скачать книгу бесплатно
Ще день, ще два плавання, i…
І судна втикаються в сушу.
– Усе! Припливли! – лунае тут i там. – Требiть путi й мостiть котки!
Про те, що каравани свiй шлях долали волоком – свiдчить i тамтешня топонiмiка, особливо в назвах рiчок: Переволока, Переволочна, Волочка, Волок, Волочок, урочища, мiста й селища так i називалися: Волочиськ, Волоковиськ, Волок, Волокобино, Переволоки, Вишнiй Волочок та iншi.
У верхiв’ях рiчки Торопи – незмiнний перепочинок, спершу йшли вниз за течiею в Захiдну Двiну, а вже потiм повертали вгору, проти течii.
І ось – Днiпро. Вiн же Славутич, Бористен, Данапрiс… Вiн тягнеться на 2285 кiлометрiв (а це дорiвнюе вiдстанi вiд Киева до Парижа!) Це лише трохи менше за територiю Францii.
Днiпро-Славутич-Данапрiс еднав торгiвельнi шляхи багатьох краiн Європи й Арабського Сходу, його верхiв’я було в пiвнiчних землях, а пониззя сусiдило з Азiею, його лiвi притоки виходили до Волги й Дону, а правi – сягали Вiсли й Неману.
Днiпровська частина шляху iз варяг у греки починалася бiля Смоленська. Там укотре лагодили такелаж, смолили човни (звiдси й назва – Смоленськ), там були переволоки мiж басейнами Волхова й Днiпра, i пливли далi мiж високими берегами до Любеча – одного з найстаровиннiших мiст Киiвськоi Русi. Це там клекотiла кривава сiча мiж братами Володимиром та Ярополком, де Володимир перемiг i, женучись за вiдступаючим Ярополком, ринувся на Киiв. На 906-му кiлометрi вiд гирла Днiпра пропливали мимо села Савром’е. Це село – однолiток Киева, назване так на честь язичницького бога Сварога – батька бога сонця Даждьбога. І пливли далi до Вишгорода, звiдки до Киева залишалося якихось двадцять верст.
«Вишгород – град Вольгин (Ольжин). Це вже пiдходи до Киева. Серцевина шляху «Із варяг у греки» i до стольного граду Русi. Коли на рiках скресала крига, звiдусiль – так здавалося – пливли судна: довгi ушкуi з пiвнiчних морiв, шнеки й буси з Чудi, струги й учани з Новгорода, важкi грецькi хелендii з пiвдня. Киiв переповнювався тодi товарами, особливо Подiл, куди в такi днi спiшили всi кияни. Там у центрi велелюдноi площi витесане з дубовоi колоди стояло химерне чудисько – водночас подоба людини й звiрини – себто Велес, бог торгiвлi. А перед ним удень i вночi на жертовнику горiв вогонь.
І хто тiльки i чого не привозили на Подiл, на площу бога торгiвлi Велеса! Новгородцi – горючий камiнь (вугiлля), соболинi, куничi, горностаевi, лисячi, ведмежi хутра. Поляни – пшеницю, ячмiнь, просо, мед та вiск; грекини – розкладали сувоi коштовних тканин, вироби iз золота й срiбла, розставляли високi корчаги з вином; херсонити – сiль та сушену рибу, приганяли табуни швидких, як вiтер, степових коней; аравiйцi – зеленi намиста з Хорезму, перли з теплих морiв, а ще усiлякi прянощi – корицю, перець, лавровий лист, ладан… Нi, легше сказати, чого немае в такi днi на Подолi, анiж перелiчити, що там виставлено на торги! І купували i мiняли: пшеницю – за сiль, хутра – за оксамит, мед – за коней, вiск – за рибу. А ще – за гривнi, куни, рези, драхми, дирхеми й нари, а вже потiм, спродавшись та в свою чергу скупившись, заморськi гостi оглядали стольний град Русi i були враженi його величчю i красою – оце град! Де ще такий узриш!
А вiд Киева i далi Низом – друга половина шляху «Із варяг у греки». І Дике поле, де степами никали кочовики – вiд них споконвiку потерпала Русь. Трете мiсто пiсля Новгорода i Киева на тiм шляху – Переяслав, опорний пункт у боротьбi з кочiвниками.
А далi Днiпро круто повертае на пiвдень. За 725 кiлометрiв вiд гирла, на Правобережжi, на горi – старовинний Канiв. Колись на його пагорбi здiймався воiн-вартовий Давньоруськоi держави. Стояв Канiв на високiй кручi, обнесений земляними валами i глибоким ровом та дубовим частоколом…
І чим нижче на пiвдень, тим швидшав плин Славутича. Ще кiлька днiв плавання, i попереду починалося царство Днiпрових порогiв – найтяжча, найнебезпечнiша перепона на великiй рiчцi.
Вiзантiйський iмператор Костянтин Багрянородний бiльш вiдомий не як монарх (хоч таким вiн був), а як хронiст-лiтописець. (До речi, це вiн приймав у своiй iмперii киiвську княгиню Ольгу.) Вiн залишив досить мальовничий опис шляху «Із варяг у греки», зокрема описав i пороги на Днiпрi:
«На його серединi здiймаються крутi й високi скелi, схожi на острови; линучи до них i стiкаючи притьмом униз, вода зчиняе там великий шум i страх».
Лоцмани там завше кричать: «Не спи!»
4
Костянтин Багрянородний[5 - Прiзвище Багрянородний походить вiд Багряноi (Порфирноi) зали iмператорського палацу, де iмператрицi зазвичай народжували нащадкiв трону. Ім’я Костянтин латиною означае постiйний, стiйкий – таким вiн i був. І як iмператор, i як людина.] – вельми колоритна постать в iсторii – i як монарх, i – що головне, – як людина. Ще одного такого не швидко знайдеш в iсторii – якщо взагалi знайдеш. Надто вiн своерiдний. Імператор-письменник. Ну де, в якiй ще монархii-iмперii чи царствi, такого знайдеш? А письменником (як i монархом-правителем) вiн був талановитим. Недарма ж в iсторичнiй довiдцi «Вiзантiя» у роздiлi «Лiтература» написано: «Вiзантiйська лiтература вiдзначалася самобутнiстю, багатством нових форм i жанрiв…» А далi – перелiк вiдомих письменникiв, а серед них, найвiдомiших лiтераторiв, називають iм’я iмператора Костянтина Багрянородного. Вiн i починае той список…
Здавалося б, яке йому, iмператору величезноi Вiзантiйськоi iмперii, дiло до порогiв на далекому Бористенi, до Словенii-Русi? А бач… До всього йому було дiло, усiм вiн цiкавився – зайнятий обтяжливою iмператорською службою. І складаеться враження, що вiн усе знав i хотiв знати. І про все, що його цiкавило, писав. І сьогоднi його свiдчення про ту епоху – вельми цiннi для iсторii. І лiтератури, певна рiч.
Серед усiх монархiв за останню тисячу лiт лише вiзантiйському володарю Костянтину Багрянородному (р. н. 905, Константинополь – пом. 959, Константинополь) вдалося щасливо поеднати службу (часом рутинну), так би мовити, роботу з обов’язку i роботу за покликом душi. Тож i не дивно, що саме вiн став першим iмператором-письменником.
З раннього дитинства i особливо в юностi, десь починаючи з 14 лiт, коли його час од часу позбавляли трону, вiн доки його не повертав, уперто займався самоосвiтою, науками i досягнув багато чого. Так iмператор став одним з найосвiченiших людей своеi епохи, був покровителем мистецтв i автором, зокрема таких творiв, як «Про управлiння iмперiею», що е багатим джерелом для вивчення iсторii Вiзантii, Русi та iнших краiн.
Зокрема, там описаний економiчний та полiтичний устрiй Русi.
Десь у 957 роцi (принаймнi не пiзнiше) його вiдвiдала руська княгиня Ольга, пращурка Володимира, яка при хрещеннi отримала християнське iм’я Олена. Імператор приймав велику княгиню Киiвську з усiм належним пошанiвком, розумiючи: добрi вiдносини з Киевом для Вiзантii дуже важливi. І не лише у военно-полiтичному аспектi. Культурний аспект був головним, адже Вiзантiя робила все, аби втягнути молоду державу на берегах Днiпра в коло свого впливу, зокрема й релiгiйного. Вже тодi вiзантiйське християнство нацiлилось на молоду, але таку перспективну державу пiд коротким i промовистим йменням – Русь.
А щодо письменницькоi дiяльностi – iмператор Костянтин цим займався в основному в тi роки, коли бував вiдсторонений вiд фактичноi влади. Його таки часто вiдсторонювали – i вiн тодi, як уже мовилося, вдавався до самоосвiти, наук, багато писав i, врештi-решт, повертав на якийсь час свою втрачену владу. Чимало його робiт мають енциклопедичний характер, вони й досi охоче використовуються, цитуються iсториками рiзних краiн. (Імператора все цiкавило – навiть човни, видовбанi iз стовбура могутнього дуба, на яких руси припливали до Константинополя iз самого Киева, долаючи пороги.) Тож iмператор писав, що подiбнi човни руси виготовляли взимку в таких мiстах, як Смоленськ, Любеч, Чернiгiв, Вишгород, де мешкали союзнi племена кривичiв, а по веснi, пiд час великоi води, пливли рiзними притоками Днiпра, а тодi по самому Днiпру аж до Чорного моря та Вiзантii. Усе описував iмператор. Завдяки цьому ми сьогоднi маемо безцiннi свiдчення. На жаль, Костянтин помер рано i не своею смертю – його отруiв рiдний синок Роман I Молодший, якому набридло (татусь-iмператор все жив та жив) чекати верховноi влади, а так хотiлося стати iмператором! Отож Роман наважився на батьковбивство…
Згадав iмператор-письменник та лiтописець i знаменитi Днiпровi пороги (оминути iх, рухаючись шляхом iз варяг у греки, було неможливо).
Порогiв на Днiпрi налiчувалось дев’ять (у минулому столiттi iх залили води Днiпрогесу): Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнизький, Будило, Лишнiй, Вiльний… (За легендою, що ii в тих краях свого часу записав Д. І. Яворницький, на порозi Вiльному живе жiнка головного чорта з чортицями, i саме вона у водi «бучу зчиняе».)
Костянтин Багрянородний згадав iх майже всi. Особливо мальовничо описав перший порiг, Кодак – наче сам його проходив:
«Посеред нього (Днiпра) стоять урвистi високi скелi, що стримлять, неначе острiвцi. Ось чому вода, що набiгае й припливае до них, спадае вниз iз гучним та страшним шумом. Через це руси не насмiлюються проходити мiж скелями, а пристають поблизу до берега й висаджують людей, але речi залишають на кораблях. Потiм (вони) голi тягнуть iх, намацуючи дно своiми ногами, щоб не наштовхнутися на якийсь камiнь. Так вони роблять однi – коло носа, другi – посерединi, третi – бiля корми, штовхаючи (ii) жердинами, i проходять цей перший порiг по згину бiля берега рiчки з надзвичайною обережнiстю. Коли вони проминуть цей порiг, то знову, забравши з берега iнших (людей), вiдпливають i проходять до iншого порога».
Кипить i клекоче, i вируе вода. Пiняться бiлi гриви хвиль. Там i тут височать чорнi скелi. Розбившись об них, шаленiе вода, бо, здаеться, що вся рiка вируе-клекоче. Гуркiт навколо такий, що й людських голосiв не чути. Половина екiпажу виходить на берег, готують котки. Доки однi перетягують човни, iншi пильно пасуть сторожкими поглядами степи – будь-якоi митi можуть наскочити печенiги… Пороги i кам’янi забари, де нуртуе вода – там легко знайти свiй кiнець. І такого шляху – шiсть тисяч крокiв.
Трудний i смертельно небезпечний шлях. Але, слава богам, один за одним залишаються позаду пороги: Кодацький, Сурський, Лоханський (вода там клекоче-кипить, як у лоханi); Будило, Лишнiй, Звонецький… І ось вiн – найбiльший i найстрашнiший – Ненаситець. Скiльки загинуло суден i люду бiля цього зажерливого Ненаситця! Це там обiрвалося й життя киiвського князя Святослава Ігоровича. Чавунна плита, що сповiщае про ту подiю, встановлена на площi села Нiкольське: «972 року бiля Днiпрох порогiв у нерiвному бою з печенiгами загинув витязь – князь Святослав Ігорович».
Тодi князевi виповнилося всього лише двадцять вiсiм рокiв.
І так всi шiсть тисяч крокiв шляху порожистим Днiпром.
Хоча, якщо вже бути точним (без поетичних порiвнянь, а за наукою), то Днiпровськi пороги – виходи гранiтiв, гнейсiв та iнших порiд Украiнського щита в руслi Днiпра мiж Днiпропетровськом i Запорiжжям, тягнуться впродовж 65 кiлометрiв! Це довжина порожистоi частини Днiпра. А ще ж були 60 менших виходiв кристалiчних порiд, якi дiстали назву «забари». Перепад води становив близько 31 м, ширина русла – вiд 380 до 960 м. З-помiж порогiв iснував природний козацький хiд, по якому з великою небезпекою могли пропливати невеликi судна. Лише зi спорудженням Днiпрогесу судноплавний шлюз у його греблi забезпечив проходження через порожисту частину Днiпра значних за розмiрами суден.
Пiсля порогiв вже вiльнiше можна було пливти Днiпром – до острова Хортицi, козацького гнiзда на Днiпрi – то найбiльший острiв на всьому Славутичу.
Вiд Хортицi до гирла Днiпра – 270 кiлометрiв. Рiка глибшае, розступаються береги, водна широчiнь чи не до самого обрiю. Ось i Нiкополь, мiсто перемоги, де колись знаходилась Микитинська Сiч, i де року 1648 Богдан Хмельницький був обраний гетьманом Украiни.
Ось уже й гирло рiчки Чортомлик, де колись стояла Стара Сiч i де запорожцi на чолi з кошовим Іваном Сiрком писали знаменитого листа турецькому султану Магомету IV, який вимагав покоритися йому – «непереможному лицаревi».
А потiм – острiв Березань – один з пiвденних форпостiв Киiвськоi Русi. Тут востанне перевiряються рангоути, пiдтягуеться такелаж, наладнуються вiтрила… За Березанню – вiдкрите море, що дихае солоним вiтром. Лодiйна флотилiя йде каботажем уздовж захiдних берегiв Руського моря. Попереду за далями, за туманами, за морськими штормами, – Вiзантiя. І, як писав iмператор Костянтин Багрянородний, закiнчуеться iхнiй мученицький, небезпечний, важкопрохiдний i тяжкий шлях».
Ось такий вiн, водний шлях (морський i рiчковий) з Балтiйського моря (варяги) через Схiдну Європу у Вiзантiю (греки). Один з водних шляхiв експансii варягiв (iз району проживання – узбережжя Балтiйського моря) на пiвдень.
Зi Скандинавii вивозили залiзо-сирець, амбру, моржову кiстку, вироби з китовоi шкiри (корабельнi канати та iнше), зброю, художнi вироби, а також речi, награбованi вiкiнгами в Захiднiй Європi (французькi вина, ювелiрнi вироби та коштовностi, шовковi та оксамитовi тканини, срiбне начиння), з Вiзантii – вина, прянощi, ювелiрнi та склянi вироби, коштовнi тканини, iкони, книги тощо; з Прибалтики – бурштин, з Пiвнiчноi Русi (Новгорода) – «м’яке золото» (хутра соболiв, куниць, видр, бобрiв та iн..), ллянi тканини, лiс, мед, вiск, карбоване i керамiчне начиння, зброю, шкiру, смолу; з Пiвденноi Русi (Киева) – хлiб, рiзнi ремiсницькi та художнi вироби, срiбло в монетах тощо.
Найбiльше значення шлях мав у X – першiй третинi XI ст., себто в часи князювання Святослава Ігоровича i Володимира Святославича.
Спочатку цей шлях здебiльшого використовували варяги для грабiжницьких набiгiв на бiльш розвинутi мiста i краiни Європи, а також у Вiзантiю, а згодом вiн став важливим торговим маршрутом мiж Скандинавiею, Руссю, Пiвнiчною Європою, багатою Вiзантiею та Сходом.
Скандинави для торгового плавання використовували судна типу невеликих кноррiв, а згодом – шнекери (новгородцi називали iх шнеками). Такi кораблi могли пiднiматися по рiках до Новгорода, де частина товарiв продавалась, частина купувалась, а всi вантажi перевантажувалися на дрiбнiшi судна, придатнi для плавання по невеликих руських рiках i рiчках.
Русичi пристосували для плавання по рiчках i морях так званi лодii. Існували й iншi кораблi – насади, скедини, буси i шитики. Здебiльшого, це однодеревки на 30–40 чоловiк, вони дiставалися Днiпром до Киева, де iх переобладнували, завантажували i вiдправляли далi вниз по рiчцi. Пройшовши пороги, на Хортицi чи Березанi, лодii оснащувалися вiтрилами для плавання Чорним морем. Кермували кораблем (часто вони називалися просто «наус», себто корабель) пiд керiвництвом людей особливоi професii: по-варязькому iх називали штурманами, по-слов’янському – кормчими, корщиками, а по-грецькому – кiбернетами.
Полоцьке князiвство, яке було на водному шляху iз варяг у греки, жило з цього i мало значнi прибутки, адже брало данину з кожного судна, що пропливало Захiдною Двiною, прямуючи до верхiв’я Днiпра, щоб потiм повернути на пiвдень.
Дещо мало i Новгородське князiвство, особливо на вiдрiзку шляху – Балтiйське море – Смоленськ та Новгород, i навiть постiйно намагалося перехопити прибуток ще й Полоцького князiвства, що було для Новгорода значним суперником. Але господарями обидва князiвства були лише вiд Балтiйського моря i до Киева – далi були володiння великого Киiвського князя. І Рогволод, i Володимир багнули зiбрати до своiх рук увесь шлях «Із варяг у греки».
Землi полочан простилалися по обох берегах Захiдноi Двiни далеко вiд Полоцька, аж до самого Балтiйського моря, i межували на пiвденному сходi зi смоленськими кривичами, на пiвночi i сходi – з iзборськими кривичами та iльменськими словенами, на заходi – з балтами, на пiвднi – з дреговичами.
У «Повiстi врем’яних лiт» стверджуеться, що кривичi походять вiд полочан. Їхнiми значними центрами були Полоцьк, Вiтебськ, Лукомль, Ізяслав, Усвяти, Копись, Мiнськ, Орша, Друцьк, Логойськ.
Останнiм племiнним князем кривичiв, як вважаеться, був Рогволод, якого разом iз синами убив новгородський князь Володимир Святославич. Сталося це року 980-го, 1036 роки тому. І головною причиною його наглоi загибелi негадано стала вона, Рогнеда, едина i люба його донька.
Це наче про доню князя Рогволода через тисячу з гаком рокiв складуть щиру, сердечну пiсню (М. Свидюк та О. Кононенко – «Доня моя, донечка»).
Вона теж для Рогволода була «дiвчинка-перлинка, золота краплинка i весела росинка» та «лiто сонячне» – так батько-князь любив свою маленьку княгиню:
Мое сонце, мое небо, моя донечка,
Моя радiсть, моя втiха, моя доленька.
Зустрiчають тата крильця-рученята,
Зорi-оченята, оченята-зорi,
І немае на землi нi бiди, нi горя…
Але князевi Рогволоду тисячу з гаком лiт тому бiду i горе принесла саме його люба донечка.
Сьогоднi Полоцьк – мiсто обласного пiдпорядкування Вiтебськоi областi Бiлорусi на Захiднiй Двiнi.
Ми говоритимемо про Полоцьк – центр племiнного об’еднання, що вперше згадуеться в лiтописi пiд 862 роком. У тi роки й пiзнiшi полоцькi князi вели затяту боротьбу з киiвськими князями – доки й не зазнали нищiвноi поразки за Володимира Святославича. Новгородець налетiв коршаком i вихопив знеславлену княжну з батькового гнiзда…
І коли сьогоднi часом лунае пiсня «Доня моя, донечка», то здаеться менi, що це пiсня про нього, про князя Рогволода та його доню Рогнеду.
Мое щастя, мое серце, моя донечка,
Моя лада, моя леля, моя доленька…
Тяжкою виявилась доля полоцького князя…
5
Полоцький князь Рогволод…
Хто вiн, якого роду-народу?
І звiдки в нього iм’я (вельми, до речi, рiдкiснеi мовби «не тутешне»)? Скандинавське чи, може, сло- в’янське?
Існують двi версii щодо того, звiдки вiн i якоi етнiчноi приналежностi – свiй чи варяг, яких у тi часи було чимало на Русi, особливо в дружинах киiвських князiв. Перша – Рогволод (зустрiчаеться й форма Рогволд) «iз замор’я», скандинав, друга – свiй. Себто слов’янин. Може, й кривич.
Однi дослiдники переконанi: Рогволод належав до знатного скандинавського роду. Мати його теж, очевидно, належала до знатi (себто рiд давнiй i знатний), iнакше Рогнеда не могла б звинуватити Володимира в «низькому походженнi». Та ще й поводитись гоноровито i зверхньо, величаючи його «робичичем».
За однiею з гiпотез, батько Рогнеди, князь Рогволод, був запрошений в Полоцьк на княжiння, згiдно з iншою – син полоцькоi княгинi Предслави, який пiсля смертi матерi прийняв князювання, повернувшись у вотчину «iз замор’я», де якийсь час перебував.
А може (гадають iншi дослiдники), Рогволод прибув у слов’янськi землi разом з Рюриком i отримав в управлiння мiстечко, що стояло на важливому торговому шляху з Прибалтики до Чорного моря. Сирiч – «Із варяг у греки». Сам вiн не мiг бути засновником Полоцька, оскiльки тодi мiсто було б назване на його честь, а не за назвою рiчки Полота. До початку 80-х рокiв Рогволод був, очевидно, вiдомим i багатим князем, тому киiвський князь Ярополк та новгородський Володимир i забагли з ним породичатися. А багатства йому приносив контроль над шляхом «Із варяг у греки».
Тож полоцького князя називали ще Хапуном. Є така в слов’янськiй мiфологii iстота – невiдома й невидима – викрадач людей. Оскiльки вона не мiчена, тож боятися Хапуна мають усi. Рогволод же – тому його так i прозвали – теж хапав. Тiльки не людей, а добро з торгових суден, якi пропливали Двiною повз Полоцька, прямуючи на Низ – тож його князiвство було не бiдним, а дочка Рогволода – Рогнеда – княжна зi щедрим приданим.
Отож, стверджують iншi дослiдники, Рогволод належав до знатного роду варязьких князiв, якi осiли в слов’янських краях або заснували своi князiвства в тих мiсцях, де проходили важливi торговi шляхи. Батька Рогнеди навiть порiвнюють з князем Туром, який нiбито заснував Туров. На iхню думку, iмена Рогволод та Рогнеда – вочевидь скандинавського походження, а тому, мовляв, полоцький князь належав до династii норвезьких Інглiнгiв.
У джерелах немае даних про те, як Рогволод став правителем Полоцького князiвства.
Іншi ж не менш авторитетнi iсторики запевняють: в останнiй третинi X столiття Рогволод був одним iз найвпливовiших князiв Давньоi Русi (себто був таки слов’янином, швидше всього, кривичем), про якого лiтописи повiдомляють, що вiн «держащю и владеющю и княжащю Полотьскою землею».
Сучаснi ж дослiдники встановили: iм’я «Рогволод» – суто слов’янське, двоскладове, на зразок слов’янського iменi «Володимир». І означае воно «володар рогу». Тобто мису. Давнiй Полоцьк справдi виник на крутому вигинi (заворотi, колiнi) рiчки Полоти, неподалiк вiд мiсця впадiння ii в Захiдну Двiну. Прадавне городище за формою своею нагадуе рiг: заворот широкою дугою крутими схилами прикривав його з трьох бокiв. Ось на цьому мисi-розi i народилася дочка князя «имяше свою волость в Полотьске» – Рогнеда.
Полоцька земля, якою як спадком володiв Рогволод, знаходилась посерединi мiж Киiвським та Новгородським князiвством – володiннями Ярополка i Володимира. Нею, як уже мовилося, проходила торгова артерiя, життево необхiдна як для пiвнiчно-захiдних, так i для пiвденних областей Древньоi Русi. І Рогволод був господарем, повелителем i владарем тiеi золотоi середини, i справдi почувався князем. Навiть великим. І мiг на iнших ще й покрикувати, погрожуючи, на випадок чого, перекрити iм шлях iз варяг у греки. А вiдтак був не лише впливовим, а й багатим.
6
«В iсторii кожного народу е чимало великих iмен. І серед них чимало жiночих. Часом саме з жiнки i починаеться iсторiя нацii. Колись у мiстечку Полоцьку княжив князь Рогволод, вiн був вiдважним i дужим правителем. У Рогволода було два сини i дочка. Дочку звали Рогнедою (що в перекладi зi скандинавськоi це iм’я означае: «та, що оберiгаеться богами»). Вона була дуже гарною. Легенда стверджуе, що полоцька князiвна славилась своею вродою. Та все ж не стiльки краса Рогнеди, скiльки полiтичнi вигоди союзу з нею вабили в Полоцьк сватiв iз Киева та Новгорода» (з Інтернет-видання).
Рогнеда Рогволодiвна (давньоруське Рогьнеда або Рогньдь), також Горислава, в хрещеннi Анастасiя (близько 960 – близько 1000) – княгиня полоцька, дочка князя Рогволода, одна з дружин великого князя Киiвського Володимира Святославича, мати князя полоцького Ізяслава Володимировича – родоначальника династii Ізяславичiв Полоцьких, великого князя Киiвського Ярослава Володимировича i першого князя волинського Всеволода Володимировича – згiдно з «Повiстю врем’яних лiт».
Жила в Полоцьку разом з батьком – князем Рогволодом i не названими в лiтописi по iменах матiр’ю i братами. Що ж до iхнього батька i чоловiка, князя Рогволода, то сказано, що вiн «прийшов з-за моря i тримав владу свою в Полоцьку». А – з-за моря, виходить iз Скандинавii? Ім’я Рогнеди теж деякi дослiдники вважають скандинавським, i буцiмто означае воно «нiжна владою, народжена для влади».
Нинi Рогнiда – цiлком украiнське, тiльки й того, що запозичене зi староскандинавськоi. Зменшувальнi форми: Рона, Ронка, Ронечка, Ронюся (це за словником-довiдником «Власнi iмена людей», Киiв, 1996).
З цього приводу – принагiдна оповiдка з життя.
Так от. Я вже не пригадую, який це був рiк (я тодi ходив, здаеться, у п’ятий клас звичайноi сiльськоi школи), i я вперше почув до того незнайоме менi слiвце «кредо». Ще гаразд не знаючи значення, раз по раз вживав його – до мiсця чи не до мiсця, аби лишень показати, що я знаю навiть таке, чого в нашому класi навiть вiдмiнники не знають.
А треба сказати, що саме тодi в нашому класi з’явилася новенька дiвчина з незвичайним для наших полтавських краiв iм’ям Рогнеда. Що воно означало – того, звiсно ж, нiхто з нас, школярiв, не вiдав. (Батька тiеi дiвчини перевели в наш колгосп агрономом, так та дiвчина Рогнеда – чи Роня – й з’явилася в нашому селi i, зокрема, в моему п’ятому «а» класi.)
Незнане iм’я мене не злякало, ба, я навiть закохався у новеньку (я вже тодi постiйно закохувався – про це в моiй повiстi «Вiталька + Галя, або Повiсть про перше кохання»).
Оскiльки я вже тодi писав щось таке, що називав його вiршами i навiть оте «щось» подавав у стiнну газету нашого класу, тож, маючи деякий, так би мовити, досвiд у галузi вiршування, я склав експромт про новеньку та про те, що вона менi сподобалась (щоби дiзналась, яку я iй честь виявив!). А складаючи експромт, смiливо влiпив туди слiвце «кредо», що саме тодi його вперше почув). Бо воно ловко римувалося з iм’ям полочанки. Ось той «шедевр»:
Ти – мое кредо,
Дорога Рогнедо.
Хоча й без кредо,
Ти менi все одно дорога,
Рогнедо!
Не генiально, звiсно, але менi, як авторовi, подобалось.
Зiзнаюсь, менi тодi все подобалось, що виходило з-пiд мого невгамовного пера, а це доказ, що я тодi був поетом, який згодом невiдь-чому перелаштувався на прозаiка. Був певний: нашiй новенькiй дiвчинцi з незбагненним iм’ям Рогнеда мiй шедевр не просто сподобаеться – вiн ii пiдкорить!
Може б, воно так i склалося, але все зiпсували моi однокласники. Вони повсюдно почали кепкувати з отого мого «кредо – Рогнедо» – мабуть, iз заздрощiв.
Отож я ще якось терпiв. А ось Рогнеда… Коли ii почали називати слiвцем «кредо», до речi, iй теж незнайомим («А де це наше кредо, чому воно сьогоднi до школи не прийшло?»). Рогнеда кинулась на мене (о, яка невдячна доля поета!) з кулаками. Ще й вигукувала мало не зi сльозами на очах:
– Та я тобi… я тобi всю пику роздеру! (пхе, вона, виявляеться, зовсiм не поетична…) – Кредо! – розiйшлась не на жарт. – Сам ти… кредо!
Звiсно ж пiсля цього у нас нiчого не вийшло. Але я звiдтодi на все життя запам’ятав це рiдкiсне i – нiде правди дiти, – гарне iм’я. Але коли згадую його, то мовби чую далекий-далекий дитячо-дiвочий вереск:
– Сам ти… кредо!
7
Рогволод, коли бував у настроi (а вiн завжди бував лагiдний до дочки), казав, позиркуючи на неi:
– Дщер моя – не для першого стрiчного, який притьмом вирiшив: а дай-но я посватаюсь до дочки Рогволода… Е, нi. Вона достойна лише великого Киiвського князя, володаря Русi. А як не трапиться в Киевi пiдходящого, вiддам ii у замор’я. Або за ромея знатного чи хоча б за варяга, бо серед нашого люду – кривичiв, рiвного iй немае…
– А мурома…
– Ой, про що ви! За мурому я вiддам хiба що свою служницю…
Рогнеда таки була зваблива. Хоча… Хто його знае, хто достеменно скаже, чи була вона красунею писаною? Про яку кажуть: така, що нi словами передати, нi пером описати. Але Рогнедi – от уже вдалася така! – i цього було замало. Знала, що гарна, що зводить парубоцтво з розуму, але хотiла стати ще гарнiшою i чарiвнiшою. Тож переймалася собою та своею вродою-красою. Все iнше ii в тi лiта мало цiкавило. Щоби стати ще звабливiшою, потай пила якесь зiлля, настояне на якiйсь, «непорочнiй» водi, намагалась не зiпсувати личка свого, чорнобрового й бiленького, пiд спекотним сонцем та суховiйними вiтрами; слухалася порад рiзних «ведунок», чаклунок (деякi прибивались до княжни аж iз Новгорода), обiцяючи зробити княжну «чарiвниченькою», за якою сохнутимуть всi чоловiки на свiтi бiлому. І навiть купали ii в якомусь незвичайному молоцi – вiд корiв, у яких на лобi була зiрочка.
А ще Рогнеда, як i ii подруги, здiйснювала обряд очищення водою. В нiч на Івана Купала Рогнеда тричi зачерпувала води i варила в нiй зiлля тирлич, що буцiмто давало красу. Тодi купалася в дiжцi з тiею водою, у якiй були настоянi ще й любисток, рута-м’ята, й барвiнок (щоби довго жити), чорнобривцi (щоби завжди була чорнобровою, i брови не злиняли нiколи), калину (щоби бути завжди красною, себто гарною)…
