скачать книгу бесплатно
Казеннi формулювання на смак вiдгонили кислою мiддю.
Жiнка опустила погляд. Скислилось до оскоми:
«Пропонуеться з’явитися… для прописки… у ковенi за мiсцем проживання… Грекiвська, 38… субота, 18 травня, о 00.00… iз собою мати…» І печатка: грифон присiв на заднi лапи, а над тiм’ям звiра в’еться напис: «ТОВ „Харизма Ltd“.
Нюрка з насолодою скрутила дулю i тицьнула „нашою вiдповiддю Керзону“ у вiкно. Ось я вам, жартiвникам, поiду на Грекiвську опiвночi! Ось я вам, заразам, зроблю приемнiсть! Не на ту нарвалися, сволота! На менi де сядеш, там i злiзеш…
– Це ти, Нюро Павлiвно, даремно, – сказав панк через грати вiкна. Вiн звiвся навшпиньки, щоб господарка побачила його чудесний гребiнь, i виразно продовжив: – дуля твоя примiтна, нiчого й казати, тож дякуемо за частування. А з iншим… Даремно, слово честi. Краще не ерепенься.
– Ах ти!.. Ах ти погань!..
– Дешевше вийде. Це я тобi, як пiвник з високоi спицi. Пройди реестрацiю i царюй, лежачи на боцi. Усiкла?
Гребiнь гойднувся i зник.
„Треба було мiнятися. Коли Раiса пропонувала переiхати з першого поверху у висотку на Кулиничах, треба було погоджуватися. Кiмнати сумiжнi, зате кухня велика, i восьмий поверх… Чоловiк до суботи не повернеться, дарма й чекати… Боже, про що я думаю!“
Болонка Плюха, улюблениця Нюрки, вилiзла з-пiд дивана i похнюпилася, вiдчуваючи провину.
– А ти чого не гавкала, дурко?
Болонка дзявкнула, вибачаючись.
До вечора п’ятницi нiчого особливого не вiдбувалося, i це мучило Нюрку найбiльше. Тиша, спокiй, умиротворення. Повiстку вона сховала у в’етнамську скриньку, улюблену, з перламутровими веслярами на кришцi, час вiд часу заглядаючи усередину: чи не зникла? Нi, бридкий папiрець преспокiйно лежав на днi. Дзвонити нiхто не дзвонив; тобто, звичайно, дзвонили клiенти, подруги, по мiжнародцi озвалися дiти, дали трубку Антошцi, той розповiв бабусi про нiндзiв-чебурашкок…
Тиша давила, чекання вимотувало нерви.
Нi, не пiду. Нiкуди не пiду, нехай придушаться.
У п’ятницю, зрiзуючи дорогу додому через Молодiжний парк, Нюрка зустрiла знайомого панка. Мерзотник iшов у компанii миловидного, зовсiм молоденького попа – у рясi, у скуфiйцi, з хрестом на грудях. Панотець знiчено кивав, погоджуючись, а панк виговорював йому високим, пронизливим голосом. Слiв Нюрка не розiбрала, але зустрiч ii знiтила.
Вона кивнула панку, i той вiдповiв недбалим кивком.
– Ви розумiете, чернець… – бубонiв пiп.
– Усе я розумiю, отець Власiй. Бiльше, нiж ви думаете…
Через годину з’явився клiент, записаний на пiв на восьму. Тлустий, добре одягнений бичок середнього вiку. Просив „розкинути“ на бiзнес. Коли карти вже лягали на стiл, бичок раптом запитав про реестрацiю. Нюрка тицьнула йому „мандат“ вiддiлу культури, лiцензiю Мiнохорони здоров’я, – iншi документи, але клiент не вдовольнився i мовчки зазбирався додому. Уже бiля виходу чесна ворожка, погано розумiючи, що робить, тицьнула бичку повiстку: ось, мовляв, у суботу, усе як годиться…
– Ага, – клiент задоволено почухав голену потилицю. – Тодi запишiть мене на наступний понедiлок. Так, пiзнiше, я багато працюю. Якщо з реестрацiею виникнуть проблеми, зателефонуете менi. Ось вiзитка. Щоб даремно не ходити…
Уночi Нюрка спала погано. Субота пройшла як з похмiлля: нудно, клопiтно.
А ближче до пiвночi Ганна Павлiвна, дивуючись сама собi, замовила таксi.
– Ну що, так i будемо в мовчанку грати?
Запитання таксиста висмикнуло Нюрку iз зацiпенiння. Виявляеться, вона уже хвилин п’ять тупо вирячувалася з вiкна таксi, мов баран на новi ворота. Вiрнiше, ворота були старi. І стiна навколо ворiт була стара, обшарпана. Штукатурка мiсцями обвалилася, оголивши щербату цеглу кладки. Жовте свiтло лiхтаря косо падало на чавун стулок, вiдкидаючи у двiр вiзерункову тiнь. Далi починалася темрява, i в цiй темрявi ввижалося таемне ворушiння. Кущi вiтром колише? Вiтру начебто немае… У глибинi двору невиразно вимальовувалися обриси присадкуватого будинку, де привiтно свiтився прямокутник вiкна. Єдиний в усiй окрузi.
А ще на стiнi була табличка: Грекiвська, 38. Лiхтар висвiтлював табличку знехотя, з панського жалю, тому цифра „38“ здавалася непомiрно опуклою, немов надутою зсередини.
Звук крокiв сколихнув пустельну вулицю. Нюрка здригнулася, але пiд лiхтарем з’явилися двое банальних мiлiцiонерiв з собакою. Патрульнi зупинилися прикурюючи. Чорний з пiдпалинами „нiмець“ сiв на тротуар, строго рикнув на самотне таксi i раптом завив. Тужливо й приречено, що аж нiяк не пасувало до здоровенноi службовоi псини. Патрульний смикнув повiдець, i „нiмець“ слухняно заткнувся.
У Нюрки трохи вiдлягло вiд серця. Раз мiлiцiя патрулюе, виходить, не зовсiм глухомань. Буде хоч кого на допомогу покликати. Та й таксi вона вiдпускати не збираеться.
– Зачекайте мене тут. Незабаром назад поiдемо.
– Це скiльки завгодно, – iз задоволенням пробасив таксист, приймаючи м’ятий червiнець.
Нюрка вибралася з машини, оглушливо ляснула дверцятами i рiшуче попрямувала у двiр. Мимохiдь глянула на годинник. Без п’яти дванадцять. Це добре.
Спiзнюватися вона не любила.
Темрява за воротами була рiдшою, нiж здавалося з вулицi. З-пiд нiг метнулася кiшка, ледве не забезпечивши пiзнiй гостi iнфаркт мiокарда. Блiдо-жовта дорiжка свiтла лежала на трьох корявих сходинках. Нюрка пiднялася сходами, штовхнула дверi, вони мерзотно скрипнули.
Вузький коридор, тьмяна лампочка пiд дротяним ковпаком; плями кiптяви вiд сiрникiв, що прилипли до стелi. Стiни поцяцькованi паскудством i гаслами „Металiст“ – чемпiон!». На диво, замiсть очiкуваного смороду котячоi сечi, запах тут панував приемний. Пахло освiжувачем повiтря «Жасмин з лимоном» i ароматним тютюном Captain Black: в куражi й при грошах, Нюрка сама iнодi курила цi сигарилло.
За високими дверима у кiнцi коридору бубонiли приглушенi голоси.
«От зараз заявлюся до незнайомих людей посеред ночi, з’ясуеться, що вони про ковен нi сном, нi духом…»
Нюрка приречено зiтхнула i постукала.
– Заходьте, не замкнено!
На японському столi з рiзьбленими драконами i збирачами рису, безтурботно дригаючи ногами, сидiв знайомий панк. Вiн голосно сьорбав каву з кришталевого келиха. Нюрка аж зрадiла: принаймнi знайоме обличчя. Сьогоднi гребiнь у панка виявився лiловим iз золотавими прожилками. Пiрсинг пiдсилився: кручена змiйка звисала з пiдборiддя на комiр порiзаноi лезом шкiрянки. Тiльки зараз Нюрка примiтила, що порiзана шкiрянка не абияк, а, можна сказати, художньо. Порiзи складалися у мудрований вiзерунок, який був навiть по-своему витончений.
«Зате джинси цього разу цiлiсiнькi…»
Шкiряними латками у виглядi блискавок Нюрка вирiшила знехтувати.
За другим столом – звичайним, двотумбовим – сидiла блондинка розмiром з гiпопотама, у небесно-голубому платтi з рюшами. Вона зосереджено клацала клавiшами комп’ютера, iгноруючи вiдвiдувачку. Поруч iз клавiатурою лежав гросбух застрашливого об’ему, пiд стать блондинцi, i височiв хисткий штабель папок з паперами.
– Здрастуй, моя Нюрко, здрастуй, дорогенька! – вишкiрившись, фальшиво затягнув панк, розгорнувши своi граблi нiбито для обiймiв. Кава при цьому ледь не вихлюпнулася на байдужу блондинку.
На зап’ястi фiгляра огидно запiлiкав електронний годинник.
– О, пiвнiч! – зрадiв панк. – Ви по-диявольському пунктуальнi!
– Заходьте, сiдайте, – вiдволiклась на секундочку блондинка. – Кави хочете?
Правильно, пiсля цiеi кави до ранку не заснеш… Ай! Чернець, згинь!
Це панк, звiсившись зi столу-японця, ущипнув блондинку за пишнi тiлеса.
«Чернець?!»
– Інокентiй Інокентiйович! – вiдповiв красень на нiме запитання. – Можна просто Кеша. Чернець – тiльки для Валюхи, по суботах. Правда, Валюха-стрибуха? Добре, приступимо.
Вiн став серйозним, витяг з-за пазухи якусь роздрукiвку i заходився звiряти.
– Гаврошенко Ганна Павлiвна, 48-го року народження?
– Т-так…
– Адреса… ну, у вас я був, адреса правильна… Паспорт?
Нюрка продиктувала по пам’ятi номер i серiю, i Валюха вiдбила на клавiатурi
хвацький дрiб. Перевiряти блондинка не стала: чи знала данi Нюрчиного паспорта заздалегiдь, чи довiряла.
– Ну-бо, продовжимо екзекуцiю…
Питань було багато. Здебiльшого стандартнi, канцелярськi, як при працевлаштуваннi: освiта, попередне мiсце роботи, номер лiцензii Мiнохорони здоров’я, номер диплома курсiв народних цiлителiв i екстрасенсорики, ІНН (добре, що здогадалася всi папери з собою захопити!), сiмейний стан… Але зустрiчалися й унiкальнi, що б’ють по нервах:
– Галюцинацiями не страждаете? Неврастенiя? Параноя?
– Нi.
– Мандеп?
– Що?!
– Манiакально-депресивний психоз?
– Нi!
– Шизофренiя? На облiку в психдиспансерi не стоiте?
– Нi!!!
– Як волiете працювати: з явищем чи без?
Розумно вирiшивши, що з двох бiд треба вибирати менше, – тiльки явищ менi й не вистачало! – Нюрка коротко вiдрiзала:
– Без!
– Розумне рiшення, – покивав Інокентiй, розпушивши гребiнь. – Для чого вам зайвi турботи, вiрно? Зодiакальне зрушення при роботi враховувати будемо?
– Звичайно! – без докорiв сумлiння випалила Нюрка. Позначилися професiйнi навички.
– Прекрасно. Просто чудово! Валюха, у базу внесла?
– А ти як думаеш, йолопе?
– От i все, Ганно Павлiвно. Зараз ми випишемо вам реестрацiйний номер – i ви вiльнi. Їдьте додому, вiдпочивайте, а з понедiлка – вперед до бою! Приступайте до роботи. Уже, так би мовити, офiцiйно. Пiд патронатом.
– А… договiр? Розписатися десь треба? – оторопiла Нюрка.
– Кров’ю?!
Очi Інокентiя спалахнули пекельним вогнем, верхня губа, тремтячи, поповзла догори, готуючись оголити iкла. Нюрка охнула, позадкувала, але мерзенний Чернець заiржав наче справжнiсiнький жеребець. Валюха теж пирснула в кулачок.
– Нюра, Нюра, до чого ти дурна! – Чернець, кривляючись, приставив пальцi до голови, iмiтуючи роги. – Їдь додому, на таксi розоришся. Ось, тримай.
У руках у Нюрки виявився бруднуватий прямокутник паперу, де корявим «лiкарським» почерком було виведено: «Гаврошенко Ганна Павлiвна. ТОВ „Харизма Ltd“. Реестрацiйний номер NSQ127418/3-а». Дата. Витiюватий пiдпис. Знайома печатка з грифоном.
Усе.
– Якщо виникнуть питання – пред’явите, i питань не стане.
– Спасибi, – машинально подякувала Нюрка.
– Добранiч. Вiдпочивайте.
– До побачення.
Нюрка йшла до машини, яка ii очiкувала, не помiчаючи, що пританцьовуе на ходу. Зараз вона страшенно скидалася на веселу вiдьму, яка повертаеться додому з нiчного шабашу. По землi ступала – наче по повiтрю пливла. Але збоку Нюрка себе не бачила, а бiльше дивитися не було кому. Таксист читав газету «Совершенно секретно», бурмочучи: «Так iх, гадiв! Так!..», i вiдiрвався вiд тексту, коли Нюрка голосно ляснула дверцятами, всiдаючись на задне сидiння.
– Назад, додому! – скомандувала вона.
І солодко потягнулася, хруснувши хребцями.
Нюрцi було добре. Легко i спокiйно. Уперше за останнiй тиждень.
– Доброго ранку. Я був у вас минулоi п’ятницi. Ми домовилися на вечiр понедiлка. Пам’ятаете? Ну i лади. Як iз реестрацiею?
Спершу Нюрка пiд настрiй хотiла вiдповiсти пам’ятному бичку, що це не його собача справа. Але вчасно передумала. Сухо, з достоiнством повiдомила, звiрившись iз залишеною вiзиткою:
– Усе в порядку, Бориславе Олеговичу.
– І номер у вас тепер е? – допитливий бiзнесмен вчепився мертвою хваткою.
Якщо вiн так справи веде, то звiдки проблеми з бiзнесом?
– Є. Але це, як ви розумiете, не телефонна розмова, – добре вийшло, вагомо. Бичок аж засопiв з поваги. – Якщо бажаете, можу пред’явити вам номер при особистiй зустрiчi.
– Що ви, Ганно Павлiвно! Ви у мене на повнiй довiрi! – дивним чином позадкував клiент. – У п’ятнадцять по восьмiй вас влаштуе?
Нюрка витримала солiдну паузу, нiбито звiряючись iз розкладом.
– Влаштуе.
Вона першою повiсила трубку.
Бичок з’явився хвилина у хвилину. Виглядав ще бiльш утомленим, нiж минулого разу. Туфлi забув почистити, вiдзначила Нюрка. Легкий налiт пилу поверх глянцю iталiйськоi шкiри вiдразу впадав у око. І золота шпилька на краватцi потьмянiла. Навiть пишнi вуса, кольором схожi на пшеничний батон «Нарiзний», понуро обвисли.
– Невдачi в бiзнесi, Бориславе Олеговичу? Бувае. Хочете довiдатися причину?
