скачать книгу бесплатно
Коннi звикла до Кенсiнгтона, чи до шотландських пагорбiв, чи до суссекських долин: то була ii Англiя. З юною вiдвагою, ледве завваживши бездушну незугарнiсть Мiдленда, вона вирiшила сприймати його як щось нереальне i не варте роздумiв. Сидячи у досить похмурих кiмнатах Рагбiхолу, вона чула, як тарабанять вагонетки в шахтi, як крекчуть пiдйомнi машини, деренчать навантаженi вiзки i хрипко посвистують вугiльнi локомотиви. Тевершельський вугiльний кар’ер горiв, горiв роки й роки, i гасiння його коштувало б багатьох тисяч. Тому вiн мав горiти й далi. Коли ж вiтер дув в iхнiй бiк, що траплялося досить часто, будинок наповнювався сiрчаним смородом горiлих екскрементiв землi. Та навiть у безвiтрянi днi повiтря було просякнуте пiдземною задухою – вiд сiрки, залiза, вугiлля чи кислоти. Навiть на рiздвяних трояндах з’являлися плями кiптяви, зловiснi, немов чорна манна небесна у Судний день.
Та нехай вже так, це iхня доля – бути приреченими, як i все в цьому свiтi. Це жахливо, але нащо пручатись? Нiхто цього не здолае. Все просто йде своiм шляхом. І життя також!
На низькiй, тьмянiй покрiвлi хмар вночi палали й здригалися червонi плями, роздуваючись, спухаючи, немов болючi опiки. То були печi. Спочатку вони навiвали Коннi деякий острах; вона почувалася так, нiби живе пiд землею. Потiм вона до них звикла. А зранку завжди йшов дощ.
Клiффорд удавав, нiби любить Рагбi бiльше за Лондон. Цей край мав свiй похмурий норов, а люди – мiць. Коннi бентежило, чи мають вони ще щось, – адже в них справдi наче не було нi очей, нi мозку. Вони були змученi, безбарвнi й нуднi, як ця мiсцина, – i такi ж неприязнi. Проте було щось в iхнiй буркотливiй вимовi, в човганнi iхнiх шахтарських, пiдбитих цвяхами чобiт по асфальтовiй дорозi, коли вони гуртом поверталися додому з шахти, – щось жахаюче i трохи таемниче.
Нiхто не привiтав молодого есквайра з поверненням додому, не було нiякоi зустрiчi, навiть жодноi квiтки. Була просто поiздка на машинi темною мокрою дорогою, що причаiлася помiж смутних дерев, далi – парковим схилом, на якому паслися сiрi змоклi вiвцi, на пагорб, де розпластався темно-бурий фасад будинку i де маячiли економка та ii чоловiк, мов непевнi гостi на цiй землi, готовi промимрити свое вiтання.
Не було жодного зв’язку мiж Рагбi-холом i селищем Тевершел – жодного. Нiхто не зняв капелюха, нiхто не вклонився. Шахтарi тупо витрiщались на них, крамарi скидали картузи перед Коннi, просто як перед знайомою, незграбно кивали Клiффордовi, – на цьому й кiнець. Нездоланна прiрва i мовчазна ворожнеча з обох бокiв. Спочатку Коннi страждала, вiдчуваючи невпинну тиху ворожiсть, що мжичила з селища. Потiм вона збайдужiла до того, – те стало просто своерiдним присмаком життя. Рiч не в тому, що iх iз Клiффордом не визнавали, – вони просто належали до iншоi породи, нiж шахтарi. Нездоланна прiрва, бездонне провалля, – пiвденнiше Трента такого просто не iснуе. Але в Мiдлендi i в промислових регiонах Пiвночi ця прiрва справдi е нездоланною, непiдвладною жодному зв’язку. Ти на своему боцi, а я – на своему! Дивний виклик людства сучасному життю.
І все ж селище симпатизувало Клiффорду й Коннi – тiльки абстрактно. По сутi, для обох сторiн це означало – «не чiпайте мене!»
Пастор, приемний чоловiк рокiв шiстдесяти, був заклопотаний своiми обов’язками й пригнiчений цим мовчазним «не чiпайте мене!» усього селища. Майже всi шахтарськi жiнки були методистками[12 - Методисти – члени протестантськоi секти, що виникла на початку XVIII столiття в Англii, а наприкiнцi XIX столiття перетворилась на самостiйну церковну органiзацiю, що закликала до методичного, неухильного виконання християнами своiх релiгiйних обов’язкiв.]. Шахтарi ж не були взагалi нiким. Але навiть офiцiйного священицького вбрання було досить, щоб затьмарити його сутнiсть як людини – такоi ж людини, як усi iншi. Нi, вiн був «местером» Ешбi, таким собi автоматом для молитов i проповiдей.
Вперта, пiдсвiдома думка жiнок: «Ми вважаемо себе не гiршими за тебе, хоч ти й будь собi ледi Чаттерлi!» – спочатку непокоiла i засмучувала Коннi. Зачудовану, пiдозрiливу фальшиву дружнiсть, з якою дружини шахтарiв зустрiчали ii спроби побалакати з ними, той дивний пiдтекст «Боже ж мiй, та вiдтепер я не абихто, якщо сама ледi Чаттерлi заговорила до мене! Але хай не думае, що вона чимось за мене краща!» – який iй завжди вчувався у напiвулесливому бурмотiннi жiнок, було неможливо витримати. Безнадiйна, гнiтюча непримиреннiсть.
Клiффорд махнув на них рукою, i вона згодом навчилася того ж: просто проходила мимо, не дивлячись, а вони витрiщалися на неi, немов на воскову фiгуру, що раптом ожила. Коли ж доводилось мати з ними справу, Клiффорд вiв себе зверхньо, навiть зневажливо. Вiн бiльше не мiг дозволити собi дружнього ставлення до цих людей. Насправдi вiн взагалi дивився спогорда на будь-кого, хто не належав до його класу. Вiн правив своеi без жодноi спроби зробити крок назустрiч. І тому вiн не подобався людям, хоча й не викликав у них неприязнi: вiн був просто частиною iснуючого порядку – як шахта, як Рагбi.
Проте в глибинi душi Клiффорд став надзвичайно боязким i невпевненим пiсля калiцтва. Вiн ненавидiв спiлкуватися з будь-ким, окрiм особистоi прислуги. Адже тепер вiн змушений був сидiти в iнвалiдному крiслi на колесах або в крiслi з моторчиком. Одягався вiн так само ретельно, як завжди, у найдорожчих кравцiв, i, як i ранiше, носив дбайливо пiдiбранi краватки з Бонд-стрит, виглядав так само iмпозантно й вишукано, як колись. Вiн нiколи не був схожим на сучасних жiночних молодикiв – в його широких плечах i рум’яному обличчi було щось патрiархальне. Але його тихий, немовби сповнений вагання голос та його погляд, водночас зухвалий i зляканий, самовпевнений i несмiливий, викривали його теперiшню вдачу. Його манера поводитись часто була образливо-зверхньою, а потiм вiн знову ставав скромним, стриманим, ледь не боязким.
Вони з Коннi були прихильнi одне до одного, але у новiтнiй, вiдчужений спосiб. Вiн тамував надто великий бiль усерединi, шок вiд свого калiцтва i не мiг раптом стати жвавим i невимушеним. Вiн був скривдженим створiнням. І тому Коннi линула до нього з усiею пристрастю спiвчуття.
Але вона не могла не вiдчувати, який слабкий зв’язок з людьми вiн мав насправдi. Шахтарi були, в певному розумiннi, його власнiстю; але вiн дивився на них як на знаряддя працi, а не як на людей, вони були для нього швидше частиною шахти, а не часткою життя, грубою сировиною, а не подiбними до нього людськими iстотами. Вiн цурався iх, не терпiв iхнiх поглядiв, вiдтодi як став калiкою. iхне чудне, дике життя здавалося йому так само неприродним, як життя хижакiв. Вiн цiкавився ними на вiдстанi, але тiльки як людина, що дивиться у мiкроскоп – або, радше, у телескоп. Вiн не хотiв стикатися з ними. Вiн не хотiв стикатись нi з чим, за винятком Рагбi – внаслiдок традицii, i нi з ким, окрiм Емми – внаслiдок тiсних сiмейних зв’язкiв, що обiцяли йому захист. Коннi вiдчувала, що i з нею вiн не пов’язаний по-справжньому, так, як повинно бути; але це не свiдчило нi про що, окрiм цiлковитого неприйняття будь-яких людських стосункiв.
І все ж вiн повнiстю залежав вiд неi, вiн бажав, щоб вона завжди була поруч. Великий i сильний, вiн був водночас зовсiм безпорадним. Вiн мiг iздити у крiслi на колесах, у нього було крiсло з мотором, в якому вiн повiльно роз’iжджав парком. Але на самотi вiн був нiби покинутий напризволяще. Вiн потребував присутностi Коннi, щоб переконатись насамперед у власному iснуваннi.
Клiффорд усе ще залишався честолюбцем. Вiн узявся писати оповiдання, трохи дивнi, дуже особистi оповiдi про людей, яких знав, розумнi, навiть дошкульнi, але водночас якось по-дивному безглуздi. Його спостереження були влучнi й оригiнальнi, але не мали нi з чим жодного реального зв’язку. Весь сюжет розгортався нiби у вакуумi. І, оскiльки сьогодення справдi нагадуе штучно освiтлену театральну сцену, цi оповiдання з несподiваною точнiстю вiдбивали сучасне життя й сучасну психологiю.
Клiффорд аж надто вболiвав за своi твори. Вiн хотiв, щоб усi вважали iх не просто гарними, а кращими з кращих, ne plus ultra[13 - Неперевершеними (фр.).]. Вони з’явилися в бiльшостi сучасних часописiв i, як ведеться, зазнали й похвали, i критики. Але для Клiффорда критика означала тортури, нiби його рiзали по живому. Так, неначе весь вiн перевтiлився у своi оповiдi.
Коннi допомагала йому, як тiльки могла. Спочатку це ii зворушило. Вiн все обговорював з нею – монотонно, грунтовно, настирливо, – а вона мала вiдгукуватись усiею душею. Здавалося, нiби вся вона – i душа, i тiло – повинна здiйнятись у захватi i перенестись у цi його оповiдi. Це ii хвилювало й захоплювало.
Матерiальне життя торкалося iх дуже незначною мiрою. iй доводилося управляти будинком. Адже управитель служив багато рокiв ще серовi Джефрi, а висхла, зморщена, гнiтюче-бездоганна особа, що прислуговувала за столом, – ii навряд чи можна було назвати покоiвкою, ба навiть просто жiнкою, – жила в будинку сорок рокiв. Навiть слуги, й тi вже були немолодi. Це було жахливо! Та що можна вдiяти з таким мiсцем, крiм одного – облишити його у спокоi? Всi цi нескiнченнi кiмнати, що нiким не використовуються, i одноманiтна повсякденнiсть Мiдленду, ця механiчна чистота i механiчний порядок! Клiффорд узяв нову куховарку – досвiдчену жiнку, що служила в його лондонському домi. У всьому панував неухильний порядок, строга чистота, сувора пунктуальнiсть – навiть, можна сказати, сувора доброчиннiсть. І все ж для Коннi тут був механiчний безлад. Все це не було об’еднане теплотою затишку. Будинок виглядав похмурим, як нежила вулиця.
Що ж вона могла ще зробити, як не облишити його у спокоi? Тож вона так i вчинила.
Мiс Чаттерлi iнодi приiздила сюди, i ii шляхетне тонке обличчя набувало трiумфуючого виразу, коли вона бачила, що нiчого так i не змiнюеться. Вона нiколи не пробачила Коннi за те, що та розiрвала ii стосунки з братом. Саме вона, Емма, мала б надихати його на створення цих оповiдань, цих книг, цих творiв Чаттерлi – того нового, що вони, Чаттерлi, можуть дати свiтовi. Нiякого зв’язку з тими думками i способами iхнього висловлення, що iснували досi. Новими в цьому свiтi мають стати лише книги Чаттерлi i винятково його особистiсть.
Батько Коннi, ненадовго приiхавши до Рагбi, сказав доньцi вiч-на-вiч: Клiффордова писанина – це непогано, але в нiй нема нiчого особливого. Це – не вiчне!.. Коннi глянула на дужого шотландського лицаря, що так добре давав собi раду все свое життя, i ii очi, великi, нiби завжди чимось здивованi очi, потьмянiли. Нiчого особливого! Що вiн мае на увазi пiд «нiчого особливого»? Якщо критики оцiнили цi твори, i Клiффордове iм’я стало майже знаменитим, якщо його творчiсть до того ж приносить грошi… що ж батько мае на увазi, кажучи, що в цьому немае нiчого особливого? А що ще мае бути?
Коннi була притаманна точка зору молодих: треба жити даноi митi. Бо потiм ця мить зникне, поступаючись iншiй, i зовсiм не обов’язково буде залежати вiд неi.
Йшла ii друга зима в Рагбi, коли батько сказав iй:
– Сподiваюсь, Коннi, ти не дозволиш обставинам перетворити тебе на demi-vierge.[14 - Напiвцнотлива (фр.).]
– Demi-vierge? – замислено перепитала Коннi. – Чому? А чому б i нi?
– Ну якщо тобi це подобаеться, то звiсно! – обiрвав вiн розмову. Але Клiффордовi повторив те саме, тiльки-но чоловiки залишилися сам на сам:
– Я не думаю, що Коннi так вже пасуе залишатись demi-vierge.
– Напiвнезайманою, – уточнив Клiффорд, для певностi переклавши це слово.
Вiн розмiрковував якусь хвилю, потiм густо зашарiвся. Вiн був розлючений i скривджений.
– У якому розумiннi це iй не пасуе? – сухо спитав вiн.
– Вона худне… стае сухорлявою. Це не ii стиль. Вона ж не з отих дiвчаток, що схожi на засушену рибину. Як на те, вона свiженька шотландська форель.
– Без цяток, звичайно, – додав Клiффорд.
Вiн сам ще ранiше хотiв сказати Коннi дещо про ii стан demi-vierge, про ii напiвцнотливе iснування. Але не змiг змусити себе до цього. Вiн був близьким до неi – й водночас не досить близьким. Вiн був з нею немов одне цiле, коли мова йшла про iхнi думки, – але тiлесно вони не iснували один для одного, i обое були не здатнi копирсатися в corpus delicti[15 - Речовий доказ (лат.).] цього злочину. Вони були такi близькi – й абсолютно нiчим не з’еднанi.
Коннi, однак, припускала, що батько сказав щось Клiффордовi i що це «щось» тепер сидiло у того в свiдомостi. Вона знала, що вiн нiколи не замислювався над тим, demi-vierge вона чи demi-monde[16 - Дама напiвсвiту (фр.).], бо не мiг цього знати точно i не мав можливостi взнати. А те, чого не бачиш i не знаеш, для тебе просто не iснуе.
Коннi й Клiффорд уже прожили в Рагбi майже два роки – цим примарним життям Клiффорда i його творiв. Щодо роботи iх iнтереси нiколи не розбiгалися. Вони говорили й сперечались в муках творчостi, i виникало вiдчуття, нiби щось вiдбуваеться, щось сталося насправдi… у цiй правдивiй порожнечi.
Тому так i проходило iхне життя – в порожнечi. Для iнших воно не iснувало. Був Рагбi, були слуги, – але все нiби уявне, реально не iснуюче. Коннi ходила на прогулянки до парку, до лiсу, що межував з ним, i насолоджувалася самотою та таемничiстю, шарудiла опалим листям, зривала першi пролiски. Але все це було примарою – або, швидше, грою в реальнiсть. Дубове листя скидалося на власний вiдбиток у дзеркалi, а сама вона була нiби персонажем iз книги, яку читае хтось iнший, – просто дiйовою особою, що збирае квiти або iхнi тiнi, спогади чи слова. Нiчого iстотного, нiякого живого доторку, нiяких зв’язкiв! Тiльки оце життя з Клiффордом, ця нескiнченна плутанина слiв, що перериваеться хвилинами раптового прозрiння, i цi твори, про якi сер Малкольм сказав, нiби в них нема нiчого особливого i що це не вiчне. Що ж у них мае бути, чому вони мають бути вiчними? Сьогоднiшне благо згодом може обернутися злом. Але сьогоднiшне благо – це те, що мае подобу реальностi.
У Клiффорда було досить багато друзiв чи просто знайомих, i вiн запрошував iх до Рагбi. Вiн запрошував рiзних людей – критикiв, письменникiв, всiх, хто мiг цiнувати його твори. І вони iх цiнували, бо iм лестило запрошення до Рагбi. Коннi усвiдомлювала те надто добре. Та чом би й нi? Ще один легкий вiдбиток у дзеркалi – що в цьому поганого?
Вона виконувала обов’язки господинi щодо цих людей, бiльшiсть iз яких були чоловiками. Також iй доводилося виявляти гостиннiсть до шляхетних родичiв Клiффорда, якi iнодi могли завiтати до них. Нiжна, рум’яна, немов селянка, веснянкувата, з великими блакитними очима i кучерявим каштановим волоссям, м’яким голосом та мiцними жiночими стегнами, Коннi здавалася трохи старомодною. Вона не була «засушеною рибинкою», однiею з отих пласкогрудих дiвчат, що нагадують хлопчакiв-пiдлiткiв. Вона була надто жiночною, щоб вiдповiдати сучасним уявленням про елегантнiсть.
Тому чоловiки, особливо немолодi, були дуже люб’язнi до неi. Але, знаючи, якi тортури для бiдолашного Клiффорда означатиме хоча б найменша тiнь кокетування в ii поведiнцi, вона не давала iм жодноi надii. Вона була спокiйною i задумливою, вона не йшла на зближення з ними i не збиралася цього робити. Клiффорд вельми пишався собою.
Його родичi ставилися до неi дуже доброзичливо. Вона знала, що ця дружнiсть означае вiдсутнiсть страху, хоча цi люди поважали тiльки тих, хто завдавав iм хоч деякого остраху. Але й iз ними вона не мала нiякого зв’язку. Вона дозволила iм бути приязними й навiть трохи поблажливими до неi, дозволила вiдчути, що немае потреби тримати зброю напоготовi. Вона не хотiла мати з ними нiяких iстотних стосункiв.
Час минав. Що б не вiдбувалося, насправдi не вiдбувалося нiчого, адже вона так красиво розiрвала усi зв’язки. Вони з Клiффордом жили у своiх iдеях i в його творах. Вона ж навiть розважалася – у домi весь час були люди. Час збiгав, як на годиннику: було пiв на восьму, аж глип – уже пiв на дев’яту.
Роздiл третiй
Коннi, однак, помiчала, що стае все бiльш знервованою. І в пустцi, де вона iснувала, цей неспокiй часом переходив у справжнiй напад божевiлля, що змушував ii тiло мимоволi здригатись, а хребет – виструнчуватися в напрузi, навiть коли вона хотiла не сидiти iз прямою спиною, а просто присiсти перепочити. Це божевiлля трiпотiло всерединi, в ii лонi, i вона ладна була кинутись у воду та пливти геть вiд цiеi скаженоi гризоти. Їi серце починало раптом шалено калатати без жодноi причини. Вона змарнiла.
То була не звичайна стурбованiсть. Інодi вона стрiмголов бiгла через парк, покинувши Клiффорда, а потiм лежала долiлиць у папоротi. Вирватися з дому… вона повинна вирватись iз дому i взагалi вiд будь-кого. Лiс був единим ii притулком, ii сховиськом.
Але й вiн був не справжнiм притулком, не справжнiм сховиськом, оскiльки й iз ним вона не мала справжнього зв’язку. Вiн був просто мiсцем, куди Коннi могла прийти вiдпочити. Вона нiколи не вiдчувала душi самого лiсу – якщо взагалi iснуе така дурниця.
Десь у глибинi душi вона знала, що кiнець кiнцем таке життя ii згубить. Знала, що опинилася в пустцi, втративши зв’язок з матерiальним, живим свiтом. Лише Клiффорд та його книги, що не iснують насправдi… i в яких нема нiчого особливого! Порожнеча веде до порожнечi. Коннi знала це. Але воно було все одно, що битись головою о стiну.
Батько застерiг ii знову: «Чому ти не знайдеш собi кавалера, Коннi? Живи собi на радiсть».
Тiеi зими Майклiс заiхав до них на кiлька днiв. То був молодий iрландець, що вже досяг великого успiху в Америцi завдяки своiм творам. Певний час вiд нього був у захватi вищий свiт Лондону, оскiльки вiн писав моднi свiтськi п’еси. Та поступово свiтське товариство зрозумiло, що цей голодранець, цей дублiнський вуличний пацюк здiйма його на глум, i не забарилося з вiддякою. Майклiсове iм’я стало останнiм втiленням брутальностi й розбещеностi. Вiдкрилося, що вiн е антианглiйцем, а для класу, що зробив таке вiдкриття, це було гiршим за наймерзеннiший злочин. І його забили, а тiло жбурнули на смiтник.
Незважаючи на це, Майклiс мав апартаменти у Мейферi i розгулював по Бонд-стрит, пiдтримуючи свiй статус джентльмена, – адже не можна змусити кравцiв вiдмовитись вiд осоружного клiента, якщо клiент платить.
Клiффорд не вагався, запрошуючи цього тридцятирiчного молодика у вельми невдалий момент його кар’ери. Майклiс був на слуху в мiльйонiв людей, а тепер, опинившись у ролi безнадiйного вигнанця, вiн без сумнiву мав бути вдячним за це запрошення до Рагбi – саме тому, що його цькували з усiх бокiв. Тому з вдячностi вiн, безумовно, «постараеться» для Клiффорда там, в Америцi. Слава! Людина, чим би вона не займалася, здобувае славу лише тодi, коли про неi почнуть говорити, особливо «там». Клiффорд подавав надii, крiм того, ним володiв iнстинктивний потяг до суспiльного визнання. І ось нарештi Майклiс дуже благородно зобразив його в однiй iз п’ес, i Клiффорд вiдчував себе популярним героем!.. Доки не настала реакцiя i вiн не збагнув, що з нього зробили посмiховисько.
Коннi трохи дивувало слiпе несамовите прагнення Клiффорда стати знаменитим, знаним у тому безладному мiнливому свiтi, якого вiн i сам не знав i якого навiть боявся; визнаним як письменник, першокласний письменник сучасностi. Коннi знала вiд усiма шанованого, грубувато-добросердного старого сера Малкольма, що митцi завжди рекламують самi себе й виставляють напоказ створене ними. Але ii батько використовував стежки, вже протоптанi всiма членами Королiвськоi академii, якi продавали своi картини. А Клiффорд шукав нових шляхiв до популярностi – якими б вони не були. Вiн запрошував до Рагбi найрiзноманiтнiших людей, i це зовсiм не означало для нього самоприниження. Просто вiн вирiшив збудувати собi меморiал нашвидкуруч, от i хапався за будь-який камiнець, що траплявся пiд рукою.
Майклiс прибув вчасно, в дуже елегантному автомобiлi з шофером i слугою. Вiн був цiлковитим породженням Бонд-стрит. Але при першому поглядi на нього щось у Клiффордовiй патрiархальнiй душi запротестувало. Вiн не був зовсiм… або не зовсiм… врештi-решт, вiн взагалi не був тим, про що мала б свiдчити його зовнiшнiсть. Для Клiффорда це був остаточний вирок. Однак вiн залишався дуже люб’язним iз цим чоловiком – завдяки його вражаючому успiховi. Облудна богиня-запроданка на ймення Успiх, огризаючись i вiдважно боронячи Майклiса, так i вишмигувала посеред його чи то зухвалих, чи то запобiгливих крокiв i геть залякала Клiффорда: адже вiн i сам був не вiд того, щоб продатися цiй богинi, аби лишень вона згодилася його прийняти.
Майклiс так i не став англiйцем, незважаючи на всiх кравцiв, капелюшникiв, перукарiв i шевцiв найпрестижнiшого лондонського кварталу. Нi, нi, аж нiяк не англiець: хирлявий, блiде пласке обличчя, неприемна поведiнка, схильнiсть ображатися. Його надмiрна вразливiсть впадала у вiчi кожному справжньому англiйському джентльменовi, який зневажае такi прояви невихованостi й нiколи не дозволить собi опуститись до подiбного моветону. Бiдолашного Майклiса забагато лупцювали, i тому навiть тепер вiн тримався, нiби пiдiбгавши хвоста. Вiн проклав собi дорогу до сцени i до ii рампи завдяки влучному iнстинктовi i ще влучнiшiй настирливостi. Вiн завоював публiку i думав, що днi його пригноблень скiнчилися. Та, на жаль, це було не так… Вони не могли дiйти кiнця нiколи. Адже вiн, у певному розумiннi, сам наразився на бiйку. Вiн намагався вдертись помiж тих, до кого не належав… до вищих класiв англiйського суспiльства. Як вони втiшалися, надававши йому штурханiв! І як же вiн iх ненавидiв!
Попри все це, вiн подорожував iз шофером i служником у вельми елегантному автомобiлi, цей дублiнський сiромаха.
Було в ньому щось, що сподобалося Коннi. Вiн не пнувся догори, не плекав жодних iлюзiй стосовно самого себе. Вiн розмовляв iз Клiффордом розважливо, коротко й змiстовно, обговорюючи все, що Клiффорд хотiв знати. Вiн не витрачав зайвих слiв i не дозволяв собi захопитись. Знав, що його запрошено до Рагбi, щоб отримати з нього деяку користь, i, як старий, хитрий, незворушний гендляр, чи то навiть неабиякий гендляр, вiн вислуховував запитання й вiдповiдав на них, економлячи емоцii.
– Грошi! – казав вiн. – Грошi – то свого роду iнстинкт. І робити грошi – це просто риса людськоi натури. Це навiть не справа, не фокус, якого можна навчитись, а просто своерiдний потяг твоеi вдачi: як уже почав, то робиш грошi i прямуеш все далi, – аж до кiнця, я думаю.
– Але треба ж почати, – вставив Клiффорд.
– Так, аякже! Треба туди влiзти. Бо як залишишся зовнi, не зможеш нiчого вдiяти. Потрiбно прокласти собi шлях всередину. Та коли вже туди вскочиш, все пiде саме по собi.
– А ви могли б заробляти грошi чимось iншим, окрiм п’ес? – спитав Клiффорд.
– О, певно, що нi! Я мiг би бути гарним письменником або поганим письменником, – але тiльки письменником, драматургом, тобто тим, ким я е i ким менi судилося стати. Про iнше не може бути й мови.
– І ви думаете, що вам судилося бути саме автором популярних п’ес? – спитала Коннi.
– Тiльки так! – вiдповiв вiн, рвучко повернувшись до неi. – У цьому нема нiчого особливого! Як i в популярностi. Моi п’еси насправдi не мають у собi нiчого, що б робило iх популярними. Не в тiм рiч. Вони просто як погода… щось таке, що е очiкуваним на даний момент.
Вiн звiв свiй повiльний, пройнятий незбагненною зневiрою погляд на Коннi, i вона ледь здригнулася. Вiн здавався таким старим… безмежно старим, немовби злiпленим iз прошаркiв рiзноманiтних розчарувань, що вiдкладалися в ньому як геологiчнi пласти. І в той же час вiн був по-дитячому безпорадним. Певним чином, вигнанець, але вiдчайдушно мужнiй у своему щурячому iснуваннi.
– Врештi, вражае й те, що ви стiльки вже досягли як для свого вiку, – розсудливо сказав Клiффорд.
– Менi тридцять… так, менi тридцять! – мовив Майклiс несподiвано рiзко, з дивним смiшком – глухим, переможним, гiрким.
– Ви самотнi? – спитала Коннi.
– Що ви маете на увазi? Чи живу я сам-один? У мене е слуга. Вiн грек, принаймнi вiн так запевняе, – i повний невiглас. Але я його тримаю. А ще я збираюся одружитись. Так, авжеж, менi конче треба одружитись.
– Це звучить так, нiби ви збираетеся вирiзати гланди, – засмiялась Коннi. – То це буде насильство над собою?
Вiн захоплено позирнув на неi.
– Так, ледi Чаттерлi, певною мiрою так. Я зрозумiв, – перепрошую, – зрозумiв, що не зможу взяти за дружину англiйку, навiть iрландку…
– Знайдiть американку, – порадив Клiффорд.
– О, американку! – вiн глухо засмiявся. – Нi, я попрохав одного приятеля знайти менi туркеню чи щось таке… щось ближче до Сходу.
Коннi справдi зацiкавилася цим дивакуватим, меланхолiйним чоловiком, що досяг надзвичайного успiху; казали, що лише з однiеi Америки вiн дiстав п’ятдесят тисяч доларiв. Інодi вiн був навiть гарним: коли дивився убiк або опускав погляд, а свiтло падало на нього, то на його обличчi з’являвся мовчазний, покiрний вираз, немов у вирiзьбленоi iз слоновоi кiстки негритянськоi маски з глибокими очима, мiцними дугами допитливо зведених брiв, непорушно стиснутими губами. Це була миттева, але чiтко виражена незворушнiсть, незворушнiсть поза межею часу, якоi прагнув Будда i яку iнодi, навiть не прагнучи цього, показують негри. Давня, давня покора цiеi раси. Вiки й вiки схиляння перед власною долею, замiсть звичноi для нас боротьби. А потiм – неначе борсання пацюкiв у темнiй рiчцi. Коннi зненацька вiдчула дивний приплив симпатii до нього, симпатii, що межувала з жалем i, маючи присмак вiдрази, водночас майже сягала любовi. Вигнанець! Вигнанець! А вони звуть його розбещеним! Наскiльки ж розбещенiшим i самовпевненiшим виглядае Клiффорд! Наскiльки дурнiшим!
Майклiс знав вiд самого початку, що справив на неi враження. Вiн звiв на неi вiдчужений погляд своiх глибоких, трохи випуклих карих очей. Вiн оцiнював ii та ступiнь здiйсненого на неi впливу. З англiйцями нiщо не могло врятувати його вiд тавра вiчного вигнанця – навiть любов. Але iнодi жiнки за ним упадали…. i англiйки також.
При Клiффордi вiн добре знав свое мiсце. Вони нагадували двох псiв, що радо погризлися б мiж собою, але змушенi грати у дружбу. А щодо жiнок вiн не мав такоi певностi.
Снiданок подавали у спальнi. Клiффорд нiколи не показувався до ланчу, i в iдальнi було трохи тоскно. Пiсля кави Майклiс, турботна й непосидюча душа, роздумував, куди себе подiти. Був чудовий день листопаду… чудовий, як для Рагбi. Вiн зиркнув на смутний парк. Господи! Оце мiсцинка!
Вiн послав служника спитати, чи не потрiбна вiд нього якась допомога ледi Чаттерлi, оскiльки вiн думае з’iздити до Шеффiлда. Надiйшла вiдповiдь: чи не буде вiн ласкавий сам пiднятись до вiтальнi ледi Чаттерлi?
Вiтальня Коннi знаходилась на четвертому, верхньому, поверсi центральноi частини будинку. Кiмнати Клiффорда, ясна рiч, були на першому поверсi. Майклiсовi лестило, що його запросили до особистих апартаментiв ледi Чаттерлi. Вiн наослiп прямував за слугою… Вiн нiколи не помiчав речей навколо себе, не завважував, що його оточуе. В ii кiмнатi вiн мазнув байдужим поглядом по нiмецьких копiях Ренуара i Сезанна[17 - …по копiях Ренуара i Сезанна… – П’ер Огюст Ренуар (1841–1919) i Поль Сезан (1836–1906) – французькi художники-iмпресiонiсти.].
– Тут дуже мило, – сказав вiн, посмiхнувшись своею дивною посмiшкою – так, наче йому було боляче всмiхатися, показуючи зуби. – Ви вчинили мудро, видершись аж нагору.
– Так, згодна, – вiдповiла вона.
Їi кiмната була единим веселим, сучасним мiсцем у будинку, единою свiтлою плямою на тлi Рагбi, де повнiстю розкривалася ii особистiсть. Клiффорд нiколи не бачив цiеi кiмнати, i Коннi запрошувала сюди небагатьох.
Вони з Майклiсом сiли по рiзнi боки камiна i розговорилися. Вона розпитувала його про нього самого, про його батька й матiр, про братiв… Люди завжди чимось ii цiкавили, а коли вони ще й пробуджували симпатiю, вона зовсiм забувала про класовi розмежування. Майклiс вiдверто розповiдав про себе, дуже вiдверто, без усякоi гри на публiку, – просто вiдкривав iй свою згiрклу, збайдужiлу душу безпритульного собаки, а iнодi в його словах свiтилася мстива гордiсть за свiй успiх.
– Але чому ви – така самотня пташка? – спитала Коннi, i вiн знову кинув на неi отой свiй глибокий допитливий погляд.
– Так вже воно в деяких птахiв ведеться, – вiдповiв вiн. І додав з вiдтiнком дружньоi iронii: – А ви гляньте-но на себе, хiба ви не живете, як самотне пташенятко?
Коннi, трохи збентежена, якусь хвилю мовчала. Потiм промовила:
– Лише частково. І все одно не зовсiм самотньо, як ви.
– Отже, я – зовсiм самотнiй птах? – перепитав вiн, знову всмiхаючись, нiби його мучив зубний бiль, – такою кривою була ця посмiшка, а очi лишалися незмiнно смутними або покiрними, зневiреними та зляканими.
– А що? – спитала вона, затамувавши подих. – Ви ж такий i е, хiба нi?
Вона вiдчула його шалене бажання, що линуло до неi, i ледве опанувала себе.
– О, ви маете рацiю, – вiдповiв вiн, вiдвертаючись та опускаючи погляд з тiею незворушнiстю прадавньоi раси, що майже не зустрiчаеться нинi. І саме це позбавило Коннi останньоi змоги опиратися. Вона бiльше не вiдчувала себе окремо вiд нього.
Вiн подивився на неi проникливим поглядом, який усе бачив, усе мiг зрозумiти. Водночас з його грудей щось квилило до неi так вiдчайдушно, немов дитина, покинута десь уночi, i сколихнуло глибини самого ii ества.
– Це страх як люб’язно з вашого боку отак дбати про мене, – стримано мовив вiн.
– А чого б то менi про вас не дбати, – озвалася вона, тяжко зiтхнувши.
Вiн криво всмiхнувся:
– Он як!.. Можна менi хвильку потримати вас за руку? – раптом спитав вiн, втупивши у неi погляд майже гiпнотичноi сили i звертаючи до неi заклик, що долинав до самого ii лона.
Вона дивилася на нього, зачарована, застигла, а вiн ступив до неi, опустився поруч на колiна i, охопивши руками ii ноги, притуливсь лицем до ii колiн i так завмер. Зовсiм розгублена, вона зачаровано дивилася вниз на його нiжну шию, вiдчуваючи, як його обличчя притискаеться до ii стегон. Палаючи у нестямi, вона не змогла втриматись i у поривi нiжного спiвчуття поклала долоню на його беззахисну шию, i вiн затремтiв, немов у пропасницi.
Потiм вiн подивився на неi з тим самим бентежним покликом глибоких, сяючих очей. Вона бiльше не могла стримуватись. Із ii грудей линуло зустрiчне нездоланне бажання: вона мала вiддати йому все, все.
Вiн виявився цiкавим i дуже нiжним коханцем, надзвичайно уважним до жiнки; хоча безвладно здригаючись, вiн водночас був нiби вiдчуженим, ловив кожен звук довкола.
Для неi все це нiчого не важило, окрiм того, що вона вiддалася йому. Через деякий час вiн скiнчив здригатись – i лежав тихо, дуже тихо. Вона легко, спiвчутливо погладила його по головi, що лежала в неi на грудях.
Звiвшись, вiн поцiлував iй обидвi руки, потiм обидвi ii ноги у замшевих пантофлях, мовчки вiдiйшов у бiк кiмнати i стояв, повернувшись до неi спиною. Кiлька хвилин панувала тиша. Потiм вiн повернувся i пiдiйшов до неi, коли вона сiла на свое колишне мiсце бiля вогню.
