скачать книгу бесплатно
Рогнеда
Валентин Лукич Чемерис
Історiя Украiни в романах
«Рогнеда» – роман-сказання про вродливу та гордовиту полоцьку княжну. Все, здавалося б, обiцяло iй любов, обожнювання i щастя. Але цi надii рухнули водномить, коли красуня Рогнеда опинилася в потоцi бурхливих подiй та суперництва двох рiдних братiв – Ярополка i Володимира Святославичiв, коли виклично-гордо вiдмовила Володимиру, ще й назвала його зневажливо «сином рабинi». Таких образ Володимир не прощав нiкому…
Валентин Чемерис
Рогнеда
© В. Л. Чемерис, 2016
© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2006
* * *
Впадаю коло любки: «Та ти не бiйся! Ти не журися! Та ти ж мое серденько».
М. Вовчок
(Любка – розм., кохана дiвчина або жiнка. Коханка. А ще – пестливе звертання до дiвчини або жiнки, зокрема до… власноi.)
Сказання – жанр давньоруськоi розповiдноi лiтератури про iсторичних дiячiв та тi подii, у яких вони брали участь; оповiдний твiр iсторичного або легендарного змiсту.
В автора це роман про Рогнеду Полоцьку, пiзнiше – киiвську княгиню, i про Володимира Святославича, великого князя Киiвського, жiнколюба, рiвного Соломону (любив i мав жiнок), та як вiн силою взяв Рогнеду – любкою-голубкою його вона стане пiзнiше.
Як пiзнiше ця любка-голубка вiзьме гострий нiж i однiеi чарiвноi мiсячноi ночi нацiлить його в серце сонного Володимира Великого, званого на Русi ще Красним Сонцем. Нiчого не пiдозрюючи, святитель Русi мирно спатиме собi пiд теплим боком Рогнеди. Вона була його другою жоною. Сьомою i останньою – принцеса Анна Вiзантiйська, що ii Володимир привiз на Русь разом iз християнством.
«Анна Киiвська – королева Францii» може бути другою книгою роману «Рогнеда», головною героiнею якого е вже дочка Ярослава Мудрого – княжна Анна… Так-так, онука княгинi Рогнеди, яка волею долi стала королевою Францii. Тож це сказання про таемницi ii життя, любовi та загадковоi смертi, що не всi ще й досi розгаданi.
Але, пiшовши з цього свiту, Анна Ярославна назавжди залишилася в ньому. Хоча б тому, що «mа mori na pas errete ma de» – «моя смерть не зупинила мое життя».
Був на Русi дуже давнiй звичай: молода мала роззувати молодого перед першою шлюбною нiччю – так вона вже за медового мiсяця показувала свою покiрнiсть майбутньому чоловiковi. Дочка полоцького князя Рогволода, горда Рогнеда, не схотiла схилятися перед новгородським князем Володимиром i в першу нiч роззувати того, кого вона називала сином рабинi (робичичем) Ольжиноi ключницi Малушi. Полоцька князiвна хотiла вийти замiж за великого киiвського князя Ярополка – до речi, брата по батьковi Володимира – i його роззути, ставши навзамiн киiвською княгинею. Але Володимир кинувся навперейми ii мрiям… Бо хотiв, аби полоцька гордовита красуня саме його роззула…
І, домiгшись свого, на досягненому не заспокоiвся, а зажадав, аби його роззула ще й вiзантiйська принцеса Анна, вона ж царiвна. І це – не беручи до уваги п’яти iнших вродливиць з рiзних краiв i нацiональностей, якi теж були його «любками-голубками»…
Пролог.
Це вiн, Володимир, за словами Нестора, «був жонолюбцем, як i Соломон»
…Володимир же був переможений пожадливiстю до жiнок… І був ненаситним у блудi, i приводив до себе замiжнiх жiнок, i дiвиць розбещував, бо був жонолюбець, як i Соломон…
Повiсть врем’яних лiт
Вiн стоiть п’ятиметровим пам’ятником на нижнiй терасi Володимирськоi гiрки, в мантii з хрестом i великокняжою шапкою в руцi, стоiть на шiстнадцятиметровому чавунному постаментi i квадратному стилобатi[1 - Стилобат (стереобат) – в античнiй архiтектурi – цоколь будiвлi або колонади.] з чавунних плит, що мае вигляд восьмигранноi каплицi псевдовiзантiйського стилю.
На постаментi – барельеф «Хрещення Русi» i герб старого Киева (архангел Михаiл з нiмбом навколо непокритоi голови, з пiднятим мечем у правiй i зi щитом у лiвiй руцi).
Це вiн – великий князь Киiвський Володимир.
Вiн же – Володимир Великий.
Вiн же – Володимир Святий. (У святому хрещеннi – Василiй.)
Вiн же – хреститель Русi, Рiвноапостольний.
Прозваний у народi – Володимир Красне Сонечко.
Рiк народження – невiдомий.
Рiк смертi – 1015.
З 969-го до 980-го – князь новгородський.
Похований у Десятиннiй церквi в Киевi.
На Русi першим, хто отримав офiцiйний титул великого князя Киiвського, був Ігор Рюрикович, прозваний Старим.
До нього в прадавнiй столицi Русi були просто князi – це легендарний засновник мiста Кий, це – Аскольд (Оскольд), це Олег, прозваний Вiщим. (Йому належать слова про те, що Киеву судилося бути «матiр’ю городам руським», та, власне, й Давньоруську державу створив i утвердив вiн – князь Олег Вiщий.)
Помираючи, Олег залишив Ігорю велику краiну, що розкинулась на 1500 км вiд Ладоги до Переяславля i на 1000 км вiд Полоцька до Ростова. В цю державу входили не тiльки слов’янськi племена. Данину Русi справно платили чудь, меря, весь, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимiгола, корсь, нарова, лiвонцi…
Але вже князь Ігор стае великим князем Киiвським, а не просто, як до нього, князем. Був вiн сином найманця-варяга Рюрика, який, скориставшись бунтом, захопив владу в Новгородi, а матiр’ю його була дочка «князя урманського» Єфанда, якому пiсля народження сина Рюрик дав у «вiно» (вiчне користування) мiсто бiля моря…
Потiм великою княгинею Киiвською була жона Ігоря Ольга – затим титул великого князя Киiвського мав iхнiй син Святослав, потiм ним був (правда, недовго) син Святослава Ярополк, i, нарештi, великим князем Киiвським став його менший брат Володимир, якому вдасться пiдняти Киiвську Русь на небачену до того висоту. За тi заслуги, та ще за хрещення русiв, стоiть вiн на Володимирськiй гiрцi i ось уже не одне столiття хрестом осiняе златоверхий Киiв, Днiпро iз Заднiпров’ям i загалом Киiвську Русь та нинiшню Украiну – ii бiлий день i сонце ii, i грозове хмаровиння в небесах високих…
Чомусь вiн на тiм постаментi самотнiй.
Чомусь не видно його семи – лише офiцiйних – дружин. Першою в нього була знатна варяжка Аллогiя (Олаве), п’ятьох наступних його жiнок подае «Повiсть врем’яних лiт»: Рогнеда, гречанка, чешка, ще одна чешка, болгарка (iхнi iмена не збереглися)…
І нарештi остання, сьома – вiзантiйська принцеса Анна.
Ледве-ледве вистачило б iм мiсяця – на чотирьох боках постаменту.
А ще ж мав 800 (вiсiмсот!) наложниць. За «Повiстю врем’яних лiт», 300 – у Вишгородi, 300 – в Бiлогорiвцi i ще 200 – у Берестовому, в княжому селi.
Це ж який жiночий тлум був би на Володимирськiй гiрцi бiля пам’ятника Володимиру, коли б туди прийшло все його кохане жiноцтво, всi його любки-голубки!
…А починаються лiтописи словами, що стали вже традицiйними: «В лiто» – звiдси iхня назва. Автори ж iхнi й укладачi вiдповiдно називаються лiтописцями.
Лiтописи Давньоi Русi – першi нашi iсторичнi оповiдi, створенi на основi рiзних джерел – усних переказiв, повiстей, актiв, житiй святих тощо. З’явилися на Русi в X – на початку XI ст. Серед давньоруських творцiв цього жанру, класиком, як на нинiшнi вимiри, е письменник i лiтописець Древньоi Русi – Нестор. Рiк народження невiдомий, помер – пiсля 1113 року.
Чернець Киево-Печерського монастиря.
Автор «Оповiдi про життя i згубу… Бориса i Глiба», церковно-iсторичного твору «Житiе Феодосiя, iгумена Печерського».
Закликав давньоруських князiв боротися за еднiсть руських земель, проповiдував християнськi iдеi, пiдкреслював самостiйнiсть Русi щодо Вiзантii, був прихильником сильноi великокнязiвськоi влади.
Високоосвiчена i талановита людина, знавець iноземних мов.
Був автором i упорядником «Повiстi врем’яних лiт», що е шедевром руського лiтописання.
Із самоi «Повiстi…» дiзнаемось, що в кiнцi XI ст. Нестор жив у Печерському монастирi. Розповiдаючи про 1096 рiк i напад половцiв на Печерський монастир, писав: «…и придоша на монастырь Печерский, нам сущим по кельям почивающим по заутрени». Вiдомо, що лiтописець був ще живим у 1106 роцi. У цьому роцi, пише вiн, помер старець добрий Яе, «о него же и аз многа словеса слышах, еже и вписах в летописаньи сем». Бiльше нiяких достовiрних даних про нього не збереглося.
Канонiзований Руською православною церквою як преподобний Нестор Лiтописець. Мощi його спочивають у Ближнiх (Антонiевих) печерах Киево-Печерськоi лаври.
Пiд iм’ям Нестор Лiтописець входить до списку святих Римо-католицькоi церкви.
Пам’ятники Нестору Лiтописцю встановленi в Киевi та Володимирi.
В СРСР i в Украiнi були випущенi поштовi марки, присвяченi Нестору. Засновано також церковний орден Нестора Лiтописця. Нацiональний банк Украiни випустив у 2000 роцi золоту ювiлейну монету, присвячену Нестору Лiтописцю, достоiнством у 50 гривень.
У Киевi збудовано два храми преподобного Нестора Лiтописця.
У своiй «Повiстi врем’яних лiт» Нестор, вiддавши належне Володимиру Святославичу, насамкiнець порiвнюе його з самим Соломоном.
І далi лiтописець додае, що «було у Соломона, кажуть, сiмсот жон, а наложниць триста». Разом, отже, – арифметика проста – тисяча. «Наш» Володимир трохи не дотягнув, наложниць у нього було тiльки 800, а дружин – 7. Правда, лише офiцiйних, бо iнших у нього – несть числа.
«Не звертай уваги на злу жiнку; крапають солодощами губи блудницi, лише короткий час усолоджуе вона гортань твою, а пiсля i гiркоту жовчi вiдчуеш. Той, хто входить до неi, не вернеться, пiсля смертi його стежка в пекло. По стежцi життя не йде вона, бо – блудлива течiя життя ii i нерозважлива». Це сказав Соломон про блудниць, про чесноти вiрних жiнок говорить: «Дорожчi за камiння коштовне. Радiе з неi муж ii, бо робить мужу своему благо все життя. Придбае вовну i льон, створить усе необхiдне руками своiми. Подiбна кораблевi торговому, здалеку збирае собi багатство. І встае з ночi, i годуе сiм’ю свою, i дае роботу рабиням. Побачить поле – купуе, власноруч засiе поле. Крiпко стан свiй перев’язавши, силу рук вiддасть працi. І вiдчувае, що добро творить. І не згасае всю нiч ii свiтильник. Руки своi прикладае до корисного, лiктi ж своi вiддае веретену, долонi рук розкривае для вбогих, подасть плiд жебраковi. Не печеться про дiм свiй муж ii, де б вiн не був. Винятковий одяг пошие мужу своему, а червлений i багряний одяг – для себе. Помiтний бувае на воротях муж ii, а особливо коли сяде на зiбраннi зi старiйшинами i жителями землi. Покривала зробить i вiддасть на продаж. Вуста ж своi розкривае розумно i до ладу мовить язиком своiм. В силу i красу одяглась вона. Милiсть пiдносить ii, дiти ii збагачують, i муж хвалить ii. Розумна жона – благословенна, i хай похваляе страх Божий. Дайте iй вiд плоду вуст ii, i хай прославляють на воротях мужа ii».
Ось так. Це сам Соломон так на вiки прорiк.
Отож, Соломон (р. н. невiд. – пом. 928 р. до н. е.) – цар Іудейського царства 965–928 рр. до н. е. Син царя Давида i його спiвправитель. Провiв низку реформ (деякi – вельми вдало), встановив тверду систему податкiв, трудовоi i вiйськовоi повинностi, змiцнив армiю тощо.
Згiдно з бiблiйною традицiею, уславився надзвичайною мудрiстю. За легендою, Соломон – автор деяких книг Бiблii.
Книга «Пiсня пiсень» – канонiчна книга Ветхого Завiту – приписуеться царевi Соломону. Сьогоднi сприймаеться i тлумачиться як збiрник весiльних пiсень без единого сюжету, але може iнтерпретуватися i як iсторiя любовi царя Соломона i дiвчини Суламiти (в деяких популяризаторських виданнях – Суламiф), або як протиставлення чистоi любовi Суламiти до пастуха та участi жiнок в гаремi Соломона.
Головна героiня «Пiснi» – дiвчина Суламiта. Вона смаглява, рудоволоса, надзвичайно гарна. Одягнена в хiтон i сандалii. У неi й закохався велелюбний цар Соломон, але тут – традицiйний трикутник: вона кохае iншого, молодого пастуха, за що й терпить знущання вiд царевих слуг. Суламiта – селянка, стереже виноград. Пiд кiнець «Пiснi пiсень» вона закликае свого коханого тiкати вiд гнiву царя.
Вислiв «Пiсня пiсень» означае найголовнiшу iз пiсень любовi.
У третiй Книзi царств стверджуеться, що Соломон склав буцiмто аж 1005 пiсень. Хоча згадка iменi Соломона може й не означати його авторства, адже це – збiрник весiльних гiмнiв. Наприклад, у руському весiльному обрядi жених i наречена можуть називатися князем i княгинею, хоч вони такого статусу в життi й не мають. Вважаеться, що увесь свiт не вартий «того дня, у який була дана Ізраiлю «Пiсня пiсень», адже всi книги святi, а «Пiсня пiсень» – святiша святих». А ось православнi християни тлумачать iнакше: «Пiсня пiсень» описуе любов мiж Богом i людською душею. Існуе навiть постанова V Вселенського собору, яка пiддае анафемi кожного, хто вважае, нiбито «Пiсня пiсень» говорить про кохання мiж чоловiком i жiнкою. І все ж бiльшiсть вважае: «Пiсня пiсень» – це поетичний гiмн саме кохання мiж чоловiком та жiнкою, того кохання, на якому i тримаеться людство, адже доки е любов, доти й буде рiд людський на планетi Земля…
Вважаеться, що саме через велику кiлькiсть жiнок Соломон позбувся прихильностi Бога. Особливо коли в нього з’явилося багато чужоземок i вiн почав поклонятися якимсь несправжнiм богам чужих народiв i заслужив навiть вiдчуження Бога.
Але це на царя мало вплинуло. Надто був вiн невгамовно-ненаситним i любов iз жiнкою ставив над усе. Ось як про те написав Олександр Купрiн («Суламiф», глава друга):
«Чего бы глаза царя ни пожелали, он не отказывал им и не возбранял сердцу своему никакого веселия. Семьсот жен было у царя и триста наложниц, не считая рабынь и танцовщиц. И всех их очаровывал своей любовью Соломон, ведь Бог дал ему такую неиссякаемую силу страсти, какой не было у людей обыкновенных. Он любил белолицых, черноглазых, красногубых хеттеянок за их яркую, но мгновенную красоту, которая так же рано и прелестно расцветает и так же быстро вянет, как цветок нарцисса; смуглых, высоких, пламенных филистимлянок с жесткими курчавыми волосами…»
Легенди про великi дiяння Соломона – зокрема, й iнтимнi, – живi й досi. Сусiднi правителi мрiяли порiднитися з Соломоном i вiддавали йому за дружин своiх дочок.
Жiноцтво таки зiпсувало авторитет еврейському царевi. Його вважали iдеальним правителем, а вiн був не бездоганним, не забороняв поклонiння язичницьким богам, це, власне, й призвело до розпаду його колись могутньоi iмперii. Соломон не тiльки шлюбувався з iноплемiнницями, але й будував для iхнiх богiв капища i навiть сам брав участь у язичницьких богослужiннях – аби догодити своему численному жiноцтву (а жiнкам, як вiдомо, догодити не просто). Тож цар – а мудрий же був! – час од часу й застерiгав: глядiть, мовляв, не потурайте жiнкам, бо лихо вам, як i менi, буде.
Слава тобi Господи, Володимир, наш князь, ще й устигав займатися справами державними – виходить, йому не зовсiм замакiтрило голову славне жiноцтво! Роки князювання Володимира вченi називають не iнакше, як богатирською добою.
Може, то його жiнки так надихали, що вiн пiдняв Киiвську Русь на небачену висоту? Став вiн Великим, Святим, Рiвноапостольним. Одне слово – Красне Сонечко. І владарював вiн у стольному градi Киевi, добрий для друзiв i грiзний для ворогiв.
І любий жiноцтву.
Другою з-помiж його офiцiйних дружин була Рогнеда (в iсторичних джерелах зустрiчаються й такi варiанти ii iменi: Рогнiда, Рогнедь).
Повне ii iм’я – Рогнеда Рогволодiвна Полоцька.
З краiв вона неблизьких до Киева, родом з Пiвнiчноi Русi.
Так от…
«На Захiднiй Двiнi розташувалося багате мiсто Полоцьк (центр Полоцькоi землi), де правив якийсь князь Рогволод – за однiею з версiй – повелитель варязькоi кровi.
У нього пiдростала дочка – 16-лiтня Рогнеда, що саме, за словами якогось солодкоголосого спiвця, володiла «тiею дивною i чарiвною красою, яка притаманна гiрському струмку, що увiбрав у себе недосяжнiсть i велич вершин та iскрометно й грайливо спадае вниз, утверджуючи життелюбство i вiчний рух особливого мелодiйного звучання струн. Пiвдень i Пiвнiч, крига i полум’я породили принадне створiння, що приносить неземне щастя манливого очарування… Хто мiг устояти перед чарами такоi дивноi красунi?»
І ще велемовний автор того поетичного опусу додае:
«Легенди розповiдають про десятки знатних чоловiкiв, готових буквально на все, аби лиш заручитися милостивим поглядом юноi i недоступноi, як скеля, дiви. Якийсь таемничий скандинав Рогдай (потiм вiн з’явиться в пушкiнськiй поемi «Руслан i Людмила») пообiцяв дiвчинi стати на герць iз доброю сотнею дебелих супостатiв, якщо занурена в своi думки чарiвниця дасть йому свою згоду». Але… «Скакав вiн з берегiв Двiни i гордiсть проклинав Рогнеди…»
Красуня необачно вiдмовилась iти за Володимира, тож була взята силомiць.
Еротоман (хворобливо пiдвищена статева збудливiсть, психiчний розлад на еротичному грунтi) при верховнiй владi – це завжди трагедiя для пiдданих i водночас фарс, що закiнчуеться психiчним розладом.
Був такий падишах в Османськiй iмперii[2 - Османська (Оттоманська) iмперiя – офiцiйна назва Туреччини до 1922 року (походить вiд iменi Османа I). Склалася в XV–XVI ст. в результатi турецьких завоювань в Азii, Європi i Африцi. Припинила свое iснування пiсля Першоi свiтовоi вiйни 1914–1918 рр., юридично – 1922 р., пiсля лiквiдацii султанату.] – Ібрагiм Божевiльний (роки правлiння 1640–1648).
Як i великий князь Володимир, Ібрагiм Божевiльний мав сiм чи вiсiм тiльки офiцiйних дружин i безлiч наложниць, що iх навiть евнухи не в змозi були порахувати (однi «вилiтали» з гарему, iншi туди прибували – постiйно). Ібрагiм був схиблений на еротицi й володiв ненаситним сексуальним апетитом.
Улюбленим заняттям султана було таке: усадовивши голих-голiсiньких наложниць посеред двору, вiн стрибав бiля них хвацько та вправно i голосно iржав жеребцем.
Власне, молодого жеребчика з себе вдавав. Набiгавшись, хапав першу-лiпшу i на очах у решти та охорони палацу валив ii на землю, а пiсля статевого акту зашарпану наложницю евнухи викидали з гарему в сад, а потiм – i за паркан.
Найбiльше султана збуджували повнявi жiнки. Їх вишукували для нього по всiй iмперii – найогряднiшою жiнкою, яку привели до нього, була «Цукерочка» вагою 160 кг. Як запевняв падишах – солоденька.
Крiм безкiнечних любовних утiх, еротомана на тронi бiльше нiчого не цiкавило, i державними справами вiн нiколи не займався. Днi i ночi його минали в гаремi.
Що ж, кожному, як кажуть, свое.
Бiгав-бiгав, iржав i – добiгався та доiржався…
Правляча верхiвка Османськоi iмперii, якiй урвався терпець, улаштувала змову проти Ібрагiма, схибленого на жiнках. І задушила його (оскiльки проливати кров султанiв було заборонено) шовковим шнурком.
Князь Володимир мав сiм лише офiцiйних дружин, що народили йому дванадцятеро синiв… Чотирьох з них – вiд вже згадуваноi Рогнеди.
Титул ii: княжна Полоцька, княгиня Киiвська.
Вiросповiдання: християнство.
Народилася: бл. 960 року (Полоцьк Полоцького князiвства).
Померла: бл. 1000 року (Ізяслав, Полоцьке князiвство Киiвськоi Русi).
