скачать книгу бесплатно
Коли сiдало сонце за хмари, сотворила вечiрню молитву. Поруч iз нею – Мустафа, Селiм, Баязед. Вiддалiк – служники.
Сидiли на горi, на кам’яному плато, на молитовних килимках обличчям до Мекки.
Перед нею розстилалося пiвсвiту, яким вона повелiвала.
Перед нею стелилися столiття. Вона була iхньою володаркою.
Перед нею простелилася доля, але вона не була ii володаркою.
«Аллаху Акбар! Ла iллага iл Аллах! Ва Магомет расул Аллах», – шепотiли ii губи, але душа ii вимовляла iншу молитву. І бачила вона рiдну Украiну, Рогатин, церковцю з хрестом, i лик Богородицi…
Як жива, дивилася на Роксолану Божа Матiр, тримаючи у своiх руках Немовля, i не вiдомо було, що саме в ii сумних усе розумiючих очах – засудження чи прощення…
Бастард
Пролог
Темноi холодноi ночi двое стояли на мурi, й довгим i страшним було iхне очiкування.
– Чи готовi воiни? – запитав той, що носив на сивiй головi чотиризубий княжий вiнець. – Чи заряджено катапульти i чи кипить смола?
Лучники завмерли бiля бiйниць, i готовi були катапульти, i смола пузирилася в чорних чанах.
– Що ти там бачиш? – запитав вiнценосний у того, хто стоiть поруч, бо той мав силу бачити в темрявi, i на сто верст уперед, i на десять лiктiв пiд землею.
– Бачу, – вiдповiв той, – бачу незлiченнi загони, i сталь палахкотить при свiтлi смолоскипiв, i веде iх твiй син.
Вiнценосний розреготався:
– Скорiше земля розколеться, як гнилий горiх, нiж вiн добереться до наших стiн!
А вiтер вив, i вiд кожного смолоскипа тягнулася чорна стрiчка диму.
– Що ти бачиш тепер? – знову запитав князь.
– Бачу, дiти моi, як пастки, прихованi в землi, жадiбними пащами хапають воiнiв, пожирають iх разом iз панцирами, i крик та стогiн здiймаються над лiсом. Половина вiйська загинула, але твiй син уцiлiв.
– Скорiше небо згорнеться в сувiй, нiж вiн вiзьме замок! – розсмiявся князь.
А нiч ревла, i мчали по небу клаптi хмар, i далеко ще було до свiтанку.
– Скажи менi, що ти бачиш зараз? – запитав вiнценосний, i вiтер здибив його сиве волосся.
– Бачу, – тихо сказав той, що стояв поруч, – як б’ються з вiйськом змii та хижi птахи, як падають нашi вороги, але iншi ступають по iхнiх трупах. Бачу море iхнiх смолоскипiв; бачу роти, роззявленi в бойовому кличi. Ось дiти моi, жадiбнi жовтi марева, убивають iх цiлими загонами, але твiй син уцiлiв, за ним рухаються тi, що залишилися живими!
Князь звiв кулаки до неба:
– Скорiше лiси проростуть корiнням догори, скорiше рiчки здiймуться на диби, скорiше мати пожере немовля, нiж вiн отримае вiнець!
І ось уже всi, хто був на стiнi, побачили вогнi смолоскипiв i блиск сталi.
– Що ти бачиш тепер?! – люто вигукнув князь, але спiврозмовник не вiдповiв – iз середини лоба його стирчала стрiла.
І тодi закричав князь, закликаючи до бою, i луною вiдгукнулися його воiни, а тi, що прийшли з вогнями, рушили на приступ.
Залiзнi гаки впивалися в камiнь, як хижi пазурi впиваються в плоть. Струмками димiла кров, i потоками лилася гаряча смола. І вiдступили вiд стiн тi, що прийшли, i великi були iхнi втрати. Переможно закричав князь – але кинджал встромився йому в спину, тому що син його таемно проник у замок через пiдземну нору.
І впав князь, i скотився вiнець iз його голови, i безлiч рук потягнулося до вiнця – але тi, що торкнулися його, вмирали на мiсцi. І закричав княжий син, i голос його розкотився, подiбно до грому:
– Княжа кров у моiх жилах! Спадщину – тiльки спадкоемцевi!
І схопив вiнець, i настромив на голову, й тi, що прийшли з ним, пiднеслися духом, а оборонцi втратили мужнiсть…
І настав свiтанок, i зграi ворон зрадiли, злетiвши на княжий бенкет. І чорними клубами здiймався дим, i сходини зробилися слизькими вiд пролитоi кровi.
І сказав чаклун, що всю нiч помирав зi стрiлою в лобi, – бо довго, дуже довго помирають чаклуни:
– Прокляття на весь рiд ваш i на всi його колiна. Навiки, навiки сини вашi будуть убивати своiх батькiв. Проклинаю i пророкую: навiки.
1
Сонце стояло вже високо, коли вiн, голодний, кинув заплiчний мiшок у траву.
Нiколи в життi вiн не бачив такоi трави – густоi, лискучоi, як шерсть ситого i здорового звiра. Йому здавалося, що все тут лиснiе вiд задоволення – i дерева, здоровеннi, в три обхвати, i нелякана звiрина – он польова миша дивиться i не боiться, – i птицi, i бiлявi квiточки…
Вiн iще раз озирнувся i, гмикнувши, потягнув iз пiхов меч.
Укотре серце його солодко завмерло, коли без звуку, без скреготу свiту явилося широке ясне лезо, зловило плоским боком сонячний промiнь i вiдправило його Станковi у вiчi.
Вiн примружився.
Тягар, який лежить у його долонi, був силою i владою. Жолобок на мечi був прямою дорогою, з якоi не звернути. Щасливо всмiхнувшись, вiн зробив бойову стiйку.
Перша позицiя. Друга позицiя. Удар – вiдсiч. Удар – противник уражений у плече. Вiдсiч удару ззаду… Пiдступний негiдник! Розворот… Серiя ударiв, противник стiкае кров’ю, але лiзуть новi й новi, тож меч у його руцi перетворюеться на блискуче залiзне вiяло…
Вiн не втомлювався. Вiн узагалi нiколи не втомлювався, кисть його оберталася з шаленою швидкiстю, i гуло повiтря, розiтнуте лезом. Раз – вiд лiктя, два – вiд плеча, круговий захист…
– Пiдходьте! А-а-а! Отримали? Ще хочете? На! На!
Крики народжувалися самi, i вiн не пам’ятав, що кричав. Вiн був сильний i, звичайно ж, смертельно небезпечний, i вiд того, що вiн сильний i небезпечний, вiд скаженоi радостi м’язiв йому хотiлося заспiвати, але хто ж спiвае пiд час бою?!
– Небо на помiч! – почулося з-за спини.
Станко ще нiчого не встиг подумати, а тiло його вже розверталось i меч уже пiднiмався назустрiч голосу. Вiн повернувся i завмер у бойовiй стiйцi.
Той, хто налякав його, позадкував за темний стовбур i звiдти пробурмотiв примирливо:
– Тихо, хлопче, мир… Мир, хлопче! Що ти…
Станко перевiв дух. Меч у його руцi трохи опустився, i той, що ховався за стовбуром, тут же осмiлiв i виглянув.
Йому, схоже, було далеко за сорок, i був вiн не те щоб худий – сухорлявий, i не те щоб бородатий – так, зарослий дуже густою щетиною.
– Що ти, хлопче, я ж не стражник, придивись як слiд…
Станко i без того дивився обома. На незнайомцевi були вовнянi штани, ретельно заправленi у високi черевики на шнурiвцi, невизначеного кольору сорочка i бувала шкiряна безрукавка; на поясi довгий кинджал у пiхвах.
– Прибери свою iграшку, хлопче… Ну, промишляеш – i промишляй собi – менi байдуже…
Станко опустив меч.
– Я не браконьер, – сказав вiн хрипко.
– Так? – здивувався незнайомець. – Ну, тодi гуляв, значить, i заблукав… у землях князя Лiго, на якi якщо хто ступив – ноги вiдрубують…
У душi Станка ворухнулася холодна змiйка, i тому вiн сказав дуже голосно:
– Не лякай. Не боюся.
Незнайомець реготнув. Ступив уперед – i красномовно подивився на меч Станка. Той картинним жестом загнав зброю в пiхви.
Незнайомець наблизився. Очi його виявилися блакитними – настороженими й глузливими водночас. Очi цi за секунду оббiгли Станка з голови до п’ят – i повернулися, щоб повторити огляд ретельнiше.
– Здалеку ти прийшов, чи що? – поцiкавився недбало, глянувши на стоптанi Станковi черевики.
– Прийшов, звiдки дорога лежала, – вiдгукнувся Станко в тон.
Незнайомець глянув у вiчi йому – цього разу скрушно i дбайливо:
– Землi тут багатi, це вiрно… Та тiльки повертайся, хлопче. Добре ще, коли просто ноги вiдрубають, правду кажу тобi! Упiймали тут нещодавно одного хлопця, теж у землях князя промишляв… Слухай, iди скорiше, поки цiлий, добре?
Деякий час вони просто дивились один на одного.
– На меч свiй сподiваешся? – запитав незнайомець тихо. – Та це ж на один твiй меч тут кiлька сотень знайдеться…
– Дбайливий ти, – Станко знову посмiхнувся. – А сам хто такий? Лiсовий дух? Король дiброви?
– Я?
Станко побачив, як дбайливий вираз ув очах незнайомця змiнюеться новим – схоже, це була трохи перебiльшена покiрнiсть долi:
– Я?
Вiн винувато розвiв руками, як селянин, який повернувся з базару без виторгу в кишенi. Схилив голову на плече, всiм своiм виглядом показуючи: я браконьер i е, i не приховую цього, адже передi мною не стражники, а шмаркатий хлопчисько, хоча i здоровий, i з мечем…
Станко пирхнув i пiшов за своiм заплiчним мiшком.
– Стривай! – закричав йому вслiд незнайомець. – Ілiяш мене звати… У тебе сильце чи сiтка?
– Я не браконьер, – заявив Станко, закидаючи мiшок за спину.
– Та облиш… Послухай, не втiкай, ти мене боiшся, чи що?
– Тебе?! – Станко обернувся, заготовивши на обличчi зарозумiлу гримасу, яка тут же, одначе, випарувалася, тому що цей самий Ілiяш тримав у опущенiй руцi тушку зайця, що казна-звiдки взялася.
Живiт Станко жалiбно заплакав. Ілiяш вiтально хитнув тушкою, як квiткарка весiльним букетом:
– Засмажимо за традицiею… Завтра – невiдомо що, раптом – стражники або вепр там скажений… Я ж бачу – ти не зрадник, хороший хлопець, тiльки дуже вже молодий…
Станко помовчав.
– Це вiрно, – сказав вiн нарештi, знiмаючи з плечей мiшок, – я не зрадник.
Ілiяш особливо ретельно вибирав мiсце для багаття – на пiску, в улоговинцi, щоб слiдiв не залишити i щоб дим не був помiтний здалеку. Заець, смажений на рожнi, виявився справжнiм князiвським зайцем – жирним, смачним, i Станко ледь не вiдгриз собi пальцi, розправляючись iз нiжним заячим боком.
– Добре живе… князь, – бурмотiв вiн, працюючи щелепами, – солодко iсть… м’яко спить, напевно…
Ілiяш посмiхнувся:
– Не без того… Князю що – усiх зайцiв не зжерти… Так напустив же стражникiв-псiв: травичку йому не зiмни, рибку йому не злови, зайчик такий ось – життя може коштувати… Та не хвилюйся, iж, iз Ілiяшем не пропадеш, Ілiяш бувалий звiр…
– Отож-бо я дивлюся, – Станко кинув у прогорiле багаття начисто обгризену кiстку, – тож бо я дивлюся, земля тут масна, сита така земля…
– Авжеж, – Ілiяш потягнув до себе свiй худий заплiчний мiшок, – авжеж, земля тут, як хороша наречена – багата i незаймана… Самих зайцiв плодиться, як мишей у пiдпiллi… Нi ж, нехай iх краще вовк розiрве, нiж добрi люди, ми ось, засмажимо… нишпорять i нишпорять, дозорцi, пси, щоб земля пiд ними провалилася…
Ілiяш плюнув, уклавши в свiй плювок увесь праведний гнiв на ненависних йому стражникiв. Вiдсапався, примружившись, глянув на небо – i витягнув зi свого мiшка неабияких розмiрiв баклажку. Оцiнююче глянув на Станка, неспiшно вийняв корок iз вузькоi шийки i потягнувся носом до отвору, що утворився.
Станко дивився, механiчно облизуючи пальцi. Ілiяш утягнув носом повiтря, напiвзаплющив вiд щастя очi, i обличчя його освiтилося зсередини неземним блаженством.
– Так, – сказав вiн, нарештi опускаючи баклагу. – Вiрна подружка моя… Такого, хлопче, жоден пес iз варти, нi навiть князь у його замку не куштували, ось…
Вiн остаточно заплющив очi, нiби вiдмовляючись од земних поневiрянь, пiднiс шийку до рота i дбайливо, як юнак, який уперше цiлуе кохану, торкнувся ii губами.
Суха його шия здригнулася раз, удруге… Станко чогось рахував ковтки.
Нарештi Ілiяш угамувався. Вiдняв баклажку вiд рота. Видихнув. Оглянув свiт абсолютно щасливими очима. Скоса глянув на Станка – i вiдвiв погляд.
– На, – сказав неохоче. – Скуштуй теж, добре вже. Тiльки дивись – три ковтки, три, не бiльше!
Баклажка виявилася несподiвано важкою – Станко ледве не розлив ii над багаттям. Тiльки встиг пiднести шийку до рота – i тут же Ілiяш узявся вiдбирати посудину:
– Це п’ятий! Це п’ятий ковток, досить!
Станко дурнувато всмiхнувся.
У ротi танув небувалий смак – вина, а може, не вина, а може… Останнiй димок згасаючого багаття здiйнявсь у вечiрне небо, i з цим димком злетiли прикрощi та тривоги Станка.
– Подобаеться? – ревниво запитав Ілiяш.
