скачать книгу бесплатно
Із роду Рогволодовичiв.
Ім’я при народженнi: Рогнеда. У замiжжi отримала iм’я Горислава.
Перед кончиною постриглася в черницi пiд iм’ям Анастасii.
Батько: Рогволод, князь Полоцький.
Мати: iм’я невiдоме.
Чоловiк: Володимир Святославич.
Дiти: Ізяслав, Ярослав, Всеволод, Мстислав, дочки Предслава, Премислава.
І от дивно: маючи, як уже мовилося, сiм жiнок, не беручи до уваги 800 наложниць, кохав по-справжньому (аж самому навiть дивно було) – лише одну (так воно, очевидно, й мае бути) Рогнеду. Ту, яку силомiць збезчестив, поглумився з неi привселюдно, а тодi – покохав на все життя. Навiть i тодi ii продовжував кохати, коли вона ледь не заколола його сонного. Дивом тодi вiн врятувався.
Отож князь у поривi нiжностi (а таке з Володимиром хоч iнодi, а траплялося) називав ii любкою-голубкою. Правда, дикою.
– І коли вже тебе я приручу, дика моя голубко? – наче аж бiдкався.
Їй це подобалось.
– Як приручиш, – загадково казала, – буду твоею…
– А ось i приручу. І не таких норовливих лошиць укоськував.
– Але я… Я не лошиця.
Лукаво кидаючи на нього погляди, вона таки жадала, аби вiн ii вкоськав. Та й до того власне йшлося. Бо допоки ж iй чинити спротив? Вороття вже немае.
Тож хай приручае ii швидше, вона сама потай хоче приручитися в його Киевi, на Русi його. А може, вже вiдчувала до нього, супостата й насильника, прихильнiсть – це ж треба! Як швидко вiн ii впокорив… Рогнеда боялась i страшилась того нового, досi невiдомого iй почуття, що в неi почало народжуватися – разом iз його дитям, що вже носила пiд серцем.
Отож боялася свого кохання, але й прагнула швидше його утвердити. Хай полонить ii всю. Зрештою, треба вже приставати до якогось берега. І ставати княгинею киiвською, бо тii Рогнеди, що була колись княгинею полоцькою, вже давно немае – вона лишилась десь там, далеко. В минулому. За туманами, за димами палаючого Полоцька.
Чи, може, правi тi, котрi заявляють: що не кажiть, а кохання таки е у свiтi бiлому! Як ото у Володимира з Рогнедою – про це й наше сказання.
Сказання перше.
Сватались до Рогнеди два брати, два князi, два Святославичi
Як воно було iз тим сватанням? Зазвичай отак.
Сват: «Ми люди нiмецькii, iдемо з землi турецькоi. Якось дома у нашiй землi випала пороша. Я й кажу сусiдовi: «Що нам дивитися на непогоду? Ходiмо лишень шукати звiриного слiду».
От i пiшли.
Ходили-ходили, нiчого не виходили. Аж гульк – назустрiч нам iде князь, пiднiма угору плечi й говорить нам такii речi:
«Гей ви, мисливцi, ловцi-молодцi! Будьте ласкавi, пiдможiть. Трапилась менi куниця – красна дiвиця; не iм, не п’ю i не сплю та все думаю, як би ii дiстати. Поможiть менi ii пiймати! Тодi чого душа забагне – просiте, усе дам: хоч десять городiв чи тридев’ять кладiв, чого схочете».
Ну, нам того й треба. Пiшли ми слiдами, городами, по усiх усюдах, i у Нiмеччину, i у Туреччину – всi царства-государства пройшли, а куницi не знайшли.
Тодi й кажемо князю: «Що за диво та звiрина? Хiба де кращоi нема? Ходiмо другоi шукати». Та де тобi! Наш князь i слухати не хоче: «Де вже, – каже, – я не бував, в яких тiльки царствах-государствах чого тiльки не видав, а такоi куницi, сирiч красноi дiвицi, не знайшов».
Пiшли ми уп’ять по слiду i саме у се село зайшли; як його прозивають – не знаемо. Тут вп’ять випала пороша. Ми, ловцi-молодцi, знов уранцi встали i таки на слiд напали.
Певно, що звiрина наша пiшла у двiр ваш, а з двору – в хату та й сiла у кiмнату; тут i мусимо пiймати; тут застрягла наша куниця, а у вашiй хатi – красна дiвиця.
Оце ж нашому слову кiнець, а ви дайте дiлу вiнець. Оддайте нашому князю куницю, себто вашу красну дiвицю. Кажiть же дiлом, чи оддасте, чи нехай ще пiдросте?»
1. Олена, королева русiв
Це, здаеться, нiмецький король Оттон I, який претендував на iмператорство, так ii врочисто нарiк: «Олена, королева русiв».
Тодi як вона року 959-го вiдправила до Оттона посольство, захiднi джерела й розписали ii як королеву русiв. Мовляв, Оттону виднiше, хто вона.
Узагалi-то, вона Ольга (Олена – це пiсля хрещення). І не королева, а княгиня. Але хай буде й так. Важливо iнше: у яких русiв вона була королевою?
І взагалi, що це за народ такий – руси? Був чи й нинi сущий? І вiд чого походить оте його ймення – руси? Чи, як i нинi пишуть: тайна iменi «Русь».
Хоча, як писало одне видання, слово «Русь», незважаючи на свою древнiсть, зрозумiлу будь-якiй людинi, яка розмовляе украiнською чи росiйською мовою, викликае стiйку асоцiацiю з далеким минулим – Киiвською Руссю, першими князями, становленням слов’янськоi державностi та культури. І все ж упродовж столiть iсторики й фiлологи не припиняють суперечку, звiдки ж пiшла «Русь» i що означало це слово до того, як стало назвою величезноi територii i народу, що на нiй живе…
Це слово – основа для багатьох складних топонiмiв, з яких найвiдомiшим е «Киiвська Русь» – колиска схiднослов’янськоi цивiлiзацii. А пiсля татаро-монгольського нашестя, коли Киiвська Русь виявилася роздрiбненою на окремi князiвства, чимало схiднослов’янських земель зберегли в своiй назвi слово «Русь». Так з’явились Московська, Суздальська, Володимирська i Литовська Русь… Гiпотез про походження цього термiна, назви цiеi iснуе чимало. Вони рiзнi, а спiльнi в одному: «Русь» – це етнiчне iм’я, найменування народу. Рiзнi гiпотези, а все ж – вiд чого ж таки походить термiн-iм’я «Русь»? Якщо глянути на карту, на територiю, що у XII ст. займала ота «Русь», то це землi мiж рiками Десною на пiвночi, Сеймом i Сулою на сходi, Россю i Тясмином на пiвднi, Горинню на заходi. Це i е мiсце проживання давнiх русiв. Але звiдки ж усе-таки воно походить, це загадкове «Русь»?
Гiпотез, як уже мовилося, безлiч. Слову цьому приписували i давньослов’янське, i готське, i шведське, i навiть iранське походження. (Цiкаво, що арабськi та перськi автори завжди вживали форму «рус» а греки та вiзантiйцi – «рос».)
Довгий час найпопулярнiшою версiею щодо походження слова «Русь» вважалася версiя така: назва «Русь» походить вiд iменi правого притоку Днiпра – рiчки Рось. А згодом i ii вiдхилили. Мовляв, рiчка Рось – це рiчка Рось, а слово «Русь» – це щось iнше, не пов’язане з назвою рiчки.
А потiм з’явилася версiя, що слово «Русь» i «руський» походять вiд слова «русий» – «свiтловолосий». У лексикографа Даля навiть приказка цитуеться: «Руський народ – русий народ».
Ось так. Можна наводити ще i ще гiпотези i версii щодо походження слова «Русь». І всi вони будуть здаватися правдоподiбними – принаймнi на перший погляд, – хоч таемниця походження цього слова так i буде залишатися таемницею. Може, так i краще, все ж таки цiкавiше, коли е тайна-потайна.
А щодо походження термiна «Русь» – звернiмось до цiеi загадки ще раз. (Може, колись буде винайдена машина часу, i вченим удасться опитати очевидцiв тих часiв, коли нашi далекi предки вперше назвали свою землю Руссю?)
Але це, мабуть, буде колись, а нинi… Як дiзнатися, у яких русiв Ольга (Олена у хрещеннi) колись була королевою? Чи то пак княгинею? Хоч вiдповiдь i так проситься: у того народу, що в давнi часи, створивши Киiвську Русь, населяв ii землi i звався русами, русичами, нашими далекими предками. А що конкретно означае слово «Русь», яке його походження – погадаемо, додавши й своiх версiй, гiпотез, тлумачень загадкового слова «Русь», котре для нас залишаеться незбагненним i в той же час таким рiдним…
2
Слово – не лише «мовна одиниця (як за словником), тобто звукове вираження поняття про предмет або явище об’ективного свiту». Слово – це щось бiльше, це – незбагненна таiна. Яка нiколи не буде розгадана, а тому й хвилюватиме вiчно. Як у поета:
«Мене ще й досi владно кличе моiх степiв свята трава, така i рiдна, i пахуча, немов коханоi слова».
У прадавнину в нашому слов’янському свiтi, у Слов’янщинi нашiй, мова звалася Словом.
Слов’янами ж прийнято називати велику групу спорiднених мовою та культурою народiв, що живуть у Схiднiй i Центральнiй Європi й утворюють три гiлки: схiднослов’янську (росiяни, украiнцi, бiлоруси), захiднослов’янську (поляки, чехи, словаки, лужичани), пiвденнослов’янську (серби, болгари, хорвати, словенцi, македонцi).
Власне, мова i породила новий народ (народи) слов’ян.
Вона – мова, звана тодi Словом, – була i матiр’ю, i колискою слов’ян. Саме iхня мова породила слов’янську нацiю, мова об’еднала до того розрiзненi народи i створила на европейських просторах ii – Слов’янщину.
Досi для науки достеменно невiдомо (хоч гiпотез не бракуе): де раптом у Європi взялися слов’яни?
Пишуть ще й сьогоднi – i в наукових виданнях, i в популярних на кшталт «Загадки iсторii»:
«Грецькi й латинськi автори, що не мали уявлення нi про яких слов’ян у давнину, знають про них вiд початку VI столiття. Згадуванi ними «склавiни» чи «склавени» – перероблена на грецький штиб самоназва «словени», вiдома за пiзнiшими пам’ятками слов’янськоi писемностi».
Іще:
«Слов’яни з’являються раптово i повсюди, вiдразу роблячи своею половину Європи. Історики багато сперечалися щодо походження слов’ян. Насправдi схоже на те, питання позбавлене змiсту. Слов’яни – це не народ, який розселився i вiд якого пiшли серби, хорвати, болгари тощо. Подiбно до iнших варварських племен слов’яни виникли з того сплаву, що грецькi й латинськi автори визначали, як скiфське, сарматське, германське населення великих територiй на схiд вiд Ельби».
У полiтичних вiдносинах слов’яни залишаються конгломератом вiдособлених племен. «Вони не керуються однiею людиною, але здавна живуть у народоправствi», «не мають над собою глави i ненавидять одне одного», – так характеризують iхню соцiальну органiзацiю вiзантiйськi автори в VI i VII столiттях. Своею самоназвою слов’яни заявляють про себе як про «культурне», а не про «полiтичне» явище. «Словени» – вiд слова «слово», маеться на увазi: можуть порозумiтися зрозумiлою одне одному мовою…»
Порозумiтися зрозумiлою одне одному мовою.
Іншими словами, вони були спорiдненi мовою.
Оскiльки ж вони розумiли одне одного, i в них була одна мова, вони й стали одним народом. Завдяки мовi. Бо якщо ти розумiеш слово мое, а я – твое, то ми вже…
Правильно, слов’яни.
Так вiд однiеi мови – СЛОВА, – виникла одна нацiя. І всi стали людьми одного Слова.
І все б добре було, але… Багато хто з нас, нащадкiв слов’ян, сьогоднi починае забувати рiдне Слово, мову свою, що колись об’еднала наших пращурiв. І це нас починае роз’еднувати.
Бо сказано ж у Новому Завiтi (перше послання до коринтян):
«…Бо якщо й сурма дасть непевний звук, то хто готуватиметься до бою?»
Так i ви: якщо язиком не вимовите зрозумiлого слова, то як дiзнаетесь, про що йдеться? Ви будете говорити на вiтер.
…Отже, «якщо не розумiю значення слiв, то буду чужинцем для того, хто говорить; а тi, хто промовляе – чужинцем для мене».
Перестаньмо ж бути чужинцями серед своiх!
Пора вже знову «слов’янiзуватися». Спiваеться ж у пiснi:
«Оскресни, Бояне, пресвiтлий спiваче! Та де ж ти так довго ночуеш? Давно вже по тобi слов’янщина плаче».
А мова – всьому голова.
А втративши мову свою, доводиться жити безголовими.
Лише в VIII–IX ст. почалося масове розселення людей одного Слова, слов’ян на землях балтiв. Великими групами селилися вони на Правобережжi Днiпра i Березiни, в басейнi Сожу, контактували з мiсцевими племенами, якi проживали в тих краях.
Попереду йшли озброенi дружини, слiдом за ними рухалося землеробське населення, яке й асимiлювало мiсцевих аборигенiв.
Територiю Бiлорусi населяли трое схiднослов’янських племен – кривичi, дреговичi i радимичi.
Пiвнiчнi кривичi стояли бiля джерел Новгородськоi Русi. Захiднi кривичi створили Полоцьк, пiвденнi – Смоленськ, себто мiста, що стали частиною Давньоруськоi держави ще за спадкоемця Рюрика, князя Олега. (Латишi i дотепер руських називають кривичами, Росiю – Кревiею, а Бiлорусiю – Балткревiею.) У всiх регiонах кривичi тiсно спiвпрацювали з варягами. За свiдченням iмператора Костянтина Багрянородного, кривичi лаштували такi човни, на яких руси ходили в Царгород. Пiсля утворення Киiвськоi Русi кривичi разом з в’ятичами брали дiеву участь у колонiзацii схiдних земель – сучаснi Тверська, Володимирська, Костромська, Рязанська, Ярославська i Нижегородська областi, пiвнiч Московськоi, а також Вологодщини, де або асимiлювали, або вiдтiснили фiнськi племена.
Що ж до кривичiв, то iх iще називають полочанами. Це вони разом з дреговичами, радимичами i деякими балтiйськими племенами склали основу бiлоруського етносу.
Де рухалися кривичi, колонiзуючи краi, там на немiряних просторах з’являлися характернi для них довгi кургани та землянi вали. Це були люди високого зросту, з трохи вузькуватим лицем i рiзко окресленим пiдборiддям – тип, характерний для пiвнiчноi нордичноi раси в цiлому.
Полочани – частина кривичiв (прозивалися так вiд рiчки Полота, точнiше, вiд однiеi з дiалектних форм ii назви – Полоча) в ІX столiттi заселяли територiю сучасноi Вiтебськоi областi та пiвнiч Мiнськоi областi в Бiлорусi. На iхнiй територii i сформувалося Полоцьке князiвство – iз центром у мiстi Полоцьку. За Середньовiччя по Захiднiй Двiнi та Днiпру проходили шляхи, якi поеднували Європу з Вiзантiею та iншими районами Схiдного Середземномор’я.
3
Смуга землi, призначена для iзди та ходiння, зветься шляхом. Себто дорогою. А ще – мiсце, простiр, яким вiдбуваеться пересування, сполучення… Вони рiзнi – шляхи, кажуть: битий шлях, великий шлях, верстовий, степовий, уторований… Близький чи далекий. Або обхiдний.
А ще ж бувае слизький (у переносному значеннi), кривавий, тернистий…
Чумацький (Молочний) Шлях – прослався над нами у космосi.
В iсторii був (i нинi залишився) один з найприкметнiших шляхiв, так званий iз варяг у греки.
Або – Варязький шлях.
За своею протяжнiстю, кiлькiстю земель, що до нього прилягали, та несхожими географiчними зонами, цей водний шлях iз варяг у греки не мав собi рiвних у тодiшньому свiтi.
Історики пiдрахували: шлях той вiдкритий за чотириста рокiв до подорожi венецiанця Марко Поло, за шiстсот рокiв до «ходiння за три моря» тверського купця Афанасiя Нiкiтiна, за сiмсот рокiв до навколосвiтнього плавання португальця Фернандо Магеллана…
Кожен з нас, колишнiх школярiв, ще зi шкiльноi лави пам’ятае, що Васко да Гама, португальський мореплавець, вiдкрив i проторував морський шлях в Індiю через Атлантичний океан; що Фернандо Магеллан, теж португалець i мореплавець, також торував шлях до Індii, багато що на ньому повiдкривавши i, врештi-решт, подвигом свого життя зблизив розрiзнене людство. І цi iмена для iсторii з власноi назви перетворилися на узагальнення, ставши символами (справдi, хто нинi не пам’ятае цих iмен?) А ось якi норманськi (варязькi) та давньоруськi «васко да гами та магеллани» вперше проклали шлях iз варяг у греки, на вiки вторувавши його, – ми вже нiколи не дiзнаемось – це залишиться загадкою iсторii.
А напевне ж, були вони, магеллани слов’янськi, на Русi та в Скандинавii, i проклали цей складний шлях на тисячi верстов iз пiвночi на пiвдень, вiд Балтiйського моря рiками та озерами, i, що найдивовижнiше, – суходолом (судна – морськi й рiчковi – перетягували на дерев’яних котках до наступноi води!) Шлях проклали до Киева стольного i далi до Чорного моря й далекоi Вiзантii…
Іншого такого шляху, як шлях iз варяг у греки, iсторiя не знае. Тож були у нас, русiв, своi магеллани – честь iм i хвала!
Мореплавцi вiд Бога, капiтани i лоцмани, вони вмiли кермувати судном так, як нiхто не вмiв – ходити морями та океанами, як згаданi португальцi, а й навiть по сухому, що не вдавалося бiльше нiкому.
Це в пам’ятку тим, хто ще й досi вважае, що нашi прапрапращури мало не до недавнього часу жили в дрiмучих хащах, в обнiмку з ведмедями…
Але вже тодi, коли у хащах-лiсах дрiмучих бродили клишоногi (може, де й бродили, в обнiмку з волхвами) – керманичi, давньоруськi магеллани, прокладали маршрути через краiни i континенти, з далекоi пiвночi на далекий пiвдень i безпомильно водили своi каравани суден. На тисячi-тисячi верст – рiками-озерами, повз болота, знову рiками-озерами, а тодi – чудо iз чудес руського мореплавства! – суходолами, себто волоками, але все одно уперто йшли шляхами незвiданими, не прокладеними нiким досi, далi й далi, аж…
Аж до космосу вже наших днiв.
Шлях еднав пiвнiч iз пiвднем, Європу з Азiею, i ним пропливло багато люду: i скандинавiв, званих на Русi варягами, i предкiв русичiв. Шлях той перетинав Киiвську Русь в тi часи, коли вона формувалася i утверджувалася, а розрiзненi слов’янськi племена ставали русичами.
Шлях iз варяг у греки починався вiд берегiв Ютландii[3 - Пiвострiв на пiвночi Європи в межах Данii (бiльша частина) та Нiмеччини. Омиваеться Пiвнiчним морем та протоками Скагеррак та iн.], був вiн i важким, i небезпечним, але звитяжнi мандрiвцi все ж ними пливли. У Варязькому морi на них пiдстерiгали пiрати, але торгiвцi вiдважно пливли – до Фiнськоi затоки, що тодi звалася озером Котлино (вона непомiтно переходила в озеро Нево, що нинi зветься Ладозьким).
Залишивши позаду синi води Ладоги, судна входили в гирло Волхова, повноводного i тодi вельми неспокiйного. У фортецi Альдегюборг брали лоцманiв (сьогоднi це – Стара Ладога, вже новгородська земля). Доки з’ясовували з лоцманом, судна зупинялися, човнярi дещо лагодили, уточнювали маршрут, а далi двiстi кiлометрiв човни йшли по Волхову – аж до знаменитого Холмграда – Великого Новгорода. Це вже були пiвнiчнi межi Киiвськоi Русi.
До всього ж це було велике торговище, де навколо було стiльки рiчок, що зв’язували Новгород з Бiлим морем, басейнами Захiдноi Двiни, Днiпра i Волги. Скандинави[4 - Скандинави – загальна назва норвежцiв, шведiв, датчан, iсландцiв, фарерцiв.] везли сюди сукно, бурштин, мiдь, олово, залiзо, сiль i, звичайно ж, рибу – ii була сила-силенна, на всi смаки. Щось продавши, самi в Новгородi купували товари i лаштувалися далi. Через Мсту, Твер, Волгу – йшли каравани з Каспiю, по Шелонi зовсiм близько до Пскова, а вiд Староi Ладоги вже починався Великий пiвнiчний шлях до студеного моря. Великий Новгород справдi був великий – i людом, i торжищами з рiзними товарами iз сходу i заходу, пiвдня i пiвночi – клекотливе, завше людне перехрестя багатьох шляхiв-дорiг.
Ось уже i вхiд до Ільмень-озера. З високоi гори Перинь, на якiй було втрамбоване широке требище, де постiйно палало багаття й здiймалися до небес язики димного полум’я, на подорожан дивився витесаний з могутнього дуба iдол – язичницький бог Перун. Подорожани кидали у воду монети i схиляли голови перед iдолом з гори Перинь та прохали в громовержця гарноi днини i всiх гараздiв при подальшому плаваннi, а найперше – попутного вiтру. Озером Ільмень iшли сорок верст, але були вони тяжкими, на озеро налiтали повсякчас потужнi шквали, розкидаючи навсiбiч судна – iх доводилося по кiлька днiв збирати докупи.
Та ось уже й рiчка Ловать, судна входять в ii гирло.
Десь далi – Днiпро, але до нього ще 150 кiлометрiв. Шлях стае все важчим, все труднiшим, iнодi доводиться човни по сушi тягти. Зрештою, повертали в притоку Ловатi, що мала прикметне, «людське» ймення – Серьога.
