скачать книгу бесплатно
Вранцi нi свiт нi зоря, як на сходi ще тiльки-но починала рожевiти перша пасмуга на небi, ходила до криницi вмити личко i тiло бiле «зоряною» водою. Таку воду треба було набирати з криницi до сходу сонця, доки вона нiким ще не збовтана, не скаламучена i не почата. Усю нiч у криницю заглядали зорi, надаючи водi чарiвноi сили.
Прийшовши до криницi, треба було спочатку привiтати богиню живоi води, кажучи: «З добрим ранком, свята i непорочна вода Божа, вода жива! З добрим днем, сонячним i гожим, свiтла водиця i земля Уляночка!»
А тодi набрати вiдро непочатоi «зоряноi» води i не лише вмитися нею, а й вилити на себе повне вiдро. А для цього треба було роздягтися i ходити оголеною бiля криницi…
Рогнеда роздягалася, розпускала свое довге i пишне русяве волосся по плечах, виливала на себе вiдро «зоряноi» води, i аж верещала вiд задоволення (вода була з ночi таки студена).
Жiнки пильнували своiх чоловiкiв, щоб, не дай-бо побачать голу княжну… Навiть парубкiв матерi не пускали, аби не присох за княжною – пограеться та й кине, а парубок за нею гине…
Отож слава про красу Рогнеди рознеслася далеко окруж Полоцька i до Новгорода дiйшла. Навiть до самого стольного Киева. Є, мовляв, у Полоцьку княжна небесноi краси.
Але дiвчина була гордовитою i холодною. Не йшла, а пливла лебiдкою – висока, струнка, гордо несучи свою гарну голiвку.
До неi сватались та сватались – кiлька разiв би вже могла замiж вийти. Траплялися серед женихiв i вельми достойнi, але… Все дарма. Жоден примхливiй красунi не припав до душi – всi отримували вiдмову. І нiхто не мiг збагнути: кого чи чого, якоi ще трясцi iй треба?
– Ой, дочко моя… – iнодi зiтхала мати. – Кого ти чекаеш? Королевича на бiлому конi чи на лодii, що прискаче, прилине до тебе iз замор’я? Облиш. Це всього лише дiвочi мрii – я теж про таке замолоду мрiяла. А хто перебирае, той може залишитися без пари. Або такого дiждеться, що вмиеться гiркими сльозами – солодкими вони не бувають. Навiть у таких красунь, як ти, дочко. Дивись, аби не накликала Змiя-Горинича чи ще якогось Змiулана, будь вiн неладний! Викраде тебе i триматиме в печерi, де в нього руськi полонянки знемагають – хто тебе виручить?
– Добрий молодець.
– Ой, дочко, то в казках такi молодцi з’являються, а в життi… Тож дивись, аби не викрала тебе якась змiюка…
І як у воду дивилася добра ii матiнка, колись теж силомiць вiддана за Рогволода – через красу свою. Такоi пари, од якоi матiнка застерiгала Рогнеду, Рогнеда й дiждалась.
І хоч у давнiх лiтописах досить чимало тих чи тих свiдчень про Рогнеду, але так нiхто з iсторикiв i не створив iсторичний портрет ii, не спромiгся реконструювати ii бiографiю. Навiть вiдомi iсторики Карамзiн та Соловйов придiлили iй у своiх працях небагато. Бiльше про неi писано в сучасних працях про Полоцьке князiвство i в монографiях про Древню Русь. Але звернули увагу (дослiджуючи мiнiатюри Радзивiлловського лiтопису), що Рогнеда зображена всюди в особливiй шапцi, що пiдкреслюе ii походження. Згодом у такiй шапцi буде зображено ii правнука Веслава Брячиславича, який проголосить Полоцьке князiвство самостiйним. З цього було зроблено висновок: полоцькi князi вважали Рогнеду своею родоначальницею. Але чому не князя Рогволода, який на таке зi своiми титулами мав бiльше прав?
Жоднiй iншiй жiнцi не присвятили дослiдники стiльки сторiнок, як полоцькiй княгинi Рогнедi. Історики сходяться в одному: знатне походження, могутне становище i багатство батька, яскрава зовнiшнiсть, незнищенна життерадiснiсть i пристрасть чарiвноi Рогнеди – все, здавалось, обiцяло iй любов, обожнювання i щастя. Але цi надii рухнули водномить, коли Рогнеда опинилася в потоцi бурхливих подiй та суперництва двох рiдних братiв – Ярополка i Володимира Святославичiв.
У тi часи батько Рогнеди був одним iз найвпливовiших князiв Древньоi Русi, i, здавалося, нi йому, нi сiмейству його, що загине разом з ним, нi чарiвнiй доньцi його нiщо не могло загрожувати нещастям та загибеллю. Але благополуччя Рогволода тодi було примарним, смертельна небезпека нависла над ним, над його сiмейством та князiвством, а коли старий князь це збагне – вже буде пiзно.
Як уже мовилося, Полоцьке князiвство знаходилося посерединi шляху iз варяг у греки, мiж Новгородським князiвством з пiвночi i Киiвським з пiвдня, i тi князiвства, зчепившись мiж собою, i прикiнчать Полоцьке. Власне, пришвидшить загибель Полоцька i батька-матерi та братiв своiх, а себе прирече на ганьбу саме Рогнеда. Коли виклично-гордо вiдмовить у жениханнi Володимиру, ще й назве його зневажливо «сином рабинi»… Таких образ Володимир не прощав нiкому.
І до неслави й приниження самоi Рогнеди залишалися лiченi днi…
8
Сват – людина, яка за дорученням того, хто хоче одружитися, сватае обрану особу, заодно – вiн же староста у весiльному обрядi.
Сватом у князя Володимира був його найближчий радник-воевода i родич Добриня. Саме вiн прибув до Полоцька сватати за свого князя дочку князя Рогволода.
Добриня почав упевнено i коротко, як про щось уже наперед вирiшене:
– Бути нам сватами, князю! У тебе, Рогволоде, княгиня, у мене – жених, князь. От вони й пара. Згоджуйся-но швидше, покiль я не передумав та не повернув голоблi до iншоi дiвки на виданнi.
Засмiявся, i смiх його був схожий на iржання коня.
Свати мають бути велемовними i за словами та приповiдками до кишенi не лазити, як ото сват у драмi Т. Шевченка «Назар Стодоля». Щоби умiв цiкаво оповiдь мережити, слухаеш – заслухаешся. А таким, як сват новгородського князя Володимира не був – слова вiн пiдбирав i одне до одного лiпив довго i трудно. Зрештою, вiн воевода, старший над дружиною, то сказав по-простому, як рубав мечем:
– Твоя дочка моему князевi люба. Вiддавай за нього та й породичаемось. Що ж тут довго думати, не коня в тебе купую чи на iншого мiняю. Я не звик довго теревенити. Оженим мого князя на твоiй княгинi, i Новгородське та Полоцьке князiвства породичаються i стануть за одне. Отодi ми усiм хiба ж таке покажемо!
А Рогволод раптом наче iншоi заспiвав:
– Спiзнився ти, Добриня! Дщер моя, княжна Рогнеда, Ярополковi дала свою згоду, чи то пак його старостiв рушниками пов’язала.
– А м-менi, отже, – почав загрозливо пiднiматися з лави Добриня, – гарбуза? І князевi моему?
– А що я вдiю, як ти, Добриня, той… спiзнився. Зi своiм княжичем. Мабуть, довго думали у своему Новгородi? А хто довго думае, той завсiгди позаду плентаеться… Рогнiда, дщер моя, вродлива дiвиця – кращоi за неi у всьому князiвствi не знайти, – вже засватана. За отого Ярополка, на якого ти збираешся походом iти. Я людей вiд нього жду, щоби Рогнеду свою до нього в Киiв вiдправити.
Рогволод нiби все знав про Володимира (вiн його вперто величав не князем, яким той уже був у Новгородi, а таким собi… княжичем), але хотiв з отих двох – Володимир – Ярополк (обидва ж Святославичi) не прогадавши, вибрати найнадiйнiшого, з ким потiм можна буде владарювати на шляху «Із варяг у греки».
Посланi в Новгород вивiдники з гострими очима i таким же слухом, здаеться, все розвiдали, а повернувшись до Полоцька, в потаемнiй свiтлицi княжого терема доповiдали Рогволоду:
– Коли отець його, князь Святослав, пiшов у свiй останнiй заморський похiд на Болгарiю – далась вона йому! – то призначив Володимира князем у Новгород, бо новгородцi просили об тiм. («Не пришлеш, – казали, – князя, то ми самi його собi знайдемо».)
А як воно все там виникло, як той Новгород з’явився, про те Нестор розповiсть у своiй «Повiстi вре- м’яних лiт»:
«В лiто 6367 [859]. Із замор’я прийшли варяги i брали данину на Чудi, i на Словiнах, i на Мерi, i на Весi, [i на] Кривичах; а козари брали на Полянах, i на Сiверах, i на В’ятичах, брали по бiлi i вiверицi вiд диму.
В лiто 6368 [860]. В лiто 6369 [861].
В лiто 6370-го [862].
І прогнали варягiв за море,
І не дали iм данi,
І почали самi в себе володiти;
І не було в них правди,
І повстав рiд на рiд,
І були усобицi в них,
І самi мiж собою воювати почали.
І сказали: «Пошукаемо самi в себе князя,
І щоб володiв нами,
І судив по ряду, по праву».
І пiшли за море до варягiв, до русi,
І звалися-бо тi варяги русь.
Іншi так само зовуться свеi.
Іншi – урмани, аньгляне,
Іншi – готи, – от так i цi [прозивалися русь].
І сказали русь, чудь, словени, кривичi i весь:
«Земля наша велика i багата,
А наряду нема в нiй;
Ідiть княжити i володiти нами».
І зiбралися три брати з родами своiми,
І взяли з собою всю русь,
І прийшли найперше до словiнiв,
І поставили город Ладогу,
І сiв найстарший, Рюрик, в Ладозi,
А другий, Синеус, – на Бiлiозерi,
А третiй, Трувор, – в Ізборську.
І од тих варягiв прозвалась земля Руською.
І як минуло два роки, помер Синеус
І брат його Трувор…
І прийняв Рюрик всю владу один;
І прийшов до Ільмера,
І поставив город над Волховом,
І назвав його Новгород,
І сiв тут княжити,
І роздавав мужам своiм волостi,
І город ставив, тому – Полтеск, тому Ростов, другому – Бiлоозеро.
І в тих городах варяги були нахiдники,
А першi посельцi в Новгородi – словени.
А в Полоцьку – кривичi, в Ростовi – меряни, на Бiлiозерi – весь, на Муромi – мурома,
І всiма ними володiв Рюрик.
І було у нього двое мужiв не його племенi,
Але бояри – Аскольд i Дiр.
І вiдпросилися вони до Цареграда з родом своiм.
І пiшли по Днiпру,
І, йдучи мимо, уздрiли на горi город
І запитали кажучи: «Чий се город?»
І вiдповiли вони: «Було три брати, Кий, Щек, Хорив,
І поставили вони город цей,
І згинули. А ми роду iхнього, сидимо тут
І платимо данину козарам».
І осталися Аскольд i Дiр в городi цьому,
І багато варягiв зiбрали
І почали володiти польською землею.
А Рюрик княжив у Новiгородi».
Вже вiдзначили 1150-лiття Новгорода (офiцiйною датою заснування мiста вважаеться 859-й рiк). Як тiльки мiсто не звалося за цi одинадцять з половиною столiть: Старий город, Новий город, Новгород (до 1999-го року) потiм урочисто-пiднесено – Великий Новгород (його сьогоднiшня офiцiйна назва). А ще ж була Новгородська республiка (лiквiдована московським царем Іваном III в 1478 роцi), за незалежностi мiсто врочисто i з великою повагою називалося (хоч шапку при цьому знiмай та в пояс кланяйся): Господин Великий Новгород. (У скандинавських сагах це – Хольмгард.)
Сьогоднi про Новгород пишуть, що це – мiсце покликання лiтописного Рюрика та зародження руськоi державностi. Мабуть, так воно i е.
Край той здавна називали Новгородською землею, або ще – Новгородською Руссю. Особливiстю Новгорода е те, що вiн завжди був i залишаеться роздiленим на двi частини – Торгову i Софiйську сторону, кордоном мiж якими е рiка Волхов.
Ранiше це було не просто подiлом географiчного характеру, суперництво жителiв Торговоi i Софiйськоi сторiн нерiдко призводило до сутичок на мосту через рiку. Середньовiчне мiсто склалося на мiсцi значно ранiшнiх поселень бiля джерел Волхова та Ільменя.
У VIII ст. це був центр кiлькох поселень Приiльмення, з IХ – ХII ст. столиця, а потiм друге за значущiстю пiсля Киева мiсто, центр Новгородськоi республiки, що була пiдкорена Московським князiвством у 1478 роцi.
В давнину на мiсцi Новгорода було «старе мiсто» iльменських слов’ян.
За Іпатiiвським лiтописом «Словене же седоша около озера Илмера и прозвалася своiм именем и сделаша город и нарекоша Новгород».
Новгородський (не датований) лiтопис:
«Во времена же Кыева и Щека и Хорива новгородстии людие, рекомии Словени и Кривици, и Меря: Словене свою волость имели, а Кривици свою, а Мере свою, кождо своимь родомь владяше…»
Край був глухим, лiсистим – хащi майже непрохiднi, всюди болота… А в болотi звiсно хто живе – дiдько.
Володимир, хоч i носив батькове iм’я Святославич, але не належав до шлюбних дiтей Святослава – був бастардом, байстрюком. Незаконнонародженим. Так би мовити, сином другого гатунку (першого були Ярополк та Олег). А будучи незаконним нащадком, гостро переживав з цього приводу вже змалку.
Та й потрапив вiн князем до Новгорода тiльки тому, що законнонародженi сини Святослава Ярополк та Олег зневажали якийсь там загублений в лiсових хащах i болотах Новгород, для них було образливим погодитись на якесь там князювання на пiвночi Русi, серед комарiв та ведмедiв – довелося погоджуватися Володимиру. А що вiн мав робити?
За все тим же Нестором, до Киева «прийшли новгородцi, просячи собi князя, «Якщо не пiдете до нас, то самi добудемо собi князя». І мовив iм Святослав: «А хто б пiшов до вас?» І вiдмовились Ярополк та Олег (законнi сини). І порадив Добриня: «Просiть Володимира!» Володимир же був вiд Малушi, ключницi Ольжиноi. Малуша ж була сестрою Добринi, батьком iм був Малк Любечанин, i доводився Добриня дядьком Володимировi. І сказали новгородцi Святославу: «Дай нам Володимира!» Вiн же вiдповiв: «Ось вiн вам!»
Слова цi записанi до «Повiстi врем’яних лiт» за 970 роком.
«Володимир не був рiвнею своiм братам Ярополковi й Олегу, народженим вiд Святославовоi княгинi, невiдомоi нам iз джерел на iм’я. Певно, незважаючи на юний вiк – навряд чи йому 970 р. було бiльше десяти лiт, – княжич вiдчував свою неповноцiннiсть у порiвняннi з братами. А можливо, й несправедливiсть долi чи язичницьких богiв – хiба вiн винен, що його мати не живе в князiвських палатах у Киевi? Мабуть, уже тодi в дитячому серцi Володимира народилося бажання довести i батьковi, i братам, i всьому свiтовi, що вiн народжений князювати й сидiти на киiвському золотому престолi… Втiм, нiхто не знае i вже не дiзнаеться про мрii та сподiвання малого княжича, що сидiв у теремi на березi похмурого озера Ільмень за спиною багатомудрого дядька Добринi й кiлькох десяткiв батькових дружинникiв. І сидiв вiн у Новгородi довгих сiм рокiв» (М. Ф. Котляр).
Володимиру-отроку тодi виповнилося 9 годочкiв. А тому в Новгородi середульший синок Святослава зростав та ума набирався, а Новгородом правив дядько його Добриня, зело мудрий i хитрий. Гiдний брат його матерi Малушi… І все б нiчого, аж доки Ярополк, який став великим Киiвським князем, та не вбив свого меншого брата Олега, князя древлянського, який буцiмто перестав йому коритися i дань платити, Володимир, злякавшись, що й iз ним буде так вчинено (а вiйська тодi достатнього, щоби з Ярополком на прю стати, не мав), тож ноги в руки i втiк у замор’я. Казали, буцiмто в Швецii при королiвському дворi пригрiвся. І був там аж два роки разом iз дядьком своiм Добринею, а в Новгородi правили тодi посадники Ярополка, який тi два роки був одноосiбним правителем Русi з осiдком у Киевi. Та ось Добриня в замор’i тiм назбирав та понаймав варягiв, зробив з них добре вiйсько i через два роки вiн та небiж його Володимир повернулися до Новгорода, вигнали з нього посадникiв Ярополка, а самому Ярополку пригрозили: «Володимир iде на тебе, готуйся з ним битися!» Так Володимир чинив, щоби потiм не пасталакали, що вiн потаемно напав на брата… І став Володимир знову княжити у Новгородi. Правда, не так вiн, як дядько його Добриня – сiм рокiв загалом правив вiн у Новгородi вiд iменi свого племiнника… А коли вони повернулися iз замор’я, Володимиру було тодi вiсiмнадцять годочкiв…
– Але ж вiн отрок ще, юнець босогубий, бо й вусiв ще не мае, – скривився Рогволод. – І вiн до моеi дщерi в женихи набиваеться, а до мене в зятi? Добриню свого у свати опридiлив. Все Добриня та Добриня. Послухайте, мужi моi, а хто вiн такий? Князем вродi Володимир, а князюе насправдi Добриня. Гм…
Думав-думав i сказав:
– А повiдайте-но менi, хто ж такий сей Добриня, хто вiн за iден? Судячи з усього, це старий хитрий лис iз замашками вовка. І доки вiн з князем, Володимира не так просто взяти…
Згодом вiн буде оспiваний у билинах киiвського циклу, як великий богатир Добриня Никитич.
Бо прообразом билинного героя став саме вiн, дядько Володимира, збiрним образом одного з найзнаменитiших руських воiв, таким, як Ілля Муромець, i наймолодший у цiй трiйцi – Альоша Попович.
В енциклопедiях нинi про нього пишуть: богатир, один з героiв руського билинного епосу. Звiдтодi билицi i небилицi, правда i мiфи-легенди та передання поедналися-переплелися. І де реальнiсть, а де народна фантазiя – хто тепер розбере? Добриня разом з Іллею Муромцем (до речi, похований у Киевi, в Киево-Печерськiй лаврi) та Альошею Поповичем охороняли Руську землю. Коли Володимир стане великим князем Киiвським, та ще й Красним Сонечком, Добриня житиме при ньому в Киевi як другий пiсля Ілька Муромця богатир Киiвськоi Русi…
Перш за все вiн – воiн (у деяких текстах згадуеться його княже походження). З усiх богатирiв вiн найближчий до Володимира, завжди виконуе його доручення: сватае за нього наречену, збирае данину, захищае Киiв i Русь.
Ще й бореться зi змiем, страховищем Давньоi Русi, Гориничем. Боротьба зi змiiним порiддям для нього почалася рано, коли вiн, будучи «молоденьким Добринюшкою Микитинцем на доброму конi в чисте поле став наiжджати… малих змiенят потоптувати…» «Для здiйснення головного подвигу вiн подався до «Пучай-рiчки», де кубло Горинича було. (Пiд Пучай-рiчкою маеться на увазi киiвська прадавня рiчка Почайна.) Незважаючи на застереження, вiн вiдважно забреде у воду, але як тiльки вiн опинився посерединi рiчки, миттево прилетiв Змiй Горинич i почав… «Дождит дождем и сыплет огненнымы искрами» на богатиря, який опинився у водi безоружним. Але Добриня, пiрнувши раз-удруге, швидко опиняеться на березi i, ставши на прю, «сокрушает Змея». Той упав на сиру землю. Добриня хоче повiдрубувати «змеищу» глави, але змiй вимолюе пощаду. По добротi своiй Добриня милуе його, а змiючище, пролiтаючи над Киевом, викрадае улюблену племiнницю Володимира – Забаву. Князь Володимир доручае Добринi звiльнити ii. Богатир досягае «нор змеиных», себто печер, спускаеться в них, звiльняе Забаву i численнi «полони руськi». А заодно й топче «потомство змiiне», щоби на Русi бiльше змii не водилися…
І ще багато-багато iнших подвигiв здiйснюе билинний Добриня – богатир iз богатирiв, прообразом якого став дядько Володимира Добриня Никитич.
Але цi та iншi подвиги будуть згодом, як Володимир утвердиться в Киевi. І подвиги тi мiфiчного Добринi теж мiфiчнi, а реальний Добриня, добрий дядько Володимира, поведе вiйсько свого князя на Киiв i допоможе Володимиру подолати Ярополка i зайняти стiл у градi Кия.
Але про цi подвиги Добринi батько Рогнеди вже не буде знати: Добриня, захопивши Полоцьк, виконае наказ юного тодi Володимира, i варязькi воiни з трьох бокiв проштрикнуть трьома мечами полоцького князя, пiднiмуть його на мечах, i вiн миттево сконае… А Рогнеду Добриня оголосить рабинею, знущаючись з неi, гордоi i пишноi, а потiм повезе як бранку до свого племiнника Володимира у Новгород. Як найбiльший трофей. Хоча бiльшим трофеем для Володимира стане Полоцьке князiвство, що вiн його приеднае до свого, Новгородського, i потiм об’еднанi ратi – новгородську i полоцьку, поверженого тестя свого, Добриня поведе на Киiв проти Ярополка…
9
Отож близько 980 року до п’ятнадцятилiтньоi полоцькоi княжни Рогнеди, що вже тодi славилася своею вродою та багатством, посватались двое, як-то кажуть, не безрiдних: великий Киiвський князь Ярополк i його рiдний брат по батьковi – Володимир, тодi новгородський князь.
Рогнеда хутко зробила свiй вибiр:
«За Володимира не хочу, а за Ярополка – хочу!»
Надто була горда i примхливо-перебiрлива. Вiдмову виходити за Володимира пояснила так:
«Не бажаю роззути робичича».
Як уже згадувалось, Володимира, хоч i вiд князя, але народила проста ключниця-рабиня. А вiдтак, Володимир, хоч i був по батьковi княжич, але по матерi все одно залишався сином рабинi.
За тодiшнiми звичаями молода в першу нiч пiсля весiлля мала (на знак покiрностi перед мужем) роззути його перед тим, як вони ляжуть до лiжка. І цим молода пiдкреслювала свою залежнiсть вiд молодого на все подальше шлюбне життя. А цього вже горда i примхливо-свавiльна Рогнеда (а вона таки була слов’янкою, а не скандинавкою, бо тiльки у слов’ян з давнiх часiв був звичай роззувати чоловiка в першу шлюбну нiч), так от Рогнеда не могла принизитись до того, щоби вона, княжна, та роззувала якогось там… робичича!
Древлянка Малуша не зi своеi волi опинилася в Киевi i стала ключницею в княгинi Ольги.
А случилося ось як.
