скачать книгу бесплатно
– Ця клята Роксолана нашого султана зурочила!
– Чаклунка!
– Нам не платили вже рiк!
– Худоба краще живе!
– Веди нас на Украiну!
– Вiддай Роксолану по-доброму!
– Все спалимо!
– Де наш Ахмед-паша?
– Де царевич Мустафа?
Доскакавши до центру, султан спiшився, пiднiс руку. Все стихло. І направили на султана шаблi i списи. А падишах тихо i спокiйно сказав:
– З усiма говорити не можу. Нехай виступлять три провiдники!
Вiдразу ж виступили три бувалi аги i стали всерединi кола з мечiв.
Затягнулося мовчання. Раптом Падишах, не сказавши нi слова, блискавичним рухом руки вихопив шаблю i трьома ударами на мiсцi зарубав усiх трьох так скоро, що нiхто й отямитися не встиг.
Скрикнув натовп…
У покоях Роксолани перебував i Мустафа в повному обладунку царевича. Вiн заспокоював, як мiг, молодшого Баязеда. Жiнка дивилася на заграву ночi, прислухалася до несподiваноi тишi, а потiм знову все наповнилося криками.
І знову в покоi вбiг, вже не стукаючи, переляканий евнух:
– О султанше! Кажуть, що нашого повелителя вбили!
Потiм упав на колiна перед малим Мустафою:
– Тепер ви, о божественний Мустафо, наш султан! Яничари, якi люблять вас i поважають, величають вас! Вони вимагають видати iм Роксолану Хюррем та ii дiтей. Інакше всiх нас… І все тут спалять… Що робити?
– Геть, собако! – крикнув на нього Мустафа i вийшов перед Роксоланою, витягнувши свою маленьку шаблю.
Роксолана була перелякана на смерть. Судорожно притискаючи дiтей, вона дивно подивилася на хлопчика, що стояв перед нею i прислухався до крокiв у коридорi. А вони наближались, як i збудженi голоси людей.
Дверi вiдчинились, i на порозi з’явився Сулейман, увесь закривавлений. Кинувся до Роксолани i дiтей.
– Усе позаду! – сказав султан. – Вони кинули зброю i вимолюють прощення…
…Сидiли удвох на березi неспокiйного моря. Догоряли вогнища, стихала нiч.
– Що ти зробиш iз ними? – запитала Роксолана.
– Передам у вiйськовий суд. Усiх iх буде страчено. Можна помилувати злочинця i навiть убивцю, але не можна помилувати вiйсько, що враз учинило бунт. Їх трупи кинуть собакам.
– Це жорстоко, Сулеймане!
– Але справедливо. Народ, який змилуеться над бунтiвниками, що повстали проти влади, даноi самим Аллахом, сам буде розтерзаний голодними псами.
Роксолана затулила обличчя долонями:
– Сьогоднi найстрашнiший день у моему життi. Знаеш чому?
– Чому?
– Тому що я сьогоднi побачила майбутне своiх дiтей. Як тiльки Мустафа сяде на престолi, моiх дiтей задушать? – Голос ii зривався. – Скасуй закон Фатiха!
Султан обiйняв ii:
– Цього не можу зробити… Адже це вирiшуе рада улемiв пiсля смертi султана. Але поки я живий, не бiйся за дiтей.
Роксолана випросталась i сказала рiзко:
– Ти бездушний i жорстокий! Ти вважаеш себе центром свiту! Думаеш, усе зникне пiсля твоеi смертi? Але дiти залишаться! Навiщо я iх народжувала?
У свою чергу випроставсь i Сулейман. Вiн сухо мовив:
– Хiба можна так говорити iз султаном? Султан думае про долю держави. Мусить бути кiлька спадкоемцiв, тому що е хвороби, нещаснi випадки… А коли вибирають на престол старшого з тих, що вижили, тодi решта вирушають у царство вiчного блаженства… Така доля у синiв султана. Мектуб – так заведено… Інакше брат пiде на брата, i вiйни знищать державу… Розумiеш? Сумно, що ти думаеш про дiтей бiльше, нiж про чоловiка. Тому що дiти вмирають, народжуються, а чоловiк один. Тим бiльше, якщо вiн – султан.
Роксолана дивилася на нього з подивом, нiби вперше вiдкрила в ньому щось небачене. Потiм вiдвернулася, спрямувавши погляд на море.
Мовчала. Сутенiло море, нескiнченне i загадкове.
Хвилi раз по раз розбивались об берег, розпадаючись бiлою пiною.
Уперше за багато рокiв Роксолана i Сулейман сидiли поруч вiдсторонено. Кожен думав про свое. Нарештi жiнка сказала:
– Дозволь менi здiйснити паломництво у святi землi, в Мекку, хочу помолитися перед труною Пророка. Подякувати йому за сьогоднiшне твое спасiння, за твою мужнiсть. Хочу попросити вибачення за моi грiхи, якi були i ще, може, будуть…
Султан зважив ii слова i холодно вiдповiв:
– Це мудро. Непотрiбнi розмови про тебе вщухнуть. Усi правовiрнi будуть хвалити розум i благочестя твое.
– Я хочу взяти з собою своiх дiтей, Мустафу. Нехай будуть ближче до Пророка.
– Бережи iх… Це дуже важка i небезпечна подорож, через пустелi та гори. Там i розбiйники, i звiрi дикi. Я тобi дам хорошу охорону.
Розмовляли, не дивлячись одне на одного. Море розбивалося бiля iхнiх нiг.
Гори, випаленi вулканiчним вогнем, пiдносилися до неба. Кам’яна пустеля дихала жаром. Попереду йшов бедуiн у бiлому бурнусi, за ним Роксолана, Мустафа, охорона. Люди були виснаженi, на жiнцi подерся одяг, але вона вперто йшла вгору.
Увечерi на кам’яному плато розбили табiр. Потомленi люди, всi, окрiм варти, спали, а Роксолана сидiла, дивлячись на тривожно-кривавий захiд сонця. Потiм перевела погляд на сплячого Мустафу.
Наставала нiч. А вранцi Роксолана, з чорними колами пiд очима через безсонну нiч, сказала Азi яничарiв:
– Я хочу пiднятися на вершину цiеi святоi гори. Помолитись. А ви залишайтеся тут.
Упав на колiна мужнiй воiн:
– Даруйте, могутня султанше Роксолано Хюррем, великий султан наказав супроводжувати вас усюди… І ви до того ж утомилися… Чи не краще повернутися в табiр, де вас чекають дiти…
Але Роксолана була непохитна:
– Тут уже недалеко.
Коли вона вiдiйшла досить далеко, Мустафа скочив на ноги i кинувся за нею. Дорогу йому хотiв перепинити ага, але спритний царевич вислизнув iз його обiймiв i гнiвно крикнув:
– Як ти смiеш! Я пiду з Роксоланою! А вам наказую чекати нас тут!
Султанша зупинилась i мовчки чекала хлопчика. Стражник низько схилив голову перед спадкоемцем престолу…
Коли дерлися на вершину ледь помiтною стежкою, Роксолана увесь час поглядала на хлопчика, який спритно пiднiмався, чiпляючись за гостре камiння.
Над ними висiло небо, вицвiле вiд спеки. Кружляв орел. Пiд ними розкинулися дикi скелi найрiзноманiтнiших форм i кольорiв – нiбито якийсь гiгантський скульптор створив тут образ первозданного хаосу.
Усе ближче до вершини… Раптом зблiдла Роксолана – оступилась i зрушила камiнь, який ударив по руцi хлопчика. Вiн закричав, утратив рiвновагу i покотився до краю прiрви. Але в останню мить учепився однiею рукою за гострий камiнь. Друга його рука i ноги ковзали гладенькою скелею, не знайшовши опори.
– Роксолано… – крикнув. – Роксi…
А султанша стояла нагорi, нерухомо. Секунди перетворилися на вiчнiсть. Заплющила очi. На ii обличчi вiдбивалася страшна боротьба, яка вiдбувалась у душi… Вона насилу розплющила очi – у них був вираз смертельноi муки.
– Допомо… – кричав хлопчик, не маючи можливостi видертися на плато. Камiнь пiд його рукою хитнувся…
Подивився на Роксолану – очi iхнi зустрiлися. Здригнулася. Вона кинулася до Мустафи, в останню мить схопила його, притягла до себе. Обiйняла, пригорнула до грудей…
Коли спустилася вниз, запитала бедуiна-провiдника:
– На цiй горi живе дервiш, який передбачав появу султаншi Мiсафiр. Де його знайти?..
Ішла кам’янистою стежкою до дервiша сама. Вечорiло… Божий старець молився у своiй печерi, посеред якоi горiло багаття. Сиве волосся дервiша дiставало до нiг, а занедбанi нiгтi були схожi на кiгтi орла. Привiталася з ним i запитала, опустивши очi, як молiльниця:
– Ти, Божий старцю, лiкуеш хворе тiло i хвору голову? Ти пророкуеш майбутне?
Старець пiдiйшов, пильно подивився на неi, в ii очi.
Свiт закрутився перед Роксоланою… Прийшла до тями, коли вже сидiла на кам’янiй лавi, а старець щось кидав у вогнище.
– Ти знаеш, хто я? – тихо запитала його Роксолана.
– Знаю, о, султанша Мiсафiр… Ти – наймогутнiша з жiнок свiту.
– Знаеш, що мучить мене, рве мое серце?
– Знаю, дочко моя.
– Так скажи менi… Що буде з дiтьми моiми?.. Чи Мустафа, син Сулеймана, сяде на престолi батька i дiда свого?
Обличчя старця спохмурнiло. Кинув у вогонь iще якiсь зернятка:
– Дивися сюди…
У бiлих клубах диму, у вiдблисках вогню почали з’являтися перед Роксоланою невиразнi видiння, якiсь обриси предметiв, людей…
І чуе голос Роксолана, чи старця, чи когось iншого, слова якого, вiдлунням повторюються в ii головi:
– Мустафа… син Сулеймана… законний спадкоемець його… не сяде на престолi… батька i дiда свого!..
– Чому? – чуе Роксолана свiй голос.
– Уб’е його могутня султанша Мiсафiр!
Роксолана знепритомнiла. Прийшовши до тями, запитала:
– Як?
– Рукою мужа свого… i батька Мустафи…
– Ти знаеш ii план? – закричала Роксолана iз забобонним страхом.
І бачить вона Мустафу, дорослого, чоловiка середнiх рокiв, налитого чоловiчою красою… Вченого, що пише якiсь листи… Сулеймана, постарiлого, сивого, що показуе цi листи синовi…
– Бачу, бачу, моя дитино… Минають роки… Бачу царевича Мустафу… його звинуватять у змовi проти батька… звинуватять у тому, що вiн захотiв зайняти престол… бачу вченого… який пiдкуплений султаншею Мiсафiр… пiдробляе листи безневинного Мустафи… пiдробляе так майстерно, що i сам Мустафа… не змiг перед батьком… вiдрiзнити своi листи вiд пiдроблених. І гине Мустафа смертю безневинного…
Дивився на Роксолану дивний старець, очi якого блищали в екстазi, i щось шепотiв. Побачила Роксолана, як у присутностi Сулеймана нiмi кати дiльсизи накинули на шию Мустафи чорний шовковий шнурок i задушили сина на очах у батька…
Тяжко переживав цю кару Сулейман… Повернувся до Роксолани i дивився в ii душу.
А голос вiв далi:
– А сяде на престол син Мiсафiр – Селiм… Його молодшого брата Баязеда буде знищено… А потiм стане султаном онук Мiсафiр – Мурад… i за його наказом задушать дев’ятьох його братiв…
У клубах диму йшов до Роксолани ii чоловiк Сулейман, простягаючи до неi руки, немов благаючи про щось…
– Коли загине безневинний Мустафа, тодi почнеться розбрат у державi Османiв… І повiльно згасне його велич…
Пiдвелася Роксолана. Довго мовчала, опановуючи себе. Блiда, як береза, оповита снiгом.
Мовчала довго, дивлячись на вогонь. Сказала тихо:
– Вiд любовi не змогла врятуватись… А чи зможу я врятуватися вiд долi?
Повiльно вийшла з печери. Постарiла вiдразу на десять рокiв.
