скачать книгу бесплатно
Чоловiк зняв капелюха, показавши густе, майже бiляве волосся. Вiн втупився прямо в очi Коннi незворушним, спокiйним i байдужим поглядом, так, нiби хотiв розгледiти, що вона собою являе. Цим вiн змусив ii дещо засоромитись. Вона знiчено кивнула йому, а вiн, переклавши капелюха в лiву руку, злегка вклонився, як джентльмен, але так i не промовив нi слова. Якусь мить вiн стояв нерухомо iз капелюхом у руцi.
– Але ви вже якийсь час працюете, чи не так? – звернулася до нього Коннi.
– Вiсiм мiсяцiв, мадам… Ваша свiтлiсть! – вiн спокiйно виправив себе.
– І вам тут подобаеться?
Вона дивилася йому в очi. Його очi трохи звузилися, iронiчно, навiть з легкою зухвалiстю.
– Авжеж, так, дякую, ваша свiтлосте! Я вирiс тута… – вiн знову злегка вклонився, вiдвернувся вiд неi й вiдступив убiк, щоб узятись за крiсло. Коли вiн вимовляв останнi слова, його голос раптом зазвучав по-тутешньому протяжно, – мабуть, вiн зробив це, глузуючи, оскiльки до того в його вимовi не було й тiнi мiсцевого дiалекту. Вiн виглядав майже як джентльмен. У будь-якому разi це був незвичайний чоловiк – меткий, спритний, але вiдчужений i досить самовпевнений.
Клiффорд завiв свiй маленький мотор, Мелорз обережно розвернув крiсло i скерував його у бiк схилу, що полого спускався до темних заростей лiщини.
– Це все, сер Клiффорд? – спитав вiн.
– Нi, ви краще проведiть нас, на той випадок, якщо крiсло застрягне. Мотор не досить потужний для пiдйому.
Мелорз зиркнув довкола, шукаючи свого собаку… Промовистий погляд. Спанiель глянув на нього i приязно ворухнув хвостом. Легка посмiшка, глузлива, трохи в’iдлива, але й ласкава водночас, промайнула в чоловiчому поглядi, потiм зникла, i його обличчя знову стало непроникним.
Вони швидко йшли вниз пагорбовим схилом, лiсник тримав руку на поруччi крiсла, скеровуючи його. Вiн скидався радше на вiльного солдата, а не на слугу. І щось у ньому нагадало Коннi про Томмi Дьюкса.
Пiдiйшовши до заростей лiщини, Коннi раптом вибiгла уперед i вiдчинила паркову браму. Коли вона стояла, пiдтримуючи хвiртку, двое чоловiкiв мимохiдь подивилися на неi: Клiффорд – трохи несхвально, а той чоловiк – з холодною цiкавiстю, знову нiби вирiшуючи, чого вона варта. І вона побачила в його блакитних спокiйних очах не тiльки тiнь страждання i самотностi, але й несподiване тепло. Чому ж вiн такий самотнiй, нiби покинутий?
Клiффорд зупинив крiсло, тiльки-но вони опинилися за брамою, i чоловiк швидко, чемно повернувся, щоб ii зачинити.
– Чого ти побiгла вiдчиняти? – спитав Клiффорд спокiйним холодним тоном, показуючи, що вiн невдоволений. – Мелорз сам мiг це зробити.
– Я думала, ви пiдете прямо вперед, – сказала Коннi.
– І залишимо тебе бiгти позаду? – спитав Клiффорд.
– О, та я люблю часом побiгати!
Мелорз знову взявся за крiсло з тим самим незворушним виглядом, але Коннi вiдчула, що вiн усе помiтив. Штовхаючи крiсло вгору на пагорб, яким починався парк, вiн дихав дуже часто, ледь вiдкривши рота. Вiн, напевне, був досить кволим. Зовнi нiби пашить здоров’ям, але хворобливий i ослаблений. Їi жiночий iнстинкт вiдчув це.
Коннi вiдступила назад, щоб дати крiслу проiхати. День зовсiм згас – мале блакитне небо, що висiло впритул над туманним обрiем, затяглося хмарами, вiчко зачинилося, повiяло холодною вогкiстю. Збирався снiг. Усе було сiре, сiре! Свiт виглядав геть зношеним.
Крiсло зупинилося на початку рожевоi стежки. Клiффорд обернувся до Коннi:
– Стомилася? – спитав вiн.
– О нi! – вiдповiла вона.
Але вона була стомлена. Їi мучило неспокiйне виснаження, зневiра. Клiффорд не помiтив цього: про такi речi вiн нiколи не здогадувався. А незнайомець про це знав. Для Коннi все в цьому свiтi i в ii життi нiби зносилося на мотлох, а ii зневiра була старою, мов свiт.
Вони пiдiйшли до будинку, обминувши його ззаду, де не було сходiв. Клiффордовi вдалося переправити себе у низьке домашне крiсло на колесах: у нього були дуже сильнi, вправнi руки. Потiм Коннi переклала туди ж його мертвi ноги.
Лiсник, очiкуючи, поки його вiдпустять, уважно спостерiгав за всiм i не пропускав жодноi дрiбницi. Вiн зблiд, немов з остраху, дивлячись, як Коннi своiми руками пересувала нерухомi чоловiковi ноги до iншого крiсла, а Клiффорд у цей час повернувся назад. Вiн виглядав злякано.
– Дякую за допомогу, Мелорзе, – недбало кинув вiн i спрямував свое крiсло в коридор, що вiв до помешкань прислуги.
– Бiльш нiчого, сер? – пролунав байдужий голос, наче увi снi.
– Нiчого, бувайте здоровi!
– На все добре, сер.
– На все добре! Це так гарно з вашого боку, що ви вкотили крiсло на отой пагорб. Сподiваюся, це було для вас не дуже важко, – мовила Коннi, дивлячись услiд лiсниковi, що виходив у дверi.
Вiн зустрiв ii погляд з таким виразом, нiби раптово прокинувся. Вiн наче знав щось про неi.
– О нi, не важко! – швидко вiдповiв вiн. І знов у його голосi забринiла протяжна тутешня вимова: – На все добре вашiй свiтлостi!
– Хто такий твiй лiсник? – спитала Коннi за ланчем.
– Мелорз. Ти його бачила, – вiдказав Клiффорд.
– Так, але звiдки вiн узявся?
– Та нiзвiдки! Вiн – тевершельський хлопець… я думаю, син шахтаря.
– А сам вiн теж був шахтарем?
– По-моему, ковалем у кар’ерi… старшим над ковалями. Але перед вiйною вiн два роки працював лiсником… поки його не взяли до вiйська. Батько завжди був гарноi думки про нього, тому, коли вiн повернувся i знову хотiв найнятись ковалем до шахти, я взяв його назад як лiсника.
Я справдi був дуже радий його взяти… тут взагалi неможливо знайти гарного лiсника… i до того ж, потрiбна людина, що знае мiсцевих жителiв.
– А вiн одружений?
– Був. Але його жiнка гуляла з… рiзними хлопцями… востанне – з шахтарем у Стакс-Гейтi, зараз вона з ним i живе.
– То вiн самотнiй?
– Бiльш-менш, так. Його мати живе в селищi… i дитина, по-моему, також.
Клiффорд подивився на Коннi своiми блiдими, трохи випуклими блакитними очима, вираз яких був наче вiдсутнiм i, хоча на перший погляд здавався навiть зосередженим, у глибинi нагадував мiдлендське повiтря – смутний, туманний морок. І цей туман нiби розповзався все далi. Тому, коли вiн втупив у Коннi свiй прискiпливий погляд, даючи iй точну, вичерпну вiдповiдь, вона вiдчула, що весь простiр його мозку перетворюеться на це туманне нiщо. І це жахало ii. Вiн здавався iй збайдужiлим ледве не до iдiотизму.
І пiдсвiдомо вона збагнула один iз великих законiв людськоi душi: якщо вразлива душа тяжко поранена, а тiло залишилося живим, душа все одно не видужае разом iз тiлом. Їi удаване одужання е лише даниною вiдновленiй звичцi. Поволi, дуже поволi душевна рана знову дае про себе знати, немов виразка, що лише згодом завдае нестерпного болю й проникае все глибше – аж доки цiлком не пiдкорить собi душу. І коли ми вважаемо, що одужали й забули все, страшнi наслiдки проявляються якнайгiрше.
Так сталося i з Клiффордом. Вiн вже нiби «одужав», повернувшись до Рагбi, i писав своi твори, i мав упевненiсть у життi, всупереч усьому, – здавалося, вiн забув усе й вiдновив рiвновагу. Але тепер, коли помалу-помалу збiгали роки, Коннi вiдчула, що виразка жаху й вiдчаю знов ятриться i розповзаеться углиб. На якийсь час вона нiби загоiлася, ii наче вже не iснувало. Та поволi вона почала заявляти про себе нападами паралiзуючого жаху. Розумово Клiффорд все ще був зосередженим. Але мертвотна виразка вiд надто сильного шоку поступово заволодiвала його вразливим «я».
Й у мiру того, як це змертвiння опановувало Клiффорда, Коннi також вiдчувала на собi його владу. Внутрiшнiй жах, порожнеча, байдужiсть до всього поволi пiдкоряли собi ii душу. Коли Клiффорд був чимось захоплений, вiн ще мiг блискуче говорити i, як деколи, розпоряджатися майбутнiм: як тодi, коли в лiсi говорив iй про дитину, про нащадка Рагбi. Але вже наступного дня цi блискучi промови нагадували мертве листя, що здiймаеться пiд поривом вiтру i розсипаеться на порох, – нiчого не варте, пiдвладне слабенькому вiтерцевi. Цi слова не були листям справжнього життя, молодим, сповненим сили, живим породженням дерева. Вони були просто купою опалих листкiв, нiкчемних та немiчних.
Таке вiдчуття переслiдувало ii усюди. Шахтарi у Тевершелi знову говорили про страйк, i Коннi здавалося, що це було не проявом iхньоi енергii, – нi, це виразка вiйни, що заспокоiлася на деякий час, знову з’являеться на поверхнi й спричиняе страшний бiль неспокою, зацiпенiння, образи. Виразка була глибокою, такою глибокою… виразка брехливоi, нелюдськоi вiйни. Ще багато рокiв жива кров поколiнь буде розсмоктувати цей чорний згусток усерединi iхньоi душi й тiла. І для цього потрiбна нова надiя.
Бiдолашна Коннi! Роки збiгали, а ii долав страх перед порожнечею власного iснування. iхне з Клiффордом духовне життя поступово перетворювалося для неi на якусь нiсенiтницю. iхнiй шлюб, iхне спiльне буття, засноване на звичнiй близькостi, про яку вiн казав, iнодi оберталося на очевидну пустку, на нiщо. Тiльки однi слова, так багато слiв. Єдиною реальнiстю була порожнеча, а над нею – словесна омана.
Клiффорд нарештi впiймав богиню успiху. Вiн був майже знаменитий, i його книги принесли йому тисячi фунтiв. Його фотографii маячiли скрiзь. В однiй iз галерей стояло погруддя, а його портрет помiстили навiть у двох галереях. Його голос звучав серед наймоднiших голосiв сьогодення. У своiй страхiтливiй кульгаючiй гонитвi за визнанням вiн надибав-таки звання одного з найвiдомiших «молодих iнтелектуалiв». Звiдки тут узявся iнтелект, Коннi так i не збагнула. Клiффорд був справдi розумним, аналiзував людей та iхнi вчинки з нищiвним гумором, але це нагадувало забавки цуценят, що вовтузяться, розшматовуючи подушки на канапi, з тiею рiзницею, що тут було не прудке грайливе коверзування, а стареча в’iдлива гризня. Все було чудне й безглузде. Це вiдчуття лунало й вiдлунювало знову й знов у душi Коннi: все це – суцiльне безглуздя, недоладна вистава з нiчого. Вистава! Вистава! Вистава!..
Майклiс вчепився за Клiффорда як за головного персонажа своеi п’еси; вiн вже намiтив сюжет i написав першу дiю. Адже Майклiс ще навiть краще за Клiффорда вмiв робити виставу з нiчого. То було единим залишком пристрастi в обох чоловiкiв: пристрасть до створення вистави (сексуально обидва вони були безживнi, навiть мертвi). Майклiс тепер гнався уже не за грiшми. Клiффорда ж взагалi нiколи надто не приваблювали грошi, хоча вiн i намагався отримати iх там, де мiг, адже грошi – це печатка й клеймо успiху. Вони прагнули створити справжню виставу… виставу з самих себе, щоб показати себе публiцi i хоч на деякий час завоювати ii.
Це злягання з облудною богинею успiху було таке дивне. Для Коннi, яка дивилася на неi збоку i залишалася цiлком байдужою до ii чарiв, все взагалi було маячнею. Навiть злягання з облудною богинею – це маячня, хоча чоловiки раз у раз продаються iй, мов повii. Маячня навiть це.
Майклiс написав Клiффордовi про п’есу. Звiсно, Коннi знала про неi вже вiддавна. І Клiффорд знову був зачарований. Вiн знову виставить себе напоказ, вiрнiше, хтось його виставлятиме, до того ж iз вигiдного боку. Вiн запросив Майклiса з першою дiею п’еси до Рагбi.
Майклiс приiхав – у лiтньому свiтлому костюмi та бiлих замшевих рукавичках, з напрочуд гарними бузково-рожевими орхiдеями для Коннi. Перша дiя була дуже вдалою. Вона схвилювала навiть Коннi… схвилювала до глибини душi. І Майклiс, також пiднесений своею творчою наснагою, був просто чудовим… просто прекрасним як для Коннi. Вона знову вбачала в ньому ту прадавню незворушнiсть давньоi раси, яку вже не можна розчарувати далi, – виняткову в своiй недоторканiй чистотi. На вiдстанi навiть його шалена розпуста з облудною богинею успiху здавалася безгрiшною – безгрiшною, немов африканська маска зi слоновоi кiстки, що перетворюе бруд на своiй рiзьбленiй поверхнi на чистий полиск.
Ця хвиля гострого збудження, що легко пiдхопила Клiффорда i Коннi Чаттерлi, була однiею з вершин Майклiсового життя. Йому вдалося захопити iх. Навiть Клiффорд на мить закохався у Майклiса… якщо взагалi можна таке уявити.
Тому наступного ранку Мiк почував себе неприроднiше, нiж будь-коли; стривожений, знiчений, вiн весь час тримав руки в кишенях. Коннi не вiдвiдала його вночi, i вiн не знав, де ii шукати. Отаке кокетування пiд час його перемоги!..
Зранку вiн пiднявся до ii вiтальнi. Вона знала, що вiн прийде. Його збентеження кидалося у вiчi. Вiн спитав ii про п’есу… як на ii думку, чи вона гарна? Вiн мав почути вiд неi схвалення. Це завдавало йому гострiшого збудження, нiж сексуальний оргазм. І вона гаряче хвалила п’есу. Але весь час усвiдомлювала в глибинi душi, що загалом п’еса i шеляга не варта.
– Слухай, – сказав вiн раптом, – а чому б нам з тобою не прояснити iншу справу? Чому ми з тобою не одружуемось?
– Але ж я замiжня, – вiдповiла вона збентежено, не вiдчувши нiчого.
– Ах це!.. Вiн дасть тобi розлучення, не сумнiвайся. Чому б нам з тобою не одружитися? Я хочу одружитись. Я знаю, це буде для мене найкраще – одружитися i вести розмiрене життя. Я живу чортзна-як, просто на шматки розриваюсь. Слухай, ми з тобою нiби створенi одне для одного… як рука й рукавичка. Чому б нам не одружитись? Ти бачиш хоч якусь причину, щоб не зробити цього?
Коннi з подивом глянула на нього – i знов нiчого не вiдчула. Цi чоловiки, всi вони однаковi, все пропускають повз вуха. В них у головi щось спалахуе, мов ракета, i вони готовi здiйняти тебе у пiднебесся на своему кволому пломiнцi.
– Я вже замiжня, – повторила вона. – Ти знаеш, я не можу покинути Клiффорда.
– Та чому? Чому?! – вигукнув вiн. – Вiн за пiвроку ледве завважить, що ти пiшла. Вiн i не пiдозрюе, що iснуе ще хтось, окрiм нього. Наскiльки я можу побачити, ти йому взагалi не потрiбна; вiн цiлком занурений у себе.
Коннi не могла не згодитись, що його слова е правдою. Але також вона вiдчувала, що й Майклiс навряд чи е взiрцем безкорисливостi.
– Хiба не всi чоловiки зануренi в себе? – спитала вона.
– О, я припускаю, що майже всi. Чоловiк повинен таким бути, аби вижити. Але це не суттево. Головне те, яку долю може чоловiк дати жiнцi. Може зробити ii до бiса щасливою чи нi? Якщо нi, то вiн i не мае права на жiнку… – вiн замовкнув i втупив у неi майже гiпнотичний погляд своiх випуклих карих очей. – Зараз я впевнений, – додав вiн, – що можу дати жiнцi найлiпшу до дiдька долю, якоi тiльки вона забажае. Я за себе ручаюся.
– А яка це найлiпша доля? – спитала Коннi, дивлячись на нього все ще здивовано, навiть бентежно, але так само без жодного вiдчуття.
– Та яка хочеш, чорти б ii забрали, яка завгодно! Сукнi, прикраси, будь-який нiчний клуб, що тобi до вподоби… можеш заводити знайомства, взагалi вiдповiдати вимогам часу… подорожувати i щось представляти з себе усюди, куди б ти не поiхала. Все що захочеш, трясця його матерi!
Вiн переможно промовляв усе це, сяючи вiд самовдоволення, i Коннi дивилася на нього, наче зачарована, але не вiдчувала взагалi нiчого. На поверхнi ii душi не з’явилося щонайменшоi хвильки вiд його славетних поривань.
Навiть ii зовнiшне «я», що iншого разу могло б трохи схвилюватися, зараз мовчало. Все це не зачiпало ii, вона не могла цим захопитися. Вона просто сидiла й дивилася на нього, i виглядала наче приголомшеною, i не вiдчувала нiчого – тiльки десь поряд iй вчувалося невимовно бридке смердюче дихання облудноi богинi успiху.
Мiк сидiв як на голках, виструнчившись у своему крiслi, i позирав на неi з майже iстеричним виразом. Хтозна, що його мучило найбiльше, марнославне бажання ii згоди чи панiчний жах, що вона таки згодиться?
– Менi треба подумати, – сказала вона. – Я не можу зараз тобi вiдповiсти. Ти, певно, гадаеш, що Клiффорда не слiд брати до уваги, – але я так не можу. Як тiльки подумаю, який вiн безпорадний…
– Чорти б його взяли! Якщо хтось так торгуе своею немiччю, тодi й менi треба почати жалiтися, який я самотнiй i який я завжди був самотнiй… i розрюмсатися, щоб хтось витирав менi соплi! До дiдька все це, якщо справдi треба бути калiкою, щоб тебе брали до уваги…
Вiн одвернувся, iз люттю засунувши руки до кишень.
Того ж вечора вiн сказав iй:
– Ти ж сьогоднi прийдеш до мене? Я не знаю, де в бiса знаходиться твоя кiмната.
– Добре, – вiдповiла вона.
Тiеi ночi вiн був iще палкiшим коханцем iз його дивною, тендiтною хлопчачою оголенiстю. Коннi не вдалося досягти оргазму до того, як вiн скiнчив. І своею нiжною дитячою голизною вiн збудив у нiй несамовиту жагу; iй довелося продовжувати вже пiсля того, як вiн скiнчив, у дикому божевiллi судомних спазмiв; а вiн героiчно утримувався в нiй зусиллям самопожертви, аж доки вона, коротко, дико скрикуючи, не дiйшла пiку насолоди.
Коли вона нарештi вiдклякла вiд нього, вiн мовив гiрко, навiть трохи глузливо:
– Ти не можеш скiнчити водночас iз чоловiком, правда ж? Ти маеш сама довести себе до цього, додивитись виставу до кiнця?
Його коротка промова завдала iй одного з найбiльших у життi ударiв. Адже пасивна змога вiддаватись була нiби единим, на що вiн здатний.
– Про що ти? – спитала вона.
– Ти знаеш, про що я кажу. Ти завжди ведеш далi, пiсля того як я вже скiнчив… i я маю, зцiпивши зуби, чекати, поки ти задовольниш себе власними силами.
Вона була приголомшена його несподiваною брутальнiстю якраз тоi митi, коли ii сповнювала насолода, яку неможливо описати словами… i навiть любов до нього. Адже вiн, врештi-решт, як i бiльшiсть сучасних чоловiкiв, скiнчав ледве не до того, як почне. І саме це змушувало жiнку бути активною.
– Але ж ти хотiв, щоб я продовжувала, щоб я була задоволена? – спитала вона.
Вiн похмуро всмiхнувся.
– Хотiв! – сказав вiн. – Оце добре! Я хотiв лежати, зцiпивши зуби, поки ти на менi вправляешся!
– То ти не хотiв? – наполягала вона.
Вiн нiби не чув ii запитання.
– І так з усiма клятими жiнками, – мовив вiн. – Або зовсiм не ворушаться, наче вони там мертвi… або чекають, поки ти скiнчиш, i тодi починають самi собою займатися, а ти маеш терпiти. Я ще не зустрiчав жiнки, яка б скiнчила одночасно зi мною.
Коннi майже не слухала отi його чоловiчi зiзнання. Вона була вражена тим, що вiн вiдчувае насправдi, i цiею незбагненною брутальнiстю. Вона ж нiчим не завинила.
– Але ж ти хочеш, щоб я теж отримала втiху? – повторила вона.
– Та звiсно ж, хочу! Але будь я проклятий, якщо це не в бiса забагато для будь-кого – терпiти, поки жiнка сама себе задовольнить…
Цi слова стали однiею з найгiркiших поразок у життi Коннi. Вони вбили щось у нiй. Вона не була в захватi вiд Майклiса; поки вiн не почав усiеi цiеi справи, вона його не хотiла. Взагалi вона нiколи не хотiла його по-справжньому. Але якщо вже вiн почав, то iй здавалося таким природним отримувати насолоду з його помiччю! Вона навiть кохала його за це… тiеi ночi вона справдi кохала його i хотiла вийти за нього замiж.
Мабуть, пiдсвiдомо вiн усе розумiв, i саме через це йому забаглося припинити цю виставу одним порухом, розкидати цей картковий будиночок. Їi сексуальнi почуття до нього, чи до будь-кого з чоловiкiв, тiеi ночi загинули. Вона вiдтяла його вiд себе так, нiби вiн нiколи не iснував для неi.
І вона знову тоскно пленталася дорогою днiв. Тепер вже не було нiчого, окрiм машинального тупцяння на мiсцi, яке Клiффорд називав упорядкованим життям, тривалим спiвiснуванням людей, що призвичаiлися жити пiд одним дахом.
Пустка! Єдиний вихiд полягав у тому, щоб змиритися з цiею великою пусткою, з безлiччю клопiтких дрiбниць, якi вкупi утворюють загальну величезну порожнечу.
Роздiл шостий
– Чому жiнки й чоловiки в наш час насправдi не подобаються одне одному? – спитала Коннi в Томмi Дьюкса, хто певною мiрою був для неi, як то кажуть, iстиною в останнiй iнстанцii.
– Та чому ж? Я не думаю, що з часiв створення людини була iще така пора… коли чоловiки й жiнки були б такi прихильнi одне до одного, як сьогоднi. Це справжня прихильнiсть! Вiзьмiть хоча б мене… Менi жiнки справдi подобаються бiльше за чоловiкiв; вони смiливiшi, з ними можна бути бiльш вiдвертим.
