скачать книгу бесплатно
– А тепер, я думаю, ви мене зненавидите, – сказав вiн тихо i кволо. Коннi швидко глянула на нього.
– Чому? – спитала вона.
– З ними завжди так, – мовив вiн. Потiм схаменувся: – Я… я кажу про жiнок.
– За це останне я просто повинна вас зненавидiти, – обурено сказала вона.
– Я знаю! Знаю! Так i повинно бути! Ви страшенно добрi до мене! – знiчено вигукнув вiн.
Їi здивувало, чому вiн так принижуеться.
– Чому б вам не присiсти? – спитала вона. Майклiс глянув на дверi:
– Сер Клiффорд, – сказав вiн, – не буде… не буде?…
Коннi на мить замислилась.
– Мабуть, що так, – сказала вона i знову подивилась на нього. – Я не хочу, щоб Клiффорд знав… або навiть здогадувався. Це так глибоко його поранить. Але я не думаю, що ми вчинили зле, а ви?
– Зле? О Боже мiй, звiсно, нi! Ви просто занадто добрi до мене… Менi цього не витримати.
Вiн одвернувся, i вона побачила, що наступноi хвилi вiн розридаеться.
– Але ж ми не дамо йому взнати, так? – вела вона далi. – Це завдало б йому болю. А якщо не знаеш, не пiдозрюеш, тобi й не болить.
– Щодо мене, – мовив вiн майже грубо, – то вiд мене вiн нiчого не дiзнаеться. Ось побачите. Щоб я та себе занапастив! Ха-ха! – вiн глухо, цинiчно засмiявся з цiеi думки. Вона з подивом спостерiгала за ним. Вiн спитав:
– Можна менi поцiлувати вашу руку й пiти? Я думаю проiхатися до Шеффiлда, там поснiдаю, якщо можна, i повернуся сюди до чаю. Чи можу я щось для вас зробити? Чи можу бути впевненим, що ви не ненавидите мене – i не зненавидите згодом? – В останнiх його словах забринiли нотки вiдчайдушного цинiзму.
– Нi, я не зненавиджу вас, – вiдповiла вона. – Я вважаю, що ви дуже милий.
– Ах, – гарячково промовив вiн. – Менi так приемно, що ви сказали саме це, а не те, що ви мене кохаете! Це важить набагато бiльше… Тодi до вечора. Менi треба добре все це обмiзкувати.
Вiн покiрно поцiлував iй обидвi руки й пiшов.
– Я не думаю, що зможу витерпiти цього молодика, – зiзнався Клiффорд за ланчем.
– Чому? – спитала Коннi.
– Вiн – просто хам, позолочений ззовнi… Тiльки й вишукуе, чим би ще похизуватись.
– Я думаю, люди були такi жорстокi до нього, – сказала Коннi.
– А тебе це дивуе? Ти думаеш, вiн марнуе свою квiтучу юнiсть, щоб вершити благi дiяння?
– Я думаю, в ньому е якась великодушнiсть.
– До кого?
– Точно не знаю.
– Звичайно, не знаеш. Боюся, ти помиляешся, приймаючи за великодушнiсть звичайну розбещенiсть.
Коннi промовчала. Помиляеться? Можливо, й так. Але навiть розбещенiсть Майклiса таiла в собi деяку принаду. Вiн iшов до кiнця там, де Клiффорд наважувався ступнути зо два непевних кроки. І вiн у свiй спосiб завоював свiт, а саме цього жадав Клiффорд. Шляхи й засоби? Хiба ж у Майклiса вони були бiльш вартi зневаги, анiж тi, до яких вдавався Клiффорд? Хiба шлях бiдолашного вигнанця, пробитий його власним тiлом, був чимось гiрший за шлях Клiффорда, який рекламуе свою незрiвнянну особу? За облудною богинею Успiху женуться, висолопивши язика, тисячi захеканих хортiв. І той, хто першим ii схопить, i е справжнiм хортом, гончаком з гончакiв, – так воно завжди бувае посеред тих, хто прагне успiху! Так що Майклiс мiг походжати iз гордо задертим хвостом.
Але, на диво, вiн не робив цього. Вiн повернувся до чаю з величезним оберемком фiалок i лiлiй, з тим самим виразом бездомного собаки. Коннi iнодi замислювалася, чи не е це своерiдною маскою для введення в оману ворогiв, яка просто злилася з його подобою? Чи насправдi вiн такий сумирний песик?
Сумний вираз побитого собаки залишався на його обличчi протягом усього вечора, але Клiффордовi ввижалася в тому прихована зухвалiсть. Коннi ж не вiдчувала подiбного, напевне, тому, що ця зухвалiсть не була спрямована проти жiнок, – лише проти чоловiкiв та iхнiх претензiй на владу. Саме таке непереможне нахабство цього неотесаного сiромахи розлючувало чоловiкiв, – Майклiс, дарма що поводивсь гречно, кидав виклик будь-якому свiтському джентльменовi вже однiею своею присутнiстю.
Коннi вiдчувала кохання до нього, але якось спромоглася сидiти за вишиванням i не втручатись у чоловiчу розмову. Вона нiчим себе не викрила. Що ж до Майклiса, то вiн був неперевершений: так само меланхолiйний, уважний, вiдчужений, як i минулого вечора, безмежно далекий вiд господарiв будинку, вiн терпляче пiдтримував звичайну гру, але нi на мить не наближався до них. Коннi здалося, що вiн забув про сьогоднiшнiй ранок. Але вiн не забув. Просто вiн знав свое мiсце… те саме довiчне мiсце надворi, вiдведене для вiчних вигнанцiв. Тому вiн не приймав цю любовну iсторiю надто близько до серця. Вiн знав, що це не перетворить його з безпритульного пса, хай навiть у золотому нашийнику, на зручного домашнього песика.
Рiч у тому, що десь у глибинi душi вiн справдi був вигнанцем, був поза суспiльством i усвiдомлював це, тому не мало значення, що зовнi вiн був витвором Бонд-стрит. Самотнiсть була йому потрiбна, так само як зовнiшне благополуччя i спiлкування зi свiтськими людьми.
Але випадкова любовна пригода – як вiдпочинок, як втiха – теж непогана рiч, i вiн не хотiв бути невдячним. Навпаки, вiн вiдчував за цю несподiвану частку природноi доброти таку розпачливу, болючу вдячнiсть – аж до слiз. За блiдим, незворушним, зневiреним обличчям його дитяча душа схлипувала вiд вдячностi жiнцi й палко бажала знов притулитись до неi. І так само ця знедолена душа знала, що вiн все одно залишиться вiльним.
Вiн знайшов можливiсть пiдiйти до неi, коли в залi запалювали свiчки.
– Можна, я прийду?
– Я сама прийду до тебе, – вiдповiла вона.
– О так!..
Вiн ждав ii досить довго… але вона прийшла.
Вiн належав до того типу збуджених, палких коханцiв, якi швидко досягають вершини насолоди i одразу ж кiнчають. Було щось дивно дитяче й беззахисне у його оголеному тiлi – голизна дитини. Єдиним його захистом були iронiя та хитрiсть, iнстинктивна хитрiсть; а без них вiн здавався нiби двiчi оголеним, немов дитина з незрiлим, нiжним тiлом, що безпомiчно тремтить.
Вiн збуджував у жiнцi дику пристрасть i жагу, i нестямну, несамовиту тiлесну жадобу. Проте ii тiлесного бажання вiн не задовольняв; вiн завжди дуже швидко доходив до кiнця, а потiм безсило падав iй на груди, намагаючись вiдновити бодай частку своiх сил, поки вона лежала застигла, розчарована, розгублена.
Але скоро вона навчилася стримувати його, утримувати його там, всерединi, коли його оргазм уже минув. І тодi вiн виявився щедрим i навдивовижу сильним, твердо стояв у нiй i вiддавав iй себе, поки вона активно, пристрасно, шалено досягала вершини власноi насолоди. І, вiдчуваючи, як вона божеволiе на шляху до того, насолоджуючись його мiцною напруженою пасивнiстю, вiн також вiдчував дивну гордiсть i задоволення.
– О, як гарно! – тремтячи, шепотiла вона, а потiм заспокоювалась i замовкала, притулившись до нього. Вiн же лежав, як завжди, вiдсторонений вiд усього, але певною мiрою гордий.
Майклiс залишався в них цього разу лише три днi i до кiнця поводився з Клiффордом точнiсiнько, як першого вечора, з Коннi також. Нiщо не здатне було вивести цього унiкума з рiвноваги.
Вiн писав Коннi листи, сповненi все тiеi ж жалiбноi меланхолii, а iнодi – дотепнi й пройнятi спокiйною, чистою ласкою. Здавалося, вiн вiдчував до неi безнадiйну нiжнiсть, але разом з тим був звично вiддалений. Безнадiя ховалася в самiй його серцевинi, бо вiн не хотiв нi на що надiятись. Вiн ненавидiв надiю. «Une immense esperance a traversе la terre»[18 - «Une immense esperance a traversе la terre» (фр.) – «Велика надiя пройшла по землi», цитата з поетичного твору Альфреда де Мюссе (1810–1857), французького поета-романтика.], – прочитав вiн десь – i прокоментував цi слова: «i втопивши у своему клятому колодязi все, що мало хоч якусь цiннiсть».
Коннi нiколи по-справжньому не розумiла, але по-своему кохала його. Проте вона весь час вiдчувала на собi вiдбиток його безнадii. А вiн, нi на що не сподiваючись, хiба мiг когось любити взагалi?
Так продовжувалося деякий час, вони листувалися й часом бачились у Лондонi. Коннi все ще прагнула тiлесноi, сексуальноi втiхи, якоi досягала з ним завдяки власнiй активностi, пiсля того як його стрiмкий оргазм минав. І вiн все ще хотiв iй це давати. Того було цiлком досить для iхнього зв’язку.
І досить, щоб дати iй хистку вiру в себе, слiпу й трохи самовпевнену. Це була майже пiдсвiдома довiра до самоi себе, що супроводжувалася дивним пожвавленням.
В Рагбi вона була страшенно жвавою й веселою. І використовувала свое нещодавно отримане задоволення для того, щоб надихати Клiффорда, бо вiн у цей час написав свiй найкращий твiр i був майже щасливий у власному заслiпленнi. Вiн збирав урожай чуттевоi насолоди, отриманоi нею вiд Майклiсовоi пасивноi мужностi. Але, звичайно, вiн нiколи не дiзнався б про це, а дiзнавшись – навряд чи став би дякувати.
Та коли цi днi радiсноi бадьоростi й натхнення залишились позаду, скiнчились назавжди, а вона стала пригнiченою й дратiвливою, – як тужив за ними Клiффорд! Напевне, якби вiн про все дiзнався, то навiть побажав би, щоб Коннi та Майклiс знов були разом.
Роздiл четвертий
Коннi передбачала, що ii роман з Мiком – як його називали – е безнадiйним. Однак iншi чоловiки, здавалося, нiчого для неi не важили. Вона була прив’язана до Клiффорда. Вiн вимагав од неi значноi частки ii життя, i вона вiддала йому цю частку. Але й вона хотiла, щоб чоловiк вiддавав iй щось, – а Клiффорд не зробив цього, просто тому, що не мiг.
Були ще отi судомнi Майклiсовi поривання. Але передчуття говорило iй, що це скоро скiнчиться. Мiк нiчого не мiг втримати. Це було умовою самого його iснування: вiн розривав будь-який зв’язок i ставав знову вiльним, самотнiм, цiлком самотнiм бездомним собакою. І саме в цьому полягала основна потреба його життя, навiть якщо вiн казав, як завжди: «вона мене покинула!»
Свiт начебто сповнений можливостей, але у власному досвiдi кожного з нас iх набiр виявляеться злиденним. Так, у морi плавае безлiч гарноi риби: цiлком можливо, в неосяжнiй морськiй глибинi е i макрель, i оселедцi, та якщо ти сам – не макрель i не оселедець, то годi тобi й сподiватися на гарну здобич.
Клiффорд нарештi домiгся слави – i навiть грошей. Люди приiжджали до нього, аби тiльки його побачити. Коннi майже увесь час приймала гостей. І це була якщо не макрель, то принаймнi оселедцi, – лише зрiдка траплялися сом або вугор.
Було кiлька постiйних гостей – чоловiки, що навчалися разом з Клiффордом у Кембриджi. Одним iз них був Томмi Дьюкс, що залишився в армii i став бригадним генералом. «Армiя залишае менi час для роздумiв i рятуе вiд сутичок iз життям», – казав вiн.
Був iще Чарлз Мей, iрландець, що писав науковi твори про зiрки. І був Хемонд, iнший письменник. Всi приблизно однолiтки Клiффорда – молодi iнтелектуали сьогодення. Вони вiрили у духовне життя. Все, що ти робиш, окрiм цього, е твоею особистою справою i важить не так багато. Нiкому ж не спаде на думку розпитувати iншу людину, о котрiй годинi та йде до вбиральнi. Це нiкого не хвилюе, окрiм тебе самого. І так само, коли йдеться про iншi прояви буденного життя… як ти робиш грошi, любиш ти свою жiнку чи маеш «любовнi пригоди». Все це стосуеться лише самого тебе – i, так само як вiдвiдування вбиральнi, нiкого бiльш не цiкавить.
– Сексуальна проблема, – казав Хемонд, високий, худий молодик, що мав жiнку та двох дiтей, але був значно прихильнiший до своеi друкарки, – полягае в тому, що в нiй нема нiякоi проблеми. Коротко кажучи, й самоi проблеми немае. Ми не супроводжуемо чоловiка до клозету, то чого ж ми маемо його проводжати до лiжка, де вiн спить з жiнкою? А проблема тiльки в цьому. Якщо ми не звертатимемо уваги на цю другу рiч так само, як i на першу, проблема зникне. Все це взагалi безглуздо i безмозко. Проблема тiльки в недоречнiй цiкавостi.
– Спокiйнiше, Хемонде! Якщо ти побачиш, що хтось займаеться коханням iз Джулiею, ти ж розлютишся; а якщо вiн продовжуватиме, зовсiм дiйдеш до точки…
Джулiя була дружиною Хемонда.
– Ну ясна рiч! Так само, якщо хтось обпаскудить куток моеi вiтальнi. Є ж належне мiсце для таких речей.
– Ти маеш на увазi, що не будеш проти, якщо вiн займатиметься Джулiею в якомусь затишному альковi?
Чарлi Мей говорив з легкою iронiею, – вiн спробував трохи загравати до Джулii, а Хемонд обiрвав його дуже грубо.
– Звичайно, я буду проти. Секс – це наша з Джулiею особиста справа. І звiсно, я буду проти, якщо помiж нас влiзе хтось iнший.
– Справа в тому, – мовив худорлявий i веснянкуватий Томмi Дьюкс, що значно бiльше був схожий на iрландця, нiж блiдий i досить гладкий Мей, – справа в тому, Хемонде, що в тебе дуже сильний iнстинкт власника, а також дуже сильна воля до самоствердження, i ти прагнеш успiху. Оскiльки я служив у армii, я нiби збочив з дороги, якою йде свiт, i зi сторони я добре бачу оце надзвичайно сильне бажання самоствердитись i досягти успiху, властиве чоловiкам. Воно якось ненормально розвинулося. Вся наша особистiсть йому пiдкоряеться. І, звичайно, чоловiки на зразок тебе крокують впевненiше, маючи за спиною жiнку. Ось тому ти й ревнуеш. І ось чому секс для тебе – це жива динамомашина мiж тобою i Джулiею, що приносить успiх. Якщо ж ти раптом станеш невдахою, то почнеш флiртувати, як Чарлi, якому вiчно не таланить. Як правило, подружжя, таке як ви з Джулiею, мае на собi етикетки – як дорожня валiза. На етикетцi Джулii написано: «Мiсiс Арнольд Б. Хемонд» – просто як на чиемусь багажi, що вiдправляють залiзницею. А на тебе налiплено iншого ярлика – «Арнольд Б. Хемонд, вручити особисто мiсiс Арнольд Б. Хемонд». О так, ви маете рацiю! Духовне життя потребуе затишного будинку i пристойноi iжi. Ви цiлком правi, воно навiть потребуе розмноження. Але все це чiпляеться за iнстинктивне бажання успiху. Це – вiсь, довкола якоi обертаються всi iншi речi.
Хемонд виглядав трохи зачепленим за живе. Вiн пишався своiм гострим розумом i тим, що не е рабом свого часу. Але не в останню чергу вiн бажав i успiху.
– Це правда, без грошей не проживеш, – сказав Мей. – Щоб жити, треба мати iх у певнiй кiлькостi… Навiть для того, щоб мати змогу вiльно мислити, потрiбна деяка сума грошей, – iнакше власний шлунок стане тобi на завадi. Але менi здаеться, треба облишити всi отi сексуальнi наклейки. Ми вiльнi розмовляти, з ким заманеться; чому ж ми не можемо вiльно займатись коханням з будь-якою жiнкою, що нас вабить?
– В тобi говорить розпусний кельт, – мовив Клiффорд.
– Розпусний! То й що з того? Я не думаю, що заподiю жiнцi бiльше шкоди, переспавши з нею, анiж коли з нею потанцюю… або побалакаю про погоду. Ми просто обмiняемося вiдчуттями, а не словами, – то чом би й нi?
– Бути невибагливими, мов кролi? – спитав Хемонд.
– А хоч би й так! Чим тобi не догодили кролi? Хiба вони гiршi за невротичне, бунтiвне людство, сповнене нервовоi ненавистi?
– Але ми все-таки не кролi, – сказав Хемонд.
– Авжеж! У мене е розум, я можу зробити деякi розрахунки для вирiшення питань астрономii, що хвилюють мене не менш, нiж питання життя та смертi. Інодi менi дошкуляе кишковий розлад. Інодi мучить голод. І так само – сексуальний голод. Що ж з того?
– Я думаю, розлад вiд сексуального переiдання дошкулятиме тобi набагато серйознiше, – насмiшкувато мовив Хемонд.
– Дзуськи! Я не переiдаю – i так само не кохаюся з жiнками надмiру. Кожен сам вирiшуе, скiльки йому iсти. А ти хочеш змусити мене постувати.
– Не зовсiм. Ти ж можеш одружитися.
– Звiдки ти знаеш, що можу? Це не узгоджуеться з моiми розумовими процесами. Одруження може… навiть повинне… iм зашкодити. Нi, я не збираюся ступати на цю стежку. Але що ж менi – скнiти у келii, як тому ченцевi? Все це маячня, хлопче. Я повинен жити й займатись своiми розрахунками. Інодi менi потрiбнi жiнки. І я вiдмовляюсь городити з цього казна-що, а також не потребую чиiхось моралiзувань або застережень. Я б стидався бачити бiля себе жiнку з налiпленою етикеткою, на якiй позначене мое iм’я, немов назва залiзничноi станцii – на пакунку з одежею.
Цi двое чоловiкiв так i не пробачили один одному залицянь до Джулii.
– Є така смiшна iдея, Чарлi, – сказав Дьюкс, – що секс – просто iнша форма розмови, в якiй ти робиш слова, замiсть того щоб iх вимовляти. Гадаю, це цiлком правдиво. Думаю, ми можемо обмiнюватися з жiнками роздумами, почуттями та емоцiями так само, як роздумами про погоду i таке iнше. Секс мае стати свого роду нормальним фiзiологiчним спiлкуванням мiж чоловiком i жiнкою. Ти не можеш говорити з жiнкою, якщо вашi думки не спiвпадають; або ж теревенитимеш без жодного iнтересу. І так само, якщо ти не маеш симпатii до жiнки або спiльних з нею почуттiв, ти з нею не спатимеш. Але якщо це е…
– Якщо ти маеш подiбнi почуття або симпатiю до жiнки, ти просто повинен iз нею спати, – сказав Мей. – Це единий правильний вихiд – лягти з нею в лiжко. Так само, якщо тебе цiкавить розмова з кимось, единий вихiд – це з ним поговорити. Ти ж не прикусиш собi язика з сором’язливостi, а просто казатимеш те, що хочеш сказати. Отак i з усiм iншим.
– Нi, – сказав Хемонд. – Це неправильно. Наприклад, ти, Мею, розтринькуеш на жiнок половину своiх сил. Ти нiколи насправдi не робитимеш того, що хочеш, незважаючи на свiй прекрасний розум. Надто багато сил не туди витрачаеться.
– Можливо… Але дуже мало чого витрачаеться в тебе, Хемонде, хлопчику мiй, – одружений ти чи нi. Ти можеш зберiгати цнотливим i незайманим твiй мозок, але вiн стане до бiса сухим. Твiй безгрiшний розум висохне, мов смичок – вiрнiше, те, що вiд нього лишиться. Ти його просто вибалакаеш.
Томмi Дьюкс розсмiявся.
– Та годi вже, ви, двое мудрагелiв! – сказав вiн. – Погляньте на мене… Я не займаюся високими матерiями та чисто розумовою працею, так, iнодi писну десь кiлька думок. Але я неодружений i не ганяюся за жiнками. Думаю, Чарлi правий: якщо йому хочеться за ними швендяти, вiн може робити це не надто часто, але я не застерiгаю його проти швендяння як такого. А щодо Хемонда, то вiн мае власницький iнстинкт, i тому для нього вiдкрита як широка дорога, так i вузька хвiртка. Ось побачите, вiн стане свiтилом англiйськоi лiтератури ще до того, як помре. Невмирущий класик, з голови до п’ят. Нарештi, я сам. Я – нiщо. Просто базiкало. А ти що скажеш, Клiффорде? Ти згоден, що секс – це динамомашина, яка допомагае чоловiкам досягти успiху в цьому свiтi?
Клiффорд того разу був небалакучим. Вiн нiколи не брав слова, для цього його iдеям вочевидь бракувало життя. Вiн був занадто сором’язливим i вразливим. Зараз вiн зашарiвся i трохи знiтивсь.
– Ну, – сказав вiн, – оскiльки я сам hors de combat[19 - Поза грою (фр.).], то не можу чiтко висловитися з цього питання.
– Це не зовсiм так, – сказав Дьюкс. – Твоя верхня частина, безумовно, не hors de combat. Твiй розум живе повним життям. То дай нам почути твоi думки.
– Ну, – промимрив Клiффорд, – навiть якщо так, не думаю, що цих думок в мене так уже й багато… Я думаю, треба одружуватись – i по всьому. Бо для чоловiка й жiнки, якi дорогi одне одному, це – велика рiч.
– Що значить – велика рiч? – спитав Томмi.
– О… в першу чергу це – близькiсть, – промовив Клiффорд, соромлячись, наче жiнка.
– Ну, ми з Чарлi вважаемо, що секс – це рiзновид спiлкування… Як розмова. Хай якась жiнка почне розмовляти зi мною на сексуальнi теми, – менi одразу ж здасться природним пiти з нею в лiжко для завершення розмови… На все свiй час. Жаль, жодна жiнка не починае зi мною про це розмови, тому я лягаю спати сам, i не так вже воно й погано… принаймнi сподiваюся, що це так, – бо звiдки менi знати? В усякому разi, я не переймаюся астрономiчними розрахунками i не пишу невмирущих творiнь. Я просто такий собi чолов’яга, що простирчав у армii все свое життя…
Запала тиша. Четверо чоловiкiв курили. І Коннi також сидiла там, i робила черговий стiбок у своему вишиваннi… Так, вона сидiла там! Вона повинна була мовчати, нi пари з вуст. Вона мала бути тихою, як мишка, i не втручатися в страшенно серйознi теревенi високомудрих мужiв. Але вона мала бути тут. iм не так гарно велося без неi; iхнi думки не текли з такою невимушеною вiльнiстю. Клiффорд ставав запальним i нервовим, в нього мерзли ноги, i йому було не до розмови. Томмi Дьюкс вправлявся краще, проте i його трохи надихала ii присутнiсть. Хемонд iй не подобався: вiн був такий закоханий у власний розум. А Чарлi Мей, хоча й приваблював ii чимось, здавався дещо грубим i неохайним, незважаючи на своi зiрки.
Скiльки вечорiв Коннi сидiла отак, слухаючи балачки чоловiкiв! Цих чотирьох, або ще одного, або двох iнших. Те, що вони рiдко доходили згоди, ii не турбувало. iй подобалося слухати iхнi розмови, особливо якщо серед них був Томмi. Це було так смiшно. Чоловiки, замiсть того щоб тебе цiлувати i пестити твое тiло, розкривають перед тобою свiй розум. От смiхота! Але який же вiн холодний, цей розум!
І все ж таки вони трохи ii дратували. Вона бiльше поважала Майклiса, при згадцi про якого iх сповнювала така лють до цього вискочки, до цього заброди, до цього неотесаного хама. Заброда й хам чи нi, вiн, однак, жив на свiй власний розсуд. Вiн просто не пiшов за ними у словеснi хащi, на парад досконалих розумiв.
Коннi подобалося духовне життя – воно ii хвилювало, але вона подумала, що все це заходить надто далеко. iй подобалося бути тут, у тютюновому диму цих славних вечiрок давнiх друзiв, як вона iх для себе називала. Вона тiшилася, навiть пишалася тим, що вони не можуть розмовляти без ii мовчазноi присутностi. Вона шанувала мислення… а цi чоловiки, врештi-решт, намагалися мислити чесно. Та певною мiрою все це нагадувало кота, що не може стрибати. Всi вони про щось говорили, а яке значення це мало для ii життя, iй важко було сказати. Навiть Мiк не мiг iй того пояснити.
Але Мiк взагалi не намагався нiчого робити, вiн просто хотiв плисти за течiею власного життя i, де вдасться, перетинати шлях iншим людям – так само як вони це робили щодо нього. Вiн був справдi поза суспiльством, i саме це настроювало проти нього Клiффорда й «давнiх друзiв». Клiффорд i «давнi друзi» не протиставляли себе суспiльству; вони хотiли рятувати людство або принаймнi повчати його.
Пiд час однiеi з пiднесених розмов недiльного вечора бесiда знову торкнулася любовноi теми.
– Благословенний будь зв’язок, що порiднив серця в чомусь там…[20 - Благословенний будь зв’язок, що порiднив серця… – перефразованi першi рядки гiмну Джона Фосетта (1740–1817).] – сказав Томмi Дьюкс. – Хотiв би я знати, що це за зв’язок… Зв’язок, що поеднуе нас iз вами, – це нашi розумовi сутички. І незважаючи на це, ми все ж таки справдi пов’язанi одне з одним. Ми розбiгаемося в рiзнi боки i говоримо дошкульнi речi одне про одного, як i всi клятi iнтелектуали в цьому свiтi. Як i всi клятi людцi в цьому свiтi, якщо хочете, – адже всi так роблять. Ми розбiгаемося в рiзнi боки й прикриваемо своi лихi думки одне про одного солоденькими лестощами. Цiкаво, що духовне життя квiтне наче тiльки тодi, коли сягае корiнням у злiсть, невимовну i незбагненну злiсть. Так було завжди! Погляньте на Сократа, Платона i усе це кодло. Скiльки у них неприхованоi злостi, скiльки радощiв, коли доведеться розiрвати когось на шматки… Протагора[21 - Протагор (бл. 490 – бл. 420 до н. е.) – давньогрецький фiлософ, провiдний софiст.] чи кого там iще! А Алкiвiад[22 - Алкiвiад (бл. 450–404 до н. е.) – афiнський стратег.] i всi отi його учнi – малi цуцики, що ладнi гризтись без упину! Зiзнаюся, що все це схиляе мене надати перевагу Буддi, який спокiйно сидить собi пiд священним деревом, або Ісусовi, що розповiдае учням маленькi недiльнi притчi, мирно, без усяких розумових вибухiв. Нi, щось справдi негаразд iз нашим духовним життям, у самiй його основi. Воно корiниться у злостi й заздрощах. А дерево пiзнаеться з його плодiв.
– Я не думаю, що всi ми такi злi, – заперечив Клiффорд.
– Любий Клiффорде, помiркуй про те, як ми розмовляемо один з одним, – усi ми. Я сам набагато гiрший за будь-кого. Я вiддаю перевагу невимушенiй злостi над солоденькими лестощами, бо вони отруйнi; i коли я починаю говорити, що за гарний хлопець цей Клiффорд i так далi, – бiдолашному Клiффордовi можна тiльки поспiвчувати. Заради Бога, кажiть про мене капоснi речi, – тодi я знатиму, що чогось вартий. Не вдавайтесь до солоденьких лестощiв, а то менi кiнець.
– О, та я справдi гадаю, що ми гарно ставимось одне до одного, – сказав Хемонд.
