скачать книгу бесплатно
Коннi помiркувала над цим.
– Але ви з ними нiколи не мали справи, – сказала вона.
– Я? А що ж я роблю зараз, як не дружньо балакаю з жiнкою?
– Так… балакаете.
– А що ще я мiг би зробити, якби ви були чоловiком?
– Нiчого, мабуть. Але жiнцi…
– А жiнцi потрiбно вам подобатись, розмовляти з вами i водночас бути коханою й жаданою; менi ж здаеться, що цi речi абсолютно несумiснi.
– Але вони мають якось сумiщатися!
– Так, без сумнiву, водi не слiд бути такою мокрою, а то в нiй забагато вологи. Та в тому-то й рiч! Менi подобаються жiнки, я залюбки з ними розмовляю i саме тому не кохаю i не жадаю iх. Я не можу зазнати i того, й iншого одночасно.
– Але так воно мало б бути.
– Нехай так. Тiльки ж перетворити речi на щось iнше, нiж те, чим вони е насправдi, – то не моя стихiя.
Коннi замислилась.
– Це неправда, – сказала вона. – Чоловiк може i кохати жiнку, i розмовляти з нею. Не розумiю, як можна кохати, не розмовляючи, не будучи вiдвертими й близькими одне до одного. Як це може бути?
– Ну, – сказав вiн, – не знаю. Що вам за користь вiд моiх роздумiв? Я можу сказати тiльки про себе. Менi подобаються жiнки, але я не жадаю iх. Я люблю розмовляти з ними, та цi розмови, хоч у певному розумiннi й зближують, та водночас розкидають нас на рiзнi полюси, коли передбачаються поцiлунки i таке iнше. Отак!.. Проте не берiть мене за взiрець, бо я, напевне, досить оригiнальний в цьому вiдношеннi: чоловiк, якому подобаються жiнки, але який iх не любить i навiть починае ненавидiти, коли вони вимагають вiд нього любовi або хочуть впiймати його на гачок.
– І хiба вас це не засмучуе?
– Чого б то? Анiтрохи! Дивлюся на Чарлi Мея, на iнших чоловiкiв з iхнiми любовними пригодами… Нi, я анiтрохи iм не заздрю! Якщо доля пошле менi таку жiнку, яку я хотiв би, – дякувати небовi. Але досi я не зустрiчав жодноi такоi жiнки… i навiть не бачив. Що ж, припускаю, що я просто холодний. Але деякi жiнки менi справдi дуже подобаються.
– А я?
– Надзвичайно! І ви ж бачите, у нас iз вами не йдеться до поцiлункiв, нi?
– У жодному разi! – вiдповiла Коннi. – Але ж мало б iти до цього?
– Нащо, скажiть, будь ласка? Менi подобаеться Клiффорд, але що б ви сказали, якби я пiдiйшов i поцiлував його?
– А хiба немае жодноi рiзницi?
– А в чому вона? Всi ми – iнтелiгентнi люди, i ми повиннi вiдсунути всi отi чоловiчi й жiночi штучки. Вам би було до вподоби, якби я зараз почав поводитись, немов якийсь iноземець з манерами самця, i демонструвати власну сексуальнiсть?
– Я б вас зненавидiла.
– От i добре! Я ж кажу вам, якщо я навiть самець по своiй сутi, я все одно нiколи не зустрiчав самки мого виду. І менi ii зовсiм не бракуе, менi просто подобаються жiнки. Хто присилуе мене iх кохати або удавати, нiби кохаю, гратися у цю сексуальну забавку?
– Нi, я не робитиму цього. Але чи не е все це якимось хибним?
– Може, вам так здаеться, але не менi.
– Так, менi здаеться, що мiж чоловiками й жiнками щось негаразд. Жiнка бiльш не зваблюе чоловiкiв.
– А чоловiки – жiнку?
Вона трохи помiркувала про зворотний бiк цiеi проблеми.
– Також не дуже, – чесно зiзналася вона.
– Тодi облишимо все це, будемо поводитись пристойно i просто, як звичайнi люди. До бiса всi цi штучнi сексуальнi зобов’язання! Я вiд них вiдмовляюсь!
Коннi знала, що вiн правий. Але це змушувало ii почуватися такою покинутою, покинутою i розгубленою. Немов соломинка у стоячiй водi. В чому ж справа – у нiй самiй чи ще в чомусь?
Насправдi винна була ii молодiсть, що не бажала змиритися з iснуючим свiтом. Цi чоловiки здавалися такими старими й холодними. Все здавалося старим i холодним. А тi нiкчеми, що удають, нiби хочуть, починають гратися у сексуальну забавку, i тому вони навiть гiршi за iнших. І Майклiс також виявився нiкчемою; з нього не було нiякого пуття. Чоловiки нiчого не хочуть, вони навiть жiнку не хочуть по-справжньому, i Майклiс не хотiв також.
Це жахливо, але треба з цим якось зжитися. Правда те, що чоловiки бiльш не принаджують жiнок; i якщо ти зможеш обдурити себе i повiрити, нiби це не так, – подiбно до того, як вона обдурила саму себе iз Майклiсом, – тим краще для тебе. Тодi ти зможеш просто жити, хоч у цьому й немае жодного сенсу. Вона надто добре розумiла, нащо люди влаштовують вечiрки з коктейлями, слухають джаз i танцюють чарльстон[28 - Чарльстон – популярний рухливий танець, запроваджений у 1923 роцi.] до нестями. Ти маеш так чи iнакше розтринькати свою молодiсть, бо вона сама зжере тебе. Але яка ж гидотна штука оця молодiсть! Ти можеш вiдчувати себе древньою, як Мафусаiл[29 - …древньою, як Мафусаiл… – бiблiйний мiфiчний патрiарх Мафусаiл прожив 969 рокiв. У переносному значеннi означае тривале життя, довголiття.], але щось нуртуе в тобi i не дае тобi спокою. І жодноi перспективи! Гидка реальнiсть! Вона майже жалкувала, що не поiхала тодi з Мiком i не перетворила свое життя на одну довгу вечiрку з коктейлем i джазом. В будь-якому випадку це було б краще, анiж самiй поховати себе у могилi.
В один iз таких чорних днiв вона пiшла сама на прогулянку до лiсу, задумана, неуважна до всього довкола, байдужа навiть до того, де вона знаходиться. Вiдлуння пострiлу неподалiк вiд неi налякало i роздратувало ii. Потiм, пройшовши далi, вона почула голоси, i це викликало в неi вiдразу. Люди! Люди iй не потрiбнi. Але ii гострий слух вловив iншi звуки, i вона стривожилась: це було дитяче схлипування. Вона насторожилася. Хтось сварив дитину. Вона кинулася вперед, продираючись мокрою дорогою, охоплена похмурою люттю. Вона вiдчувала, що зараз влаштуе сцену.
За поворотом вона побачила на дорозi двi фiгури – лiсника та дiвчинки в червоному плащику й кротовому капелюшку; дiвчинка плакала.
– Та стули рота, ти, сученя мале! – чувся розлючений чоловiчий голос. Дитя заплакало ще дужче.
Коннi пiдступила ближче, ii очi метали блискавки. Чоловiк обернувся i, глянувши на неi, холодно привiтав ii, але його лице було блiдим вiд гнiву.
– В чому справа? Чому вона плаче? – наступала на нього Коннi, ледь задихаючись.
Майже невловима посмiшка, схожа на глум, ковзнула по його обличчю.
– Вiдки я маю знати, самi в еi питайтеся, – холодно вiдповiв вiн на мiсцевому дiалектi.
Коннi вiдчула себе так, нiби вiн дав iй ляпаса. Вона зблiдла. Потiм глянула на нього з усiею зневагою, на яку була здатна. Їi темно-блакитнi очi гнiвно блищали.
– Я питаю вас, – видихнула вона.
Вiн легко вклонився iй, здiйнявши капелюха.
– Так, ваша свiтлосте, – вiдповiв вiн. І провадив далi знов на дiалектi: – Та я не мо’ вам сказати.
Вiн виглядав наче солдат, непохитний, тiльки блiдий вiд злостi.
Коннi обернулася до дитини, рум’яноi, чорнявоi дiвчинки рокiв дев’яти-десяти.
– Що трапилось, сонечко? Скажи, чого ти плачеш, – запитала вона доречним у таких випадках солодким тоном. І чим були вiдчайдушнiшi шморгання, тим ще бiльше додавалося ласки в голосi Коннi:
– Ну не плач-бо! Скажи, що тобi зробили!.. – ii тон усе нiжнiшав. В той же час вона порпалася у кишенi жакета i, на щастя, видобула шестипенсовика.
– Не плач-бо, годi! – сказала вона, присiвши перед дiвчинкою. – Дивися, що я маю для тебе!
Сопiння, пiдшморгування, кулак, вiдтулений вiд зарюмсаного личка; i чорне хитре оченятко зиркнуло на шестипенсовика. Потiм знову почулося хлипання, але вже тихiше.
– Ну скажи менi, що трапилось, – попросила Коннi i поклала монету у пухку дитячу ручку, що одразу ж зтислася.
– Це… це… киця!
Останнi судомнi схлипування.
– Яка киця, сонечко?
По хвилi кулачок, що стискав шестипенсовика, боязко вказав на ожиновi заростi:
