенi носить годинника з золотим ланцюжком, сiрi твiдовi штани, коричневi гетри поверх мештiв iз гумками з обох бокiв. Працював в офiсi на Леднголл-стрит. Кожному, хто повiдомить…» тощо.
– Цього досить. Що стосуеться листiв, – сказав Голмс, пробiгаючи iх очима, – вони дуже банальнi й нiчого не дають для характеристики мiстера Енджела, хiба тiльки, що вiн цитуе Бальзака. Однак е одна обставина, яка вас, певна рiч, вразить.
– Вони надрукованi на машинцi, – здогадався я.
– Головне, що й пiдпис також надрукований на машинцi. Погляньте на акуратне «Госмер Енджел» унизу. Є дата, але немае адреси вiдправника, крiм Леднголл-стрит, а це якось невизначено. Але важливий сам пiдпис, i ми можемо його вважати доказом.
– Доказом чого?
– Любий друже, невже ви не розумiете, яке значення мае цей пiдпис?
– Щиро кажучи, нi. Можливо, вiн хотiв залишити за собою можливiсть заперечувати справжнiсть пiдпису в разi пред’явлення позову за порушення обiцянки одружитися.
– Нi, суть не в цьому. Щоб вирiшити це питання, я напишу два листи: один – фiрмi в Сiтi, друге – вiтчиму молодоi дiвчини, мiстеру Вiндiбенку, i попрошу його зайти до нас завтра о шостiй годинi вечора. Спробуемо вести перемовини з чоловiчою частиною родини. Поки не отримаемо вiдповiдi на цi листи, ми зовсiм нiчого не зможемо вдiяти, тому вiдкладемо цю справу.
Знаючи про тонку проникливiсть мого приятеля та його надзвичайну енергiйнiсть, я був упевнений, що якщо вiн так спокiйно ставиться до розкриття цiеi дивноi таемницi, отже, мае на це вагомi пiдстави. Я знав лише один випадок, коли вiн зазнав невдачi, – iсторiя з королем Богемii та зi свiтлиною Ірен Адлер. Однак пам’ятав i про таемничий «Знак чотирьох», i про незвичайнi обставини «Етюду в багряних тонах», тому давно переконався, що, якщо вже вiн не зможе розплутати якусь загадку, отже, ii просто не iснуе.
Голмс усе ще курив свою чорну глиняну люльку, коли я пiшов, нiтрохи не сумнiваючись, що до мого повернення наступного вечора в його руках уже будуть усi нитки справи про зникнення нареченого мiс Мерi Сазерленд.
Назавтра я цiлий день провiв бiля лiжка важкохворого пацiента. Лише близько шостоi вечора я нарештi звiльнився, стрибнув в екiпаж i поiхав на Бейкер-стрит, остерiгаючись запiзнитися до розв’язки цiеi маленькоi драми. Однак Голмса я застав, коли той куняв у крiслi. Величезна кiлькiсть пляшок, пробiрок та iдкий запах соляноi кислоти свiдчили про те, що вiн присвятив весь день своiм улюбленим хiмiчним дослiдам.
– Ну що, з’ясували, у чому рiч? – спитав я, коли ввiйшов до покою.
– Авжеж, це був бiсульфат барiю.
– Нi-нi, я питаю про цю таемничу iсторiю.
– Ах он воно що! Я думав про солi, над якими працював. А в цiй iсторii нiчого таемничого немае. Втiм, я ще вчора казав, що деякi деталi достатньо цiкавi. Шкода лишень, що цього мерзотника не можна притягнути до вiдповiдальностi.
– Але хто ж цей iндивiд, i навiщо вiн покинув мiс Сазерленд?
Голмс розтулив рота, щоб вiдповiсти, але в цю мить у коридорi почулися важкi кроки, пiсля чого у дверi постукали.
– Це вiтчим дiвчини, мiстер Джеймс Вiндiбенк, – поiнформував Голмс. – Вiн повiдомив, що буде о шостiй годинi. Заходьте!
Увiйшов чоловiк рокiв тридцяти, середнього зросту, плечистий, поголений, чорнявий, iз ввiчливими вкрадливими манерами та надзвичайно гострим, проникливим поглядом сiрих очей. Вiн запитально поглянув на Голмса, потiм на мене, поклав свiй цилiндр на буфет i з легким поклоном сiв на найближче крiсло.
– Доброго вечора, мiстере Джеймс Вiндiбенк, – привiтався Голмс. – Гадаю, що цей лист на машинцi, в якому ви обiцяете прийти до мене о шостiй годинi вечора, написали ви?
– Атож, сер. Даруйте, що трохи запiзнився, але, бачте, я не завжди маю достатньо часу. Дуже шкодую, що мiс Сазерленд потурбувала вас цими дурницями: менi здаеться, що краще не посвячувати стороннiх у сiмейнi неприемностi. Я рiшуче заперечував проти ii намiрiв звернутися до вас, але ви, мабуть, помiтили, яка вона нервова й iмпульсивна, i вже якщо щось задумала, переконати в зворотному ii нелегко. Певна рiч, я нiчого не маю проти вас особисто, адже ви не пов’язанi з державною полiцiею, але все ж неприемно, коли сiмейне горе стае загальним надбанням. Крiм цього, навiщо даремно витрачати грошi. Ви все одно не знайдете цього Госмера Енджела.
– Навпаки, – спокiйно заперечив Голмс, – маю всi пiдстави вважати, що зможу знайти мiстера Госмера Енджела.
Мiстер Вiндiбенк сiпнувся та впустив рукавичку.
– Дуже радий це чути, – пробелькотiв вiн.
– Чи ви знали, що будь-яка друкарська машинка мае iндивiдуальнi особливостi такою же мiрою, як i почерк людини? – спитав Голмс. – Якщо виключити абсолютно новi машинки, то годi й шукати двох, якi друкували б цiлком однаково. Однi букви зношуються сильнiше за iншi, деякi – тiльки з одного боку. Зауважте, наприклад, мiстере Вiндiбенк, що у вашiй записцi буква e розпливаеться, а у лiтери r немае хвостика. Є ще чотирнадцять характерних ознак, але цi одразу ж кидаються у вiчi.
– У нашому офiсi на цiй машинцi пишуть усi листи, i шрифт, без сумнiву, трохи стерся, – погодився наш вiдвiдувач, спрямувавши на Голмса проникливий погляд.
– А тепер, мiстере Вiндiбенк, покажу вам щось дуже цiкаве, – продовжував Голмc. – Маю намiр найближчим часом написати невелику роботу на тему «Друкарськi машинки та злочини». Це питання цiкавить мене вже давно. Ось чотири листи, написанi зниклим. Усi вони надрукованi на машинцi. Погляньте: у них усi e розпливаються й у всiх r немае хвостикiв, а якщо скористатися моею лупою, можна також виявити й iншi чотирнадцять ознак, про якi я згадував.
Мiстер Вiндiбенк пiднявся з крiсла й вхопив свого капелюха.
– Не можу гаяти час на безглузду балаканину, мiстере Голмc, – сказав вiн. – Якщо зможете затримати цього чоловiка, хапайте його й повiдомте менi.
– Ясно, – заявив Голмc, пiдiйшов до дверей i обернув ключ у замку. – У такому разi повiдомляю, що я його затримав.
– Як! Де? – вигукнув Вiндiбенк, смертельно зблiд, озираючись, як пацюк, що потрапив у пастку.
– Не варто, справдi, годi, – чемно промовив Голмс. – Ви тепер нiяк не зможете вiдвертiтися, мiстере Вiндiбенк. Усе це дуже ясно, i ви зробили менi дуже нечемний комплiмент, припустивши, що я не зможу вирiшити таке просте завдання. Сiдайте, i поспiлкуемося.
Наш гiсть упав на крiсло. Обличчя його викривилося, на чолi виступив пiт.
– Це… це – непiдсудна справа, – бурмотiв вiн.
– Боюся, що ви маете рацiю, але, мiж нами кажучи, Вiндiбенку, з таким жорстоким, егоiстичним i безсердечним шахрайством я ще не стикався. Зараз спробую розповiсти, як розвивалися подii, а якщо я в чомусь помилюся, то виправте мене.
Вiндiбенк сидiв зiщулившись i низько понуривши голову. Вiн почувався цiлковито спустошеним. Голмс поклав ноги на решiтку камiна, вiдкинувся назад i, заклавши руки до кишень, узявся розповiдати швидше собi самому, нiж нам:
– Чоловiк одружуеться з жiнкою, набагато старшою за нього самого, спокусившись на ii грошi; вiн також користае з прибуткiв своеi падчерки, оскiльки вона живе з ними. Для людей iхнього кола це вельми солiдна сума, i втратити ii – вiдчутний удар. Заради таких грошей варто й потрудитися. Пасербиця мила, щира, але ii серце жадае кохання, i жодних сумнiвiв, що завдяки ii помiтнiй зовнiшностi й чималим прибуткам вона недовго залишиться неодруженою. Замiжжя ii, однак, означае втрату рiчного прибутку в сто фунтiв. Що ж робить вiтчим, аби цьому запобiгти? Вiн вимагае, щоб вона сидiла вдома, забороняе iй зустрiчатися з людьми близького iй вiку. Скоро вiн переконуеться, що цих заходiв недостатньо. Дiвчина починае пручатися, наполягати на своiх правах i, нарештi, заявляе, що хоче пiти на якийсь бал. Що ж робить тодi ii метикуватий вiтчим? Розробляе план, який робить бiльше честi його розуму, нiж серцю. З вiдома своеi дружини та з ii допомогою вiн змiнюе свою зовнiшнiсть, приховуе за темними окулярами своi проникливi очi, наклеюе вуса та пишнi бакенбарди, приглушуе свiй дзвiнкий голос до улесливого шепоту i, зловживаючи короткозорiстю юнки, з’являеться як мiстер Госмер Енджел i усувае конкурентiв своiм наполегливим залицянням.
– Це був жарт, – простогнав наш вiдвiдувач. – Ми не думали, що вона так захопиться.
– Можливо. Та що б там не було, молода дiвчина таки закохалася. Вона знала, що вiтчим у Францii, i тому не могла нiчого запiдозрити. Вона була задоволена увагою цього джентльмена, а гучне схвалення з боку матерi ще бiльше посилило ii почуття. Чудово розумiючи, що реального результату можна досягнути лише рiшучими дiями, мiстер Енджел навiдуеться в будинок. Почалися побачення, потiм заручини, якi мали б нашкодити дiвчинi вiддати свое серце iншому. Але весь час дурити неможливо. Уявнi поiздки до Францii вельми обтяжливi. Залишався один вихiд: довести справу до такоi драматичноi розв’язки, щоб у душi молодоi дiвчини залишився одвiчний слiд i вона на якийсь час збайдужiла б до залицянь iнших шанувальникiв. Звiдси вимога присягнути на Бiблii, натяки на можливiсть несподiваних подiй у день весiлля. Джеймс Вiндiбенк хотiв, аби мiс Сазерленд була мiцно пов’язана з Госмером Енджелом i навiть не здогадувалася про його долю. Тодi, за його розрахунками, вона щонайменше десять рокiв цуралася б чоловiкiв. Вiн довiз ii до дверей церкви, але далi йти не мiг i тому вдався до старого виверту: увiйшов в карету через однi дверцята, а вийшов через iншi. Гадаю, що подii розгорталися саме так, мiстере Вiндiбенк?
Тим часом наш вiдвiдувач встиг таки опанувати себе й пiднявся з крiсла. Холодна посмiшка була на його блiдому обличчi.
– Може, так, а може, i нi, мiстере Голмс, – сказав вiн. – Але якщо ви такi розумнi, то вам варто було б знати, що зараз закон порушуете саме ви. Я нiчого протизаконного не зробив, ви ж, замкнувши мене в цiй кiмнатi, чините насильство над особистiстю, а це право переслiдуе.
– Авжеж, закон, як ви кажете, у вашому випадку безсилий, – погодився Голмс, вiдмикаючи та вiдчиняючи дверi, – проте ви заслуговуете на прочуханку. Якби в цiеi молодоi дiвчини був брат або приятель, йому варто було б гарненько вiдшмагати вас батогом.
Побачивши нахабну посмiшку Вiндiбенка, вiн вибухнув.
– Це не входить у моi обов’язки, але, присягаюся Господом, що не вiдмовлю собi в задоволеннi.
Вiн ступив, щоб зняти зi стiни мисливський стек, але не встиг простягнути руку, як на сходах почувся дикий тупiт, важкi вхiднi дверi гучно грюкнули, i ми побачили у вiкно, як мiстер Вiндiбенк щодуху мчить вулицею.
– Безпардонний мерзотник! – засмiявся Голмс, вiдкидаючись на спинку крiсла. – Цей юнак котитиметься вiд злочину до злочину, поки не скiнчить на шибеницi. Ще б пак, справа певним чином була не позбавлена цiкавостi.
– Я не зовсiм вловив хiд ваших мiркувань, – зауважив я.
– Певна рiч, iз самого початку було ясно, що цей мiстер Госмер Енджел мав якусь причину для своеi дивноi поведiнки; так само очевидно, що единий, кому цi подii могли би бути вигiдними, – вiтчим. Той факт, що наречений i вiтчим нiколи не зустрiчалися, а навпаки, один завжди з’являвся за вiдсутностi iншого, також щось та й значив. Темнi окуляри, дивний голос i пишнi бакенбарди пiдказували думку про переодягання. Моi пiдозри пiдтвердилися тим, що пiдпис на листах був надрукований на машинцi. Либонь, мiс Сазерленд добре знала почерк Вiндiбенка. Як бачите, усi цi окремi факти, а також i багато iнших, не таких значних деталей влучали в одну точку.
– А як ви iх перевiрили?
– Натрапивши на слiд, було вже неважко знайти докази. Я знаю фiрму, в якiй працюе цей чоловiк. Я взяв опис зовнiшностi зниклого, поданий в оголошеннi, й, усунувши з нього все, що могло бути викликане переодяганням (бакенбарди, окуляри, голос), надiслав прикмети фiрмi з проханням повiдомити, хто з iхнiх комiвояжерiв схожий на цей опис. Ще ранiше я помiтив особливостi друкарськоi машинки й написав Вiндiбенку на службову адресу, запрошуючи його зайти сюди. Як я й очiкував, вiдповiдь його також була надрукована на машинцi, шрифт якоi виявляв тi ж дрiбнi, але характернi дефекти. Тiею ж поштою я отримав листа вiд фiрми «Вестгауз i Марбенк» на Фенчерч-стрит. Вони повiдомили, що за всiма ознаками це мае бути iхнiй службовець Джеймс Вiндiбенк. От i все!
– А як же бути з мiс Сазерленд?
– Якщо я розкрию iй таемницю, вона не повiрить. Згадайте стару перську приказку: «Небезпечно забирати в тигрицi тигреня, а в жiнки – ii оману». У Хафiза стiльки ж мудростi, як i в Горацiя, i стiльки ж знання життя.
Таемниця Боскомськоi долини
Одного ранку, коли ми з дружиною снiдали, покоiвка подала менi телеграму вiд Шерлока Голмса: «Чи не могли б ви звiльнитися на два днi? Викликаний на захiд Англii зв’язку трагедiею Боскомськiй долинi. Буду радий якщо приеднаетеся до мене. Повiтря пейзаж чудовi. Виiздiть Паддiнгтона 11.15».
– Ти поiдеш? – поцiкавилася дружина, ласкаво поглянувши на мене.
– Навiть не знаю. Нинi маю дуже багато пацiентiв…
– О, Анструзер iх прийме! Останнiм часом ти маеш стомлений вигляд. Поiздка пiде тобi на користь. І ти завжди так цiкавишся справами, що iх розслiдуе Шерлок Голмс.
