скачать книгу бесплатно
Згодом через працiвника iзраiльськоi бiржi, який нiчого не пiдозрюе, шахраi пропонують пана Коне, якого там усi знають i поважають.
Зробити рокiровку Коне на iншого, потрiбного шахраям, гемолога – справа технiки. Де знаходиться в цей час пан Коне, нiкого вже не цiкавить, на кону вигiдний контракт на суму понад мiльярд доларiв або виплата величезного пенальтi за вiдмову вiд угоди.
Коли замiна вiдбулася, нового «Коне» було представлено сторонам саме з боку покупця, тобто арабiв. А вiн потрiбен був тiльки для того, щоб пiдтвердити, що всi каменi вiдповiдають гемологiчним сертифiкатам i що пан Зiмме виконав усю роботу щодо iх експертизи.
Пiсля того, як «мiстер Коне» пiдтвердить покупцевi, що все нормально, ящик з фальшивим камiнням передаеться покупцевi, а покупець перераховуе всi грошi на офшорний рахунок продавця. Кiлька каменiв для бiльшоi переконливостi були справжнiми, i саме iх показав «Коне» шейху, бо той легко мiг визначити пiдробку навiть вiзуально. Але решта каменiв були дивовижними пiдробками з фiанiту чудового гранування.
Нiхто i не подумав би одразу пiсля цього ще раз перевiряти дiаманти. І у шахраiв з'являеться величезна тимчасова перевага, щоб сховати всi кiнцi у воду.
Позаяк продавець дiяв не безпосередньо, а через повiрених, вiн мiг i не здогадуватися про шахрайство. Його теж могли використовувати своi ж повiренi, втершись у довiру. А справжнi алмази пiсля афери легко переходять до рук шахраiв, якi без особливих труднощiв розмiщують iх у сейфах того ж банку.
Афера була безпрограшною. Шахраi в будь-якому випадку отримали б свою здобич. Щонайменше – штраф за вiдмову вiд угоди у розмiрi п’ятдесят мiльйонiв доларiв, щонайбiльше – лот з високоякiсними алмазами на суму понад один мiльярд доларiв.
Полiцiя заарештувала гемолога й одного чеха. Другий аферист, вийшовши iз кiмнати переговорiв, зник.
Пiсля того, як Роберт поспiлкувався зi спiвробiтником Інтерполу, до нього несподiвано пiдiйшов помiчник шейха Мехмет.
– Мiстере Бланш, – ввiчливо звернувся вiн, – його високiсть хотiв би з вами обговорити деякi деталi того, що трапилося, i запрошуе вас до себе в готель Savoy для бесiди.
Роберт поспiшав до готелю. Вiн подивився на годинник, було майже п'ять. Зараз усi його думки були про Хлою, вона вже третю добу не вiдповiдала на його дзвiнки. І треба було зiбрати речi для вiд'iзду. Але лiтак до Праги вiдлiтав тiльки вранцi наступного дня, i Роберт погодився.
– Скажiть його високостi, що я буду о дев’ятнадцятiй.
– Нi, нi, мiстере Бланш, його високiсть люб'язно запропонував свiй лiмузин та охорону. Вiн уже чекае на вас у готелi. Якщо ви не заперечуете, ми можемо вiдбути негайно.
– О’кей, я зберу своi речi й буду готовий хвилин за десять.
– Дуже добре, мiстере Бланш, чекатиму вас у готелi. Джон i Джейк у вашому розпорядженнi, – Мехмет вказав на двох охоронцiв у чорних костюмах, якi коротким, майже невловимим кивком голови привiтали Роберта, – вони супроводжуватимуть вас.
Мехмет галантно попрощався i швидко залишив примiщення банку. Двое мiцних охоронцiв з незворушними обличчями, однаковими зростом i статурою були схожi на близнюкiв. Вони нi на мить не випускали Роберта з поля свого зору.
Дорогою до готелю Роберт ще кiлька разiв телефонував Хлоi, але безрезультатно.
На стiйцi реестрацii готелю його вже чекав Мехмет. Вiн здалеку кивнув Робертовi i запропонував iти за ним.
Номер, в якому зупинився шейх, був дуже великий, кiлька просторих кiмнат в елегантному стилi епохи короля Едуарда з видом на Темзу. Удалинi, на пiвденному березi рiчки, усе у вогнях мерехтiло 135-метрове колесо огляду «Лондонське око» – одна з головних пам'яток Лондона.
Шейх пiдiйшов до Роберта, привiтався i запропонував сiсти за невеликий столик.
– Люди, мiстере Бланш, завжди прагнуть бачити бiльше, нiж можуть, – почав вiн арабською, вказуючи рукою на колесо у вiкнi, – але найбiльше вони хочуть отримувати вiд побаченого насолоду. Чи не так, як ви вважаете?
– Власне, така сутнiсть людини, з цим нiчого не вдiеш. Прагнення до насолоди деякою мiрою i е двигуном прогресу.
– Роберте… Можна я вас так називатиму? Я всiх моiх друзiв кличу на iм’я, – запропонував шейх.
– Звичайно, менi дуже приемно, що ви називатимете мене своiм другом, – вiдповiв Роберт.
– Ви добре говорите арабською. Дуже мало европейцiв володiють нею так вiльно, як ви. Усi зараз волiють спiлкуватися тiльки англiйською, – шейх зробив невелику паузу i запитав: – Ви будете чай чи каву?
– Дякую, ми ж в Англii, – усмiхнувся Роберт, – тож чай, тiльки чай.
Шейх налив у двi порцеляновi фiлiжанки чай i одну передав Робертовi.
– Чи вiдомо вам, Роберте, що арабською говорять майже триста мiльйонiв людей, – продовжував шейх iз гордiстю. – Це стiльки ж, скiльки жителiв у Сполучених Штатах. А мiж iншим, арабська – одна з найдавнiших мов свiту. І це мова священного Корану. Ви десь ii спецiально вивчали?
– Нi, ваша високосте. У мене був дуже хороший учитель. І ми з ним щовечора займалися рiзними мовами, зокрема й арабською. Майже вiд самого дитинства.
– Я пропоную перейти на англiйську, адже, як ви правильно зазначили, ми зараз в Англii, п'емо англiйський чай, i було б несправедливо не скористатися моментом i не попрактикуватися, дещо полiпшивши свою англiйську, – усмiхаючись, запропонував шейх i продовжив англiйською: – А африканську мову? Ваш учитель, мабуть, знаний полiглот.
– Бамбара – це окрема тема, – вiдповiв Роберт, – там цiла iсторiя, пов'язана, до речi, iз алмазами Гвiнеi i Сьерра-Леоне.
– Колись, я дуже сподiватимуся, ви розкажете менi цю захоплюючу iсторiю, а зараз хотiв би спитати, коли ви, Роберте, запiдозрили чи здогадалися, що перед вами шахраi? Мiй помiчник, колишнiй начальник служби безпеки, був дуже досвiдченою й обачною людиною i навiть вiн пiддався на цей обман.
Слово «колишнiй» вiн вимовив навмисно з наголосом.
– Це був не лише здогад. Я мало розумiюся на гемологii, але у мене чималий досвiд юридичноi практики i я не покладаюся на випадковостi. Уперше у мене виникла ця пiдозра, коли пан Зiмме раптово злiг з iнфарктом. Напередоднi ми з ним вечеряли в ресторанi, i вiн був цiлком здоровий. А потiм, уже у кiмнатi перемовин, менi зателефонували зi служби безпеки компанii i повiдомили, що у пана Зiмме стався iнфаркт, викликаний якимось сильним токсином. Зiставляючи факти, я зрозумiв, що найслабша ланка – це гемолог. А те, що його представили нам як гвiнейця, а також i моi невеликi пiзнання в бамбара – ось це е чистою випадковiстю.
Роберт усмiхнувся i поставив свою фiлiжанку на стiл.
– Я не вiрю у випадковостi, усе вiдбуваеться з волi Аллаха. І погане, i хороше. Але ви зберегли для мене великi кошти, Роберте, а найголовнiше те, що ви зберегли мiй авторитет. А це бiльше за грошi. Тож як я можу вам вiддячити?
– Ви вже зробили це, ваша високосте. Ви щедро оплатили роботу моеi компанii вiдповiдно до домовленостей, незважаючи на те, що угоду зiрвано.
– Нi, Роберте. Я хочу вам особисто вiддячити. Я певен, що так буде правильно. Адже ви своею проникливiстю замiнили менi тут цiлий департамент безпеки.
Шейх вийняв чекову книжку, написав у нiй суму, акуратно вiдiрвав чек i простягнув Робертовi.
– Приймiть вiд мене цей дарунок на знак моеi подяки.
– Ваша високосте, це зайве, – спробував заперечити Роберт, але шейх зупинив його.
– Будь-яка робота мае бути винагороджена належно. Це всього лише цифра на гарному паперi, а я дуже цiную людськi стосунки, – шейх подивився на Роберта, узяв до рук чотки i продовжив: – Роберте, чи можу я розраховувати на вашу допомогу, якщо менi знадобляться вашi послуги як юриста в майбутньому?
– Звичайно, – вiдповiв Роберт, – вважатиму за честь бути вам корисним.
– Ну що ж, любий друже, як кажуть на Сходi, хороша зустрiч – коротка зустрiч, – пiдсумував шейх, даючи зрозумiти, що аудiенцiю закiнчено. – Менi було дуже приемно з вами познайомитися ближче. Сподiваюся, це не остання наша зустрiч.
Чек Роберт розгорнув тiльки в автомобiлi, коли повертався до свого готелю. На ньому було акуратним калiграфiчним почерком написано «п'ять мiльйонiв доларiв». І стояв довгий пiдпис арабською в'яззю – iм'я та прiзвище шейха без скорочень.
У номерi готелю Роберт трохи розслабився. Вiн налив у келих вiскi, розсунув гардини i, спостерiгаючи за нiчним мiстом, розмiрковував. У цiй справi не все було зрозумiлим, i вiн нiяк не мiг збагнути, хто стоiть за всiм.
Його роздуми перервав телефонний дзвiнок.
– Бланш, слухаю.
– Роберте, доброi ночi, – це був Роланд, директор компанii. Голос у нього був дуже схвильованим. – Менi вже все доповiли. У тебе все добре?
– Так, шеф, усе о’кей. Завтра вранцi буду в Празi.
– Ну що ж, я дуже чекаю на тебе завтра об одинадцятiй тридцять в офiсi, там i поспiлкуемося. А поки вiдпочивай. Завтра в аеропорту тебе зустрiне Йован, – i Роланд поклав слухавку.
Лiтак вiдлiтав рано-вранцi, а Хлоя так i не взяла слухавку. Вiн подивився на годинник i ще раз зателефонував. На тому кiнцi – знову автовiдповiдач.
Годинник показував о пiв на другу ночi.
«Вилiт з Лондона о сьомiй годинi п'ятнадцять хвилин, – розмiрковував Роберт, – три години льоту. Ще кiлька годинок i вдома, а там подивимося. Добре, що Йован зустрiчатиме».
Роберт повнiстю i беззастережно довiряв Йовановi.
Вони дружили вiд самого дитинства, разом вступили до Карлового унiверситету i планували стати адвокатами. Але Йован завалив вступнi тести, що, втiм, не завадило йому одразу ж вступити до Полiцейськоi академii Чеськоi республiки i, закiнчивши ii з вiдзнакою, вступити на службу до полiцii Праги молодшим детективом.
У полiцii Йован працював майже п’ятнадцять рокiв i вiд простого iнспектора вiддiлу кримiнальних справ дослужився до полковника на посадi старшого радника. Але пiд час корупцiйного скандалу, що розгорiвся в урядi Станiслава Гросса, який до свого прем'ерства очолював Мiнiстерство внутрiшнiх справ Чеськоi республiки i був близьким товаришем та безпосереднiм керiвником Йована, вiн подав у вiдставку, зневiрившись у порядностi свого друга i керiвника. А чотири роки тому за активноi участi Роберта в долi свого товариша вiн очолив службу безпеки компанii.
Йован був невисокого зросту, кремезний, голомозий, з ретельно пiдстриженими довгими вусиками.
У своi трохи за сорок Йован був дуже приемною й усмiхненою людиною. Хто його не знае, нiколи б не запiдозрив, що вiн очолюе службу безпеки компанii, а колись обiймав високу посаду в полiцii. Його зовнiшнiсть видавала веселу, доброзичливу i незлостиву людину. Вiн якось казав Робертовi: «Є два типи полiцейських: хороший i поганий. Так ось я – вiкарiй хорошого полiцейського». У компанii його називали «наш Пуаро», i це було, насправдi, так. Крiм того, що вiн у минулому справжнiй детектив, вiн був душею будь-якоi компанii, завжди вiдзначався дотепнiстю, сипав жартами i розповiдав рiзнi цiкавинки з життя полiцейських.
За весь час роботи вiн нi з ким не мав жодного конфлiкту, нiколи не пiдвищував голос на своiх пiдлеглих, його нiхто нiколи не бачив у поганому настроi.
Особисте життя вiн ховав за сiмома замками, але всi в компанii знали, що Йован самотнiй, його едина дружина пiшла вiд нього через рiк пiсля весiлля, не витримавши важкого тягаря дружини полiцейського, зокрема його постiйноi вiдсутностi вдома. І тiльки Робертовi було вiдомо, що десь на околицi мiста у Йована е якась молода панi, що з'явилася в його життi зо два роки тому. І Роберт з Хлоею з нетерпiнням очiкували, коли Йован познайомить iх зi своею нареченою. Натомiсть той тiльки вiджартовувався.
У спiлкуваннi з колегами Йован був завжди привiтний, але единою людиною, з ким вiн, справдi, дружив i кому мiг довiритися, був Роберт. Вони, як старi друзi, часто проводили час разом у Роберта вдома або в пабi за келихом пива, яке Йован обожнював. Хлоi подобався цей веселий i життерадiсний чоловiк, i дверi iхнього будинку для нього були завжди вiдкритi.
Роберт лежав у номерi на лiжку i намагався вкотре додзвонитися до Хлоi. Але на тому кiнцi дроту телефон був вiд’еднаний вiд мережi. Коли його почав зморювати сон, Роберт вiдклав слухавку i заплющив очi.
Зненацька вiн вiдчув спершу невелике запаморочення, а потiм – неймовiрну силу, яка притиснула його до лiжка i не давала поворухнутися. Роберт розплющив очi, вiн мiг спостерiгати все навколо, але решта тiла була йому непiдвладна. Якась невiдома сила все мiцнiше i мiцнiше втискала його тiло в лiжко.
Роберт почав задихатися. Вiн спробував напружити м'язи або хоча б закричати, але тiло так само йому не корилося. Раптом усе навколо потемнiло. Роберт опинився в суцiльнiй темрявi, не вiдчуваючи нi свого тiла, нi запахiв, нi звукiв. Вiн немов повис у повiтрi, хоча мозок продовжував конвульсивно шукати можливiсть звiльнитися з цього моторошного полону. Роберт не мiг зрозумiти, що з ним вiдбуваеться, адже свiдомiсть не покидала його. І тут вiн почув рiвномiрний звук, який виходив звiдкись iзсередини його пiдсвiдомостi, поступово заповнюючи весь навколишнiй простiр. За мить уже здавалося, що вiн пульсуе навiть у його венах. Звук вiддалено нагадував роботу маятника годинникового механiзму. Але вiн був чистiшим, рiзкiшим i чiткiшим. Опиратися раптовому зацiпенiнню не було нi сил, нi сенсу. Роберт хаотично намагався зрозумiти, що з ним вiдбуваеться.
І тут вiн чiтко почув жiночий голос…
«Спiть спокiйно, глибоко… Ви занурюетеся в глибокий сон… Глибше… Ще глибше», – чийсь владний голос усе голоснiше i голоснiше лунав у головi Роберта.
Несподiвано вiн усвiдомив, що цей голос звучить iзсередини його сну, i вiн його чуе, незважаючи на те, що пам'яттю i своею сутнiстю все ще знаходиться по цей бiк сновиддя. Це почуття було зовсiм новим для нього, i Роберт не мiг повiрити в реальнiсть того, що трапилося, i прислухався. Навколо лунали голоси. Вiн чiтко чув тiльки жiночий голос. Другий, чоловiчий, вiдгукувався лише луною в його головi, але розiбрати слова чоловiка наразi чомусь було дуже важко, i Роберт вирiшив повнiстю розслабитися i спробувати розiбратися, що ж вiдбуваеться з ним насправдi. Зненацька все почало прояснюватися, i голоси стали цiлком зрозумiлi. На мить Робертовi здалося, що вiн сам бере участь у дiалозi.
Аж раптом вiн усе зрозумiв…
Роздiл 8
З портативного диктофона, що самотньо стояв на столi перед Тревором, доносився м'який голос Аманди:
«Спiть спокiйно, глибоко… Ви занурюетеся в глибокий сон… Глибше… Ще глибше…»
Зробивши невелику паузу, Аманда продовжила:
– Треворе, ви можете говорити, то говорiть. Скiльки вам рокiв?
– Сорок… один… – повiльно i невиразно вiдповiв Тревор.
– Добре… Добре… – розмiрено i рiвно промовила Аманда, – а як вас звуть?
– Тревор, – голос звучав невиразно i ледь чутно.
– Добре, Треворе. Зараз ми повернемося на два днi в минуле. Де ви знаходитеся?
– Женева, – тихо вiдповiв Тревор. – Готель… Великий номер…
– Що ви бачите навколо себе? – запитала Аманда.
– Дiаманти… Сейф… – невиразно промовив Тревор, ледве ворушачи губами.
У цьому мiсцi почулося якесь клацання. Це був дефект плiвки або запис тут було перервано. Та за мить запис вiдновився.
– Добре, Треворе. А зараз ми повернемося до вчорашнього дня. Ранок… – упевнено i твердо вимовила Аманда.
Несподiвано з диктофона почувся чiткий голос Тревора:
– Аманда?! Я нiчого не бачу… Що трапилося? Як вона це зробила? – здивовано запитував голос.
– Треворе, я ввела вас у гiпнотичний сон. Ви пiд впливом мого навiювання, – голос Аманди звучав повiльно i твердо. – Я хочу, щоб ви повернулися у вчорашнiй день…
– Амандо, Амандо, усе о’кей, до бiса вчорашнiй день! Я нiчого не бачу… Я тут… Це сон? Ви – мiй сон? Я так розумiю… – схвильовано вимовив Тревор.
Аманда ввела Тревора в гiпнотичний сон, але вiн чомусь повiвся не так, як поводяться зазвичай пацiенти. Його тiло напружилося, повiки почали пульсувати, i вона вирiшила негайно припинити сеанс.
– Треворе, ви в гiпнотичному снi. Спробуйте заспокоiтися. Усе добре, – голос Аманди був також схвильованим, але залишався твердим. – Я зараз почну вiдлiк, i ви прокинетеся.
– Стоп, Амандо. Зупинися! – запанiкував Тревор. – Не треба! Як вам пояснити?… Це для мене единий шанс iз тисячi! Навiть якщо вiн прокинеться, переконай його ще на один сеанс.
– Хто – прокинеться? – перепитала здивована Аманда. Сеанс вочевидь пiшов не за сценарiем, i треба було щось робити.
– Тревор… Тобто я… Тобто… Менi треба тобi дещо пояснити.
– Добре, Треворе, не хвилюйтеся так. Заспокойтеся, ваше тiло дуже напружене. Так важко утримати контроль. Розслабтеся. – Аманда провела рукою перед очима Тревора. – Що ви бачите перед собою?
– Я ж казав, що нiчого. Нiчогiсiнько не бачу, очi ж заплющенi… Ну ти молодчина! Нам треба негайно спокiйно поспiлкуватися. Я так чiтко тебе чую!
Аманда подивилася на Тревора. Той спокiйно, розслабившись, лежав на кушетцi без жодноi емоцii на обличчi.
Вона була здивована. Тревор iз гiпнотичного сну з нею розмовляв на подив голосно i чiтко. І найголовнiше, здавалося, що вiн не був пiд ii навiюванням. Вiн нiбито сам намагався спiлкуватися, а не тiльки вiдповiдати на запитання, як зазвичай бувае в роботi гiпнотизера з пацiентом.
Вона обмiрковувала ситуацiю, що склалася. В ii практицi психолога таке трапилося вперше.
А тим часом Тревор продовжував:
– Амандо, ми з тобою мусимо розiбратися в тому, що вiдбуваеться зi мною. Або з ним… Коротше, ми маемо розiбратися i з’ясувати, хто е хто.
Аманда чула й дивувалася. Їi очi були широко розплющенi, i вона не розумiла, що вiдбуваеться.
