скачать книгу бесплатно
Зрозумiло, хоче. Це в нього на чолi написано.
– Довiдайтеся, – тяжкий подих колихнув вуса. – У боргу не залишуся. Тiльки без цих штучок. «Алмазний, яхонтовий, позолоти ручку…»
– Ручку будете дружинi золотити, – рiзко, iз роздратуванням вiдповiла Нюрка i з погляду бичка зрозумiла, що знайшла вiрний тон. – Сiдайте. Час – на вагу золота.
Остання, дуже оригiнальна сентенцiя теж знайшла шлях до серця бичка.
Із шафи з’явилася запечатана колода карт. Розкривши обгортку, Нюрка плавно поводила над колодою руками, вiдганяючи флюiди-невидимки. На клiентiв це справляло потрiбне враження. Потiм спритно, однiею лiвою, перетасувала. Тут головне – не перестаратися. Інакше вийде престидижитатор Акопян, фокусник, а не ворожка. Вона швидко навчилася домагатися потрiбного ефекту. Зосереджений погляд, скупi, без зайвого позування рухи пальцiв i кистi. Важлива робота, а не дешевий трюк. Права рука Нюрки спочивала на рiзьбленiй кулi з кришталю, що iскрилася, легенько ii погладжуючи.
Це вона сама придумала.
Куля подобалася усiм.
– Ви – король чирвовий, Бориславе Олеговичу, – перст долi вперся в груди клiента. – А оточують вас…
Розклад був цiлком зрозумiлий. Король виновий – ворог-недоброзичливець. Винова дама – нiчого хорошого, так ще й поруч зi своiм королем. Шiстка трефова – марна дорога. Туз виновий при бубновiй десятцi – сварка. Друге, зовнiшне, коло теж вiщувало суцiльнi неприемностi. Тут важливо показати вiтрило на обрii, подарувати надiю, iнакше бичок у петлю полiзе… Нюрка Гаврош вдивилася уважнiше.
Затята атеiстка, вона ледь не перехрестилася, коли дама чирвова iз другого кола чiтко пiдморгнула ворожцi, вказуючи поглядом на хрестового валета. Ганна Павлiвна самим ганебним чином затулилась рукою i побачила стрiлочки. Безлiч стрiлочок – червоних, чорних, рябеньких, – що з’еднали, карти мiж собою.
Здивована, злякана, вона ще не зрозумiла, що говорить, а клiент слухае.
– Бережiться короля винового, Бориславе Олеговичу! Вiн – ваш партнер по бiзнесу. Днями у вас намiчаеться велика угода в iншому мiстi. Ви поiдете туди дарма. Не бiйтеся сварки з виновим королем. Нехай знетямиться, нехай вiдмовиться вiд контракту – у пiдсумку ви виграете. А удача йде до вас вiд жирового валета. Постарайтеся не упустити.
– Ах вiн поганець! Гадюка варена! – бурмотiв клiент, вражений глибиною Нюрчиного прозрiння. – А валет жировий – це хто?
– Ви своему вiце-президенту довiряете? Миколi Степановичу?
І який, питаеться, чорт за язик смикнув?! Зараз iм’я та по батьковi не спiвпаде, клiент насторожиться, втратить довiру…
– Миколi? Ну… певною мiрою…
– Вiн вас хоч раз пiдвiв?
– Ну… валет жировий? Микола?!
Виходячи, бичок сяяв i цвiв махровою гвоздикою. Довго, щиро дякував, обiцяв точно слiдувати усiм порадам. Розплатився з лишком, просив записати його на початок червня.
– Якщо збудеться, – сказав Борислав Олегович наостанок, – я вам ручку таки позолочу. Дверну.
Пожартував, значить.
Зовсiм iншою людина стала.
У четвер заявилася Алевтина Вольдемарiвна, Нюрчина ровесниця, левиця мiсцевого бомонду. З дiагнозом: безсоння, помисливiсть i раптовi мiгренi.
– Ах, Нюрочко, – хрипло воркотiла Алевтина, затягуючись довжелезною сигаретою з ментолом, – у мене хронiчна перевтома! Голова просто розколюеться. «Асканелi» бiльше не допомагае, довелося перейти на «Хеннесi»… якби не ваше зiлля!.. Чи немае у вас чогось сильнодiючого?
Як на зло, запаси нешкiдливих травок, придбаних Нюркою в аптецi на розi, закiнчилися. Як на зло, Алевтина ув’язалась за цiлителькою. Угледiвши в дверях Ганну Павлiвну, знайомий провiзор Костя не знайшов нiчого кращого, як голосно запитати: «Вам як завжди? Збiр номер три?» Продавати «секрет» здогадливiй Алевтинi не можна було нi в якому разi. На Нюрку йшло натхнення.
– Нi, Костю. Цього разу так просто не вiдбудемось, – вона зi значенням покосилася на «левицю». – Менi потрiбнi елеутерокок, сушенi ялiвцевi ягоди, радикс алтей, золотий корiнь, корiнь валерiани, настоянка глоду, екстракт жостеру…
Колись чутi, але, здавалося, давно забутi назви самi спливали в пам’ятi. Список неабияк здивував юного провiзора, Алевтину – охопив побожний трепет, що граничив з екстазом.
Удома Нюрка зашторила вiкна, запалила чотири сандаловi свiчки по кутках i заходилась змiшувати в центрi столу «сильнодiючий засiб». Упевненiсть не полишала ii: правильно, усе правильно… Коли свiтська левиця, незвично тиха й захоплена, пiшла, нарештi, з дорогоцiнною пляшечкою у сумочцi, Нюрка почала приходити до тями.
Що це на неi найшло?
Упевненiсть сидiла на диванi, дригала ногами, зовсiм як панк Чернець, i посмiювалася. Упевненiсть стверджувала, що прийшла надовго.
І справдi, тепер Нюрка точно знала вiдповiдi на багато питань. Таiсii Георгiiвнi просто життево необхiдно подарувати невiстцi на день нарождення iмпортнi чоботи Salamander! Дорого? Вибирайте, дорогенька, що вам дорожче: мир i злагода в родинi, чи чоботи для Дашi! Вiнець безшлюбностi, кажете? Ну, вiнець ми вам, голубонька, знiмемо, це дрiбницi (тим бiльше що нiякого вiнця голубонько й слiду немае!), але i вам, Оксано, необхiдно бути активнiшою. Ось, вiзьмiть адресу. Дуже, дуже перспективний клуб, де ви напевно зможете познайомитися… Змилуйтесь, Якове Самуiловичу, хiба це проблеми?! От у Дениса Аркадiйовича – проблеми. Як, ви не знаете Дениса Аркадiйовича? Зараз я вам розповiм, i ви забудете про цi дурницi!.. Зурочення? Пристрiт? Ану припинiть скиглити! Так-так, це я вам кажу! Грубiянка? Зате чесна. Немае на вас нi зурочення, нi пристрiту. Ви не довiряете думцi фахiвця? Тодi забирайтеся геть! Ах, довiряете? І нiяких «просто»! Або довiряете, або нi. Ось i чудово.
А тепер слухайте мене уважно…
Звiсно, Нюрка прекрасно знала цiну своiм чудесам. Цiна залишалася колишня: пшик з олiею. Але якщо ранiше вона дiяла за принципом: «гiрше не буде, а допоможе – добре», то тепер… О-о, тепер вона була впевнена: допоможе! обов’язково! – i передавала цю впевненiсть клiентовi.
Немов вiрус упевненостi кипiв у Нюрцi Гаврош, заражаючи всiх навколо.
– Бiм, поголися, чи що…
Це була iхня давня клоунська гра. Жили-були Бiм i Бом, два веселих буфи… За iдеею, чоловiк зараз повинен був, скорчивши смiшну гримасу, вiдповiсти дурною репризою: «Як накажете, мем Бом!» чи «Лiньки менi, Бомка!» Нi, не вiдповiв. В’яло махнув рукою, немов розсiкаючи духоту, i задрiмав у крiслi. Жирна серпнева муха повзла по спинцi крiсла, поруч iз чоловiковою щокою, що поросла неохайною сивою щетиною. Погано, подумала Нюрка. Зовсiм погано.
У голову лiзла напiвзабута пiсенька: «Бом вкрав дружину в Бiма, ненавидить Бома Бiм…»
Лихо з чоловiком сталося водночас з Нюрчиними успiхами. Погодки, можна сказати, друзi дитинства. Вiчний лiдер у родинi, що було непросто, з огляду на характер Ганни Павлiвни, чоловiк вiдразу скис i опустився. Бадьорий, пiдтягнутий, чарiвний, хохмач i душа товариства, вiн раптом з розряду «справжнiх чоловiкiв» перебрався в сумовиту шеренгу старикiв. Здавалося, його обтяжуе затребуванiсть дружини. Їздити по селах вiн перестав, нечастi запрошення на дитячi ранки та шкiльнi свята вiдхиляв. Голубовичi запросили тамадою на весiлля молодшенькоi – назвався хворим. Коли до Нюрки приходили клiенти, вiдсиджувався у спальнi, бездумно перегортаючи газети. На фiнансовому становищi родини це не позначилося: Нюрка зараз заробляла за двох, i курку можна було легко купити в магазинi, а не везти з Вовчих Дундукiв, вiд глухоi бабки Зiни, якiй «у грудях полегшало».
– Бiм… поголися, га?..
Ще вiн став закладати за галстук. Спершу тайкома, а далi – вiдкрито. Гiршого немае, коли п’е людина з мiцною головою. Такому бiльше треба, щоб звалило наповал. У хвилини вдаваноi тверезостi, коли чоловiк намагався не подати виду, що останнi сто грамiв були зайвими, Нюрка ловила на собi його погляд, кинутий нишком. Ти ж дурисвiтка, говорив погляд. Ти – рудий Бом. Чому вони вiрять тобi, а не менi? Чому вони взагалi вiрять?!
Я – Нюрка Гаврош, вiдповiдала вона таким же мовчазним поглядом.
Я не знаю.
Брехати було важко. Звичайно, знала. Нiч, Грекiвська, 38, «Харизма Ltd»…
Ганна Павлiвна втрачала чоловiка. Втрачала живу, ще не дуже стару, рiдну людину. Скiльки разiв вона пропонувала своему Бiму вмити його через дверну скобу! Вiдшептати вiд зурочення? зняти пристрiт i попоiти травами? Не порахувати. Чоловiк мовчав i дивився.
Так дивився, що краще б вiдвернувся.
– Не буду я голитися. Навiщо?..
У серцi Нюрки закипiв чайник. Величезний синьопузий чайник зi свистулькою, давним-давно забутий на вогнi. Пара вдарила в розум, ошпаренi думки кинулися навтьоки. Свисток оглушив, забив вуха ватяними пробками. Скажена, кипляча, маленька жiнка ступила до крiсла:
– Ах ти…
Змiст не мав жодного значення. Чоловiк сторопiв, машинально встаючи назустрiч цьому хрипкому, безтямному, страшному видиху. Вищий за Нюрку на голову, широкоплечий, вiн у цей момент мав вигляд сутулого й прибитого недоука.
– Пiдiйди до вiкна. І дивися пильно.
Грикнувши дверима, пролетiвши через пiд’iзд, у домашньому халатi вискочивши у двiр, Нюрка вiдчула, що Бiм стоiть бiля вiкна. Спиною вiдчула. Хребтом. А чайник у серцi надривався паровим свистом. Якби вона хоч уявляла, що збираеться робити…
– Нюрочко? Доброго ранку…
Сусiдка Веронiка вигулювала старезного пуделя Артемона. Патрiарх собачого роду, Артемон давно пережив свiй вiк, i це знали усi. Ходив пес погано, зi сходiв його зносили, а у дворi водили, перехопивши пiд черевом спецiальним рушником, пiдтримуючи за повiдця i додаткову опору. Інакше ноги не тримали бiдного собаку. Жмути бiлоснiжноi в минулому шерстi вилiзли, оголивши по-дитячому рожевi пролисини.
Пудель тряс головою, байдужий до всього.
– Здрастуйте, Вiрочко. Привiт, Артюшо!
Нюрка присiла поруч зi псом. Легко погладила лисiючу голову, заглянула в сумнi собачi очi. Божевiлля, марення психопата, але з вологоi глибини на неi дивився чоловiк, що залишав ii. Дурисвiтка, дивився вiн. Чому вони вiрять тобi, дивився вiн. Так, я тут, бiля вiкна, стирчу як дурень. Ну i що?
Чайник вибухнув разом iз серцем.
– Ходiмо гуляти, Артюшо? – тихо запитала Нюрка Гаврош, вiдчуваючи, як з неi в усi боки летять синi сталевi скалки, як посвист-зух, що звiльнився, пригинае дерева у дворi. – Погуляемо, так? Вiрочко, давайте я з ним пройдусь…
У дворi ще довго згадували, як умираючий пудель Артемон, заливисто гавкаючи, носився за вiдьмою Нюркою вiд гаражiв до пiсочницi, вiд паркана до пiд’iзду, i, дивлячись на це небувале видовище, психопат-ротвейлер Дикий обмочився вiд страху.
Повернувшись додому, вона застала чоловiка бiля вiкна.
– Завтра починаеш допомагати менi з клiентами, – задихаючись, кинула Нюрка в рiдну спину. – Я одна не справляюсь. Зрозумiв, Бiм?
– Зрозумiв, Бом, – вiдповiла спина.
Чоловiк перетнув кiмнату, мимохiдь пригорнувся до Нюрки плечем i подався у ванну.
– Бом, куди ти подiла мою бритву?! – через хвилину закричав вiн. – Вiчно в тебе нi арапа не знайдеш…
Вона йшла в магазин за продуктами й посмiхалася. Усе було добре. Чоловiк прочухався, зараз iз клiентом працюе – любо дивитися. Кашпiровський з Чумаком в одному флаконi! Погода була святковою, сонце пiдморгувало з неба, перехожi посмiхалися чарiвнiй маленькiй жiнцi. Зараз купимо сиру – пряного радомира, чоловiк цей сир любить, майонезу вiзьмемо «Європейського», зеленi, i такi сирнi трубочки зварганим – пальчики не оближеш, а з лiктем вiдкусиш!
– Якi люди! На ловця i звiр бiжить…
Сьогоднi гребiнь у Інокентiя був синiй у лимонну цяточку.
– Ганно Павлiвно, ти б у офiс заглянула? Розмова е.
– Знову опiвночi?
Гарний настрiй стрiмко танув, як пломбiр на сковорiдцi.
– Навiщо опiвночi? На вiдмiну вiд стороннiх людей, спiвробiтникiв ми приймаемо з десятоi до сiмнадцятоi у буднi. Обiдня перерва з першоi до другоi. Сподiваюся, повiсткою викликати не доведеться? Бувай, бабонько!
Інокентiй пiдморгнув Нюрцi, наслiдуючи Шарапова з «Мiсця зустрiчi», i рушив далi ходою розгвинченого кiборга.
В очах потемнiло – чи сонце за хмаринку зайшло, чи яснiсть буття по потилицi торохнула. Дурна ти, Нюрко, ох, i дурна! Роззява найостаннiша. Зареестрували, кажеш? У базу внесли? І з тих пiр пруха тобi пiшла косяком? Вiрно кажеш, як на сповiдi. А чи думала ти, дурна бабо, чим за фарт свiй, за везiння-натхнення платити будеш? Що цей ковен, чи як його, з тебе мае? Якi податки за турботи бере, якою валютою?! Мабуть, неспроста твiй благовiрний захандрив, розхворiвся, запив, уже й на той свiт одним оком косувати почав. А ти впоперек пiшла.
Перебiгла дорiжку.
А вже ж за пiввiку перевалило, бабонько. Пора б i порузумнiшати трохи. Адже вiдомо: Якщо в якомусь мiсцi щось додасться, то в iншому неодмiнно на стiльки ж зменшиться. Ломоносов, здаеться, сказав. Зi школи запам’яталося.
Догану влiплять? З занесенням? Премii позбавлять?
Ой, навряд чи! Не та контора.
Нiколи нi в Бога, нi в чорта, нi в пристрiт-приворот, нi в роги-копита не вiрила, а отут аж пiт пройняв. Ноги пiдкосилися; добре, лавочка поруч виявилась – звалилася не неi Нюрка, очi заплющила, сидить, намагаеться вiддихатися. Думки в головi тарганами бiгають, метушаться, вихiд шукають.
Не вiддам.
Чоловiка не вiддам.
Сама вляпалася, сама i розсьорбаю.
Брати таксi вона не стала. На старому, деренчливому трамваi дiсталася до цирку, вiдтiля довго йшла пiшки, заспокоюючи нерви. Казеннi пятиповерхiвки, у народi iменованi «хрущами», у цьому районi мiста мирно сусiдили з приватним сектором, де, у свою чергу, розкiшний особняк iз презирством виставляв балкони над скособоченою розвалюхою.
День був сiрий, як тамбовський вовк.
Звернувши на Грекiвську, Нюрка сповiльнила крок. Автозаправка. Будинок пiд знос. Якийсь завод, з бетонною огорожею з «колючкою» зверху, клином iде всередину, у невидиму, гучну просторiнь. Приватний стоматологiчний кабiнет доктора Артемчука. Над входом – зуб у солом’яному канотье пританцьовуе на кривих, могутнiх коренях. Щаслива посмiшка зуба довiри не викликала. Ага, ось i номер 38.
Двiр i будинок викликли нудоту. Вишневий запах гарного тютюну в коридорi випарувався, замiсть нього пахло пригорiлою манною кашею. Постукавши i дочекавшись вiдповiдi, Нюрка ввiйшла в знайоме примiщення.
– Здрастуйте, Ганно Павлiвно, – сказав клерк за японським столом. Строгий костюм з маленькими, напiввiйськовими лацканами, шовкова краватка, манжети слiпучо-бiлоi сорочки схопленi запонками з агатом. На головi – фетровий капелюх. Хоч зараз бери на рекламний щит: «Ми примножимо вашi заощадження!».
– Добрий день…
Нюрка зверталася в основному до знайомоi бегемотихи Валюхи, про всяк випадок iгноруючи строгого клерка. Але клерк не витерпiв, зiрвав капелюха, ляснув фетром об стiльницю i закричав скривдженим козлетоном:
– Нюрок! Подруга днiв моiх суворих! Ти чого, блiн?! Забурiла?!
– Чернець?!
Знайомий гребiнь розвiяв усi сумнiви.
– Для тебе, подруго, Інокентiй Інокентiйович. У кращому разi – Кеша. Правда, що зустрiчають по одежинцi…
– Кiнчай балабонити, – осмикнула блондинка блазня. Дивлячись на Валюху, Ганна Павлiвна раптом збагнула загостреним вiдчуттям: хто тут насправдi головний. Головний, незважаючи на жирнi тiлеса, лялькове личко i негарне плаття з рюшами. Легко уставши вiд комп’ютера, блондинка буквально пролилася мiж столами, попутно вiдваживши потиличника колишньому панку, i зупинилась перед гостею.
Вiд Валюхи тягло такою привiтнiстю, такою щирою прихильнiстю, що Нюрка машинально заусмiхалася, i кожен ii зуб, включаючи протези, також заусмiхався окремою посмiшкою, немов на вивiсцi стоматолога Артемчука.
– Ви цiнний працiвник, Ганно Павлiвно. Ми дуже задоволенi вами. Замуторити людину, що не прагне самообману, особливо члена родини – не кожний здатний на це навiть пiсля курсiв пiдвищення квалiфiкацii. Моi вiтання.
– Замуторити?!
– О, пробачте! Професiйний жаргон. Незабаром ви вникнете, i будете користуватися сленгом ковена краще за мене. А поки ми хотiли б запропонувати вам роботу за сумiсництвом.
– Як менi у свiй час! – гордо надувся Чернець i став схожим на iндика. – Валюндра, каву сотворити?
– Повiрте, Ганно Павлiвно, це захоплююча i високооплачувана справа. З огляду на те, що вашу працю цього разу буде оплачувати «Харизма» i з власних джерел, а не скупердяй-клiент…
Коли кава була випита, комплiменти остаточно вичерпалися, а суть майбутньоi «роботи за сумiсництвом» з’ясувалася i припала Нюрцi до серця, вона зважилася.
