скачать книгу бесплатно
Але сон випарувався, i разом з ним розтанула i сама казка.
Роздiл 6
Женева, Швейцарiя
16.12.2011. 09:58
Кабiнет Аманди розташовувався на третьому поверсi старого семиповерхового будинку в самому центрi Женеви на Rou du Cendrier 19. Йован чекав Тревора пiсля свого сеансу майже бiля самого парадного входу. Тревор привiтав товариша, мiцно обiйнявши i поплескавши по плечу. Вони швидко пiднялися широкими сходами i зупинилися перед дверима, на яких пiд кнопкою дзвiнка висiла табличка з написом «Amanda Fabian – Psychologue»[12 - Amanda Fabian – Psychologue (fr.) – Аманда Фабьен – психолог.].
– Бельгiйка? – запитав Тревор, але в цей момент Йован натиснув кнопку дзвiнка.
Дверi вiдчинив високий молодик рокiв тридцяти в чорному костюмi i краватцi з гладко зачесаним чорним волоссям.
– Заходьте, пане Йован, Аманда вже чекае на вас, – сказав той i подивися на Тревора: – Ви, як я розумiю, мсье Бланш? Доброго дня. Дозвольте вашi данi. Менi треба внести iх у комп'ютер.
Поки Вiктор вносив данi, Тревор вслухався в мелодiю, що звучала з комп’ютера. Вона здавалася йому дуже знайомою, але згадати ii вiн нiяк не мiг.
– Це… – вимовив Тревор, вказуючи на музичну колонку, та Вiктор випередив його.
– Так, це «Паризькi вулочки». Подобаеться? Ось вашi документи. Будь ласка, проходьте, – серйозно промовив той i вказав на дверi кабiнету психолога.
– Ще раз вiтаю вас, Амандо, хочу вiдрекомендувати вам мого друга. Тревор Бланш, – вигукнув Йован i озирнувся на Тревора, що в цю мить увiйшов до кабiнету, – Треворе, це мiй ангел-охоронець Аманда.
Тревор i Аманда пильно подивилися одне одному у вiчi i потиснули руки. Треворовi зазвичай не подобалося, коли жiнка подае чоловiковi руку для рукостискання, цей жест вiн вважав суто чоловiчим. Але зараз, потискуючи руку Аманди, вiн на це вже не звертав нiякоi уваги, оскiльки не мiг вiдвести свого погляду вiд ii дивного кольору блакитних, навiть бiрюзових очей на тлi шоколадного кольору шкiри обличчя. Справдi, очi Аманди були рiдкiсного блакитного iз зеленуватим вiдтiнком кольору i просто поглинали спiврозмовника. Такого магнетичного погляду Тревор не вiдчував нiколи. Водночас це був погляд дещо спантеличеноi людини, погляд вiдвертого здивування. Та за мить Аманда опанувала себе, мигцем глянула на Йована i пильно, з викликом подивилася на Тревора.
Кров ударила йому в обличчя, але вiн стiйко витримав цей чiпкий погляд.
– Доброго дня, мсье Бланш. Так це ви маете сумнiв щодо сили гiпнозу i вважаете гiпнотизерiв шарлатанами? – з усмiшкою запитала Аманда. Мабуть, Йован встиг iй розповiсти.
Аманда вказала рукою на два шкiряних фотелi[13 - Фоте?ль, ля, чол., дiал. – крiсло.] i продовжила:
– Гiпноз – це не самоцiль для психолога, панове. Гiпноз – це своерiдний набiр засобiв ефективноi роботи з нашою свiдомiстю i пiдсвiдомiстю, спосiб боротьби зi страхами, лiкування залежностей i вирiшення психологiчних проблем.
– Справа не в тому, чи вiрю я в силу гiпнозу, – вiдповiв Тревор, сiвши у м'який фотель. – Я дуже сумнiваюся, що гiпнозом можна лiкувати. Адже, по сутi, гiпнотичний стан – це стан вимушеного сну. А що можна вилiкувати сном, окрiм утоми?
Аманда сiла за стiл i склала пальцi рук пiрамiдкою. Вона уважно вислухала Тревора i дивилася на нього, просвердлюючи своiм поглядом наскрiзь.
– Чи вiрите ви в гiпноз, чи нi – це не головне. Не можна вiрити або не вiрити в скальпель хiрурга або дзеркальце стоматолога. Цi речi – лише медичнi iнструменти. А в руках досвiдченого лiкаря вони перетворюються на засiб для отримання тiеi чи iншоi iнформацii i досягнення поставленоi мети.
Тревор спостерiгав за Амандою. Часу було вдосталь, i вiн ловив себе на думцi, що йому приемно перебувати в ii товариствi. Але, з iншого боку, Тревора не полишало вiдчуття якогось дискомфорту. В очах Аманди вiн вловив якийсь жаль. Так дивляться лiкарi на своiх пацiентiв перед тим, як повiдомляють iм позитивнi результати аналiзiв або наявнiсть серйозноi хвороби. Безумовно, Аманда готувалася до цiеi розмови заздалегiдь i кiнцевою метою ii монологу була саме потреба в тому, щоб провести з ним гiпнотичний сеанс. Що це було – професiйний iнтерес, бажання привернути нового клiента чи щось iнше, приховане, завуальоване пiд невимушену розмову психолога i пацiента?
Що б це не було, але саме Аманда в той день увiмкнула невидимий, прихований тумблер у головi Тревора, що в подальшому призвело до несподiваних, непередбачуваних i фатальних наслiдкiв для них обох.
***
– Що вас турбуе, Треворе? – запитала Аманда, випровадивши за дверi Йована, i переключивши всю свою увагу на нього.
– Безсоння. За останнiй час накопичилася втома, до того ж перельоти-переiзди. Уже днiв зо десять.
– Багато психологiв лiкують безсоння, використовуючи саме рiзнi технiки гiпнозу. І справдi, тiльки за допомогою навiювання можна досягти швидких результатiв. Я використовую технiку регресивного гiпнозу, виявляю приховану причину безсоння i проводжу лiкування, усуваючи ii. Таким методом досягаеться позитивний результат у бiльшостi випадкiв, а полегшення настае одразу ж пiсля першого сеансу.
– Ви вважаете, що безсоння можна вилiкувати за один сеанс?
– Звичайно, – упевнено вiдповiла Аманда. – Ви одразу вiдчуете результат. Ранiше вiдвiдували сеанси гiпнозу?
Тревор згадав кiлька моментiв з вуличними фокусниками-гiпнотизерами з iхнiми пiдставними людьми «з натовпу» i усмiхнувся.
– Нi, Амандо. Я далекий вiд усього цього. Цi трюки в мене нiколи не викликали iнтересу.
Аманда теж з цiкавiстю розглядала Тревора. Такi чоловiки, як Тревор, завжди iй подобалися, але ii клiенти були переважно людьми з комплексами, шкiдливими звичками, психозами. У випадку з Тревором вона розумiла, що впевненi в собi чоловiки страждають майже такими ж комплексами, як i всi iншi, тiльки вмiють iх надiйно ховати вiд стороннiх очей. І для того, щоб сеанс пройшов успiшно, iй потрiбно трохи бiльше дiзнатися про пацiента.
– Розумiете, Треворе, гiпноз – то не якесь там явище, – продовжувала вона, – а стан людини, викликаний штучно за допомогою навiювання. Тут немае нiякого дива чи обману. Це, зрештою, технiка або, кажучи мовою фахiвцiв, спосiб пiдготовки пацiента до дiагностування його стану за допомогою зовнiшнього впливу на пiдсвiдомiсть. Нiякий це не божественний дарунок чи трюк.
– Як на мене, це все щось на кшталт фокусу, що приваблюе довiрливих людей з пiдвищеним рiвнем самонавiювання, не бiльше, – поблажливо посмiхнувся Тревор. – Себе особисто зараховувати до цiеi категорii людей я б не хотiв.
Аманда усмiхнулася:
– Начебто так, з першого погляду. Але скажiть менi, Треворе, ви читаете книги? – i, не дочекавшись вiдповiдi, продовжила: – Художнi, наприклад. Ви нiколи не замислювалися над тим, що, читаючи той чи iнший твiр, ви бачите не букви, рядки, колiр атраменту[14 - Атра?ме?нт, у, чол., заст. – чорнило.], фактуру паперу, тобто те, що, насправдi, лежить у вас перед очима, а зовсiм iнше. Читаючи речення за реченням, ви чiтко уявляете героiв оповiдання, iхнiй зовнiшнiй вигляд, навколишнiй свiт, зрештою, iхнi характери, враження, хвилювання. Ви начебто стороннiй спостерiгач усього того, що коiться з ними. Здебiльшого читач почуваеться безпосереднiм учасником подiй. Чи не так? – Аманда говорила не поспiшаючи рiвним, приемним низьким голосом, немов дикторка, яка пояснюе суть свiтобудови. – Це i е навiювання. Загалом, процес читання художньоi лiтератури, особливо «про себе», дуже близький до стану гiпнозу. Отож, любов до читання з достатньою точнiстю свiдчить про високу сугестивнiсть пацiента.
Аманда раптом зупинилася, пильно подивилася на Тревора i запитала:
– То що, чи подобаеться вам читати? Що ви читаете у вiльний час?
– Ви знаете, у дитинствi i юностi я дуже багато читав. Навiть у нудних описах пейзажiв i картин природи Вальтера Скотта знаходив якусь принаднiсть. А зараз захоплююся iсторичними дослiдженнями. На жаль, часу на читання книг залишаеться дуже мало.
– Якщо ви любите читати, – продовжила Аманда, – у вас, насамперед, розвинена здатнiсть до образного мислення i е бажання сприймати iнформацiю. Бiблiофiли – однi з найбiльш високогiпнабельних особистостей. Дехто з них не тiльки вiзуально сприймае все прочитане, а й може прогнозувати майбутнi дiалоги, сцени i навiть сюжетнi лiнii. І все це так само вiзуально.
– Що ж, я не настiльки високогiпнабельний, щоб прогнозувати майбутнi сцени пiд час читання, – парирував Тревор. – Хоча ви правi, пiд час читання книги у головi, справдi, формуються певнi образи. І я згоден, що письменник може надихнути читача на якiсь переживання. Це нормально i здебiльшого природно. Але навiювання гiпнотизером певних дiй або неiснуючих ситуацiй я вважаю вiдвертим шарлатанством.
– Чому? Треворе, я вам ще скажу, що досвiдченi психологи пiд час гiпнотичного сеансу можуть провокувати не тiльки певнi думки, а й образи. В деяких випадках можливе вживляння i вигаданих життевих ситуацiй для блокування i замiни наявних болiсних спогадiв, що впливають на психологiчний стан людини.
– Тобто ви хочете сказати, що гiпнотизер, провокуючи сновидiння, може вживляти людинi штучнi спогади про минуле?
– Саме так! Ба бiльше, пiд час такого сеансу людина iх сприймае не як минуле, а як справжнiсiньку реальнiсть. Можна також вживити цiлковито вигадану життеву лiнiю, i людина пiд гiпнозом так само сприйме ii як реальнiсть. З подiбними гiпнотичними манiпуляцiями у мене особисто е неабиякий досвiд з позитивною тенденцiею психологiчного вiдновлення пацiента. Але це можливо, як я вам уже казала, тiльки з високогiпнабельними персонами. До речi, з практики, саме у них яскравi, кольоровi i дуже деталiзованi сновидiння, незалежно вiд того, своi вони чи навiюванi.
Аманда зробила невеличку паузу i несподiвано запитала:
– А якi у вас сновидiння, Треворе – чорно-бiлi чи кольоровi?
Тревор замислився.
Вiн давно не думав про це.
Запитання Аманди змусило Тревора подумки зазирнути в дитинство, i його пам'ять з декiлькох кадрiв давно забутих дитячих вражень, як мозаiку, склала невеличкий клаптик спогаду з далекого минулого.
Це сталося в день його народження. Йому тодi виповнилося дванадцять.
Батько Тревора, вiдомий iнженер-будiвельник, проектував у Таiландi один з найвищих на той час готелiв. Згодом до Бангкока переiхали i його дружина з сином.
У той день усi весело святкували iменини Тревора. Святкування закiнчилося вечiрньою прогулянкою на човнi-гондолi каналами Бангкока.
Човен був довгий i вузький. У ньому могло вмiститися лише кiлька осiб. Зверху була натягнута жовта тканина, що захищала пасажирiв вiд сонця. Для зручностi одна гасова лампа знаходилася всерединi пiд навiсом, а попереду на довгiй палицi висiла iнша, яка свiтила гондолi шлях уперед по каналу.
Час наближався до опiвночi, але повертатися додому в задуху готелю нiкому не хотiлося. На човнi запалили ще лампи, i всерединi зав'язалася невимушена розмова. Тревор примостився на днi човна бiля батька, i його вже зморив сон. Йому марилося, що вiн пливе на великому пiратському кораблi по хвилях бурхливого океану. Бризки води, що випадково потрапляли на його обличчя, тiльки пiдсилювали намарену реальнiсть фантастичноi картини. Увi снi вiн усмiхався. Тревор згадував день, що минув, з усiею повнотою веселощiв, подарункiв та iгор.
У тривалi вiдрядження колеги батька зазвичай подорожували з сiм'ями, тому друзiв у Тревора не бракувало. Але в цей день уся увага була прикута тiльки до нього. Йому дарували солодощi та подарунки, упакованi в яскравi коробки. Батько зробив найрозкiшнiший подарунок – конструктор зменшеноi копii величезного бiлого лiтака. На кольоровому зображеннi коробки цей лiтак виглядав надзвичайно, i Тревор не мiг дочекатися тiеi митi, коли вiдкриють коробку i вiн зможе почати збирати деталi.
Але пiсля святкування батьки вирiшили провести залишок часу, мандруючи на гондолi каналами Бангкока. І ось зараз вiн мiцно притискав коробку конструктора до грудей, притулившись до батька, i втихомирено засинав.
Тревор чув невимушенi розмови батькiв, плескiт човна i води, вiдчував запах водоростей i смаженого рису, як раптом усе миттево зникло i вiн, немов у казцi, перенiсся на дах якоiсь стодоли. Зразу довкола якось усе стихло, але картинка була дуже реалiстичною, чiткою й яскравою. Дах стодоли був укритий червоною вiд iржi бляхою. Тревор сидiв босонiж навпочiпки i дивився на хмари.
Вiд несподiванки такого перемiщення Тревор звiвся на ноги i почав оглядатися. Поруч iз ним сидiв зовсiм незнайомий йому хлопчик i про щось белькотiв незнайомою мовою. Тревор з неприхованим острахом та подивом дивився на цього хлопчика, намагаючись зрозумiти, хто це, i що з ним вiдбуваеться.
Неподалiк од стодоли, куди його занесло, стояв старий довгий будинок, укритий червоною черепицею, що вже позеленiла вiд часу. У деяких мiсцях на стiнах будинку було видно трiщини, у дворi бiгали кури, а бiля дерев'яного паркану спав великий собака на ланцюгу зi скуйовдженою довгою шерстю.
З даху стодоли вiдкривався краевид на сiльськi городи, невеликi будинки з червоними дахами i далi в перспективi – на гори, густо вкритi, наче килимом, зеленими лiсами. Було дуже спекотно i пахло гарячим бiтумом, як на будiвельному майданчику у батька.
Пiсля гамiрливого Бангкока тут немов усе зупинилося. Не вiдчувалося навiть непомiтного пориву вiтру, повна тиша пiдкреслювала спокiй навколишньоi мiсцевостi.
«Де човен, де мама? Куди все подiлося?» – з жахом запитував себе Тревор i все нiяк не мiг збагнути, як вiн тут опинився i що, урештi-решт, трапилося.
Тревор звернув увагу на свiй одяг.
Синi напiвшерстянi спортивнi штани з вшитою по центру вертикальною стрiлкою та з дивними вiдтягненими колiнами. Бiла майка з вишитою внизу чорними нитками буквою «Р». І майка, i штани були, немов з чужого плеча, не за розмiром великими.
Усе навколо було до божевiлля реалiстичне. І це дуже налякало Тревора. Вiн спробував щипнути себе, але це не допомогло. Тревор заплющив очi, затамувавши подих, i сильно стиснув кулаки. Потiм обережно розплющив спершу одне око, потiм iнше, але видiння не полишало його – все та ж стодола, червоний дах i цей незнайомий хлопчик.
Тревор вирiшив якнайшвидше покинути це мiсце i зробив крок.
Розпечена сонцем жерсть даху умить обпекла п'яти. Вiд рiзкого болю вiн здригнувся i… розплющив очi.
– Заберiть керосинку! – Тревор почув батькiв оклик. Той схопив у руки гасову лампу i передав ii на нiс гондоли.
Тревор прокинувся вiд болю, бо голою п'ятою пiд час сну торкнувся скляноi колби гасовоi лампи, i та впала на дно човна, ледь не розбившись.
– Ти обпiкся? – спитала мати, оглядаючи п'яту. – Слава Богу, усе обiйшлося. Усiх нас налякав. Прокидайся, сонечко, нам ось-ось виходити.
Це незвичайне сновидiння, це дивне перемiщення не давало йому спокою, але наступного дня трапилося те, що надовго змусило його забути про все.
Саме наступного дня пiсля цiеi подii трапилася трагедiя. Автомобiль, в якому iхав вiн разом iз батьками, потрапив в автотрощу, батьки загинули, а вiн понад мiсяць знаходився мiж життям i смертю.
Пiзнiше, уже пiсля трагедii, це дивне перемiщення i моторошне вiдчуття реальностi, що довго не давало йому спокою, вiн почав сприймати як щось на кшталт знамення прийдешньоi трагедii, як попередження, яке вiн, на жаль, не зрозумiв i не змiг завчасно всiх попередити. Вiн довго вiдчував провину за те, що тодi не розповiв про сновидiння батькам. Можливо, вони б у ньому побачили знамення i тiеi страшноi автотрощi можна було б уникнути. Почуття провини надовго оселилося в серцi Тревора.
Згодом страхи зникли, трагiчнi спогади були замiненi враженнями прожитих днiв, а все пережите пiд час автотрощi якось само собою стерлося з пам'ятi хлопчика.
І ось зараз Тревора дуже здивувало просте запитання про сновидiння i змусило його замислитися та подумки повернутися в той далекий час. Адже, власне, з моменту трощi вiн перестав бачити сновидiння взагалi. Тревор, як зазвичай, лягав спати, а прокинувшись, нiчого не пам'ятав. Вiн не мiг сказати, снилося йому що-небудь чи нi. Зрештою, вiн не пам'ятав своi сни, як то зазвичай бувае у багатьох людей пiсля виснажливого дня.
Спочатку вiн не звертав на це нiякоi уваги. Але потiм, подорослiшавши, рокiв з двадцяти, зрозумiв, що снiв, справдi, не бачить. Але для нього це було природно.
– Знаете, Амандо, менi сни не сняться вже дуже давно. Взагалi. Здаеться, що вiд самого дитинства, – вiдповiв Тревор i, подумавши, нiби згадавши щось дуже важливе, вигукнув: – Кольоровi! Певно, кольоровi! Це було дуже давно. Але те, що сни були кольоровими, я пам'ятаю напевно.
Аманда здивовано подивилася на Тревора i вимовила:
– Це неможливо, щоб сни взагалi не снилися. Навiть слiпi вiд народження люди бачать сновидiння, хоча конкретно зоровi образи присутнi рiдко, бо зазвичай задiянi iншi вiдчуття. Можливо, ви iх просто не пам'ятаете?
– Нi, Амандо. Я точно не бачу снiв. Я спробував зараз що-небудь згадати, але зi спогадiв сплив тiльки один епiзод i все. Сон з мого дитинства. Навiть важко сказати, що то було. Навряд чи це був повноцiнний сон. Але, окрiм нього, я нiчого згадати не можу.
Тревор подивився на Аманду i раптом зрозумiв, що його це теж дещо здивувало. Начебто сни мають снитися всiм, а у нього наразi щось не так. Ранiше це його нiколи не турбувало. Ранковий стан людини, що прокинулася, у нього був, як i в iнших людей, якi пiсля пробудження нiяк не можуть згадати свое сновидiння i навiть не обмiрковують це. Але якщо iншi люди згодом iнодi могли згадати свiй сон, то Тревор навiть не думав про це. І зараз вiн не хотiв розповiдати Амандi про трагедiю, що сталася з його родиною у минулому.
– Добре, спробуймо з'ясувати причину цього дивного явища. Розумiете, сновидiння потрiбнi людинi, щоб розслабити мозок вiд вражень реальностi. Сон – це розвантажувальна, захисна програма для нього, – сказала, усмiхнувшись, Аманда i запустила метроном. – Хоча увi снi з людиною вiдбуваються подii, якi на певний час залишають у ii пам'ятi, у серцi незабутне враження, але все це лишень сновидiння, створене для захисту мозку вiд перевантажень. Надалi все може забутися.
Кiмната наповнилася механiчним звуком годинникового маятника. Але, незважаючи на монотонну однорiднiсть ритму, звук був дуже приемний на слух, i через деякий час склалося враження, що метроном пульсуе разом iз серцевим м'язом Тревора.
– Ну що, Треворе, розпочнiмо. Лягайте он на ту кушетку, – запропонувала Аманда.
Тревор почувався трохи скуто, але йому самому було цiкаво слухати Аманду i вiн слухняно пiдiйшов до кушетки.
– Інодi людям здаеться, що сновидiння не було, що iм нiчого не снилося, хоча, насправдi, сни сняться щоночi, – продовжувала Аманда, – просто коли ми прокидаемося, то забуваемо не тiльки сон, а й сам факт його наявностi. Усе тому, що надто вже складний людський мозок i занадто мало ми про нього знаемо. Зараз разом iз вами ми спробуемо все це збагнути. А заодно я трохи попрацюю i з вашим безсонням.
Тревор лiг, як сказала Аманда, i почав спостерiгати за нею. Вiн не вiрив, що ось так завиграшки людина, яка вважае себе гiпнотизером або психологом, може змусити iншу людину заснути, i потiм пiд впливом гiпнозу та почне здiйснювати будь-якi дii, говорити щось навiюване або згадувати щось iз минулого. Вiн завжди вважав це шарлатанством чистоi води. А тi одиницi, якi могли, зрештою, щось навiяти людинi, користуючись ii довiрливiстю, були, на переконання Тревора, просто талановитими шахраями.
Аманда взяла невеличку подушку i пiдклала Треворовi пiд голову, а сама присунула до кушетки стiлець, сiла й увiмкнула диктофон.
– Розслабтеся, Треворе. Заплющте очi й уважно слухайте, що я вам говоритиму.
Пiсля невимушеноi паузи Аманда повiльно продовжила рiвним голосом:
– Ви вiдчуваете тиск подушки на вашу голову, на вашу потилицю i на вашi плечi. Ви вiдчуваете кушетку пiд усiею вашою спиною. Тепер звертаете увагу на своi стегна i вiдчуваете, що кушетка пiдтримуе все ваше тiло. Ви дуже, дуже розслабленi, як нiби ваше тiло занурилося у м’який диван… занурилося туди цiлком.
Тревор слухав ii приемний низький голос i звук метронома, що вiдбивав рiвномiрний ритм.
– Уявiть собi, що ви вдома або в iншому затишному мiсцi, де найкраще заснути. Можливо, це берег моря або лiс, або прохолодна волога лука бiля рiчки спекотного лiтнього дня.
Тревор раптом знову згадав той вечiр на каналi в Бангкоку. Вiн лежить на днi гондоли, i тiльки десь там, угорi, над ним чуеться чийсь голос, який усе тихiшае й тихiшае, супроводжуючи його у свiт марення.
– Ви дихаете не часто, але глибоко. Ваше тiло м'яке i розслаблене… Ви дуже спокiйнi, дуже, дуже розслабленi… Усе ваше тiло розслаблене… А тепер можна засинати… Спiть, спiть спокiйно, глибоко, спокiйно i глибоко спiть… Ви засинаете все глибше, глибше i глибше. Спiть i слухайте мiй голос, – голос Аманди лунав усе тихiше й тихiше, а потiм став вiддалятися все далi i далi, аж поки не зник зовсiм…
Тревор отямився вiд голосу Аманди. У кiмнатi було все так само, як i декiлька хвилин тому, рiвномiрно вiдбивав такт метроном.
– Прокиньтеся! – владно наказала вона, i Тревор розплющив очi.
У поглядi Аманди вiдчувалися тривога i збентеженiсть.
– Ну що? Вам удалося покопирсатися в моiй головi? – спробував пожартувати Тревор.
– Що вам снилося? Ви бачили сновидiння? – замiсть вiдповiдi запитала вона.
– Амандо, я ж вам казав, що сни менi нiколи не сняться i я… – Тревор зiтхнув i спробував ще щось сказати, але Аманда рiшуче перебила його.
