скачать книгу бесплатно
Корчма процвiтала – заходили сюди браконьери, заглядали i стражники. Чимало було цiкавих, що з’явилися подивитися на перших i других та побачити з даху страшну межу.
Ілiяш прискiпливо оглянув поклажу i спорядження Станка i тепер робив покупки. У маленькiй корчемнiй крамничцi знайшлася пара добротних чобiт (старi черевики Станка Ілiяш висмiяв, як непридатнi для подорожi). Прожиток пiд час походу належало добувати полюванням, i Ілiяш закупив цiлий мiшок солi – iсти несолону дичину вiн, виявляеться, не бажав.
Наповнивши заплiчнi мiшки всякими необхiдними припасами, компаньйони сiли за обструганий стiл у кутку, щоб випити на дорiжку. Ілiяш змовницьки насунув капелюх на самий лоб, а Станковi велiв сiсти обличчям до дверей i вiдразу ж дати знати, якщо до корчми заваляться «цi поганi пси».
Станко почувався вкрай незатишно – принаймнi поки не осушив три кухлi пива. Одразу ж пiсля цього його настрiй значно полiпшився, вiн розправив плечi та роздивився навколо.
Корчму було складено з цiлiсних колод; стеля задимилася так, що запросто зiйшла б за нiчне небо, надумай господар прилiпити на неi кiлька мiдних зiрочок. На стiнах де-не-де висiла старовинна зброя, а на камiнi роздувала капюшон дохла кобра. Станко був уражений – як вони зумiли зробити таке майстерне чучело?
– Вина! – крикнув Ілiяш.
Із глибини зали до них заспiшила дiвчина-служниця. Волосся ii по-розбiйницьки було зав’язане червоною косинкою, але нiчого войовничого не було нi в тонкому миловидному обличчi, нi в спокiйних темних очах, нi тим бiльше в платтячку з фартушком, серед оборок якого можна було прочитати шовком вишите iм’я: Вiла.
Дiвчина прислуговувала iм iз початку вечора; Станко раз у раз ловив на собi уважний погляд, але зовсiм iншi турботи тут же витiсняли Вiлу з його думок. Тепер вiн наважився поглянути iй просто у вiчi – i з задоволенням побачив, як бiлi ii щоки темнiють вiд припливу кровi.
– Менi – ще вина, – заявив Ілiяш i раптом проспiвав хрипким тенором:
Вi-iло, Вiло,
невже менi наснилось?!
Тра-ла, тра-ла-ла…
Із-за сусiднього столу на них скоса глянули, а бiдолашна Вiла вкрай знiяковiла.
– …А юнаковi – ще пива, еге ж, Станку?
І, не чекаючи пiдтвердження, Ілiяш вiдправив служницю рухом руки.
Станко крадькома повернувся – поруч на стiнi був прибитий гладенький щит. У курнiй i подекуди вкритiй вм’ятинами поверхнi щита вiдбивався Станко – м’язистий, широкоплечий, iз недбало розкиданою на плечах гривою темного волосся, зi сталевим блиском у примружених очах i родимкою на правiй щоцi… Вiн згадав, як почервонiла Вiла, i чомусь почервонiв теж.
– О лани-ити, лани-ити, рум’янцем зали-итi! – заспiвав тут же Ілiяш i вiв далi без переходу: – Йдемо ми з тобою, Станку, просто свинi в зуби… Або кабану пiд хвiст, кому як бiльше подобаеться… А чому, спитаю я тебе, справжнi чоловiки не можуть вирушити до щура в глотку? Спра-авжнi чоловiки, тобi скiльки рокiв, до речi?
– Шiстнадцять, – вiдповiв Станко, який вiд несподiванки не здогадався додати собi рiк або два.
Ілiяш здивувався:
– Невже? А в кого ти здоровенний такий удався, в маму чи в тата?
Станко насупився. Ілiяш, звичайно, базiка i пустодзвiн, але i в жартах слiд знати мiру…
Намагаючись триматися подалi вiд Ілiяша, до столу бочком наблизилася Вiла. Глечик вина i величезний кухоль пива перекочували з ii тацi на обстругану стiльницю. Станко знову зловив на собi погляд – i вiдвернувся.
– Вип’емо, – Ілiяш хлюпнув вина у свою склянку, так що навколо на столi вiдразу утворилася червона калюжа, – вип’емо на дорiжку… Нехай добрi духи, як то кажуть, «оксамитом – стежку нашу, а ворогам – по п’явцi в кашу»… П’явку iм у зуби, цим собакам-дозорникам! – Ілiяш притишив голос i озирнувся.
– Вип’емо, – сказав i без того захмелiлий Станко. – Вип’емо за князя… Побажаемо йому легкоi смертi! – вiн розреготався, задоволений своiм жартом, а Ілiяш тим часом закрутив головою з подвоеним старанням – чи не чув хто?!
– Ти… тихiше поки що, – браконьер перехилився через стiл. – Язиком плескати – це будь ласка, а на дiлi хто чого вартий – скоро побачимо…
Станко повiльно поставив спорожнiлий кухоль на стiл. Схилив голову молодий бичок, та й годi.
– Уб’ю, – сказав вiн тихо i глухо. – Заприсягся – i вб’ю.
І такою ненавистю сповненi були цi слова, що Ілiяш вiдсахнувся:
– Слухай… Не мое дiло, звичайно… Але вiн тобi тато, татусь, що ж ти сичиш, як змiя… Та за що ти його… не злюбив, га?
Станко тупо втупився в червону калюжу на столi. Мовив нарештi:
– Гаразд, я тобi розповiм, щоб зуби поберiг, даремно не шкiрив…
Вiн вiдкинувся на спинку стiльця i переривчасто зiтхнув, збираючись iз думками. Історiя, яку вiн мав намiр розповiсти, була священна – згадуючи ii напередоднi походу, вiн нiби пiддавав себе очисному ритуалу. А Ілiяш – добре вже, якщо хоче, нехай послухае…
– Мати моя, – почав вiн повiльно, – мати моя жила в одному селищi, далеко звiдси… Вона була едина дочка в шанованiй родинi, й у неi був наречений, готували весiлля. Вона була… Непорочна дiвчина… І напередоднi весiлля через селище проiжджав князь Лiго зi стражниками.
Ілiяш слухав, подавшись уперед, облишивши жарти, щiльно зсунувши брови.
– Напередоднi весiлля… – вiв далi Станко. – Мати стояла бiля ворiт рiдноi домiвки, святкова, щаслива… І вона сподобалася князю!
Вiн гримнув об стiл порожнiм кухлем. У дальньому кутку корчми гучно заiржала п’яна компанiя. Пальцi Станка, що стискали дерев’яну ручку, побiлiли.
– Вона СПОДОБАЛАСЯ князю! І вiн… вiн… Вiн схопив ii, не сходячи з сiдла! Вiн вирвав ii з рук батька, який спробував заступитися… Вiн розсiк обличчя ii нареченому, який кинувся пiд копита коня… І вiн вiдвiз ii, вiдвiз, i лакеi його рвали животи вiд смiху, розумiеш?! Вiдвiз у поле… І там… просто в полi… Так брудно, жорстоко… поглумився i кинув. У полi… І не було кому ii захистити!
Ілiяш здригнувся i пiдвiв голову. В очах у Станка стояли сльози.
У дальньому кутку корчми перекинули стiл i побилися. Раз у раз грюкали дверi; повз, здивовано глянувши, ковзнула Вiла – розбiйницьку червону косинку ii було тепер прикрашено самотньою трояндою.
Станко мовчав довго. Мовчав i Ілiяш.
– Вiдтодi, – нарештi видушив Станко, – вiдтодi ii життя змiнилося, зовсiм змiнилося… Накласти на себе руки iй не дали. Батьки не пережили ганьби, померли мало не в один день… Знаеш, у селi дуже суворо, якщо дiвчина… ну, ти розумiеш… А мати народила… мене. Йшла, ховалась… Їi на ланцюг посадили бiля колодязя, е такий звичай, якщо дiвчина народить… Усi мали плювати iй в обличчя. І плювали… Вона… Ну, що тобi розказувати… Я з пелюшок був байстрюком, виродком, «нагуляним», «прижитим»… А князь…
Голос Станка затремтiв вiд ненавистi. Ілiяш дивився, як звужуються в щiлинку, сiпаються пеленою його зазвичай яснi очi.
– КНЯЗЬ… Князь Лiго… Вiн i забув про неi, звичайно. Вiн пив-iв, спав-гуляв, лапав дiвок… А мама померла пiвроку тому. І як настав час смертi, покликала мене i… Убий, каже, його. Покарай його. Покарай, хай не на площi, нехай не в петлi… Помстися… – вiн схлипнув. – З тим i вiдiйшла.
П’яну компанiю виставили з корчми. Стало тихо, тiльки Вiла дзвенiла посудом, розбираючи завали, залишенi побоiщем.
– Вiн думав вийти сухим iз води, – сказав Станко з недоброю посмiшкою. – А от цього разу не вийде. Тому що я його обов’язково вб’ю, хай там що!
І вiн стиснув пiд столом рукiв’я свого меча.
Ілiяш мовчки взяв зi столу свою склянку i величезними ковтками почав поглинати вино.
– Так… Сумна iсторiя, – сказав вiн нарештi, злизавши останню краплю. – Нiчого не скажеш… Та тiльки знаеш, хлопче… Може, мати твоя просто згрiшила в юностi, а потiм, аби грiх прикрити, цю iсторiю приду…
Важкий пивний кухоль, спрямований молодою безжальною рукою, влучив Ілiяшу прямо в нiс.
Бризнула кров. Ще не встигнувши оговтатись, Ілiяш перехопив праву руку Станка i, ледве ухиляючись вiд безладних ударiв лiвоi руки, закричав:
– Та пожартував я! Скажений, пожартував!
Кров заливала його шкiряну безрукавку. Станко, блiдий, вискалений, вiдкинув кухоль i, вивiльнивши праву руку, спробував схопити Ілiяша за горлянку.
– Господарю! Бiйка! – закричали вiдразу з декiлькох кутiв.
Ілiяш вислизнув зi сталевих обiймiв свого супротивника i, вiдскочивши пiд захист широкого столу, виставив перед собою долоню:
– Станку, гаразд… Добре, вибач, я пожартував… Ну, хiба мало що бувае, а твоя мати не така, зовсiм нi… Тихо, хлопче, заспокойся, будь ласка!
До них уже бiгли господар i два здоровеннi наймити. Станко важко дихав, стискаючи кулаки.
– Усе гаразд! – Ілiяш скинув руки назустрiч тим, що пiдбiгали. – Усе гаразд, це нiчого, ми вже тихi… Не переймайтеся, панове, не переймайтеся… – i вiн променисто всмiхнувся, i усмiшка ця, облита кров’ю з розквашеного носа, була особливо чарiвна.
Господар незадоволено гмикнув, наймити перезирнулись, i вся зграя неохоче вiдступила.
– Сядь, – втомлено сказав Ілiяш.
У Станка пiдкосилися ноги, вiн важко опустився на стiлець.
– Витримки в тобi, як меду в мусi… Перед таким походом у корчмi шумiти… Уся затiя на волосинi висiла, ти хоч розумiеш?
Станко мовчав, ледь переводячи подих. Ілiяш дiстав звiдкись хусточку i заходився вiдтирати обличчя, i руки, i безрукавку.
– Кровi скiльки… Знайшов кому кров пускати, вояка…
Станко похмуро дивився в стiл. Ілiяш позiтхав i витягнув зi свого мiшка пузату баклажку. Потряс iз жалем, простягнув Станку:
– На, хлисни…
І Станко хлиснув.
Прояснилась обважнiла вiд пива голова. Хитнулася закурена стеля, i Станко привидiлися в глибинi ii бiлi зiрки.
– Я… Вийду… – пробурмотiв вiн неслухняним язиком i, щасливо всмiхаючись, пiшов iз потреби.
Ілiяш озирнувся – Вiла стояла осторонь i проводжала Станка довгим уважним поглядом.
За Станком зачинилися важкi дверi, вiн вийшов на середину двору i довго стояв у темрявi, повернувшись обличчям до княжих земель… І вiн не бачив, як Ілiяш поманив до себе дiвчину, як щось гаряче i переконливо шепотiв у густо почервонiле вухо, як дiвчина намагалася вiдштовхнути його руку, яка квапливо запихали щось iй у долоню… Вiла хитала головою, бурмотiла щось у вiдповiдь, намагалася вiдсторонитись – але Ілiяш був наполегливий, i знову i знову вкладав у нiжну долоньку щось, невидиме iншим вiдвiдувачам…
Вiла здалася. Затиснула пiдношення в кулацi. Щось буркнула Ілiяшу i вийшла.
Станко того вечора так i не повернувся до обiдньоi зали.
…Вiн прокинувся вiд того, що довга соломинка влiзла йому в нiс. Вiн чхнув i розплющив очi.
Сiно, i сiно, i знову сiно, золоте, осяяне сонцем… Станко схопився за голову i сiв.
Сонце пронизувало сарай наскрiзь, i зовсiм близько була дощана стеля, i дуже далеко внизу – дверцята, низькi, як у курнику… Станко отетерiло озирнувся – поруч на прим’ятому сiнi лежала червона розбiйницька косинка, i теж прим’ята.
Похитуючись, як п’яний, вiн вибрався назовнi.
Пирхали конi, вантажилися вози; снували наймити i постояльцi. Станко все ще не розумiв, де вiн. Притримуючись рукою то за стiну, то за стiс дров, то за паркан, рушив у обхiд широкого двору. Куточок червоноi косинки жалiбно звисав iз судорожно стиснутого кулака.
За рогом сараю виявився Ілiяш.
Як нiчого й не сталося, браконьер сидiв верхи на товстiй обструганiй колодi. Поруч, прихилившись один до одного, нiби шукаючи один в одного захисту i заступництва, тулились iхнi заплiчнi мiшки.
– Ось, нарештi, i ти! – оголосив Ілiяш радiсно.
Станко мовчав, стискаючи косинку.
– Шкода, що нiчка коротка? – поцiкавився Ілiяш спiвчутливо.
Не кажучи нi слова, Станко закинув свiй мiшок за спину.
2
Через кiлька годин вони йшли ледь помiтною лiсовою стежкою – попереду Ілiяш, озброений важкою палицею, Станко – трохи вiдстаючи.
Гаманець його зробився набагато легшим – десять золотих, половина домовленоi суми, перекочувала до провiдника. Другу половину Ілiяш мав отримати в кiнцi шляху – бiля пiднiжжя замку.
– Бiля пiднiжжя! – твердив Ілiяш, перераховуючи монети. – А в замок я не пiду, хоч ти менi золоту гору вивали i зверху пряник поклади, в замок я нi ногою, ти це запам’ятай!
Вiн довго розглядав монети, пробував на зуб, навiть нюхав; Станко, пам’ятаеться, подумав тодi, що Ілiяш у життi не бачив стiльки золота вiдразу.
Тепер Станко тягнувся слiдом за провiдником, не вiдриваючи погляду вiд його високих, мокрих вiд роси черевикiв.
Перший крок великого шляху було зроблено; Станко прямував до замку князя Лiго з мечем на боцi й жадобою помсти в душi. Тим прикрiше було, що в цей священний час йому думалося не про помсту, а про якiсь дивнi речi.
Учорашнiй вечiр згадувався нiби в серпанку; щось аморфне, тепле, яке не мае назви, сумбурне i солодке вгнiздилось у нього всерединi й не бажало виходити.
Учора вiн уперше торкнувся жiночих грудей. Хай пробудуть iз нами добрi духи! Навiть зараз, згадуючи про це, вiн укривався потом, i добре, що Ілiяш iде попереду i не бачить його палаючих щiк…
Вiн натрапив на Вiлу посеред двору, в темрявi, i вiдразу чомусь упiзнав, хоча нiч стояла – хоч в око стрель. Вона не вiдсторонилася, не втекла; бiля його щоки якось раптом виникла тепла долонька, потiм губ його торкнулися… Добрi духи! Торкнулися оксамитовi вологi губи, i у вiдповiдь iм iз самого нутра Станка пiднялося болiсно-солодке вiдчуття, пам’ятне з напiвдитячих неспокiйних снiв, але вже куди тим снам було до цiеi нестерпно гарячоi хвилi! Потiм його кудись вели, i вiн спотикався в темрявi, тому що ноги зробилися чужими i все навколо крутилося, вертiлося, пронизане короткими спалахами… Потiм…
Станко спiткнувся об корiнь, який виступав iз землi, i перевiв подих. Спина Ілiяша, як i ранiше, розмiрено погойдувалася попереду, i свiтило сонце, i пояс приемно вiдтягував тягар меча, але серце ганебно калатало i не бажало заспокоюватися.
…Потiм був запах сiна, i ii руки виявилися смiливими до безсоромностi. Вiн спочатку зацiпенiв, а потiм розслабився, пiддався, розчинивсь у гарячому, пульсуючому… Його долонi вперше в життi торкнулися оголеного жiночого тiла, пальцi блукали по невiдомих рiвнинах i теплих круглих пагорбах, потiм забрели казна-куди…
Довга гiлка, що перегороджувала дорогу невисоко над землею, вдарила Станка пiд колiна. Вiн утратив рiвновагу i впав, простягнувся, i заплiчний мiшок, пiдскочивши, стукнув його по шиi, а меч – по нозi.
Ілiяш оглянувся миттево – як дикий звiр, у будь-яку секунду готовий до поединку. В руцi його зблиснув кинджал; та коли подивився на лежачого уздовж стежки Станка, хижа готовнiсть на його обличчi змiнилася трохи перебiльшеною скорботою:
– Далеко пiдемо, хлопче… І оселедцю не добiгти, i таргановi не доплисти, так далеко ми з тобою пiдемо… Таким собi манером…
В очах його Станковi привидiлася надто вже тямуща насмiшка. Вiн пiдвiвся, червоний, як розбiйницька косинка Вiли.
Рушили далi. Станко хмурився i дивився пiд ноги, а перед очима у нього було сiно, сiно, чорнi купи сiна, смужка неба з зiрками, запашне волосся на обличчi… От тiльки чи вдалось iм домовитися про весiлля? Адже весiлля тепер не минути, Вiла любить його, i вiн, звичайно, теж…
Пообiдали на узлiссi молодого лiска. Це було надзвичайно красиве мiсце – щось подiбне до цього Станко бачив у дитинствi на картинi одного бродячого торговця. Пишнi крони, мереживна тiнь на високiй травi, далекi пагорби, заплямованi зеленню кущiв… Ілiяш наминав за обидвi щоки хлiб iз сиром i голосно мiркував, що непогано б завтра зловити в сильце перепiлочку.
