скачать книгу бесплатно
Раптом заметушився господар i всi присутнi. Почали робити руками знаки, щоб встали невiльницi – i всi встали. Крiм Настi. Настя не ворухнулася.
По проходу йшла група чорних евнухiв пiд керiвництвом якогось достойника, теж чорного, поважного, за ним несли на лектицi (ношах) хлопчика рокiв чотирьох-п’яти i жiнку в паранджi. Позаду йшла вiйськова варта.
Лектика була рiзьблена, з чорного дерева, дах ii тримався на позолочених стовпах. Обабiч лектики завiси та вiдчиненi вiкна. Хлопчик i жiнка сидiли на м’яких подушках, у багатих шатах, у руках хлопчик тримав iграшковий лук, на боцi висiла маленька шабля, на головi надiтий величезний тюрбан. Це був надзвичайно красивий чорноокий жвавий малюк, який з цiкавiстю розглядав усе навколо. Його зацiкавила Настя, яка не виявила почестей новоприбулим. А може, його увагу привернула надзвичайна краса рабинi, що була тоненька як дiвчинка, бiлолиця, з густим золотим волоссям.
Пiдбiг до неi й усмiхнувся. Настя подивилася на нього – й теж усмiхнулася. Усмiхнулася щиро, тепло – вiд чого стала просто чарiвною. Простягнула хлопчиковi едине, що мала – гранат.
– Пригощайся, – сказала вона по-турецьки.
Хлопчик узяв цей гранат i мiцно стиснув у кулачку, по руцi потiк червоний сiк…
– Бачиш, який я сильний?
– Дуже, – всмiхнулася Настя.
– Ти звiдки? – запитав вiн.
– З Украiни…
– Так ти роксолана? Я хочу, щоб тебе купили. Будеш зi мною гратись. Я Мустафа. Спадкоемець престолу. Тому що батько мiй – султан Сулейман. Його всi бояться! – з гордiстю сказав спадкоемець.
До нього пiдiйшла незадоволена мати, дружина султана Махiдевран, висока горда черкеска. Щось сказала синовi на вушко, але маленький Мустафа заперечив, навiть нiжкою тупнув.
Тодi Махiдевран пiдiйшла до Настусi i, не кажучи нi слова, помацала ii обличчя, взяла в руки ii золотисте волосся – точно так, як пробують тканину.
Кров ударила у вiчi Роксолани i до ii голови…
Тремтiла вона, як осиковий лист, коли провели ii через якiсь страшнi величезнi ворота, над якими височiла настромлена на гак людська голова. Мимоволi пiднесла руку й притиснула до грудей маленький срiбний хрестик. І увiйшла у двiр сералю.
Весняне сонце грало свiтлом на рiзнокольорових венецiйських вiкнах султанського гарему та оживляло гру барв на чудових килимах у кiмнатах. Настя мила ноги Махiдевран, змащувала iх олiями. Поруч крутився Гассан, кизляр-ага – головний евнух, готовий щохвилини виконати будь-яку примху коханоi дружини султана. Це вiн був на Авретбазарi, коли купували Настю, i зараз не спускав iз неi насторожених очей, стежив за кожним ii рухом.
Трохи пiзнiше, в парку, де вiдпочивала Махiдевран, ii син грався з Настею – учив дiвчину стрiляти з лука по гарбузах, якi на високих жердинах проносили перед ними служники. Настi нiяк не вдавалося влучити, хоч як вона цiлилася – зате смiху було доволi…
У вiкнi гарему стояв якийсь молодик у високому бiлому тюрбанi й дивився у двiр.
Потiм Настя розгойдувала Мустафу на гойдалках. Розмовляли.
– Яка красива у тебе мама! – захоплено сказала Настя.
– Так, красива, – ввiчливо вiдповiв хлопчик. – Але зараз вона невесела, у мене брат помер вiд чуми. Вiн був молодший за мене. Але все одно б його задушили, тому що я спадкоемець.
Настя вiдчула на собi чийсь погляд, подивилася на вiкно, але нiкого не побачила.
– Покажи, як ти танцюеш! – мовив Мустафа.
– А ти будеш зi мною танцювати?
– Я не вмiю… І спадкоемцю негоже… – розгубився хлопчик.
– Я тебе навчу!
І Настя показала Мустафi украiнський танець навприсядки, дала в руки бубон, заспiвала завзяту пiсеньку…
Хлопець бив у бубон i невмiло, смiшно присiдав, а Настя спiвала i кружляла навколо нього в танцi. Золоте волосся ii майорiло на вiтрi. Рабинi почали iм пiдiгравати, плескаючи в долонi. Усмiхалися Махiдевран i навiть незворушний Гассан. У вiкнi знову з’явився молодик i спостерiгав за ними. Мустафа смiявся, а пiд кiнець, захеканий, сiв на землю.
– Вам пора читати Коран! – пiдiйшов до хлопчика суворий турок i забрав його.
Настя знову вiдчула чийсь погляд. Подивилась у вiкно i зустрiлася поглядом iз чоловiком у величезному тюрбанi. Махiдевран подивилася туди ж, але у вiкнi вже нiкого не було.
– Хто це такий поважний? – запитала Настя молоденьку рабиню, еврейку, коли вони сидiли в тiнi платанiв.
– Де?
– Ось там, стояв у вiкнi… – показала Настя поглядом.
– Не знаю. Може, султан…
– А чого вiн боiться? Чому ховаеться?
– Боiться? Та ти що? – рабиня злякано озирнулася, чи не чув нiхто цього зухвалого питання, а потiм вiдповiла пошепки: – Хiба про це можна питати? Миттю зашиють тебе в мiшок i кинуть у Босфор – це у них так заведено… Султан – священна людина. Тут кожна з жiнок гарему мрiе про нього. Хоча б на одну нiч… Я б пiвжиття за це вiддала… Кажуть, вiн мудрий i ласкавий чоловiк… Коханець витончений… Батько його занедбав гарем, а Сулейман гарем не ображае… Вiн добрий, справедливий. А красень – як молодий Мойсей… Може, коли-небудь побачиш… А може, й нi. Бо ми рабинi. А тут повно одалiсок, якi роками чекають його уваги, так i не дочекавшись. Старiють у дiвках… Але все одно тут, як у раю.
– Чому ж? – посмiхнулася Настя.
– А де ти таку розкiш побачиш? – здивувалася служниця.
– Та хiба щастя в тому, щоб iсти i пити iз золотого посуду? Тут на сходi жiнка слухае чоловiка i Аллаха, вона i не людина. А ось на заходi… Нам у школi розповiдали про королеву Марiю Стюарт… Яка сильна ця жiнка! Вона…
Настю перебив якийсь шум бiля Махiдевран. Одна зi служниць, яка масажувала спину Махiдевран, зробила щось не так.
– Ти зробила менi боляче! Навмисно! Негiдна! У мене буде синець? Що скаже падишах? Євнух! Покарайте ту невiльницю! Щоб iншi знали, хто iхня повелителька! Негайно! При менi!
Кизляр-ага дав знак – i два евнухи, з’явившись як iз-пiд землi, потягли нещасну дiвчину в басейн.
– Це вона злиться, – шепотiла смаглявка, – бо дiзналася, що султан провiв минулу нiч iз Дюльсар, суперницею ii… Дика вона, жорстока, Махiдевран. Усе хизуеться своiм князiвським походженням, ii прислали султану з Кавказу, вона черкеска, як i валiде, мати султана… Тому валiде так пiдтримуе ii i Мустафу – бо ii кров… Ой, що ж вони роблять?
Євнухи втопили рабиню, так i не давши iй спливти. І вже мертву кудись потягли. Махiдевран знову розляглася на подушках. Рабинi мовчали, нiби нiчого не сталося.
Настя стиснула руки до хрускоту.
Муедзини закiнчували спiвати п’ятий азан на вежах мiнаретiв. На сади гарему лягала чудова тиша ночi. Служницi, з ними i Настя, закiнчували одягати Махiдевран у м’яку нiчну одежу, як увiйшов чорний Гассан. Вклонився панi:
– О, та, яку звуть «Господиня столiття»! Падишах зараз тебе вiдвiдае.
Махiдевран миттево повеселiшала. Їi важко було впiзнати. Чи це та сама жiнка? Їi великi чорнi очi заблищали й пожвавилися.
– Давайте менi найкращий одяг i прикраси! – наказала рабиням: – Окропити амброю та мускусом, йому це подобаеться… А потiм стiйте бiля дверей своiх кiмнат i не смiйте дивитись у його очi, коли вiн iтиме до мене. І дивiться менi! – потiм хрипко засмiялася, вигинаючись усiм тiлом: – Я подарую йому таку нiч, пiсля якоi вiн забуде цей шматок м’яса пiд назвою Дюльсар!
У нескiнченних коридорах, застелених килимами, ледве чутнi кроки султана. Один перехiд, другий… Мертва тиша – нiхто не мав права показатися або навiть дихати, коли йшов Халiф.
Настя скромно стала бiля дверей своеi кiмнати, поклавши руку на залiзнi грати вiдчиненого вiкна, в яке заглядали квiти бiлого жасмину, пронизанi таемничим сяйвом мiсяця. Очi опустила вниз, щосили стримуючи майже дитячу цiкавiсть i якесь хвилювання й напруження. І вся перетворилася на слух.
Чула його кроки, його подих, його спокiй.
Дивитися не хотiла на молодого султана. Тiльки раз, один раз – i впiзнала цю людину в вiкнi…
Султан, помiтивши цей загадковий погляд, зупинився. Перед Настею стояв у блиску мiсячного свiтла, у всiй красi й молодостi своiй Сулейман Великий – Повелитель Константинополя i Єрусалима, Смирни i Дамаска i семисот мiст Сходу i Заходу, Десятий i наймогутнiший Падишах Османiв, цар п’яти морiв i трьох частин свiту.
Ноги в неi задрижали. Але свiдомiсть була майже ясна. Вiн був прекрасно одягнений, стрункий i високий. У нього були чорнi, як терен, блискучi, трохи почервонiлi очi, високе чоло, матово-блiде лагiдне обличчя, тонкий орлиний нiс, вузькi губи i завзятiсть у iхнiх куточках. Спокiй i розум випромiнювали його проникливi очi.
Опустила очi й зняла ручку з залiзних грат. Вiдчула, як окинув ii поглядом з верху до низу, як жаром обсипав. Знiяковiла так, що кров пiдступила до ii личка. Соромлячись свого невiльничого одягу, зiщулилась. А ще i злякалася, що скаже ii панi на те, що султан так довго затримався тут…
Мимоволi звела вii та благальним поглядом показала султановi на дверi Махiдевран, немов просячи, щоб швидше йшов туди. І знову опустила своi синi очi.
Чи султана затримало бiле цвiтiння жасмину, чи таемничий мiсяць на небi, чи бiле, як жасмин, личко Настi, чи ii страх – достатньо, щоб султан не йшов; стояв, удивляючись у неi, як в образ.
– Я тебе нiколи не бачив? – запитав вiн через хвилину.
– Нi… – вiдповiла ледь чутно, не пiдводячи очей.
– Як давно ти тут?
У цю мить вiдчинилися дверi сусiдньоi кiмнати i виглянула розгнiвана Махiдевран:
– Євнухи! Вiзьмiть цю неслухняну рабиню та покарайте ii!
Тут же виник Гассан i два чорнi евнухи, якi втопили вдень дiвчину. Мить – i Настi не стане…
Сулейман перевiв погляд з однiеi жiнки на iншу.
Пiднiс руку… Заклякли евнухи. А султан кинув прозору легку хустку, розвернувся i пiшов.
Кизляр-ага був уже поруч iз Настею:
– Рушай за мною! – наказав суворо.
Настя заплющила очi, злякано затулила обличчя руками, приготувавшись до смертi. І раптом почула вiд нього м’якше:
– Ходiмо! Тебе чекае султан!
Тут Настя розгубилася.
Подивилася на Махiдевран, застиглу в кращих своiх шатах, як громом уражена.
Настя пiшла, а Махiдевран розiрвала на грудях свiй одяг. Оголилися великi мiцнi груди, але Настя i не озирнулась.
Не пам’ятала, як i куди йшла i як опинилась у невеликому нарiжному будуарi гарему, де в загратованi вiкна заглядав синiй, запашний бузок.
Султан напiвлежав на широчезному високому ложi, на трьох матрацах, на простирадлах iз тонкого полотна, з безлiччю подушок, усе в зелених барвах – барвах Османiв. На ньому не було тюрбана.
Серце Настi билося так сильно, що вона сперлася об вiкно. Молодий Сулейман пiдвiвся, пiдiйшов до неi та, взявши ii за руку, повторив свое запитання:
– Як давно ти тут?
– Три тижнi, – вiдповiла вона схвильовано.
Помiтивши це, повелитель запитав:
– Ти чому така перелякана?
– Я не перелякана, – вiдповiдала тихо, – тепер не знаю, як покажуся на очi своiй панi, якiй я мимоволi скасувала твiй прихiд.
Настя забула вiд переляку додати який-небудь титул, що належить Халiфу. Вiн очевидно вiднiс цей промах на рахунок незнання мови та звичаiв. І всмiхнувся:
– Ти зовсiм не мусиш показуватись iй на очi.
– Хiба не так само погано менi тепер буде у будь-якоi з твоiх дружин? – зiтхнула.
Султан тепер уже весело засмiявся:
– Ти, як бачу, не знаеш, що ту жiнку або дiвчину, до якоi султан хоча б раз доторкнеться, вiдокремлюють i дають iй особистих невiльниць i евнухiв.
Зрозумiла. Спалахнула вiд сорому… Вiдповiла:
– Мусульманам Коран забороняе силувати невiльниць проти iх волi.
Молодий Сулейман посерйознiшав. Вiдпустив ii руку i з подивом запитав iз наголосом на кожному словi:
– Ти знаеш Коран?
– Знаю, – вiдповiла вже трохи смiливiше. – І знаю, що ти могутнiй хранитель i виконавець заповiдей Пророка.
– Хто вчив тебе Корану?
– Побожний учитель Абдуллах, у Кафi, в школi невiльниць.
– Вiн добре вчив тебе… – не без гнiву сказав скривджений султан, якому ще нiхто не смiв вiдмовити. Але цiкавiсть перемогла гнiв, i вiн запитав уже спокiйнiше: – Ти вiриш у Пророка?
– Я християнка, – вiдповiла ухильно.
Усмiхнувся, думаючи, що вже мае перевагу над нею:
– І як же ти можеш покладатися на книгу Пророка, якщо не вiриш у нього?
– Але ти ж вiриш! – вiдповiла вона природно i весело, i цим зовсiм обеззброiла його. – І ти тут вирiшуеш, не я.
– А ти розумна! – здивувався Сулейман. – А по своiй волi залишилася б тут, якби я вирiшив узяти тебе до свого гарему на правах одалiски?
– Ти не зробиш цього, – вiдповiла.
