скачать книгу бесплатно
В’язниця душ
Богдан Вiкторович Коломiйчук
Ретророман
Богдан Коломiйчук (нар. 1984 р.) – украiнський письменник, володар Гран-прi мiжнародного конкурсу «Коронацiя слова-2013» за iсторико-авантюрний роман «Людвисар. Ігри вельмож». Автор збiрки детективних оповiдань «Таемниця Єви» (2014). Обидвi книжки вийшли друком у видавництвi «Фолiо». У творах письменника поеднуються захоплюючий сюжет, мiстика, гумор та правдивi iсторичнi факти.
«В’язниця душ» – третя книга автора, в якiй вiн найкраще проявив себе як майстер детективного жанру. Подii у повiстях, що увiйшли до видання, вiдбуваються у 1902–1903 рр. у Львовi. В основi сюжету кожноi повiстi – блискуче розслiдування заплутаноi справи, яке проводить львiвський комiсар Адам Вiстович. Карколомнi пригоди героiв гармонiйно доповнюе оригiнальна мiстика та зi смаком подана еротика.
Богдан Вiкторович Коломiйчук
В’язниця душ
Нiмфи болю
У Львовi на початку осенi 1902 року був собачий холод. Лiто закiнчилося раптово, i, здавалось, от-от одразу настане зима. Мрячив дрiбний холодний дощ, i час вiд часу зривався вiтер, гуркочучи погано крiпленою бляхою на дахах i жбурляючи в перехожих смiттям, що не встигло прилипнути до брукiвки.
Високий, дещо огрядний чоловiк, закутаний у довгий сiрий плащ, минув костел езуiтiв i попрямував уздовж Трибунальноi до готелю «Три корони». Тут вiн зупинився, ставши навпроти швейцара, який, силомiць усмiхнувшись, вiдчинив перед ним дверi.
У залi навпроти рецепцii чоловiк полегшено зiтхнув i опустив комiр плаща.
– Доброго ранку, – почувся лагiдний жiночий голос, – пан проживае чи бажае поселитись?
Гiсть побачив розкiшну брюнетку, що поспiшала йому назустрiч, i жадiбно ковзнув поглядом по ii звабливих формах, що ховались за пуританським строем рецепцiонiстки. Чорт забирай! Опинитися би з нею де-небудь в iншому мiсцi i за iнших обставин… Було помiтно, що дiвчина нервувала, i прибулий знав, чому. Вiн зняв капелюха i розстебнув плаща.
– Доброго ранку, – привiтався вiн, – нi, красуне, я не поселятимусь.
– Отже, пан у нас проживае, – прощебетала вона, – провести пана до його покоiв?
Авжеж! Йому б хотiлося цього паскудного ранку опинитися з нею в одних покоях. Вiн уявив, як бiля самих дверей обiймае цю кралю за стан i силомiць заштовхуе до номера. А далi зривае з неi цю iдiотську унiформу!..
– Щиро дякую, красуне. Ось вiн мене проведе.
Чоловiк указав на полiцейського фельдфебеля, що спускався до нього згори.
– О-о, пан з полiцii… – промовила брюнетка.
Усмiшка остаточно зникла з ii обличчя.
– Сюди, пане комiсаре, – гукнув фельдфебель, зупинившись за кiлька крокiв вiд них.
– У вас добра кава? – запитав гiсть у дiвчини, не звертаючи на нього уваги.
– Прямiсiнько з Вiдня, – понуро вiдповiла та.
– От i чудово, – сказав комiсар, – принесiть менi нагору. В той номер, де це сталося…
Вiн усмiхнувся iй, але усмiшки у вiдповiдь уже не дочекався. «Аякже, – подумав комiсар, дивлячись услiд брюнетцi, що поспiхом подалася виконувати його прохання, – у готелi зараз понад усе прагнуть здихатись полiцii. Тому не слiд розраховувати на приязнь».
Фельдфебель провiв його на третiй поверх i зупинився пiд дверима покоiв з номером «39». Вiдчинивши дверi, вiн пропустив уперед комiсара, а потiм зайшов сам.
Усерединi двое капралiв виструнчились при його появi, а навпроти з’явилася худорлява постать ад’юнкта Самковського.
– А-а, комiсар Вiстович, – кисло промовив ад’юнкт, – вiтаю пана.
– Вiтаю, – буркнув той у вiдповiдь.
Вони потисли один одному руки, i комiсар зняв свiй промоклий плащ.
На закривавленому лiжку лежав труп молодоi жiнки, бiля якого поралися полiцiйний лiкар i фотограф. Простирадло було вiдкинуто, й на оголеному тiлi виднiлося кiлька жахливих ран.
– Алоiза Вольфович, зняла покоi на добу, – упiвголоса промовив ад’юнкт, – донька Кшиштофа Вольфовича, пан знае, хто це?
– Не знаю, – трохи роздратовано вiдповiв комiсар.
Недiльного ранку натщесерце йому зовсiм не хотiлося напружувати пам’ять.
– Кшиштоф Вольфович – соляний магнат. Йому належить половина копалень у Бориславi. Сам вiн мешкае у Львовi, на Знесiннi, – мовив ад’юнкт.
– Повiдомили вже його?
Вiстович потягнувся за портсигаром.
– Ще нi, – сказав Самковський.
– От i добре…
Обидва закурили, все ще спостерiгаючи за роботою лiкаря i фотографа. Вже пiсля них Вiстович зможе сам оглянути тiло.
– Коли ii знайшли? – запитав комiсар.
– Годину тому, – вiдповiв Самковський, – учора ввечерi вона зняла номер i попросила портье розбудити ii о восьмiй ранку. Була сама, без супутникiв. Уранцi портье постукав, але нiхто не вiдповiв. О дев’ятiй викликали полiцiю… На рецепцii кажуть, що до неi нiхто не пiднiмався.
– Хто мешкае по сусiдству?
– З обох бокiв порожнi покоi…
– Спустися до рецепцii i вiзьми список усiх постояльцiв за останню добу, – наказав комiсар.
Самковський кивнув i подався до дверей, при цьому ледь не збивши кельнера, що якраз принiс каву. Ад’юнкт вилаявся i рвучко його обiйшов. Комiсар заплатив i взяв до рук гарячу фiлiжанку, викликавши цим самим заздрiсть усiх присутнiх, крiм убитоi.
Полiцiйний лiкар нарештi звiвся на ноги i пiдiйшов до Вiстовича. Це був невеличкий круглий чоловiчок з кумедним гострим носом.
– Прибери до дiдька свою каву, – сердито промовив вiн, – я вже слиною з’iвся.
Чоловiчок закурив i ще раз окинув оком труп.
– Що скажеш? – запитав Вiстович, i не думаючи вiдставляти фiлiжанку.
Лiкар знизав плечима.
– Вбивство сталося три-чотири години тому. Вбивця завдав точних ударiв ножем. Швидше за все, вона й не зрозумiла, що сталося. Є одна цiкава деталь. На спинi слiди наче вiд батога…
Комiсар наблизився до тiла й обережно повернув його на бiк. На спинi i справдi чiтко було видно продовгуватi слiди побиття.
– Той скурвисин не полiнувався принести сюди батiг, – з подивом у голосi сказав комiсар, – причому не видно, щоб жертва опиралась. Можна подумати, що вона добровiльно погодилась на екзекуцiю.
– Рiзне бувае, – зауважив лiкар, одягаючи плащ, – на завтра, пiсля розтину, знатиму бiльше… Auf Wiedersehen.[1 - До побачення (нiм.).]
Із цими словами вiн вийшов за дверi. Слiдом за ним подався i фотограф, лишивши комiсара тiльки в товариствi двох капралiв. Вiстович звiвся на ноги й оглянув речi на туалетному столику. Тут були звичнi жiночi дрiбнички, австрiйська газета i складена вдвое вiзитка. Розгорнувши ii, комiсар прочитав: «Альфред Шимонович. Крамниця схiдних секретiв. Вул. Ягеллонська, 10». Поруч стояло кiлька напiвспалених ароматичних свiчок i пляшечка з якоюсь олiею.
Дверi прочинились, i до покоiв знову зайшов ад’юнкт Самковський. В руках вiн тримав папiрець з перелiком постояльцiв.
– Готово, – промовив ад’юнкт i простягнув комiсаровi список.
– Гаразд, а тепер ось що, Самковський. Дiзнайся все, що можеш, про неi… – комiсар кивнув у бiк жертви, – друзi, подруги, коханцi… Де купувала капелюшки, де полюбляла пити каву… Словом, усе. Перевiр також, що це за олiя на столику.
Вiн поклав до кишенi вiзитку i заховав австрiйську газету.
– І чекаю на рапорт, – додав комiсар, одягаючи вологий неприемний плащ.
Вiн вийшов, залишивши ад’юнкта в покоях пiд номером «39». Окрiм усього, Самковський ще мусив прослiдкувати, щоб звiдти винесли тiло i доставили його в морг, на вулицю Пекарну.
Вiстович спустився сходами вниз i попрямував до рецепцii. Та сама брюнетка видавила з себе посмiшку.
– Чим можу допомогти пану комiсару? – запитала вона.
– Я хотiв би переговорити з портье, котрий знайшов сьогоднi загиблу, – сказав той, знову мимоволi зосереджуючись на ii принадах.
Дiвчина взяла до рук дзвоник i прикликала ним мiцного лисуватого чоловiка рокiв сорока з гачкуватим носом i якимось перелякано-настороженим поглядом.
– Яне, цей пан з полiцii, – звернулась вона до нього, – хоче в тебе дещо запитати.
Очi портье нервово забiгали, мовби його зараз же мали вiдправити на Баторiя.[2 - На вулицi Стефана Баторiя у Львовi до 1925 року знаходилась слiдча тюрма.]
– Адам Вiстович, – представився комiсар якомога спокiйнiше, помiтивши його хвилювання, – чи мае пан хвильку часу?
– Авжеж, – нервово кивнув той, – але ж, пане Вiстовичу, мене вже допитували.
– Це не допит, Яне, – мовив комiсар, вiдводячи того вбiк, – i, заради Бога, не хвилюйтеся так. У вас поки що на те немае жодних причин.
– Поки що? Отже, ви вважаете, вони можуть з’явитись? – замiсть заспокоiтись портье занервував ще дужче.
– Я такого не сказав, – комiсар ледве стримався, щоб не засмiятись. Переляканий портье виглядав досить кумедно. – Але прошу бути зi мною цiлковито вiдвертим, – додав вiн.
Той кивнув i напружився, мовби Вiстович збирався вдарити його по мармизi.
– О котрiй годинi вчора Алоiза Вольфович винайняла покоi?
– Приблизно о п’ятiй. Я в цей час починаю змiну, тож вона була першою, кого я проводив до номера…
– Чи ця жiнка була чимось стурбованою або, навпаки, мала добрий настрiй?
– Настрiй вона мала радше добрий… Менi здалося – навiть пiднесений. Знаете, такий, як у дiвчини, що йде на здибанку, – вiдповiв портье.
– Чи говорила вона, що когось чекае?
– Стривайте… – портье напружив чоло i скривився, мовби це завдало йому пекучого болю, – вона запитала, чи вiльно кому-небудь пройти до ii покоiв… Але тiльки й того. Менi здаеться, вона просто цiкавилась…
– На дiдька львiв’янцi поселятися на нiч у готелi, – буркнув комiсар, – ясна рiч, вона мала тут призначену зустрiч. Тiльки, курва, з ким?…
– Того пановi не повiм…
– Що ви iй вiдповiли на те запитання?
– Що панну можуть навiдати, але для цього слiд записатися на рецепцii.
– І вiдвiдувачiв не було?
– Я вже сказав ранiше пановi ад’юнкту, що нi.
Вiстович зазирнув у список постояльцiв, який досi тiльки раз пробiг очима. Безумовно, убивця той, з ким Алоiза Вольфович мала тут зустрiч. Імовiрно, ii коханець…
– Прошу пана, я можу йти? – обережно запитав портье i, отримавши ствердну вiдповiдь, хутко вiдкланявся.
Комiсар зручно вмостився за столиком готельноi ресторацii i запалив цигарку.
Якщо нiхто не приходив до неi з вулицi, значить, убивця мусив поселитись тут у той самий день. А виiхати…
Вiстович раптом гарячково став вивчати список i знайшов тiльки одного постояльця, котрий винайняв номер учора ввечерi, а виселився сьогоднi о шостiй ранку, одразу пiсля вбивства! Поруч з iменем Франц Тепфер було дописано: «Замовити квиток до Вiдня на недiлю 12 вересня…» Цiлком iмовiрно, що цей Тепфер i е вбивця, який тiкае просто з-пiд носа львiвськоi полiцii.
Комiсар скочив з мiсця i кинувся до рецепцii. Там усе ще була та сама брюнетка, але цього разу Вiстовича цiкавило тiльки ii обличчя.
– Слухаю пана, – сказала вона.
– Хто замовляв квиток до Вiдня ось цьому добродiю?
Комiсар тицьнув пальцем у список.
– Пану Францу Тепферу замовила я…
– Як ви це зробили?
– Задзвонила на двiрець i попросила залишити мiсце першого класу на це iм’я, – пояснила дiвчина.
– А у вiдповiдь вам назвали вагон i номер купе? – гарячково запитав комiсар.
– Так.
– Чудово, а тепер скажiть його менi. – Вiстович дiстав з кишенi записник i недогризок олiвця.
