скачать книгу бесплатно
Восени 944 року князь Ігор повiв свою дружину до Древлянськоi землi збирати данину, так зване полюддя.
Зiбравши данину (чималу, мiж iншим), князь вiдiслав ii з частиною дружини до Киева, а сам з незначною купкою дружинникiв, що лишилися при ньому, повернувся до древлян i став вимагати новоi данини! Пожадливiсть зiграла з Ігорем смертельний жарт. Древляни почали радитись з князем своiм Малом: «Якщо унадиться вовк до овець, – казали i мали рацiю, – то викосить усю отару, поки не заб’ють його. Так i цей».
І вбили Ігоря. Щоб знав, як грабувати пiдданих.
Дружина Ігоря жорстоко помстилася древлянам за вбивство чоловiка. Стратила багатьох князiв та вождiв, а iхнi сiм’i велiла пригнати до Киева яко рабiв. Так i було вчинено. Наклав головою й головний древлянський князь Мал, а його сiмейство теж потрапило в полон. Так у Киевi опинилася Малуша, дочка князя Мала. Ользi вона чимось сподобалась. Та й княгиня-удова звернула увагу, що кмiтлива Малуша не е простолюдинкою, а отже, знатна. І зробила ii своею ключницею. Малуша завiдувала господарством, порядкувала над усiма слугами. Посада ключницi була вельми вiдповiдальною в господарствi киiвських князiв. Тож рабинею вона не була – на таку посаду Ольга рабиню не поставила б, – а була лише пiдневiльною. Але не дуже печалилась тим, будучи од природи веселою та безжурною. Змалку, ще вдома в Іскоростенi, ii «крем’яшком» звали. Любила Малуша гратися в крем’яшки, себто гладенькi кругленькi камiнцi. Гралися так: один крем’яшок-камiнець пiдкидали вгору, i щоби встигнути, доки вiн летить, пiдхопити решту в жменю. У Малушi це чудово виходило – тож ii й прозвали «крем’яшком». Вона й була, як крем’яшок – маленька, кругленька, доладненька, круглолиця, мiцненька. Завжди весела, завжди в доброму настроi, смiхотливо-дотепна.
За словом до кишенi не лiзла. Святослав, син Ігоря та Ольги, тодi ще юнак, i незчувся, як i закохався в материну ключницю. І такi в них любощi були… Святослав навiть зiбрався було одружитися з Малушею – про те й матерi сказав. Але княгиня Ольга й слухати не хотiла.
«Мiй син, та щоб побрався з моею ключницею? Не бувати цьому!»
А Малуша вже вагiтною була, пiд серцем носила майбутнього великого князя Киiвського Володимира. У гнiвi великому («Як ти, син князя, посмiв сплутатися з ключницею?..») Ольга вислала з Киева ключницю в село Будутину, там Малуша дитину народила. Там i минуть першi кiлька лiт малого Володимира. Тож коли його бабця Ольга поверне нарештi до Киева Малушиного синка, його ще довго дехто дражнитиме робичичем.
«Мiй отець – князь!» – зi сльозами на очах затято вигукуватиме малий Володимирко, але…
Але мати його була полонянкою, тож так i прилипло звiдтодi до Володимира: байстрюк. Незаконний син князя Святослава. Особливо тяжко цим його зранила полоцька княгиня Рогнеда, коли вiн посватався до неi.
Та хоча Володимир всiм доказував, що нiякий вiн не син рабинi, а мати його, Малуша, була древлянською княгинею, дочкою iхнього великого князя Мала. А батько його – великий Киiвський князь, то який же вiн робичич?..
Але брати його – Ярополк та Олег – як затялися: незаконний ти! І не рiвня нам, хоч мовби ми й брати по батьковi.
Звiдтодi Володимир незлюбив своiх братiв. А тi його теж. Хоч бабця Ольга й забрала сина Малушi до Киева, в батькiв терем.
Мати його, Малуша, залишилася в селi – iй було заборонено й потикатися до Киева.
Того дня (Володимир його добре запам’ятав) хлопчик з матiр’ю грався в крем’яхи. Власне, Малуша вчила сина грати у крем’яхи. Малий Володимирко захоплювався грою, тож швидко ii опанував. Пiдкинувши вгору камiнець, доки вiн летiв, устигав схопити в жменю крем’яшки, що лежали, i пiдхоплював на льоту той, що падав.
Малуша радо смiялася i хвалила синка: молодець!
Аж тут вигулькнули невiдь-звiдки вершники, i в кожного при боцi двосiчний меч. І конi iхнi баскi хропли змiями-гориничами – в Будутину iх послала княгиня Ольга, щоби забрали ii онука.
Один з них, перехилившись з сiдла, пiдхопив пiд пахви Володимирка, кинув його на сiдло свого коня, i вони зникли так само швидко, як i з’явилися. А Малуша, отямившись, бiгла й кричала:
«Вернiть менi синочка! Краще мене вiзьмiть!»
«Взяли того, кого нам велено взяти», – не обертаючись гукнув вершник, i вони зникли.
Малуша впала i забилася в риданнях…
Бiльше сина свого вона нiколи не побачить – княгиня Ольга заборонила iй навiть у Киевi з’являтися, а вартi наказала i близько колишню свою ключницю до княжих хоромiв не пiдпускати.
«Вона виховае з нього робичича, – казала, – а я виховаю з Володимира майбутнього князя».
З Малушею, коли на неi коршаками налетiвши, дружинники вихопили сина, стало творитися щось недоладне. Зрання й до пiзньоi ночi вона никала по околицях села, заглядала пiд кожен кущик та все синочка свого шукала. І скаржилась, що вiн десь плаче.
«Чуете? Це ж мiй синочок плаче… До матiнки своеi хоче, себто до мене. А княгиня Ольга йому лише бабця…»
10
Святослав, iдучи на Дунай, не мiг призначити своiм намiсником у Киевi нi Володимира, нi Олега, який був наймолодшим.
Перший був бастардом, незаконним нащадком, народженим вiд жiнки, яка нiколи не була в шлюбi зi Святославом. І хоч Малуша походила з древлянського князiвського роду, але була в княгинi Ольги ключницею. Володимир, до всього ж, народжений був не в Киевi, а в селi Будутине, куди розгнiвана Ольга зiслала Малушу за ii любов зi Святославом.
До всього Володимир, народжений вiд ключницi, був ще й наймолодшим. А таких намiсниками замiсть себе не ставили, вiддаючи перевагу старшому синовi. Як би склалася подальша доля юного Володимира, невiдомо. Аж тут його запросили до себе новгородцi.
Малко Любечанин – ймовiрно, можновладець iз Любеча. Уже згадувалась гiпотеза, за якою Малушу вважали князiвною, дочкою древлянського князя Мала, якого було страчено 946 року пiд час придушення Ольгою повстання древлян.
Брат Малушi був найближчим сподвижником Святослава, а це теж вказуе на знатнiсть роду.
А Любеч – нинi селище мiського типу на Чернiгiвщинi. Розташований на лiвому березi Днiпра, вперше згадуеться в давньоруських лiтописах пiд роком 882-м. Був значним торговим центром i однiею з фортець, яка захищала Киiвську Русь вiд нападiв степових кочовикiв.
«Найiмовiрнiше, Володимир просидiв би у малопочесному в тi роки новгородському князiвському крiслi набагато довше: адже Ярополк i Олег були теж дуже молодi – перший мав на кiлька рокiв бiльше вiд Володимира, а другий був чи не молодшим вiд нього. 972 р. потрапив у влаштовану печенiгами засiдку й загинув iхнiй батько Святослав. Перед смертю вiн посадив своiм намiсником у Киевi старшого сина Ярополка. Коли батько наклав головою, той, природно, залишився сидiти на киiвському столi. Однак нi Олег, нi Володимир, нi бояри, нi народ зовсiм не бачили в Ярополку справжнього великого князя, яким був видатний воiн та державний дiяч Святослав. Пiд’юджуваний своiми дружинниками, хлопчик Олег перестав визнавати владу старшого брата. 977 р. дiйшло до вiдкритоi вiйни мiж ними. Ярополк, якого постiйно пiдбурював проти брата Свенельд, пiшов з вiйськом у Древлянську землю, в головному мiстi якоi, Овручi, тодi княжив Олег» (П. Ф. Котляр).
11
«Життевий шлях Володимира не був посипаний трояндами, i доля не завжди була до нього прихильною. Багато що, в тiм числi й великокнязiвський стiл, йому довелося здобувати мечем, оскiльки його народження не давало йому на це права. Говорячи про походження нашого героя, митрополит Іларiон столiттям пiзнiше писав: «Сей славний Володимир вiд славних родителiв, благородний – вiд благородних». Дiдом Володимира був легендарний Ігор Рюрикович, бабцею – знаменита в руськiй iсторii княгиня-християнка Ольга, а батьком – доблесний i войовничий князь Святослав, який прославився в затятiй боротьбi з вiзантiйським iмператором Іоанном Цимiсхiем. Але по матерi рiд Володимира далеко не був таким блискучим. За свiдченням лiтописця, Святослав прижив його вiд рабинi, ключницi Малушi. Та й першi роки його життя минули, за деякими свiдченнями, не в стольному Киевi, де виховувались його старшi брати Ярополк та Олег, а в якомусь селi Будутина, куди зiслали його матiр…» (К. Рижов).
Із книги «100 найвiдомiших украiнцiв»:
Володимир народився близько 960 р., коли його батько, Святослав Ігорович, був iще спадкоемцем престолу, а державою правила княгиня Ольга.
Володимир народився майже одночасно з Ярополком, старшим сином Святослава вiд законноi дружини, ймовiрно, з угорського правлячого дому. Палке кохання Святослава до Малушi i прихильнiсть до неi Ольги забезпечували високий статус iхнього сина, який уже в юнi роки одержав в управлiння Новгород. Проте великокнязiвський престол було призначено вочевидь не йому.
Вирушаючи у другий похiд проти Вiзантii влiтку 969 р., Святослав залишив намiсником у Киевi Ярополка, а Олега, його молодшого брата, посадив княжити у древлян.
Новгородцi наполегливо просили собi князя iз синiв Святослава, погрожуючи в разi вiдмови знайти його в iншiй землi. Кандидатура Володимира iх цiлком влаштовувала. З молодим княжичем на пiвнiч вирушив його дядько Добриня: Новгородську землю фактично ввiрили йому.
Щоб змiцнити своi позицii, Володимир посватався до Рогнеди, батько якоi, Рогволод, княжив у Полоцьку, а брат Тур утвердився на Прип’ятi, заснувавши мiсто-фортецю Турiв. Влада дому Рогволда поширювалася майже на всi землi сучасноi Бiлорусi, й Володимир бажав залучити його на свiй бiк у боротьбi за Киiв. Проте Рогнеда в образливiй формi вiдмовила жениховi. Тодi розгнiваний князь захопив Полоцьк i силомiць узяв ii собi за дружину, жорстоко розправившись iз ii батьком та братами. Про кохання мiж подружжям не йшлося, але вiд цього шлюбу народилися сини Ізяслав, Ярослав, Всеволод i Мстислав, а також дочки Предслава i Премислава.
Пiдкорення Полоцька значно змiцнило позицii Володимира в боротьбi з Ярополком. Спираючись на варягiв, новгородське ополчення й сили деяких пiвнiчних земель Русi, Володимир та Добриня вирушили до Смоленська й, розбивши вiйська Ярополка, заволодiли мiстом. Шлях по Днiпру на Киiв було вiдкрито.
У 964 роцi син загиблого на той час киiвського князя Ігоря Рюриковича i княгинi Ольги Святослав Ігорович офiцiйно зайняв престол. Але Киiвською Руссю фактично до кiнця свого життя правила велика княгиня Ольга, адже синок ii Святослав весь час пропадав у походах, яким, здавалося, не було числа.
Святослав прожив мало – зовсiм мало, навiть як на тi часи, – десь тридцять рокiв. Життя його, хоч i недовге, було яскравим i насиченим. Спершу воно принесло Русi блискучi перемоги, а потiм – гiркi поразки, що вкоротили вiку й самому Святославу, який ходив завойовувати чужi землi i ледь було не втратив своi.
Воював син Ігоря та Ольги аж занадто багато, як на своi тридцять лiт. У походи вiн нiколи не брав обозiв, навiть казанiв, харчувався з дружинниками печеним на гостряках списiв м’ясом. Не возив наметiв, щоби не обтяжувати вiйсько, спав, як i всi, на войлоку, поклавши пiд голову сiдло, i нiколи не нападав на противника зненацька, неодмiнно попереджував: «Іду на ви».
У 869 роцi, ведучи свое 60-тисячне вiйсько в останнiй, як час покаже, похiд на Балкани, Святослав у Киевi посадив на князiвство (як вiдчував, що не повернеться) свого старшого сина Ярополка, а другого сина Олега залишив правити древлянською землею. Позашлюбного ж свого сина вiд ключницi Малушi – Володимира – послав у Новгород.
Та й пiшов з Киева – назавжди.
Зазнавши великих i тяжких втрат у тiм непотрiбнiм для Русi походi, згубивши третину вiйська, Святослав наклав головою в березнi 972 року. Печенiзький князь Куря влаштував на Днiпрових порогах засiдку. Святкуючи свою перемогу, Куря велiв вiдтяти голову загиблого Святослава, вичистити череп i зробити з нього, оздобивши його золотом, чашу з написом: «Чужого бажаючи, свое згубив».
І не стало невгамовного та войовничого князя: молодим Святослав Ігорович полiг на Днiпрових порогах. Отам, де
Реве та стогне Днiпре широкий,
Сердитий вiтер завива,
Додолу верби гне високi,
Горами хвилю пiдiйма…
12
Так полiг Святослав, затятий язичник, який на вершинi своеi могутностi й успiхiв володiв величезними територiями вiд Балкан до Середньоi Волги й вiд Балтики до Каспiю та Кавказу, але не зумiв iх утримати (так завжди бувае з тими, хто йде завойовувати свiт) i перед своею загибеллю втратив майже всi ранiшнi завоювання i до краю виснажив Русь…
По загибелi Святослава на Днiпрових порогах його сини розв’язали на Русi мiжусобну вiйну – та ще й яку! Наче непримиреннi вороги. І полум’я уособицi або «котори»[6 - Усобиця (мiжусобиця) – незлагода, внутрiшнiй розбрат, вiйна мiж суспiльними групами однiеi краiни або особами в державi (переважно у феодальнiй).] вкотре запалахкотiло на Русi. Всi до таких мiжусобиць братовбивчих на Русi звикли i нiчому вже не дивувалися. Бажали тiльки, щоб пошвидше хто-небудь з братiв перемiг, може, хоч тодi бiйня вгамуеться.
Тiльки полоцький князь Рогволод за мiжусобицею синiв Святослава спостерiгав не без цiкавостi – йому важливо було, хто переможе, щоб тодi вiдповiдно дiяти. А поки що дiяв за принципом: моя хата скраю, менi, мовляв, все iдно, хто з вас переможе.
Хоча насправдi старому князевi було не все одно. У Киевi княжив Ярополк, у Новгородi – Володимир. Якщо Ярополк був великим князем, головним князем Русi, то Володимир – удiльним, та й влада його була слабенькою. До всього ж, усi добре пам’ятали про його походження. Хто буде спiлкуватися з сином полонянки?
Але, як би там не було, а кожен з них шукав пiдтримки в Рогволода. Першим постукався Ярополк – у Полоцьк вiд нього негадано з’явилися свати. Ярополк забаг стати одноосiбним правителем Русi…
Але мав вiн двох братiв, з якими мусив дiлитися владою, обидва, як i вiн, – Святославичi з роду Рюриковичiв, обидва ще батьком поставленi владарювати в удiльних князiвствах, якi йому не корилися, бо теж прагли стати одноосiбними правителями Русi… Чи бодай рiвними йому, великому князевi Киiвському, а отже, й захопити Киiв.
Сьогоднi вони його старшинство ще якось терплять, а завтра, спробувавши влади, забагнуть захопити княжий стiл, а його, Ярополка, кишнуть. Добре, якщо тiльки з Русi, а то, може статися, i зi свiту цього.
То краще буде, якщо вiн iх випередить. Тодi вже можна буде усмак владарювати. А iхнi князiвства до свого приеднати, i стане воно ще могутнiшим, а з ним – i Киiвська Русь. Тож дбае не для себе, для Русi. Бо коли на Русi багато князiв, то мало толку, i Русь сильною i славною не буде.
Тож треба було квапитись, доки братове не вкорiнилися у своiх волостях i не набралися сили. Почати вирiшив з Олега, який владарював у Древляндii.
Буцiмто Олег уже (подумати тiльки!) не виявляе Ярополку як старшому брату «належне пошанування». Ще й почав розпускати усiлякi зловорожi плiтки проти старшого брата. Мовляв, хто вiн такий? Старший брат? Ну й що з того, коли кияни (звiдки йому вiдомо, як вiн сидить у своiй Древляндii?) не вважають Ярополка, як його батька, загальноруським, старшим князем? Малий iще. Не дорiс до такоi шани. Ще нiчим не заслужив, аби його визнавали за старшого. Себто не дорiс до такоi посади. Вiн усього лише княжич, якого поставили на киiвський стiл тiльки тому, що вiн старший у роду. А старший – не завжди означае достойнiший. Авторитету в нього немае, його нiхто не слухае i не визнае за великого князя, за монарха Русi.
І Олег заявив, що слухатися Ярополка не буде. Ба, навiть перестав посилати йому данину. Це вже був початок бунту проти Ярополка, як старшого князя i владаря Русi…
Аби прикiнчити смуту-котору в зародку, треба було негайно провчити Олега. Бо де це бачено, де це чувано, щоб менший не корився старшому i навiть намагався стати вище нього?
Щоб провчити зарозумiлого брата (не провчиш Олега, Володимир у своему Новгородi почне кувати зраду та непокору), року 977-го Ярополк iз дружиною пiшов вiйною на брата Олега в Древлянську землю.
І мiжусобиця закрутилася.
Покнязював i годi буде, а Древлянська земля Киеву – як знахiдка. Правда, Олег брат йому по кровi. Але там, де влада, – там братам не до миру, бо на всiх влади не настачиш i всi князями не стануть…
І велiв воеводам своiм, а найперше старшому, Блуду:
– Готуйте дружину, мостiть дороги в Древляндiю.
«Повiсть врем’яних лiт»:
«В лiто 6485 [977].
Пiшов Ярополк на брата свого Олега у Деревську землю,
І виступив против нього Олег i ополчився.
І була битва мiж вiйськами,
І перемiг Ярополк Олега.
І побiг Олег iз воями своiми в город Вручий,
І був мiст через греблю до ворiт городських,
І в тiснявi, спихаючи один другого, зiпхнули Олега iз мосту в рiв.
І падало багато людей з мосту,
І душилися i конi, i люди.
І ввiйшов Ярополк у город Олегiв,
І захопив волость його,
І послав шукати брата свого.
І шукали його i не знайшли.
І сказав один древлянин:
«Я бачив учора, як iз мосту його зiпхнули».
І послав Ярополк шукати його.
І витягали трупи iз рову вiд ранку i до обiду,
І знайшли Олега насподi пiд трупами,
І, внiсши, поклали його на килимi.
І прийшов Ярополк i плакав над ним,
І сказав Свингельду: «Дивись, ти цього хотiв».
І похоронили Олега у полi бiля города Вручого,
І е могила його бiля Вручого i до сьогоднi.
І успадкував волость його Ярополк».
Вважаеться, що звичай убивати претендентiв на престол увiв султан Османськоi iмперii Мехмед II Завойовник, i вiдтодi жодна краiна не могла перевершити в цьому Туреччину. Вiн першим (у свiтi чи в iмперii османiв?) велiв задушити свого шестимiсячного братика. Пiсля цього майже кожен султан, який ставав на трон, починав з убивства рiдних. Баязид II отруiв двох своiх синiв, Селiм I Грiзний стратив трьох синiв i шiстьох племiнникiв, за наказом Мурада III було задушено п’ятьох його молодших братiв (найменший на той час був ще немовлям). Далi – бiльше. Мехмед III убив двох синiв i 19 молодших братiв (найстаршому на той час було 11 рокiв), а коли двi наложницi попереднього султана, вагiтнi на час страти, народили потенцiйних претендентiв на престол, Мехмед наказував утопити новонароджених, як кошенят. Всього за чотири з половиною столiття правлiння династii Османiв було вбито 78 принцiв. І це при тiм, що в гаремi дитяча смертнiсть сама по собi була спустошливою: в Ахмеда III народилося 52 дiтей, з них 34 померли в дитинствi, а в Абдул-Меджида I померли 25 немовлят. А тих, якi вцiлiли, топили у вiдрах з помиями i викидали на звалище.
