скачать книгу бесплатно
– Куди? – збентежено запитала Кейт i невпевнено поклала тремтячi руки на кермо.
– Туди! – крикнув Тревор. Вiн схопив однiею рукою кермо, а лiвою ногою натиснув на педаль газу разом iз ступнею Кейт, спрямовуючи автомобiль просто на глиняну огорожу. – Тримайтеся мiцнiше!
Автомобiль, зруйнувавши вщент мур, вилетiв на пiщану дорогу пiд громохкi вибухи боеприпасiв, що здетонували. Над селищем пiднялася яскрава вогняна заграва, осяявши втiкачам шлях.
– Тепер можна увiмкнути фари, – через деякий час, коли палаючий будинок зник за пагорбом, тихо сказав Тревор. – Звiдси до Сангiна кiлометрiв зо двадцять п'ять, не бiльше. Рухайтеся, не зупиняючись, до рiчки. Там недалеко британська база… Нас мають побачити патрулi.
Тревор ледве промовляв слова. Кейт тiльки зараз помiтила, що вiн притискае долоню до лiвого боку грудей. Крiзь пальцi його руки сочилася кров.
– Ви пораненi? Що з вами? – стривожено запитала Кейт.
Але Тревор мовчав. Вiн утратив свiдомiсть, i його тiло обм'якло.
– Не мовчiть, говорiть зi мною, – крикнула перелякана Кейт, але вiдповiдi не отримала.
Вона рукою притиснула його рану i ще сильнiше тиснула педаль газу.
Тревор отямився в палатi вiйськового шпиталю. Бiля нього в бiлому халатi, накинутому на вiйськово-польову форму, сидiла Кейт з розгорнутою книжкою в руках i дрiмала.
– Де я? – ледь чутно спитав Тревор.
– Ми в Кандагарi, на американськiй базi, – вiдповiла сонна Кейт, радiсно усмiхнувшись.
– Скiльки я спав?
– Майже три доби. Вам зробили операцiю, тепер усе вже позаду.
Тревор озирнувся навколо, потiм подивився на Кейт i ледь помiтно усмiхнувся:
– А ми ж з вами навiть не встигли познайомитися. Мене звуть Тревор Бланш.
– А мене Кейт. Кейт Ларсен. Я з Австралii. Хотiла подякувати вам за порятунок.
– Не варто, Кейт, я тут тiльки завдяки вам, отже, ми квити.
Наступного дня Тревора i Кейт вивезли з Афганiстану до Швейцарii. У Цюрiху Тревор пiдлiкувався i весь свiй вiльний час проводив з Кейт. Тревор навiть намагався залицятися до неi, але пiсля кiлькох ночей, проведених разом, Кейт дала йому зрозумiти, що не мае намiру зав'язувати з ним серйознi стосунки, щоб не розчаровуватися, i вважае за краще бути вiльною вiд будь-яких зобов'язань. Насправдi, Кейт випробовувала Тревора. Вiн iй дуже подобався, але своею жiночою iнтуiцiею вона без зусиль прорахувала його мiнливiсть i спробувала розбудити в ньому почуття власника. Тревор же легко прийняв умови Кейт i надалi дивився на неi тiльки як на колегу.
Спочатку це, звичайно, дуже дратувало Кейт, але вона не давала Треворовi це зрозумiти i завжди при нагодi була рада його бачити, особливо коли траплялася спiльна робота.
Насправдi, такi стосунки чоловiка i жiнки мали б через певний час припинитися раз i назавжди, але iх об’еднувала журналiстська робота: пiсля дво-, тритижневих вiдряджень вони обидва роз'iжджалися кожен до себе, до свого дому, до рiдних – у свiй свiт.
Оператора Етьена Тревор знав уже понад десять рокiв, ще з часiв роботи в Сьерра-Леоне. Вiн француз, але в його жилах тече й шотландська кров, по матерi вiн справжнiй scotch. Бiльшу частину дитинства й юнацьких рокiв, за його словами, Етьен провiв поблизу пiднiжжя найвищоi шотландськоi гори Бен-Невiс на узбережжi Лох Лiнн, у мiстечку Форт-Вiльям, де народилася його мати i жили всi iхнi родичi. Етьен кожною своею клiтиною вбирав традицii шотландцiв. Вiн пишався iсторiею Шотландii, яку дуже шанував i вважав своею. Тому у своi тридцять п'ять на француза скидався хiба що рисами свого худорлявого обличчя. Навiть татуювання на лiвому плечi у нього було зi словами девiзу Шотландii по-латинi: «Nemo me impune lacessit»[9 - Nemo me impune lacessit (лат). – нiхто не зачепить мене безкарно.].
Етьен завжди був небагатослiвний, скупий на прояв будь-яких почуттiв, усi своi емоцii завжди старанно приховував. Навiть жартував з кам'яним виразом обличчя, а найкраща похвала з його вуст звучала одним словом – «Непогано».
Але, незважаючи нi на що, Тревор дуже цiнував дружбу з Етьеном. Упродовж багатьох рокiв вони працювали плiч-о-плiч. Етьен супроводжував Тревора майже в усiх його експедицiях.
Окрiм цього, ось уже понад рiк Етьен залицяеться до Кейт, багато часу вони проводять разом. Кумедно спостерiгати, як цей високий, худорлявий, з орлиним носом i довгими руками француз нiжно ставиться до маленькоi Кейт, яка на двi голови нижча за нього. Тревор з усмiшкою спостерiгав за ними, мимоволi порiвнюючи цi стосунки з грою вогню й льоду. Було очевидно, що гаряче серце Кейт розтопило крижану брилу в грудях Етьена.
З Деном Тревор почав працювати пiвтора роки тому. Це був невисокий, вiдкритий юнак, пацифiст i серцеiд. Йому було всього двадцять п'ять. Одразу пiсля закiнчення унiверситету в Тампере вiн був прийнятий до Les Mondes як перспективний, молодий та амбiтний репортер. Головний редактор Les Mondes Рошфор опiкувався молодим репортером, у якого розгледiв талант. Вiн прагнув допомогти юнаковi розвинути цей талант. Рошфор зробив Дена помiчником Тревора, i той пiд час кiлькох вiдряджень на Близький Схiд супроводжував його й Етьена. Утiм подейкували, що Ден е далеким родичем Рошфора, а можливо, навiть плодом його амурних пригод у минулому. Хай там що, Рошфору вочевидь не байдужа доля цього юнака, i вiн iстотно допомагав тому знайти власний простiр у журналiстицi.
Пiсля того, як Етьен почав вiдкрито зустрiчатися з Кейт i вона переiхала жити до нього до Парижа, саме Ден став компаньйоном Тревора, вiдвiдуючи з ним нiчнi клуби Парижа й Цюрiха.
Сам Ден, як мiг, приховував свое минуле, нiколи про нього не згадував, але водночас тiшився бути корисним досвiдченим колегам i з усiею проникливiстю спостерiгав за Тревором, опановуючи навички нелегкоi роботи вiйськового журналiста. І саме Ден замiсть Тревора, як його асистент, останнiм часом висвiтлював судовий процес «США проти Вуда» – скандальну справу найбiльшого за всю iсторiю продавця нелегальноi зброi, яку розглядав Пiвденний окружний суд штату Нью-Йорк.
Роздiл 3
Женева, Швейцарiя
15.12.2011. 15:45
Тревор сидiв на верандi заповненого вiдвiдувачами ресторану i спостерiгав за столиком поблизу входу, за яким сидiла лiтня сiмейна пара i тихо розмовляла. Було дуже весело спостерiгати, як чоловiк потайки вiд дружини пiдгодовував мiнiатюрного песика, що сидiв пiд столом i з нетерпiнням чекав черговий шматок ласощiв з його тарiлки.
Тревор розгорнув свiжий часопис, намагаючись знайти останнi публiкацii щодо процесу над Вудом, але, погортавши його i нiчого не знайшовши, покликав офiцiанта для розрахунку. Саме тут i сталася ця несподiвана зустрiч, що кардинально змiнила його життя, мимоволi оголивши ту його частину, про яку вiн навiть не здогадувався.
Раптом Тревор почув сербську мову. Розмовляли чоловiк i жiнка, очевидно, туристи. З ними двое дiток вiком рокiв семи. Голос чоловiка здався йому знайомим. Тревор готовий був побитися об заклад, що знае цю людину дуже близько. Вiн умить вiдклав газету i почав придивлятися до силуетiв фiгур, що вiддалялися. Жiнка йшла попереду, тримаючи двох дiточок за руки. Чоловiк розглядав брукiвку з написаними на нiй назвами мiст i мимоволi повернувся у бiк Тревора. Це був невисокий, на вигляд п’ятдесятилiтнiй огрядний чоловiк, який уже почав лисiти, в окулярах з товстими лiнзами, одягнений у пошарпаний, але чистий костюм, поверх якого – пожмаканий, довгий не за розмiром темно-синiй плащ.
Раптом Тревора осiнило, i вiн, пiднявшись зi стiльця, голосно гукнув сербською:
– Йоване? Друже мiй, Йоване, це ти?!!!
Чоловiк здивовано озирнувся. Дружина теж звернула увагу на незнайомця, який голосно кликав ii чоловiка. Обое дiток одразу пiдiйшли до матерi i притиснулися до неi.
– Йоване, привiт! Це я, Тревор. Старий, не впiзнаеш мене?
– Тео?! – вiдгукнувся з подивом чоловiк, широко розкинувши руки. – Треворе! От чого не сподiвався, того не сподiвався! Скiльки лiт, скiльки зим? Оце так зустрiч!
Друзi мiцно обiйнялися.
– Я гадав, що бiльше тебе нiколи не побачу, – сказав Тревор, – скiльки рокiв минуло – десять? Дванадцять?
– Тео, п'ятнадцять рокiв, не менше! Ти ще тодi в Легiонi служив, – протираючи хусточкою спiтнiлi скельця окулярiв, повiльно, зi сльозами щироi радостi вiдповiв Йован. – Я навiть уже i забув, як ти виглядаеш. Дай-но я тебе роздивлюся!
Йован надiв окуляри, пильно глянув на Тревора. Тримаючи його за плечi, вiн радiсно вигукнув:
– Та ти, чортяка, тримаешся молодцем, зовсiм не змiнився! Правда, Анно? Це Тревор… Тео, мiй друг, я тобi розповiдав.
Дружина Йована простягнула Треворовi руку й окинула його оцiнювальним поглядом.
Анна була високою, худорлявою i вельми привабливою жiнкою, хоча i без краплi макiяжу на обличчi, водночас одягнена була в дешеве сiре пальто i довгу чорну спiдницю, що рiзко контрастували з ii аристократичною поставою. Тревор одразу звернув увагу на чудовий манiкюр i доглянутi руки Анни. Вся ii одежа якось безглуздо виглядала на тлi ii яскравоi зовнiшностi.
– Колись i ти був високим красенем iз зеленими очима та густим чорним волоссям, – пожартувала вона, легко погладивши Йована по лисинi. – Наскiльки я знаю зi слiв чоловiка, то ви ровесники, друзi-нерозлийвода з дитинства.
Анна дуже гарно говорила сербською з ледь вiдчутним росiйським акцентом. Вона була молодшою за Йована рокiв на десять, а то й бiльше, i поводилася чомусь неприродно стримано, навiть жарт, що прозвучав з ii вуст, видався Треворовi дещо удаваним.
– Йоване, ти про мене розповiдав? – здивувався Тревор i одразу запропонував: – Друзi, давайте сядемо на верандi. Мiй столик вiльний, немов тiльки i чекав на вас.
– Так, я багато й часто про нас розповiдав, друже мiй, – вiдповiв Йован, сiдаючи за столик, а потiм звернувшись до дружини й усмiхнувшись, продовжив: – Люба, адже ми з Тревором рокiв з дванадцяти разом. Стiльки всього було! Навiть планували разом служити в Легiонi. Правда, Тео? Мене тодi за станом здоров’я не пропустили, але ж мрiяли завжди бути разом. До речi, ти тут надовго?
– Нi, на кiлька днiв. Рiздво хочу провести десь у горах, ближче до снiгу, бо тут його, напевно, цього року годi й чекати.
– Так, погодка не зимова, спекотно як для грудня. Ну, Треворе, розповiдай, де ти, що ти, з ким ти, як ти? – скоромовкою весело вимовив Йован.
Але Анна взяла Йована за руку:
– Любий, ви тут спiлкуйтеся, а ми з хлопчиками пройдемося набережною, погуляемо. Вам без нас буде набагато веселiше, – i вона пiднялася зi свого стiльця.
Тревор допомiг Аннi надягнути пальто i звернув увагу на маленький клаптик паперу бiля комiрця з внутрiшнього боку пiдкладки, прищеплений до неi залiзною скобою. Це був ярлик з номером з хiмчистки. Такий самий ярлик був пiдколотий i до пальта Йована. На мить Тревор замислився, але голос Йована вiдволiк його вiд думок.
– Розкiшна жiнка, чи не так?
– Так, – якось вiдчужено вiдповiв Тревор i подивився назирцем за Анною. Двое дiток дрiботiли за нею, i за мить усi трое загубилися в натовпi на площi.
– Ти навiть не уявляеш, як менi з нею пощастило! Ми вже десять рокiв разом.
– Росiянка?
– Нi, сербка, але все життя прожила в Каталонii. Та що ми все про мене та про мене. Як ти, чи одружений, де працюеш?
Друзi, справдi, не бачилися дуже давно i iм було що розповiсти один одному.
Тревор познайомився з Йованом на початку вiсiмдесятих ще в школi в Парижi, куди сербська сiм'я Йована переiхала з Югославii, тiкаючи з Косова пiсля трагiчних подiй 1981 року. У дитинствi Йован багато розповiдав Треворовi про тi подii, коли потоки бiженцiв попрямували з Косова до Сербii, покинувши своi будинки i села через албанських нацiоналiстiв. Село, де жила сiм'я Йована, ущент спалили албанцi, i сотнi людей перетворилися на бiженцiв.
З Йованом Тревор здружився одразу ж, як тiльки той переступив порiг школи. Спочатку Треворовi було шкода цього скромного, тихого i завжди голодного хлопчика, який до того ж дуже погано розмовляв французькою. Але через деякий час вони стали друзями-нерозлийвода, а Йован – частим гостем у будинку тiтки Ханни Фрашон.
Пiсля закiнчення школи друзi вирiшили разом вступити до Легiону, але на вигляд здоровань Йован за результатами медичноi комiсii несподiвано отримав статус «до стройовоi служби непридатний» через вроджену плоскостопiсть. Вiдтодi iхнi шляхи розiйшлися.
У ресторанi вони просидiли допiзна, пiсля чого вирушили до невеличкого готелю на протилежний бiк Лемана[10 - Леман (фр. Lac Lеman, Le Lеman, Lac de Gen?ve) – друга назва Женевського озера.], де Йован зупинився з сiм'ею. Далi постояли на мосту Мон-Блан, що з'еднував двi частини мiста, милуючись неспокiйною гладдю Женевського озера.
Нiчне мiсто iскрилося барвистим свiтлом, що райдужними блискiтками вiдбивалося на дзеркалi схвильованоi води, немов на живописах Вiнсента ван Гога. Фонтан, що викидае в небо стосорокаметровий густий струмiнь води, гордо височiв над невеликим рукотворним мисом.
– Тео, ти знаеш, ми тут не зовсiм заради вiдпочинку, – пiсля невеликоi паузи вимовив Йован. Пiд час цiеi розмови вiн намагався не дивитися Треворовi в очi, блукаючи поглядом по темнiй водi озера. – Я тут проходжу психологiчну адаптацiю пiсля лiкування вiд алкогольноi залежностi.
Гуркiт водограю дещо приглушував слова Йована, але той продовжував, пiдвищивши голос:
– Я вже втрете лiкуюся, Тео. Утрете! Але сьогоднi вже дев'яносто четвертий день, як я в повнiй зав'язцi. Тут, у Женевi, е дуже гарний психолог, який допомагае менi. Я тут буваю раз на три мiсяцi впродовж тижня. І щоранку у мене сеанс.
Тревор мовчки дивився на нього.
– Життя, Тео, така штука! Мрiеш про одне, а виходить зовсiм iнше, – з гiркотою продовжував Йован. – Воно якось само по собi втягнуло i затягнулося. Але зараз я сподiваюся, що вже напевно зав'язав. Допомагала менi одна молода жiнка, чудовий психолог, яка мае здатнiсть гiпнотизувати. Менi ii порадили, коли я майже все втратив. Тодi я вже пiвроку жив сам i був практично на смiтнику. А нинi у мене знову все налагоджуеться.
Тревор вирiшив помiняти тему розмови, вiн вiдчував, наскiльки важко Йовановi говорити про це, йому й самому стало нiяково.
– Йоване, а пам'ятаеш, як ми з тобою на гiпноз ходили, коли до нас у мiсто приiжджав якийсь гастролер-гiпнотизер? Пам'ятаеш, вiн нас тодi начебто тiльки одних не змiг загiпнотизувати, i нас виставили з клубу? – Тревор усмiхнувся i продовжив: – Вiдтодi я впевнений, що у мене стiйкий iмунiтет на гiпноз та iншi навiювання.
– Треворе, ти не розумiеш, у неi колосальнi здiбностi! Та й зовнi… – Йован пiдморгнув Треворовi i продовжив: – Якщо хочеш, познайомлю. Дiвчина просто видатна в усiх сенсах. У мене завтра вранцi вiдбудеться останнiй сеанс. До речi, вона дуже ефектна i самотня.
Останне слово Йован вимовив змовницьким тоном i знову пiдморгнув Треворовi.
«Справжнiй гiпнотизер, – мiркував Тревор, – ефектна дiвчина, хороший психолог. Чи не забагато епiтетiв для однiеi людини?»
– А як твоя робота? Як я пам'ятаю, ти колись мрiяв пов'язати свое життя з полiтикою, – знову спробував змiнити тему розмови Тревор, а потiм, нiби щось згадавши, продовжив: – Ти ж, здаеться, у Москвi МДІМВ закiнчив?
– Так, – ствердно кивнув Йован, – до речi, з вiдзнакою! У тебе чудова пам'ять, друже. Пiсля закiнчення унiверситету працював, потiм одружився, потiм – двое дiток i невелика юридична контора в центрi Праги. Спокiйне розмiрене життя дещо розслабило мене, i я ледь не втратив усе. Але сподiваюся, усе це вже в минулому.
– Так, Йоване, життя коригуе нашi плани. Інодi здаеться, що ми простi спостерiгачi за тим, як усе тече i проходить повз нас. То ти кажеш, що завтра iдеш? О котрiй?
– Вiд'iжджаемо потягом в обiд одразу пiсля сеансу. Вiдпочили, пiдлiкувалися i доста, труба кличе. Завтра в цей час я вже буду в Празi, але ти не хвилюйся, ми завтра з тобою ще поспiлкуемося. Головне – ми знайшли один одного! – вiдповiв Йован, поплескавши по-дружньому Тревора по плечу.
– Так, я теж дуже радий цьому. Це, справдi, дуже дивно, що ми ось так несподiвано…
– У тебе в Женевi ще справи? – запитав Йован.– Ти тут сам чи з дамою серця?
– Нi, Йоване, зi справами цього року вже покiнчено. Я тут тiльки вiдпочиваю. До речi, у нас е привiд випити хорошого брендi, – Тревор кивнув у бiк центру. – Ходiмо, я знаю тут одне чудове мiсце. Можливо, не вип'еш, то хоч подивишся i порадiеш за товариша.
– Нi-нi, Тео, – запротестував Йован, – я б iз задоволенням, але у мене режим. Через пiвгодини я вже маю бути в лiжку. І бажано натщесерце.
– Раз мусиш бути в лiжку, то йди, – усмiхнувся Тревор. – А я ще хочу потусити трохи. От подобаеться менi цивiлiзацiя! А то щось останнiм часом усе одно нормально заснути не можу, мучить безсоння.
– Ось тобi ще одна причина поговорити з гарним психологом, – зрадiв Йован. – Тобi просто потрiбне перезавантаження мозку. Навiть пiсля одного ii сеансу спатимеш, як немовля. Що ти втрачаеш? Година релаксацii, i одразу вiдчуеш полегшення.
– О’кей, Йоване, – трохи помiркувавши, вiдповiв Тревор. – Нехай. Усе одно час е. Завтра сходимо до неi. Коли там у тебе сеанс?
– Дивись, у мене розпочинаеться о дев'ятiй, триватиме хвилин сорок, не бiльше. Я з нею домовлюся на десяту i там на тебе чекатиму. Добре?
– Добре, – погодився Тревор i, прощаючись, обiйняв друга, – подивимося на твою «ефектну дiвчину». До речi, Йоване, як ii звати?
– Аманда. Їi звати Аманда.
Прощаючись, друзi домовилися зустрiтися наступного дня вранцi на Rou du Cendrier 19.
Роздiл 4
Прага, Чехiя. (Роберт)
16.12.2011. 17:15
Кажете «Інсомвiта[11 - Insomvita (вiд лат. in- – «в-», «по-», лат. somnum – «сон», лат. vitae – «життя») – життя в сновидiннi.]»,? «Життя у сновиддi»? Так-так… Цiкаво… Дуже цiкаво… Кхе-кхе… «Інсомвiта»… Самi намудрували чи хтось напоумив? – чоловiк рокiв шiстдесяти у бiлому халатi i з тоненькою сивою борiдкою оглядав Роберта. Вiн замовк i пильно з напiвпосмiшкою, не приховуючи недовiру, подивився Робертовi у вiчi. – Пане Роберт, якщо все, про що ви тут говорите, е правдою i в цьому немае нi крихти брехнi, то ви унiкальна особистiсть, ви справжня знахiдка для психiатра!
На лiкаря-психiатра доктор Олександр Фрiдман зовсiм не був схожий. У розумiннi Роберта психiатр – це серйозний огрядний чоловiк у дорогому костюмi з музичними, охайними руками пiанiста, з високим чолом та обов'язковою акуратною широкою бородою вiд бакенбард.
Але перед Робертом сидiв невисокий, худий лiтнiй чоловiк з невеликою, ретельно пiдстриженою сивою борiдкою i короткими вусами. Обличчя, зрешечене павутинкою тоненьких зморщок, було дуже доглянутим, якимось мiнiатюрним та жiночним. Його сиве волосся ретельно пiдстрижене i гладенько зачесане назад.
Рухи лiкаря швидкi, майже блискавичнi. Коли вiн говорив, а говорив вiн дуже швидко, то сильно жестикулював. Водночас дикцiя його була правильна, кожне слово вiн вимовляв дуже чiтко.
Психiатр послiдовно здiйснював свiй ритуал: вiд очей вiн перейшов до язика i гортанi, пом’яв кистi рук i легенько постукав по колiнах гумовим молоточком.
– Нiяких вiдхилень! Антидепресанти приймаете? На мiгрень страждаете?
