скачать книгу бесплатно
– Я ж кажу тобi, ми повиннi… ми говоримо дошкульнi слова один одному та один про одного поза очi! І в цьому я гiрший за всiх.
– А я вважаю, що ти плутаеш духовне життя з критичною дiяльнiстю. Я згодний, Сократ дав критичнiй дiяльностi гарний початок, але вiн досяг навiть бiльшого, – повчально мовив Чарлз Мей. «Давнi друзi» завжди ховали пiд удаваною скромнiстю отаке пишномовство. Все це було нiби виголошеним ex cathedra[23 - З кафедри (лат.).], хоч i претендувало на невимушенiсть.
Дьюкс вiдмовився обговорювати Сократа.
– Це правда, критицизм i знання – не одне й те саме, – сказав Хемонд.
– Звiсно, нi, – пiдтакнув Беррi, смуглявий, сором’язливий хлопець, що заiхав побачитись iз Дьюксом i залишився на нiч.
Всi подивилися на нього так, нiби раптом заговорила вiслиця[24 - …нiби раптом заговорила вiслиця… – У бiблейськiй мiфологii вiслиця провидця Валаама раптом заговорила до свого господаря. Вираз використовуеться в iронiчному сенсi стосовно людини, що несподiвано заговорила.].
– Я не казав про знання… Я казав про духовне життя, – засмiявся Дьюкс. – Справжне знання виходить з усiеi нашоi особини – iз шлунка або з пенiса – тiею ж мiрою, що з мозку й розуму. Розум може тiльки аналiзувати й рацiоналiзувати. Поставте розум i глузд заправляти над усiм iншим, i все, що вони можуть вдiяти, – це критикувати й змертвлювати усе. Бiльше вони нi на що не здатнi. Це дуже важливо. Господи, цей свiт потребуе критики щодня… вiн докритикуеться до смертi. Тому давайте жити розумним життям i уславлювати свою злiсть, i здирати завiсу з отих давнiх, струхлявiлих баечок. Але завважте: поки ми просто живемо, ми якось органiчно поеднуемося з усiм навколишнiм життям. А почавши духовне життя, ми зриваемо яблуко. Ми розриваемо зв’язок мiж яблуком та деревом, органiчний зв’язок. І якщо в нас нема нiчого, окрiм духовного життя, тодi ти сам – зiрване яблуко… ти впав з дерева. І тодi з’являеться логiчна потреба бути злим, оскiльки природна потреба зiрваного яблука – це гниття.
Клiффорд округлив очi: все це здавалося йому маячнею. Коннi тихенько всмiхнулась сама до себе.
– Ну тодi ми всi – зiрванi яблука, – мовив Хемонд досить в’iдливо й розлючено.
– То давайте зробимо з себе сидр, – сказав Чарлi.
– А якоi ви думки про бiльшовизм? – докинув смуглявий Беррi, так, нiби все до цього велося.
– Браво! – рикнув Чарлз. – Якоi ви думки про бiльшовизм?
– Вперед! Рознеси бiльшовизм на друзки, – заохотив Дьюкс.
– Боюся, бiльшовизм – це надто велике питання, – серйозно сказав Хемонд, похитавши головою.
– Бiльшовизм, я гадаю, – сказав Чарлз, – це просто найвищий ступiнь ненавистi до того, що вони звуть буржуазнiстю. А що таке буржуазнiсть, досi не визначено. Крiм усього iншого, це капiталiзм. Почуття й емоцii також е, безперечно, буржуазними, тому доводиться створювати людину, яка буде iх позбавлена.
Тодi iндивiд, кожна окрема особистiсть – це також буржуазне, отже, воно мае бути задавлене. Ти повинен розчинитися в чомусь бiльшому, радянсько-соцiалiстичному. Навiть органiзм е також буржуазним; iдеал повинен бути механiчним. Тому залишаеться лише певна одиниця, неорганiчна, складена з багатьох iнших, але однаково важливих частин – машина. Кожна людина – частка цiеi машини, а ii рушiйна сила – це ненависть… ненависть до буржуазii. Оце i е для мене бiльшовизм.
– Абсолютна правда! – сказав Томмi. – Але вiн також здаеться менi досконалим зображенням iндустрiальноi iдеi. Стисло кажучи, це iдеал власника фабрики за винятком того, що вiн заперечуе ненависть як рушiйну силу. Але ненависть е тiею ж самою, ненависть до життя як такого. Гляньте лишень на оцей Мiдленд, хiба вiн не жалюгiдний?.. Але це також частина духовного життя, вiрнiше, його логiчний розвиток.
– Я не думаю, що бiльшовизм е логiчним, вiн вiдмовляеться вiд основноi частини своiх передбачень, – сказав Хемонд.
– Любий мiй, вiн припускае тiльки матерiальнi передбачення, а так робить лише голий розум… винятково.
– Принаймнi, бiльшовизм мiцно стоiть на ногах, – сказав Дьюкс.
– На ногах? Та вiн взагалi нi на чому не стоiть! Так. Бiльшовики невдовзi матимуть найкращу армiю в свiтi, з найкращим озброенням. Але ця рiч довго не протримаеться… бо вона базуеться на ненавистi. Повинна бути реакцiя… – заперечив Хемонд.
– Ну, ми чекали протягом рокiв, почекаемо ще. Ненависть зростае, як усе iнше. Це невiд’емний наслiдок впровадження iдей у життя або пригнiчення глибинних людських iнстинктiв; ми задавлюемо своi найглибшi почуття, приводячи iх у вiдповiднiсть з iдеями. Ми керуемо собою за якоюсь формулою, наче механiзмом. Логiчний розум хоче задавати тон, а цей тон переростае в голу ненависть. Ми всi бiльшовики, тiльки прихованi. А росiяни – бiльшовики без лицемiрства.
– Але iснуе стiльки iнших шляхiв, – сказав Хемонд, – окрiм радянського. Бiльшовики не е по-справжньому розумними.
– Звичайно, нi! Але iнодi е розумним вдавати iз себе недоумка, – якщо хочеш чогось досягти. Щодо мене, то я вважаю бiльшовизм недоумкуватим; але таким самим я вважаю наше суспiльне життя на Заходi. Так само менi здаеться недоумкуватим наше славетне духовне життя. Ми всi холоднi, немов кретини, позбавленi емоцiй, як iдiоти. Всi ми – бiльшовики, тiльки дали цьому iншу назву. Ми вважаемо, що ми боги… або нарiвнi з богами! А це – те саме, що бiльшовизм. Треба бути людяним, мати серце i пенiс – для того, щоб уникнути перетворення на Бога або на бiльшовика… оскiльки це одне й те саме: обидва вони надто гарнi, щоб бути правдою.
В осудливiй мовчанцi пролунав збентежений голос Беррi:
– Але ж ти вiриш у кохання, Томмi, хiба не так?
– Ах ти гарнюнiй хлопчику! – сказав Томмi. – Нi, янголятко ти мое, в дев’яти випадках iз десяти – нi! Кохання – це ще одна з недоумкуватих забавок сьогодення. Хлопцi, вихляючи стегнами, трахають малих худозадих шльондрочок, немов гвiздки забивають. Ти це називаеш коханням? Або спiльну власнiсть, засiб для досягнення успiху пiд назвою: «мiй чоловiк, моя жiнка?» Нi, мiй хлопчику, я не вiрю у все це!
– Але ж у щось ти вiриш?
– Я? О, розумом я вiрю в добре серце, у жвавий пенiс, природну iнтелiгентнiсть i мужнiсть сказати «лайно» в присутностi ледi.
– Ну, все це ти маеш, – сказав Беррi.
Томмi Дьюкс заревiв вiд смiху.
– Ти справжне янголятко! Якби лишень я це мав! Нi, мое серце задубiло, немов картоплина, пенiс падае i не може пiдняти голiвку, i я б скорiше згодивсь його геть вiдтяти, анiж сказати «лайно» в присутностi моеi матерi чи тiтки… Повiр, вони – справжнi ледi. І я не справжнiй iнтелiгент, я просто кохаюся на «духовному життi». Бути iнтелiгентом – це прекрасно: тодi ти живеш всiма згаданими частинами… Член зводить свою голiвку i каже: «Ну як ся маеш?» кожнiй по-справжньому iнтелiгентнiй панi… Ренуар сказав, що вiн малюе своi картини членом… Так воно i е – картини чудовi! Я б теж хотiв робити щось подiбне. О Боже! Ми здатнi лише розмовляти! Ще одна пекельна мука… І все це почав Сократ.
– У свiтi е гарнi жiнки, – сказала Коннi, пiднявши голову i нарештi заговоривши до них.
Чоловiкiв це обурило… Вона мала б нiчого не чути. Вони ледь не зненавидiли ii, збагнувши, що вона весь час так пильно прислухалася до iхньоi бесiди.
«О Боже! Якщо вони не ласкавi до мене, яке менi дiло, чи хорошi вони?»[25 - Якщо вони не ласкавi до мене, яке менi дiло, чи хорошi вони? – рядки з поезii «Рiшення коханця» Джорджа Вiзера (1588–1667).]
– Нi, це марна справа! Я просто не здатний вiбрувати в унiсон з жiнкою. Немае жодноi жiнки, яку б я справдi бажав, опинившись iз нею вiч-на-вiч, i я не можу силувати себе до цього… О Боже мiй, нi! Я лишатимусь тим, ким я е, i вестиму духовне життя. Це едина чесна рiч, яку я можу зробити. Я можу бути цiлком щасливим, розмовляючи з жiнкою, але це чисте, безнадiйно безгрiшне щастя. Безнадiйно безгрiшне! Що ти скажеш, Хiльдебранде[26 - Хiльдебранд – Папа Григорiй VII (1021–1085), був ченцем, мирське iм’я Хiльдебранд. Вiн пiдтримував закон целiбату для священикiв.], курчатко мое?
– Це набагато простiше – залишатись безгрiшним, – сказав Беррi.
– Так, життя взагалi занадто просте!
Роздiл п’ятий
Морозного ранку, при свiтлi кволого лютневого сонця, Клiффорд i Коннi подалися через парк на прогулянку до лiсу. Клiффорд дирчав у своему крiслi з мотором, а Коннi йшла поруч.
Задушливе повiтря, як завжди, тхнуло сiркою – але вони обое звикли до цього. Лiнiя обрiю ховалася в мерехтливому маревi морозноi пари, а нагорi лежало мале блакитне небо; тому вони вiдчували себе нiби ув’язненими всерединi огорожi. Життя – це завжди сон або мана в ув’язненнi.
Вiвця пирхнула у шорсткiй, висохлiй травi парку, пасма якоi на галявинах були вкритi блакитнуватою памороззю. Крiзь парк бiгла стежка до лiсовоi брами – гарна рожева стрiчка. Клiффорд нещодавно наказав вкрити ii дрiбною жорствою з шахтового кар’еру. Коли пiдземнi породи й шлаки згоряли, видiляючи сiрку, вони ставали яскраво-рожевими: кольору креветок в сухi днi й темнiшими, кольору крабiв – у дощовi. Зараз це був блiдий креветковий колiр з бiло-блакитним морозним вiдтiнком. Вона завжди подобалася Коннi, ця стежка з дрiбних рожевих камiнцiв.
Клiффорд помалу почав з’iжджати вниз пагорбовим схилом, а Коннi притримувала крiсло рукою. Попереду лежав лiс: спочатку – заростi густоi лiщини, а далi темно-червоний присмерк дiброви. З узлiсся вишурхували й гасали туди-сюди кролики. Зграя крукiв раптом знялася вгору i, мов чорна жалобна процесiя, потяглася через маленький клаптик неба.
Коннi розчинила лiсову браму, i Клiффорд поволi проiхав на широку дорогу, що бiгла вгору помiж голого пруття лiщини. Цей лiс був рештком тiеi величезноi дiброви, де полював Робiн Гуд[27 - Цей лiс був рештком тiеi величезноi дiброви, де полював Робiн Гуд… – Тут i далi алюзii до середньовiчних легенд про благородного розбiйника Робiна Гуда, що обкрадав багатих у хащах Шервудського лiсу i вiддавав грошi бiдним.], а дорога являла собою давнiй, дуже давнiй битий шлях, що колись перетинав усю краiну. Але зараз, звичайно, це була просто дорога через приватний лiс. Дорога з Менсфiлду звертала убiк, на пiвнiч.
У лiсi все наче завмерло, опале листя на землi вкрилося памороззю. Пронизливо лементувала сойка, злетiла зграйка дрiбних пташок. Але тут не було дичини, фазани тут не водилися вiдтодi, як iх пострiляли пiд час вiйни. Лiс залишався без нагляду, поки Клiффорд не взяв лiсника.
Клiффорд любив лiс, любив старi дуби. Вiн вiдчував, що володiе ними, як спадщиною вiд багатьох поколiнь предкiв. Хотiв захистити iх. Хотiв, щоб це мiсце лишалося недоторканим, вiдрiзаним вiд усього свiту.
Крiсло неквапно чмихкало вгору по пагорбу, хитаючись i пiдстрибуючи на мерзлих земляних грудках. І раптом злiва вiдкрилася просiка, на якiй не було нiчого, окрiм заростей сухоi папоротi. Довгi й тонкi молодi деревця стирчали то тут, то там, велетенськi викорчуванi пеньки безживно випинали догори свiй тупий гладкий верх або зажерливо розчепiрене корiння. Та ще виднiлися чорнi плями там, де лiсоруби спалювали хмиз i смiття.
Це було одне з тих мiсць, якi сер Джефрi вирубав пiд час вiйни для будiвництва траншейних укрiплень. Весь пагорб, що полого здiймався справа вiд дороги, був спустошеним i давно занедбаним. На вершинi пагорба, де колись височiли дуби, тепер була пустка; звiдти над верхiв’ям дерев можна було побачити залiзницю, якою перевозили вугiлля, i новi промисловi будiвлi у Стакс-Гейтi.
Коннi стояла й дивилася у цю прогалину посеред затихлого мовчазного лiсу, що вела у живий свiт. Але вона не сказала цього Клiффордовi.
Це оголене мiсце завжди незбагненно дратувало Клiффорда. Вiн пройшов крiзь вiйну i знав, якою вона е насправдi. Але вiн нiколи так не лютував, як тодi, коли побачив цей голий пагорб. Вiн засадив його знову. Але зненавидiв за це сера Джефрi.
Поки крiсло неспiшно повзло вгору, Клiффорд сидiв iз напруженим обличчям. Дiставшись вершини пагорба, вiн зупинився; вiн не хотiв ризикувати, спускаючись униз довгим i дуже вибоiстим схилом. Вiн сидiв, дивлячись на зеленкувату в’юнку стрiчку дороги, що спускалася вниз, торуючи собi шлях помiж папоротi й дубiв. Вона звивалася бiля пiднiжжя пагорба i далi зникала; але ii вигин був таким чарiвно легким, що викликав в уявi гарцюючих на конях лицарiв i дам в амазонках.
– Я вважаю, що це i е iстинне серце Англii, – сказав Клiффорд, сидячи в крiслi пiд променями тьмяного лютневого сонця.
– Ти так гадаеш? – обiзвалася вона, вмощуючись у своiй блакитнiй в’язанiй сукнi на пеньку бiля стежки.
– Так! Це стара Англiя, самiсiньке ii серце; i я намагатимуся вберегти його вiд усiляких втручань.
– О так! – погодилась Коннi. Але, вимовивши цi слова, вона почула гудок на шахтi Стакс-Гейт, що лунав об одинадцятiй. Клiффорд вже надто звик до нього, щоб його почути.
– Я хочу, щоб цей лiс залишався так само гарним… i недоторканим. Я нiкому не дозволю сюди вдертися, – сказав Клiффорд.
У його словах пролунав певний пафос. Але лiс справдi все ще зберiгав таемницю дикоi староi Англii, хоча вирубки сера Джефрi й завдали йому страшного удару. Якими незворушними були дерева, що простирали до неба своi звивистi вiти: iхнi сiрi непохитнi стовбури здiймалися вгору з буроi папоротi! Як весело пурхали навколо них пташки! А колись тут були оленi й лучники, i ченцi неквапно проiжджали тут на своiх вiслюках. Це мiсце пам’ятало iх… все ще пам’ятало.
Клiффорд сидiв пiд блiдим сонцем, що свiтило на його гладке свiтле волосся; його рум’яне повне обличчя було непроникним.
– Я шкодую, що в мене нема сина… коли приходжу сюди, шкодую бiльше, нiж будь-коли, – мовив вiн.
– Але цей лiс старший за твою родину, – обережно вiдповiла Коннi.
– Так! – сказав Клiффорд. – Але ж ми зберегли його. Без нас його було б знищено… його б звели нанiвець, як усi iншi лiси. Ми ж мусимо пильнувати частку староi Англii.
– Мусимо? – перепитала Коннi. – Якщо ii треба пильнувати, то вiд новоi Англii… Це сумно, про мене.
– Якщо частку староi Англii не буде збережено, то не стане Англii як такоi, – сказав Клiффорд. – І ми, тi, хто володiе такою власнiстю й вiдчувае вiдповiдальнiсть за неi, повиннi ii зберегти.
Запала сумна тиша.
– Так… на якусь хвилю, – озвалася Коннi.
– На хвилю! Це все, що ми можемо вдiяти. Ми здатнi тiльки зробити свiй внесок. Я вiдчуваю, що кожен iз членiв моеi родини зробив його. Можна чинити всупереч правилам, але традицii треба пiдтримувати.
Знову запала мовчанка.
– Якi традицii? – спитала Коннi.
– Традицii Англii!
– Так, – спроквола промовила вона.
– Тому потрiбно мати сина; коли ти один, ти – лише ланка у ланцюгу, – сказав вiн.
Коннi не вабили ланцюги, але вона не вiдказала нiчого. Вона подумала про дивну абстрактнiсть його мрii – мати сина.
– Менi шкода, що нам не можна мати сина, – сказала вона.
Вiн твердо подивився на неi своiми блiдо-блакитними очима.
– Це була б загалом гарна рiч, якби ти народила дитину вiд iншого чоловiка, – сказав вiн. – Якщо ми ii виростимо в Рагбi, вона належатиме нам i цiй землi. Я не дуже вiрю в батькiвство. Якщо ми поставимо на ноги дитину, вона буде нашою власною, i вона продовжить рiд. Тобi не здаеться, що варто помiркувати над цим?
Коннi нарештi подивилася на нього. Дитина, ii дитина була для нього просто «вона». «Вона»… «вона»… «вона»!..
– А як же з тим iншим чоловiком? – спитала вона.
– А хiба це так важливо? Хiба цi речi справдi так глибоко нас зачiпають? Ти мала коханця в Нiмеччинi… i що далi? Та нiчого. Менi здаеться, цi акти та короткi зв’язки важать дуже небагато. Вони минають, i де вони потiм? Де торiшнiй снiг?.. Тiльки те, що тривае протягом життя, чогось варте. Мое власне життя е значущим для мене у своему iснуваннi й розвитковi. А що значить якась випадковiсть? А особливо випадковi сексуальнi зв’язки? Якщо люди не роздмухують це до смiховинних розмiрiв, вони минають, немов парування у птахiв. І так i повинно бути. Яке це мае значення? Важливою е лише та еднiсть, що тривае все життя. Це значить – жити поруч з людиною день у день, а не переспати раз або двiчi. Ми з тобою – подружжя, i байдуже, що б не сталося з нами, – ми звикли один до одного. А звичка, на мiй погляд, е змiстовнiшою за будь-який випадковий сексуальний досвiд. Поступова, неспiшна, тривка звичка… ось завдяки чому ми живемо, а не завдяки якимось випадковим корчам. Потроху, живучи разом, двое людей утворюють своерiдний союз, тонко вiдчувають одне одного. Оце – справжнiй секрет шлюбу, а не секс, у всякому разi, не проста функцiя сексу. Ти i я поеднались у шлюбi. Якщо ми стоiмо за це, ми повиннi сприймати цi сексуальнi питання так, як сприймаемо, наприклад, вiзит до зубного лiкаря; оскiльки доля поставила нам тут шах i мат.
Коннi сидiла й слухала його дещо здивовано – i навiть перелякано. Вона не знала, чи мае вiн рацiю. Був Майклiс, якого вона кохала, – так вона казала сама собi. Але ii кохання було лише втечею вiд шлюбу з Клiффордом, вiд iхньоi тривкоi, повiльноi звички до близькостi, що формувалася роками страждань i терпiння. Напевне, людськiй душi потрiбнi отакi прогулянки назовнi, ii не можна цього позбавити. Але суть кожноi прогулянки в тому, що ти знову повертаешся додому.
– І тобi все одно, вiд якого чоловiка я матиму дитину? – спитала вона.
– Чому ж, Коннi, я довiряю твоему природному iнстинктовi, твоiй гiдностi й здатностi вибирати. Ти просто не дозволиш якомусь негiдниковi доторкнутись до тебе.
Коннi подумала про Майклiса. Вiн повнiстю вiдповiдав Клiффордовому уявленню про «негiдника».
– Але в жiнок i чоловiкiв можуть бути рiзнi погляди на те, хто е негiдником, – заперечила вона.
– Нi, – вiдповiв вiн. – Ти ж любиш мене. І я не вiрю, що ти колись змогла б зацiкавитись чоловiком, який е повною моею протилежнiстю.
Вiн замовчав. Вона могла не вiдповiдати йому, бо його логiка була абсолютно хибною.
– І ти б хотiв, щоб я тобi розповiла?.. – спитала вона, крадькома поглянувши на нього.
– Нi, менi краще було б не знати… Але ж ти згодна зi мною – чи не так? – що випадковi сексуальнi стосунки – це дрiб’язок у порiвняннi з довгим життям, прожитим разом? Тобi не здаеться, що треба просто пiдкорити сексуальний бiк справи потребам спiльного життя? Або лише просто використовувати його, якщо вже так необхiдно? Врештi-решт, хiба ця тимчасова втiха щось значить? Хiба сенс життя полягае не в тому, щоб будувати власну цiлiсну особистiсть протягом рокiв? Не в тому, щоб жити цiлiсним життям? Нема нiякого сенсу в невпорядкованому життi. А якщо вiдсутнiсть дiтей змушуе тебе жити невпорядковано, тодi треба мати дитину – звичайно, якщо можеш. Але треба робити все це так, щоб життя було впорядкованим, щоб воно пiдкорялося гармонii. І ми з тобою можемо досягти цього… чи не так?… Якщо ми пристосуемося до наших потреб i водночас своiм розмiреним життям зведемо iх докупи в одне гармонiйне цiле. Ти згодна?
Коннi була трохи приголомшена його словами. Вона знала, що теоретично вiн мае рацiю. Але, уявивши собi довге розмiрене життя з Клiффордом, вона завагалася. Невже справдi така ii доля – назавжди присвятити себе його життю? І бiльше нiчого?
Невже тiльки це? Вона мае вдовольнитись розмiреним спiльним життям, плести це прядиво, лише деiнде прикрашене випадковою квiткою любовноi пригоди. Але звiдки iй знати, що вона вiдчуватиме за рiк? Хiба хтось може таке знати? Як можна сказати «так», коли йдеться про довгi роки? Це маленьке «так», що вимовляеться на одному подиховi! Нащо ж зв’язувати когось цим летючим словом-метеликом? Адже воно здатне будь-якоi митi спурхнути в повiтря i зникнути разом з iншими «так» або «нi»… мов зграйка метеликiв.
– Я думаю, ти правий, Клiффорде. Менi здаеться, я згодна з тобою. Хоча життя може повернути все це в iнший бiк.
– Але поки воно не повернуло в iнший бiк, ти згодна?
– О так! Я думаю, що згодна… Правда.
Вона дивилася на коричневого спанiеля, що вискочив з бiчноi стежки i позирав на них, задерши носа, глухо, хрипко гавкаючи. Чоловiк з рушницею, що швидкою, безшумною ходою йшов за ним, заступив iм шлях з таким виглядом, нiби збирався на них напасти; та замiсть цього вiн зупинився, привiтався i повернувся до схилу. Це був усього лише новий лiсник, але вiн налякав Коннi своею несподiваною появою. В його раптовому вторгненнi iй вбачалося щось загрозливе.
Це був чоловiк у темно-зелених вельветових штанях i гетрах… вдягнений трохи старомодно, з червонуватим обличчям, рудими вусами i холодним поглядом. Вiн швидко спускався вниз.
– Мелорз! – гукнув Клiффорд.
Чоловiк, напiвобернувшись, вiдповiв ледь помiтним жестом, в якому вiдчувалася солдатська виправка.
– Ви б не могли розвернути крiсло i пiдштовхнути його? Так менi буде легше, – мовив Клiффорд.
Чоловiк одразу ж повiсив рушницю на плече i рушив до них все тiею ж незвичайно швидкою, плавною ходою – в нiй було щось таке, нiби вiн хотiв залишитись невидимим. Вiн був досить високий, худий i мовчазний. Вiн навiть не глянув на Коннi, дивився тiльки на крiсло.
– Коннi, це новий лiсник, Мелорз. Ви ще не розмовляли з ii свiтлiстю, Мелорзе?
– Нi, сер!
