скачать книгу бесплатно
Нiч була глуха мов тетеря. Ставало прохолодно. Омелько викрутив одяг, натягнув на себе i вирiшив добиратися додому бiгцем – i зiгрiешся, i сорочка та штани висохнуть…
Тiльки вiн так подумав, як раптова згадка прибила його до мiсця. Ця згадка була страшнiша за все, чого вiн набачився сьогоднiшньоi ночi.
Картуз!
Картуз iз трiснутим козирком залишився на баштанi!
Коли Омелько, не тямлячи себе, кинувся тiкати, картуз злетiв у нього з голови, та й залишився лежати серед вiдрiзаних голiв. Тож, завтра вранцi панський сторож, обходячи баштан, неодмiнно його знайде…
А може, сам нiмець наступить начищеним чоботом. Поморщившись, нагнеться, вiзьме картуза двома пальцями, пiднесе до очей…
Омелько вiд страху навiть пальцi закусив. У панських слуг i сторожiв була одна особливiсть – вони точно знали, кому iз сiльських хлопцiв належить та чи iнша рiч. Цього самого картуза колись Семен загубив, рятуючись вiд собак у панському грушевому саду, i вже другого дня сторож був у батька у дворi з картузом у руках, i батьковi довелося сплатити штраф, а Семен потiм ще довго ходив розчепiрою, спав на животi i iв, стоячи…
А вже нiмець, якщо вiн з пеклом зв’язаний, одразу здогадаеться, чий картуз.
* * *
Рано зранку батько з братами подалися возити снопи, Варка подоiла i погнала на пастiвник корову, мати взялася пекти хлiб, а Оксанка – допомагати в хатi.
Омелько начебто теж подався за братами, але по дорозi примудрився ушитися – батьковi було не до нього, дорога пiсля дощiв зовсiм розкисла, i вози весь час потрапляли якимсь колесом у вибоiну.
Ковтаючи сльози, Омелько поспiшив у балку, до дiда. Пес, якому ще цуценям вiдрубали хвоста – Куций – зустрiв його заливистим гавканням, але вже через хвилину, впiзнавши, замовк i навiть спробував покрутити обрубком хвоста.
Дiд був удома. Сидiв, як звичайно, на колодi з ножиком у руках, щось майстрував. Омелька зустрiв без звичноi привiтностi – наче уже щось знав.
Хлопець, обливаючись сльозами, розповiв йому все до нитки – i про кавуни, i про нiчний баштан, i про голови на грядках. Дiд слухав, пахкаючи люлькою. З люльки здiймалися кiльця диму – Омелько дивився на них уже без жодноi надii. Якщо дiд йому не допоможе – не допоможе нiхто, нiмець потягне Омелька iз собою в пекло, i поховають безталанного хлопця поза огорожею цвинтаря…
– Знав я, що цим закiнчиться, – сказав дiд зненацька м’яко. – Не даремно баба Рудковська тобi пуп зав’язала на чотирьохлистковiй конюшинi, щоб щасливий був… А про те не подумала дурна баба, що…
І замовк, настовбурчивши сивi вуса.
– Що? – жалiбно запитав Омелько.
Дiд зiтхнув:
– Дурний ти хлопець… Порожня голова.
– Дiду! – заблагав Омелько. – Врятуй! Якщо… якщо ти… так хто тебе… Нiмець потягне мене в пекло, i…
– А таки потягне, – суворо погодився дiд.
На це Омелько не знайшовся, що сказати, i мовчки заплакав.
– Дурень ти, дурень, – сумно продовжував дiд. – Не будь ти менi рiдним онуком…
Вiн важко пiднявся i пiшов кудись усередину куреня. Омелько сидiв тихо; дiд повернувся, несучи в кулацi щось, вiд чого звисав зi жменi тонкий шкiряний ремiнець.
– Слухай, дурню, – сказав дiд, знову всiдаючись навпроти Омелька, хлопцевi трохи полегшало, бо в дiдовому бурчаннi не було гнiву. – Повiсиш ось це на шию… І коли вона приiде за тобою на дохлiй кобилi – за нею не ходи, а веди кобилу за собою просто до урвища… Тiльки не дай iй до себе доторкнутися!
– Хто приiде?!
– Мовчи, не перебивай. Три ночi тобi даеться. Зможеш протриматися – герой. Не зможеш… отут тобi, Омельку, нiхто не допоможе.
– А ти, дiду?!
– Я тобi вже допомiг, – вiдгукнувся дiд суворо. – Тобi б на тiм баштанi навiки залишитися, сни бачити… А ти пiшов. Тому що я пiдсобив.
Вiн розтулив долоню. На зашкарублiй пiдстилцi з вiкових мозолiв лежав дзвiночок – звичайний дзвiночок на тонкiм шкiрянiм ремiнцi.
Вiд дiда пахло тютюном i травами. І ще чимось, вiд чого Омельковi стало набагато спокiйнiше.
– Дiду… А чого вони там сплять?
Суворий погляд, але Омелько вже не боявся.
– Дiду…
– Сплять, – старечий рот пiд сивими вусами владно загнувся куточками донизу. – Сплять… i сниться iм…
– Що?
Дiд подивився на Омелька скоса. Перевiв погляд у якусь тiльки йому видиму далину:
– Краiна iм сниться. Боi… Перемоги… І договори, що пiдписують на свитках i скрiплюють гетьманськими печатками. І слава iм сниться, голосна слава… І нащадки iм сняться – тi, – дiд невиразно махнув рукою за плече, – якi напишуть про iхню славу в шкiльних книгах з жовтими сторiнками… І нiкому з них нiколи…
Дiд замовк, важко роздумуючи. Звiв кошлатi брови, пошкрiб лисину:
– Йди. «Отче наш» перед сном читаеш?
– Читаю, дiду, як не читати!
– Ну тодi йди. І допомагай там батьковi, не лiнуйся!
Омелько вилетiв з двору, Куций проводжав його радiсним гавкотом i дзенькотом ланцюга.
* * *
Дзвiночок Омелько сховав пiд сорочкою.
Увечерi, коли мати вже покликала на вечерю, йому зустрiвся на вулицi Андрiй. Той розповiв не без захвату, що, виявляеться, на баштанi у нiмця знайшли хлопчачий картуз iз трiснутим козирком, i нiмець страшенно гнiвався – обiцяв знайти, хто там був, i тодi вже не дати спуску.
– Кажуть, так лаявся, що в крайнiх хатах було чутно, – говорив Андрiй, поправляючи на головi свiй власний запилений картуз.
Омелько на превелику силу прикинувся, що ця новина викликае в нього тi ж почуття, що й в Андрiя: подив i цiкавiсть.
За вечерею батько запитав, чого це Омелько такий тихий; той послався на втому i, ледь уставши з-за столу, поспiшив у сарай, на сiно. Утомився вiн i справдi страшенно: безсонна нiч далася взнаки. Укрившись iз головою, вiн згорнувся калачиком – i вже через мить стояв у коричнювато-сiрому маревi бiля ворiт батькiвського подвiр’я.
Нiкого – нi чоловiчка. Нi звуку – навiть собака не гавкне. І до нього наближаеться, боком сидячи у сiдлi, баба в чорнiй одежi з порваним подолом, з обличчям жовтим, як у мерця.
А пiд бабою – кобила. Половина голови зi шкiрою й оком, половина – череп. На шиi шкiра висить клаптями, грива повилазила, боки запали. Дохла кобила.
– А ну, дитятко, – озиваеться баба, – ходiмо зi мною. Я тебе солоденьким почастую: кавунчика хочеш?
Омелько вiд страху мов язика проковтнув. Стоiть стовпом. А баба все ближче. Вже й руку тягне.
– Пiдемо зi мною, хлопчику. Тут недалечко.
Омелько смикнувся. Дзвякнув дзвiночок, той, що висiв на шиi на тоненькому ремiнцi. Дзвiночок подзвонював тихо i нiби сам по собi. Дiнь-дiнь… Дiнь-дiнь…
Баба вiдсахнулася. Кобила вiдступила; баба повела рукою, нiби запрошуючи за собою:
– Ой, яка цяцька у тебе, малий… Та все одно ходiмо. Кавун на столi, нарiзаний гострим ножем, нi насiнини не випало… Ходiм зi мною.
В Омелька мимоволi виступила слина на губах. Солодка, як кавуновий сiк. Нога ступила проти волi, за нею друга…
Дзеленькнув дзвiночок. Омелько зупинився i позадкував. І, примружившись, з усiх сил велiв своiм ногам iти в iнший бiк – вiд ворiт праворуч… Там колись була хата дядька Петра, а тепер, у коричнево-сiрому туманi бачилася тiльки стежина, а в далечинi – урвище…
– Зажди, дитино… Зажди, перегодь…
Омелько йшов, прориваючись начебто крiзь густе павутиння. Позаду чулася важка кiнська хода. Інодi дзвiночок замовкав, тодi хлопця розвертало i тягло назад – до баби та ii кобили. Вiн тряс дзвiночком, але той теж нiби нiмiв вiд жаху. Та в останнiй момент, коли хлопець мiг уже розгледiти хробакiв, що кишiли в порожнiй очницi коня, дзвiночок видавав «дiнь-дiнь», i Омелько одержував нову коротку волю…
Урвище було ще далеко, коли проспiвав пiвень, i у своему снi Омелько почув його голос.
Розплющив очi.
Займався ранок. Брати ще спали. Батько уже хазяйнував у дворi, мати доiла корову, дверi в хату була широко вiдкритi, у дверях стояла, солодко потягуючись, невмивана Оксанка…
Омелько намацав на грудях дзвiночок. І страх його зменшився.
* * *
Удень по селу ходили чутки. Однi говорили, що нiмець занедужав i викликав з мiста лiкаря. Іншi – що нiмець здоровiсiнький, сьогоднi по баштану ходив, бачили його. А Варка принесла вiд колодязя найновiшу новину: нiмець знайшов на баштанi чийсь картуз i вже обiйшов з ним кiлька дворiв: випитував чий.
– А твiй картуз де? – запитав брат Семен нiби мiж iншим.
– У коморi, – вiдповiв Омелько, не моргнувши й оком. – Ти що, думаеш, я до нiмця на баштан полiзу?!
Семен розреготався:
– Ну так… Там же чорти… Хоча полiз адже хтось, iнакше звiдкiля там картузу взятися, га?
– Ти його бачив, того картуза? – запитав Омелько з усiею можливою зневагою. – Дiвки, може, i брешуть!
Варка трохи образилася.
Весь день Омелько шукав моменту, щоб ушитися знову в балку до дiда, але як на грiх, йому постiйно дошкуляли дорученнями. Зроби i це, i те, принеси i вiднеси, полагодь, помий, склади – Омелько вертiвся як веретено, нi хвилинки не маючи вiльноi. А ще пам’ятав слова дiда: допомагай, не ухиляйся вiд роботи. Може, i зарахуеться ретельнiсть? Голоснiшим стане дзвiночок?
За весь день дзвiночок жодного разу не дзенькнув. Домашнi i не помiтили, що вiн в Омелька за пазухою.
Увечерi хлопець довго намагався не заснути. Пробурмотiв «Отче наш» разiв сто i
ще стiльки ж повторив подумки, але не втримався, провалився в сон. І вiдразу ж виявився в коричнувато-сiрому туманi, бiля ворiт батькiвського двору.
І баба на кобилi була зовсiм поруч. Простягнула вже руку, але Омелько дивом устиг вiдскочити, вивернутися.
– Що ж ти тiкаеш, дитинко? Уже не хочеш кавунчика? – загугнявила баба. – Зразу зi мною пiдеш – тобi ж краще, дурнику. Солоденько буде…
Дзвiночок на шиi здавався важким, утричi, учетверо важчим, нiж учора. Омелько повернувся i побрiв, не оглядаючись, до урвища. Дохла кобила не вiдставала. Вершниця бурмотiла незрозумiлi слова, вони здоганяли хлопця в спину i чiплялися за шкiру, нiби тоненькими гачками, тягли назад. Вiд того бурмотiння пропадала воля; дзвiночок тягнувся до землi, ремiнець трiскотiв, готовий розiрватися. Але найстрашнiше – дзвiночок нiмiв. Вiд «дiнь-дiнь-дiнь» спершу залишилося «дiнь-дiнь», потiм просто «дiнь… дiнь…», а потiм дзвiночок замовк, i Омелька вiдразу ж потягнуло назад на невидимих нитках.
– Ох ти, мiй хлопчику, – бурмотiла баба. – Ну йди ж. Іди зi мною…
Омелько тряс дзвiночком. Але той мовчав; тiльки коли бабина кощава рука майже зовсiм стиснулася на його плечi, дзвiночок видав хрипкий брязкiт, i баба з прокляттями вiдсахнулася.
Омелько кинувся до урвища. Вiн уже мiг бачити його дуже добре – земля скраю пiшла трiщинами, жмути трави нависали над прiрвою кошлато, як дiдовi брови.
Спогад про дiда подвоiв сили, дзвiночок знову задзвонив, i Омелько додав кроку. Може, це крутояр над Стугною, устиг вiн подумати. А, може, над якоюсь iншою рiчкою…
Кiнськi копита били в землю за його спиною. Дохла кобила, певне, мчала галопом. Вiд жаху Омелько ледве не упустив дзвiночок, оглянувся – i побачив бабине обличчя прямо над собою, сивi патли майже торкалися його чола…
Проспiвав пiвень.
* * *
Удень була гроза. Дощ перiщив, маленька Оксанка смiливо бiгала по калюжах, а мати заганяла ii в хату. Страшнi колiнця витинала на небi блискавка, грiм бив так, що хотiлося заткнути вуха. Варка говорила поважно: бачиш, прогнiвався за щось святий Ілля…
Омелько знав, за що вiн прогнiвався.
Зранку нiмець устиг обiйти ще кiлька дворiв, i в одному – Омелько знав точно – його картуз упiзнали. Це був двiр Леськових батькiв; Омелько не знав, чи зумiв Лесько стриматися, побачивши нiмцеву знахiдку, бо то був хитрий i пiдленький хлопець: з його сталося б i проговоритись, нiби ненароком, вiдплатити Омельковi, що смiявся колись над ним…
Омелько сам не розумiв, як дожив до вечора. Але вечiр прийшов, а нiмець так i не з’явився. Дзвiночок за пазухою був гарячий, немов вуглина.
Не раз i не два Омелько, нiби випадково, зупинявся у воротах. Усе було як завжди: праворуч – сад, а лiворуч – вулиця, трохи далi – будинок дядька Петра. Не було нiякоi стежини i нiякого урвища, i дзвiночок на шиi не дзвонив. Берiг, видно, сили для останнього iспиту.
…А якщо зовсiм не спати?! Дiд сказав – три ночi, а буде Омелько спати чи нi, кому яке дiло?
Не давала спокою ще одна думка: а що, коли баба цього разу встигне схопити його ранiш, нiж вiн згадае? Адже вона щоразу пiдбираеться усе ближче… Ледь Омелько засне, а баба його – хап! Як би не пропустити ту мить, коли ява переходить у сон, коли зi свого сiнника вiн перемiщаеться в коричнево-сiрий туман перед воротами батькiвського двору?
Отче наш, iже еси на небесах…
Сон навалився нагально, не дозволивши закiнчити молитву.
* * *
– Стiй, солоденький, не вертися… Ох, поганий хлопчик. Двi ночi не слухався, на третю попався, буде тобi на горiхи…
Насправдi Омелько ще не попався. Вiн стояв, притискаючись спиною до закритих ворiт, а баба верхи на кобилi стояла перед ним, загороджуючи шлях до вiдступу. Не пробитися до стежини, не добратися до урвища…
Дзвiночок дзвонив хрипко i дуже тихо. Баба протягала руки, не могла дотягнутися до Омелька, але i не вiдступала.
