скачать книгу бесплатно
– Що ж ти, малий, старших не слухаешся? Не допомогло тобi твое щастя, бачиш, не допомогло… Кинь свою цяцьку. Йди зi мною, тепленький, iди зi мною…
Омелько набрав повiтря – i кинувся вниз. Прослизнув мiж ногами дохлоi кобили.
– Постривай… Який меткий! Не втечеш…
Тупiт коня за спиною. І дзвiночок мовчить – видихнувся. Омелько вiдчував, що бiжить на одному мiсцi – ноги мiсять повiтря, злiтають грудки сiро-коричневоi землi, а урвище зi жмутами трави над прiрвою не стае ближче – навпаки, вiддаляеться…
Хап! – рука схопила за сорочку на спинi.
«Отче наш!» – нiмо заблагав Омелько. Чи вiдповiдаючи йому, чи сам собою дзвiночок у його руцi раптом ожив: «Дiнь-дiнь-дiнь!»
Стара домоткана сорочка трiснула. Омелько вiдчув, що вiльний. Припустив щодуху; напевно, нiколи в життi вiн так не бiгав…
Ось i урвище. Тiльки внизу не видно нiякоi рiчки – чорнота. Трiщини стали виднiшими, ширшими; Омелько впав навкарачки.
Поруч переступали ноги дохлоi кобили. Вiд них несло нестерпним смородом.
– Ну, хлопчику, що тепер?
Баба дивилася на нього зверху вниз. У руках у неi звiдкiлясь узявся кручений батiг.
Дзвiночок упав на траву. Язичок його, мiдна крапелька, безсило вивалився.
– Що тепер, солоденький? Як тобi нашi кавуни?
Омелько вiдповзав, гарячково намацуючи ногами твердий грунт за спиною, щомитi ризикуючи зiрватися у прiрву.
Баба зареготала.
Чорна хустка сповзла з ii голови, вiдкриваючи голий череп. Баба пiдняла до неба руки, казна-звiдки налетiв вiтер, пiдхопив чорне плаття з поточеним червами подолом…
Омелько намацав у чорнiй травi дзвiночок – нiмий, без’язикий.
І заверещавши як порося пiд ножем рiзника кинув його чудовиську в пику.
Затрiщало, нiби вивертали з землi вiкового дуба. Регiт баби перейшов у крик.
Чорна трiщина над урвищем перетворилася в щiлину, потiм розiйшлася зовсiм. Величезний пласт землi вiдколовся i полетiв униз разом з бабою i ii дохлою кобилою, i разом з ними летiв, свiтячись, наче у ковальському горнi, дзвiночок.
Омельковi поталанило: висiв, вчепившись за цупку, кошлату траву, схожу на дiдовi брови. Пiдтягнувся, лiг животом на край твердоi землi…
Проспiвав пiвень.
* * *
Нiмець стояв у воротах – рудi вуса, куций сюртук, картатий кашкет. Панськi штани заправленi в блискучi чоботи; у руках – картуз iз трiснутим козирком.
Омелько дивився через дверi комори, як батько розмовляе з нiмцем.
– Нi, – сказав нiмець зненацька високим трiскучим голосом. – Штрафу цього разу нiякого не вимагать. Тому що шкода невелик, то й претензiя невелик: щоб у майбутньому, якщо можна, ваш син не зазiхать на чуже добро.
Батько щось сказав – Омелько не розчув.
– У цих широтах нелегко вирощувати баштанна культура, – сказав нiмець. – Я розумiй ваше збурювання. Крiм того, злодiя в життi чекати батога, в’язниця i Сибiр. Треба поважати чужа праця, так!
І нiмець пiшов, залишивши картуз батьковi.
Батько постояв трохи серед двору, вертячи картуз у руках. Потiм, лютий, як хмара грозова, повернув до комори.
Омелько вийшов, утягнув голову в плечi.
І коли йому велено було йти за лозиною, покiрно пiшов, заздалегiдь схлипуючи i витираючи кулаком носа, йому бачився великий зелений кавун, захований у лопушиннi на березi Стугни.
Нехай батько виб’е – хiба вперше?
Зате коли зберуться до багаття хлопцi, коли вiн викотить кавуна до багаття i з хрускотом всадить йому в бiк дiдiв козацький нiж… Коли потече по пальцях сiк, застрибають лакованi насiнинки… Коли серцевина кавуна, зерниста i рожева, заповнить собою всього рота… І
коли хлопцi будуть дивитися, витрiщивши очi, i недовiрливо розпитуватимуть про нiмця, а вiн у вiдповiдь на iхнi запитання тiльки посмiхатиметься… Ой!
І вони усi разом зжеруть кавуна, залишиться тiльки гора зелених шкуринок i приемна вага в животi… Ой, ой!
І вiдтодi вiн стане для хлопцiв ватажком, верховодою… Ой-ой-ой!
І наступного лiта, можливо, вiн ще раз дочекаеться моменту i викотить з баштану не одного кавуна… Ой! Два чи три кавуни, i тодi…
Так чи приблизно так думав Омелько, лежачи животом на батьковiм колiнi, поки лозина частувала його зад, i без того, утiм, давно смугастий.
Над балкою курився димок. Чи не дiд курив свою люльку?
Харизма Нюрки Гаврош
– Вам не здаеться, що «Нюрка Гаврош» – це занадто?
– Нi крапельки.
– Але для практикуючоi ясновидицi чи скажiмо, народноi цiлительки потрiбно бiльш… е-е-е… бiльш звучний псевдонiм. Матiнка Ганна, наприклад? Панi Ганна?
Нюрка посмiхнулася. Вона знала, що ii посмiшка – бешкетна, ехидна, донинi хлоп’яча – непереборна. Вже онуки пiшли, Антошка, рудий башибузук, весь у бабцю: шалапут, бiлява бестiя, але якщо розтягне рот в усмiшечцi – гаси свiтло, зливай воду. Плачте, дiвки, погибель ваша росте. Шкода, що бачаться здебiльшого «по фотоапарату». Дiти в минулому липнi перебралися до Нiмеччини.
Ведучий чекав вiдповiдi.
Прямий ефiр, час обмежений.
– Матiнки, бабусi… Ви думаете, титул «ясновидицi Анюти» дае стовiдсоткову гарантiю? Навiть якщо Анюта сама придумала собi звання, титули й орду вдячних клiентiв? Я – Нюрка Гаврош, i я не обiцяю людям бiльше, нiж можу. Чудеса – не мiй профiль. Зрозумiйте, заради Бога, народний цiлитель i знахар – це так само людина. Тож перше призначене для наiвних дурнiв, яким вивiска важливiша за результат, а друге – для хворих, що всерйоз бажають вилiкуватися. Ворожка може вгадати або передбачити…
– І помилитися?
– Звичайно. Не помиляеться той, хто нiчого не робить. Але справжня ворожка нiколи не назве себе вголос ясновидицею.
Якщо, звичайно, перед вами не пройдисвiтка, що зiбралася найдорожче cторгувати кота у мiшку. Я не розмахую перед вами хрестом i святими образами, спекулюючи на вiрi. Я не розводжуся про вiдтiнки аури, морочачи голови iстеричним дамочкам. І не обiцяю удачi на вiки вiчнi. Я просто кажу: прийдiть, i спробуемо. Дивись, щось i вийде.
Ведучий кивав, вставляв дурнi коментарi та запитання, але загалом плив за течiею. Нюрку це цiлком влаштовувало. Пробити ефiр на 4-му каналi виявилося складнiше, нiж вона припускала. Виходить, треба було за пiвгодини з хвостиком вiдбити усi карти з колоди. Основними козирями тут були натиск, дивовижний для маленькоi жiнки пенсiйного вiку, добре пiдвiшений язик та iронiчна агресивнiсть, що приваблюе скептикiв. Зi скептикiв, особливо хворих чи невдачливих, найчастiше виходять найвiрнiшi, найвiдданiшi клiенти, коли знати, як поводитися з цим звiринцем.
Юрб бiля парадного пiд’iзду не очiкувалося, але гарний приварок до пенсii не зашкодить.
Дружина клоуна, що промiняв манеж спершу на естраду, а там i на ранки-весiлля-ювiлеi, у минулому Снiгуронька, Коза-Дереза, Маленька Баба-Яга, Вiдмiнниця Настя, Карлсон i Малюк почергово («у дубль» з Елкою Потаповою, найщирiшою врагинею!), Ганна Павлiвна Гаврошенко вмiла працювати з публiкою будь-якого вiку. З дiтьми завжди поруч знаходяться суворi матусi, яких теж треба розважити i розкрутити на «хлопаньки»; утiм, усi ми залишаемося дiтьми до сивого волосся, згоднi вiрити i йти слiдом.
Стань оригiнальною. Перетвори недолiки на достоiнства. «Метр-з-кепкою»? – маленька штучка червiнчик, а цiна велика. Бiлi овечi кучерики? – сивина не так помiтна. Не потурай, а захоплюй, неси за течiею. Мороч чолову, заповнюючи паузи не беканям-меканням i словами-паразитами, а жестами, поглядом, дрiбними, зосередженими дiями. Придивляйся тайкома, хто чого хоче i на яких умовах.
Три роки тому чоловiк почав iздити довколишнiми селами, влаштовуючи чорноземнiй «понтярi» лекцii «Очевидне-неймовiрне» з бонусом у виглядi гадань, провидiння, лiкування фурункулiв i зняття «грiшного пилку». Коли Толик почав регулярно, крiм гонорару i добровiльних пожертвувань, привозити додому жирних курочок, мiшок-другий гречки чи трилiтрову банку меду, Ганна Павлiвна серйозно задумалася. Гастролювати не хотiлося, важка на пiдйом стала, але, як на теперiшнiй час, будь-яка копiйка до ладу.
Так народилася Нюрка Гаврош, ворожка i знахарка.
– Хто навчив вас ворожiнню на картах?
– Життя.
– Е-е… І все?
– А якоi вiдповiдi ви очiкували? Посилань на пряму лiнiю вiд Кассандри та графа Калiостро?! Ну помiркуете самi… Запитаю я вас: «Молодий чоловiче, хто навчив вас вести передачi у прямому ефiрi?», i що ви менi вiдповiсте? Мабуть, полiтех закiнчували чи iн’яз, а ведете ж, i непогано ведете…
Ведучий почервонiв, розгубився. Проти улюбленого Нюрчиного прийому – будь-яку тему миттю перевести в лоб на спiврозмовника, доброзичливо поставивши капосне питаннячко, – багато хто пасував. Головне, запитувати впевнено. Адже тут ясно: нiякоi фаховоi освiти в нинiшньоi телебратii немае. Бий, Нюрко, без промаху. І ще: до оцту обов’язково потрiбен цукор. Трiшечки похвали, кинь сахарну кiсточку – i милий дружок твiй до смертi.
Лестити вмiють усi.
Сварити-пiдколювати теж властиво бiльшостi.
А щоб в одному флаконi… Це вам не коробка сiрникiв, тут умiти треба.
– Так, Ганно Павлiвно, я розумiю вас… життя – кращий учитель…
Нi бiса вiн не розумiе. Викручуеться. І це добре. Глядачi бачать, як вiн викручуеться, глядачi на ii боцi. А хто не бачить через щиросердну короткозорiсть, той чуе, як ведучий з нею погоджуеться. Теж непогано.
– Ага, нам телефонують у студiю!
Вiдповiдаючи на цiкавiсть басовитого громадянина з приводу наявностi в «панi Гаврош» вiдповiдних лiцензiй, Нюрка дозволила собi на хвилинку розслабитися. Легко i приемно говорити правду вiдставному бюрократу. Усi папери були в повному порядку. Комар носа не пiдточить. Приватний пiдприемець, единий податок, довiдка вiд Мiнохорони здоров’я про всяк випадок – з мiськвiддiлу культури, вiд Льоньки Жердеця, друга дитинства… Кабiнет вона обладнала вдома, на власний смак, вiдвiвши для цього вiтальню. Таке чудове питання варто було б придумати заздалегiдь, i умовити когось зi знайомих дзв’якнути в студiю.
Врахуемо на майбутне.
– А тепер, Ганно Павлiвно… Нi, зачекайте, у нас ще один дзвiнок! Ну, це останнiй, час передачi закiнчуеться… Здрастуйте, ви в ефiрi!
– Я щасливий по самiсiнькi гланди.
Ведучий поперхнувся. Нi, сьогоднi явно був не його день.
– Назвiться, будь ласка.
– У нас мало часу. Навiщо марнувати ефiр даремно? Я хочу запитати Ганну Гаврошенко, – голос, спотворений перешкодами, звучав нудно й надтрiснуто, немов заговорив цоколь будинку, приреченого на знос. – Нюрко, коза-дереза драна… Ти чому не прописалася в ковенi за мiсцем проживання?
Думаеш вiддiлом культури вiдбутися?
Голос пiсно хихикнув, стверджуючи задоволення вiд сумнiвного каламбуру.
– Даремно ти так думаеш, мадам Гаврошенко. Рекомендую не тягнути, щоб уникнути…
Вiдбiй.
Короткi гудки довбають прямий ефiр.
Нюрка демонстративно знизала плечима – якийсь дотепник-самоучка викаблучуеться! – i нишком пiдморгнула ведучому. Стовбняк, мовляв, справа гарна, хлопчику мiй, але час закiнчувати.
Давай, пускай рекламу прокладок. Ангельських, з крильцями.
Дуже хотiлося курити.
Історiя з розiграшем, чи як там випадало розумiти дзвiнок про «прописку в ковенi», продовжилася у вiвторок удень. Нюрка тiльки-но вiдпустила клiентку, вдову полковника Башмета, однофамiльця знаменитого альтиста. Ставши жiнкою суто цивiльною, вдова спершу придбала запасний надгробний пам’ятник з написом золотом «Самiй собi з любов’ю», встановила скарб на 30-му цвинтарi, а вже потiм сильно зацiкавилася майбутнiм, вчащаючи до ворожок. Попереднi шiсть ворожок вдову не влаштували: з ними не складалися розмови «за життя», здебiльшого про «самiй собi з любов’ю». А з Нюркою склалося, пiд чайок з порiчковим варенням i густий кагорець, якого вдова вельми полюбляла.
Коротше кажучи, провiвши цiнну клiентку до дверей i повернувшись до кабiнету, Ганна Павлiвна знайшла бiля робочого столу якогось мерзотника. Мерзотник крутив у пальцях бубнову даму, яка хвилиною ранiше уособлювала вдову, i нахабно посмiхався.
Незваний гiсть заслуговував окремого опису. На голенiй головi його красувався пiвнячий гребiнь, лiловий iз прозеленню. У лiвiй нiздрi телiпалось кiльце, у вусi – матроська серга; такi серги при гнилому царатi вiшали матросам, якi вперше перетинали екватор. Нижня губа по центру була проколена лабретою – гвiздком з плоским замком, спорядженим ланцюжком. Шкiряний куртець, що тилiпався на вузьких плечах жертви пiрсингу, порiзали бритвою в мiсцях найнесподiванiших. На тлi цiеi одежинки-мученицi дiри на джинсах мали вигляд, можна сказати, обивательський.
– Покликати чоловiка? – поцiкавилася Нюрка, жiнка не з лякливих.
– Здрастуйте, люб’язна Ганно Павлiвно, – мерзенний панк-вторженець зiбрав усю колоду карт воедино i заходився ii тасувати з надзвичайним умiнням. Потiм витрусив на стiл трефову даму i тицьнув у неi обгризеним нiгтем, немов хотiв щось пiдкреслити. – Нi, чоловiка кликати не треба. Тому що чоловiк ваш вже третiй день як виiхав у черговий вояж, вимiнювати очевидне i неймовiрне на курей i гречку. Хочете знати, що привело мене в цю обитель грiха?
– Може, мiлiцiю?
– Навiщо? Менти приходять, коли хтось часом десь у нас… А в нашому випадку все iнакше, – вiн сильнiше пiдкреслив лiнiю на трефовiй дамi. – У нашому спiльному випадку. Ви мене розумiете?
«Нi, не злодiй. Гiрше. Псих. Краще його не дратувати…»
– Вам повiстка, найдорожча Ганночко. Звольте, блiн, одержати.
«Як вiн потрапив до кiмнати? Через вiкно? Там грати…»
Машинально Нюрка простягнула руку i взяла папiр, запропонований панком. Жовтуватий, грубий бланк. Великий палець щось укололо, боляче, до кровi, – i панк спритно вiдняв «повiстку» назад. Вiдiрвав корiнець, де розпливлася маленька червона цятка, що, подовжуючись, ставала схожою на пiдпис iз викрутасом наприкiнцi.
Хижо смикнувши закiльцьованим носом, гiсть сховав добуток.
– Ось, – з поклоном вiн знову простягнув «повiстку» господинi будинку. – Так, добре. Тепер знову повернiть ii менi. Самi, самi повернiть, вiдбирати на другому колi заборонено. І ще раз вiзьмiть. Усе. Фiнiта ла мюзикл. Прощайте, скелястii гори…
Обiйшовши Нюрку, вiн нога за ногу вибрався в коридор. Клацнув англiйський замок.
– Не турбуйся, душенько, я закрию. Ти, душенько, про iнше турбуйся. Ех, узяли душу за душу, бути душi з душком…
Дверi брязнули, вiдсiкаючи iдiотську пiсню.
Саме буденнiсть того, що вiдбуваеться, дивовижна, карколомна буденнiсть спантеличила Нюрку. З’явився, вручив, забрався геть. Безглуздий кур’ер, хлопчисько на побiгеньках. Цiлком упевнений, що «найдорожча Ганночка» у курсi, усе розумiе, усе зробить як треба. А якщо не зробить, то, напевно, при здоровому розумi i тверезiй пам’ятi, усвiдомлюючи ступiнь вiдповiдальностi…
