скачать книгу бесплатно
Станко закинув голову i розсмiявся.
Потроху сутенiло, але вечiр був теплий, тихий, i немислимою здавалася небезпека, i неможливою – смерть.
Станко потягнувся, iз задоволенням вiдчуваючи сильне й гнучке свое тiло.
– Замок далеко? – запитав вiн мовби ненароком.
– Га? – насторожено обiзвався Ілiяш, i Станко навiть посмiхнувся: чи глухим прикидаеться справдi?
– Замок, замок князя Лiго далеко звiдси?
Ілiяш зiщулився, якось знiтився, нiби дiя чудового напою закiнчилася:
– А що тобi замок? Тут промишляй… Тут землi багатi…
– Плював я на твiй промисел, – Станко знову посмiхнувся. – Менi в замок треба.
Ілiяш пiдвiв на нього похмурi очi:
– До князя в гостi, чи що?
– До князя, – Станко почувався сильним i впевненим. – Тiльки не в гостi. Менi треба обов’язково його вбити.
Стало тихо – так тихо, що можна було за десять крокiв почути метушню мишки-полiвки.
Ілiяш сидiв, не закриваючи рота. Станковi зробилося смiшно: сiльськi дiтлахи в таких випадках обов’язково плювали у «роззявленi ворота».
– Отакоi… – пробурмотiв нарештi Ілiяш. – Тож бо я дивлюся – хлопець начебто не простий… А вiн божевiльний, хлопець цей. Тiльки i всього.
– Це хто ще божевiльний, – Станко вiдчув до браконьерства навiть деяку поблажливiсть, – ти чи я… Жалiеш ти князя, чи що? Друг вiн тобi чи братик? Негiдник же вiн, так?
– Ну… негiдник, – сказав Ілiяш пошепки й озирнувся.
– Ну от i буде на землi на одного негiдника менше…
Ілiяш помовчав, важко дихаючи; потiм раптом обхопив себе за плечi i нi з того нi з сього розсмiявся:
– Ах ти… жартiвник… Убивця малолiтнiй… Та ходили i без тебе, жоден не повернувся! Ходили здоровi, в латах, i поодинцi, i загонами, i жоден… Навiть до князя не добрався, до замку не дiйшов! Та княжа земля знаеш яка? Тут травичка, квiточки, а глибше пiдеш – землi беззаконнi, де князевi предки один одного рiзали… Там плюнь наослiп – у десять пасток плювок влучить! А якщо по дорозi йти, так там на кожному кроцi по кiнному роз’iзду… Стражник не запитае, слова не скаже – вiдразу вiшати, та за ноги…
Вiн раптом нахилився вперед, i обличчя його опинилося просто навпроти обличчя Станка. Зашепотiв, заглядаючи у вiчi:
– І ще, знаеш, князя нiкому не вбити. Заговорений вiн, мечi вiдскакують… Усi це знають, тiльки ти…
Вiн так само раптово вiдкинувся назад i запропонував голосно, доброзичливо, як нiчого й не сталося:
– Скажи, що ти пожартував.
Станко помовчав, потiм поклав свiй меч собi на колiна, погладив пiхви i трохи витягнув меч. Блiдо спалахнула сталь.
– Я не пожартував, – сказав Станко тихо. – У мене право е… Право, якого немае нi у кого, розумiеш? Я його син.
Вiн не дивився на Ілiяша. Зiтхнув, вiв далi, звертаючись до клинка:
– Князь заговорений, це точно… Це всi знають. І всi знають, що вбити його може тiльки рiдний син. Я. Розумiеш?
Вiн пiдвiв очi.
Ілiяш сидiв тихий, зацiпенiлий, i обличчя його в присмерку здавалося дуже блiдим. Станко знову зiтхнув, полiз за пояс i витягнув монетку – срiбну, стерту:
– Ось… Тут, на монетi, князь, мiй батько. Я його впiзнаю, де б не зустрiв, упiзнаю… І вб’ю.
Ілiяш устав i вiдiйшов у темряву, що загусала.
Станко крутив у пальцях монетку; думки його вiдразу опинилися далеко-далеко, i тому вiдлучка Ілiяша не викликала в нього нi подиву, нi занепокоення. Хiба мало чого захочеться людинi пiсля такоi звiстки!
Але минали хвилини, а Ілiяша не було; Станко засовався, закрутився, вдивляючись у темряву. Десь далеко закричав нiчний птах, i Станко, здригнувшись, схопився за меч: а що, коли Ілiяш пiшов за вартою?!
Але в цю саму мить браконьер повернувся, притискаючи до грудей оберемок сухих гiлок. Кинув iх усi на тлiючi жарини – але ж ранiше не дозволяв розводити великий вогонь!
Пiд купою гiлок затрiщало, двома стрiчками виповз дим, i незабаром у нерiвному свiтлi багаття, що розгорялося, Станко побачив обличчя Ілiяша.
Браконьер був зосереджений, навiть задумливий. Поворушив губами, дивлячись у вогонь, i сказав нарештi:
– Ну, якщо так… Якщо правда – син… Навiщо ж тата вбивати, га?
Станко ощирився. Ілiяш зиркнув на нього з побоюванням:
– Гаразд – твоя справа…
І додав благально:
– Покажи монетку, га?
Станко завагався, потiм простягнув над багаттям руку – для цього довелося пiдвестись – i дав Ілiяшу можливiсть узяти з долонi свiй дивний талiсман.
Браконьер роздивлявся довго – погляд на монету, зосередженi роздуми, погляд на Станка…
– Т-так, – сказав вiн нарештi, – а до князя ж iще добратися треба… Син – добре, меч – добре… Тiльки пасткам усе одно, хто ти такий i з чим завiтав.
– Я доберуся, – сказав Станко недбало.
Ілiяш пiдкинув монетку на долонi. Зiтхнув i почав розважливо:
– Про дорогу я тобi розповiдав – там варта. Можна йти в обхiд, дай-но подумати… На околицях – патрулi, капкани, але це нiчого… «Чого» починаеться глибше, ближче до замку, в цих самих беззаконних землях. Цим пасткам рокiв по триста, i маги iх ставили, маги, розумiеш? «Жовтомари», «зажери», «тi, що в смолi», «тi, що в болотi»…
– Хто – в смолi? – не витримав Станко. – Хто – в болотi?
Браконьер знизав плечима:
– Якби ж знаття…
Знову стало тихо, тiльки вогонь трiщав, пожираючи тонкi гiлки. Ілiяш знову встав i знову принiс iз темряви оберемок хмизу.
– Спочатку – лiс, – вiв далi вiн, простягаючи над вогнем руки, – потiм каменi… Навколо замку – озеро, i теж про нього недобра слава…
Темна пiдозра ворухнулася в душi Станка.
– Ти що, пiд самим замком промишляв? Звiдки ти все знаеш, га?
Браконьер скривився, як вiд болю. Потираючи скронi, сiв на свое мiсце – навпроти спiврозмовника.
– Правильно питаеш, Станку… Все знаю, це правда. Тому що ще року не минуло, як iз цими псами-стражниками одну лямку тягнув, розумiеш? Вислужився, нашивку заробив… – Ілiяш смачно плюнув у багаття, у вогнi зашипiло. – В самому замку вартою стояв, у патрулях гасав… Тiльки кепсько там, друже. Браконьерiв вiшай та капiтану пiдметки лижи… А капiтан попався – ну така с-сволота… – Ілiяш вiдвернувся.
Станко мовчав, неприемно вражений. Ілiяш вiдчув деяку його гидливiсть, пробурмотiв засмучено:
– Ну добре, добре… Що у мене тепер – клеймо на лобi? Зараз уже не служу…
– Звiльнився? – глухо запитав Станко.
Ілiяш пирхнув:
– Звiльнився… Звiдти на той свiт звiльняють… Утiк, звичайно!
Вiн раптом усмiхнувся i змовницьки пiдморгнув:
– Мапу прихопив у капiтана… Хороша мапа, Станку, рокiв триста iй… Тепер займаюсь у князя пiд носом, живу розкошуючи, тому що хто стежки знае? Хто пастку за версту обiйде? Хто в затишнiй нiрцi вiд патрулiв сховаеться? Ілiяш!
І браконьер задоволено засмiявся.
Станко дивився, як вiн смiеться, i якась думка, що давно вже бродила краем його свiдомостi, позначалася все яснiше i чiткiше.
– Ілiяшу, – сказав вiн нарештi.
Той припинив смiятися:
– Що?
Станко зiбрався з духом:
– Хочеш заробити, Ілiяшу?
Браконьер насупився:
– Що?
У вогнищi трiснула товста гiлка, в небо купою посипались iскри.
– Проведи мене до замку, – Станко перевiв подих, – проведи мимо пасток, а я заплачу, як провiднику.
Ілiяш розреготався. На великих i бiлих зубах його грали вiдблиски вiд багаття.
– Ох-хо… Ой, хлопче… Ой, насмiшив… Та де ти такого дурня… знайдеш, ха-ха… Такого дурня, щоб через усi пастки до замку тягнувся?!
Вiн смiявся i смiявся, поки Станко не процiдив крiзь зцiпленi зуби:
– Двадцять золотих.
Смiх обiрвався. Ілiяш завмер, затискаючи рот долонею. Потiм прошепотiв iз побожним жахом:
– Скiльки?
– Двадцять, – сказав Станко твердо.
Ілiяш вiдсунувся. Брови його зiйшлись, а рот неприемно скривився:
– Ну, хлопче… Даремно я з тобою, видно… Кого ти пограбував, га? Купця на великiй дорозi? Убив, мабуть? – вiн схопився, готовий бiгти геть. – Ти ось що… У мене нiчого немае, ясно? Я чесний мисливець, а не вбивця!
На Станка хвилею накотилася втома. Напевно, дiя чудового напою, на жаль, закiнчилася.
– Я не вбивав, – сказав вiн у вогонь, – i не грабував. Я будинок продав, корову, свиню, господарство… Все продав… А ти трясешся чогось i нiсенiтницю верзеш…
Ілiяш зачекав, нiби прикидаючи, можна вiрити Станковi чи нi. Бочком, бочком наблизився:
– Покажи.
– Що?
– Монети покажи. Думаю, чи не брешеш?
Станко, зiтхнувши, зняв iз пояса гаманець i витягнув важку брязкучу жменю золота.
Ілiяш обiмлiв – укотре за короткий час iх дивного знайомства.
Коли вкладалися спати, браконьер запитав нi з того нi з сього:
– Ну, тато твiй, значить, князь Лiго… А мама хто?
Невiдомо, чи чув Станко його запитання. Вiн згорнувся калачиком, натягнувши куртку на голову, i вiдразу ж заснув.
Ілiяш пом’явся, постояв над ним, перепитав пошепки:
– Так хто ж мама твоя, га, хлопче? Яка принцеса?
Станко буркнув щось – очевидно, увi снi. Ілiяш знизав плечима i сiв бiля багаття, що догоряло.
Зiйшов мiсяць; згорнувшись, спав Станко, i навiть увi снi руки його стискали пiхви меча. Навпроти сидiв зарослий густою щетиною браконьер i розглядав стерту срiбну монетку – роздумував, потирав лоб, чогось дивно посмiхався. У мiсячному свiтлi безбородий профiль князя Лiго на монетi здавався особливо вольовим i особливо гордовитим.
Корчма вмостилася на перехрестi, бiля самого кордону княжих земель, як миша пiд боком у дракона. За невелику плату господар водив цiкавих на плоский дах i показував зверху межу. Неглибока ця канава дiлила свiт навпiл – з одного боку лежала знайома, безпечна земля, на якiй можна виростити тютюн або викопати колодязь; з iншого боку пiдступали землi князя Лiго, «на якi хто ступить – ноги вiдрубують».
