скачать книгу бесплатно
Дiвчина зазирнула в списки i швидко продиктувала:
– Четвертий вагон, прошу пана, i купе номер два.
– Розумниця, – промовив з вдячнiстю комiсар i потягнувся до телефонного апарата.
За кiлька хвилин вiн попросив з’еднати його з двiрцевою полiцiею.
– Говорить комiсар Вiстович! – гаркнув вiн у трубку ще за пiвтори хвилини. – Пане майоре, якщо не помиляюсь, вiденський поiзд вiдходить о пiв на одинадцяту?… Так? Слухайте уважно, у четвертому вагонi, в купе номер два, сидiтиме злочинець… Так!.. Ім’я: Франц Тепфер… Я також виiжджаю…
Комiсар поклав слухавку i хутко подався до дверей.
– Накажiть не прибирати номер, в якому жив цей Тепфер! – гукнув вiн наостанок.
Опинившись на вулицi, комiсар щодуху кинувся у порожнiй фiакр i вирушив на двiрець, де за якихось чверть години зi Львова до столицi мав вирушити потяг.
Вiстович вiдчував неймовiрний азарт. Куди й подiвся його паскудний вранiшнiй настрiй. Передчуття того, що по гарячих слiдах вдасться впiймати вбивцю, причому йому одному, грiло, аж розпiкало нутро. Без сумнiву, за двадцять рокiв роботи в полiцii вiн i без того заслужив на пiдвищення, а пiсля цього випадку у директора не залишиться аргументiв для вiдмови.
Фiакр пiднiмався вулицею Казимира вгору, i Вiстович нетерпляче споглядав сiрi будинки, продовгувату в’язницю для кримiнальних злочинцiв, «Бригiдку», далi почалися вiйськовi касарнi, промайнув костел Святоi Анни i фотостудiю Еттелеса. Тут вiн довше затримав свiй погляд i нервово потягнувся за цигаркою. Комiсар чудово знав цю студiю, точнiше, добре ii пам’ятав, хоча був тут усього лише раз.
У серпнi 1880 року вiн, тодi ще молодий офiцер кавалерii, не тямлячись вiд щастя, вiв сюди свою наречену, актрису театру Скарбека Анну Калiш. Вони щойно вийшли з костелу Св. Анни пiсля вiнчання i, пройшовши пiд шаблями офiцерiв полку, неквапно подалися робити весiльну свiтлину. Йона Еттелес був як завжди привiтний. При появi молодят його помiчники заметушились, а сам вiн зауважив, що при такiй чудовiй погодi грiх не зробити фото в саду. Вiстович та Анна погодились i рушили за ним. Перетнувши павiльйон, вони спустилися кiлькома сходинками в затишний сад, де пiд яблунею вже стояло крiсло. Фотограф запропонував Аннi сiсти, а Вiстовичу стати збоку. Тодi накинув на себе чорне покривало i попросив молодят не рухатись i не вiдводити погляду. Потiм спалахнула магнезiя…
Цю свiтлину Вiстович зберiгае досi. Вiн у парадному мундирi з шаблею при боцi, вона у бiлоснiжнiй весiльнiй сукнi. Обое трохи спантеличенi, але щасливi. Здавалось, то був iхнiй единий, по-справжньому щасливий день. Через два роки пiсля весiлля вiн перейшов працювати у полiцiю, i все змiнилось. Щодня маючи справу зi збоченцями, вбивцями, гвалтiвниками та сектантами, Вiстович сам ставав схожим на них. Принаймi так стверджувала його дружина. Що ж до Анни, то невдовзi пiсля весiлля вона опинилась у полонi театральноi слави. Ім’я ii не сходило з афiш, а вдома вона почала з’являтися дедалi рiдше, пояснюючи це репетицiями, а пiд час суперечок тим, що iй приемнiше бути в товариствi театральних друзiв, анiж грубого чоловiка.
Вiстович сподiвався, що все змiниться тодi, коли в них народяться дiти, проте одного разу Анна заявила, що не збираеться вагiтнiти, оскiльки це поставить хрест на ii кар’ерi. Вона стала всiляко уникати свого чоловiка, доки врештi не довела того до безумства. Якось увечерi п’яний Вiстович увiрвався до неi в спальню i силомiць узяв ii, наче вуличну повiю. На ранок Анна втекла, i розшукати ii вдалося тiльки через мiсяць у Краковi. Тодi вона повернулась до нього, але сiмейне життя було назавжди зламане. Кiлька наступних рокiв вони жили, мов чужi люди, а потiм Анна взагалi перебралася до iншого помешкання. Звiсно, у неi з’явилися коханцi. Вiстович про це знав, але мусив мовчки iз цим миритись i тiшитись тим, що вона принаймi не вимагала розлучення. Зрештою, i сам вiн був не безгрiшним.
Тепер, минаючи фотостудiю Еттелеса у брудному фiакрi двадцять два роки по тому, вiн подумав, що, можливо, сьогоднi, пiсля того як упiймае вбивцю i заладнае всi необхiднi папери в полiцii, залишить там на нiч ад’юнкта Самковського розгрiбати далi цю справу, а сам купить букет троянд, вибере найкраще вино зi своеi колекцii i подасться до театру. В недiлю часто грають Фредра, а пiсля комедiй Анна завжди в доброму гуморi. З цими думками вiн потягнувся по наступну цигарку, але фiакр уже виiхав на двiрцеву площу, i Вiстович вирiшив не гаяти часу. Поспiхом заплативши вiзниковi, комiсар вистрибнув на брукiвку i подався на перон. Вiденський потяг ще стояв, але було видно, що вiн от-от рушить. Вiдшукавши четвертий вагон, Вiстович зупинився i, сягнувши до кишенi плаща, стиснув рукiв’я полiцiйного «Гассера». Перед ним несподiвано з’явився худорлявий майор.
– Де вас дiдько носить, комiсаре? – просичав той. – Ми вже цiлих п’ять хвилин тримаемо потяг.
Вiстович нетерпляче вiдмахнувся i полiз у вагон. Майор подався за ним. Ззовнi лишилося двое полiцiянтiв. Проте в купе пiд номером два не було нiкого, окрiм лiтньоi панi i ii дурнуватого песика, що одразу заходився пискляво гавкати на Вiстовича. Комiсар, дещо сторопiвши, спершу уважно роздивився кожен куток, а потiм, перекрикуючи собачий голос, звернувся до пасажирки:
– Просимо вибачення за наше вторгнення, але чи панi сама в цьому купе?
– Як пан бачить, – нервово вiдповiла та, заспокоюючи свою кудлату потвору.
– І решта мiсць незайнятi? – перепитав комiсар.
– Решта мiсць вiльнi, – чiтко вимовила панi, з чого було зрозумiло, що, незважаючи на поважний вiк, зуби ii збереглися.
Кондуктор, який з’явився поруч, пiдтвердив ii слова. Нiчого iншого не лишалось, як вийти з вагона i вiдпустити потяг до Вiдня. Перевiривши в чергового список пасажирiв, Вiстович справдi побачив прiзвище Тепфер, але сам щойно переконався, що сучого сина в потязi не було. Можливо, щось запiдозривши, той сiв в iнший вагон, але для цього слiд було домовитись iз кондуктором. Але кондуктори – впертi й принциповi австрiйцi. Легше було домовитися з бетонними шпалами, анiж з ними. Швидше за все, помiтивши на перонi полiцiю, вiн просто втiк.
Надiя на швидке розкриття справи розсiялась, мов дим, i комiсар попрямував назад на двiрцеву площу, де все ще стояв фiакр, на якому вiн приiхав.
– Готель «Три корони», – сказав пасажир, сiдаючи на тверду лавку.
Повернувшись до готелю, комiсар, не кажучи анi слова, минув рецепцiю i подався нагору в номер, де проживав Тепфер. Слiдом за ним кинувся портье.
Опинившись у номерi, комiсар хвилину роздивлявся. Там не прибирали, як вiн i просив, але жодних речей Тепфера не залишилось.
– Ви бачили, як цей чоловiк виходив з готелю? – запитав Вiстович.
– Здаеться, так, – невпевнено вiдповiв той, – о шостiй вiн спустився до рецепцii i вiддав ключ.
– Як вiн виглядав?
– Високий, у довгому плащi i капелюсi. В руках валiза…
Як не мучився портье, але бiльше нiчого з портрета Тепфера не згадав.
– Вiн поцiкавився, чи йому замовили квиток на потяг? – знову запитав комiсар.
Портье заперечливо хитнув головою.
– Вiн не сказав нiчого, крiм «Auf Wiedersehen».
Вiстович поволi перетнув покоi i пiдiйшов до вiкна. Воно було щiльно зачинене, а крiзь продовгуватi слiди дощових крапель проглядався костел езуiтiв, за ним площа Св. Духа i Вiденська кав’ярня. Покоi з таким краевидом, вочевидь, коштували недешево. Комiсар ще раз оглянув кiмнату. Цього разу вiн зупинив погляд на замкненiй шафi.
– Де ключ? – запитав вiн у портье, вказавши на маленьку замкову шпарину.
Той знизав плечима.
– Мабуть, пан Тепфер помилково забрав його з собою. Таке бувае, – вiдповiв чоловiк.
– І що ви робите в таких випадках?
Портье дiстав iз кишенi швейцарський ножик i, ставши перед шпариною на колiна, трохи повозився з замком. За кiлька хвилин шафу було вiдчинено. Портье першим заглянув досередини i раптом несамовито заволав:
– Матiнко Божа! Там чиесь тiло!..
Вiстович вiдштовхнув його i зазирнув туди сам. У шафi справдi лежав чоловiк з пiдiбганими колiнами i нагнутою вниз головою. Тiльки так вiн мiг умiститися у такому малому просторi. Комiсар найперше потягнувся до його зап’ястя i спробував намацати пульс. Чоловiк у шафi не був мерцем…
– Виклич лiкаря! – наказав комiсар переляканому портье.
Вiстович зняв плащ i спробував дiстати непритомне тiло з шафи. За декiлька спроб йому це вдалося. Вiн лишив чоловiка на пiдлозi, а сам вiдiйшов убiк, щоб вiддихатись. За хвилину в кiмнату проник ад’юнкт Самковський. Вiн усе ще стерiг тiло Вольфович у покоях пiд номером «39», а оскiльки тi були зовсiм поряд, то Самковський почув зойки портье i грубуватi окрики Вiстовича.
Ад’юнкт зупинився в дверях i втупився поглядом у нерухоме тiло.
– Хто це? – здавлено запитав Самковський.
Було видно, як сильно йому не хочеться возитися з iще одним трупом.
– Схоже, що це наш дорогий Франц Тепфер, якого я сьогоднi сподiвався побачити в купе вiденського потяга, – сердито видихнув комiсар, – вiн, бачте, вирiшив залягти собi в шафi…
Ад’юнкт нахилився над тiлом.
– Вiд нього смердить алкоголем, – сказав Самковський.
– Я помiтив, – вiдповiв комiсар.
– Кого ж тодi бачили вранцi? Хто здав ключi вiд цього номера? – запитав ад’юнкт.
– Убивця, Самковський, убивця… – Вiстович знову одягнув свiй плащ. – Дочекайтесь лiкаря i дайте менi знати, коли цей добродiй отямиться…
Комiсар попрощався i вийшов iз номера. Унизу вiн уже вкотре за сьогоднi зустрiвся з чорнявою рецепцiонiсткою.
– Пане комiсаре, – стомлено мовила та, – як довго ще полiцiя тут перебуватиме?
– Як вас звати? – замiсть вiдповiдi мовив той.
– Данута, – вiдповiла та, – а чому пан питае?
– Бо сам не можу дати ствердноi вiдповiдi, красуне…
* * *
Вийшовши з готелю, Вiстович поволi рушив Трибунальною на Ринок, а звiдти через Галицьку на площу Фердинанда. Поодинокi перехожi перебiгали, ховаючись пiд парасольками, здебiльшого з костелу до фiакра або куди-небудь в кав’ярню чи господу, де на них уже чекала добра житня «балабанiвка». Спожити ii, закусивши апетитною канапкою, кожен мiщанин мiг принаймi з двох причин: по-перше, була препаскудна погода, по-друге, недiля…
З ресторацii готелю «Жорж» долинув запаморочливий запах свiжих «кайзерок». Вiстович, пригадавши, що не встиг сьогоднi поснiдати, ковтнув слину, але рушив далi, на Академiчну. Спочатку слiд було зайти в дирекцiю полiцii.
У кабiнетi було сиро i смердiло вчорашнiм тютюном, тому комiсар найперше прочинив вiкно i, не знiмаючи плаща, сiв за свiй стiл. Крiм нього, тут працювали ще двое, але, звiсна рiч, нiкого з них сьогоднi не було. Падлюка Самковський, якому випало чергувати в недiлю, подзвонив чомусь саме йому.
Раптом дверi прочинились, i Вiстович рiзко схопився з мiсця. Усередину зайшов невисокий гостроносий чоловiк в капелюсi i такому ж, як у нього самого, промоклому плащi. Обабiч носа була пара уважних очей, а над ними рiвними дугами сивiли брови.
– Сидiть, не вставайте, Вiстовичу, – сказав вiн спокiйним тоном.
Голос у нього був дещо хриплуватим i, схоже, мучив нежить.
Чоловiк умостився в крiслi навпроти i найперше дiстав з кишенi хустину, в яку щосили висякався.
– Срана погода, – висякавшись, вiн знову склав хустину вчетверо i сховав ii назад, – що ви тут робите, комiсаре?
– Пане заступнику, я…
– Зачинiть вiкно.
Вiстович пiдвiвся i затраснув його. Заступник директора львiвськоi полiцii Вiльгельм Шехтель пiдтягнув до себе попiльничку i запалив цигарку.
– Продовжуйте, – сказав вiн, випускаючи струмiнь диму.
– Я хотiв дiзнатись, чи не мали ми ранiше справи з убитою панянкою Вольфович, ii батьком чи кимось iз родичiв, – пояснив комiсар.
– Не мали, – коротко вiдповiв Шехтель, – i не могли мати…
Вiстович здивовано глянув на шефа.
– Продовжуйте, – сказав той, – як посуваеться слiдство?
– Я гадаю, що панянка Вольфович зупинилась у готелi, аби з кимось таемно зустрiтись. Найiмовiрнiше з коханцем… Я вивчив список постояльцiв i запiдозрив такого собi Франца Тепфера. Сьогоднi вiн повинен був виiхати до Вiдня, але у вагонi його мiсце виявилось порожнiм. Потiм я знайшов Тепфера непритомним у номерi.
– Чудово, комiсаре, – хрипло засмiявся Шехтель, – ви ганяетесь за ним, а вiн лежить у вас пiд носом… А що вбивця? Маете його прикмети?
– Високий чоловiк, худорлявий… Плащ, капелюх… Можливо, австрiець або нiмець. Наразi це все.
Заступник директора знову затягнувся димом. Було чути, як потрiскують при цьому цигарковий папiр i тютюн.
– Я вам дещо скажу, Вiстовичу, – промовив Шехтель пiсля паузи, – i сподiваюсь, вiд цього багато проясниться… Ви русин, а чи багато русинiв служать у львiвськiй полiцii? Декiлька капралiв, два фельдфебелi, а комiсар тiльки один – ви. Знаю, ви католик, але це вже деталi… Може, ви пригадаете, завдяки кому ви на цiй посадi?
– Завдяки вам, пане заступнику, – вiдповiв комiсар.
– Атож. Знаете, менi також нелегко. Губернатор уже давно вимагае, щоб тутешньою полiцiею керували виключно поляки, i Вiдень його слухае. Мене, австрiяка, давно б уже змiстили, але я маю впливових польських друзiв. І один iз них – це Кшиштоф Вольфович… Як тiльки вiн дiзнаеться про смерть доньки, то одразу ж кинеться до мене, i я повинен сказати йому, що моi найкращi люди невдовзi знайдуть убивцю. Найкращi – це Вiстович i Самковський… Ви чуете?
Комiсар ствердно кивнув.
– А щоб ставки в цiй грi ще бiльше зросли, – вiв далi Шехтель, – скажу вам, що сподiваюся найближчим часом отримати пост директора полiцii, адже наш любий Крачковський вже емерит. Тодi менi буде потрiбен тямущий заступник. А коли потрiбен тямущий заступник, то, здебiльшого, начхати на його народовiсть. Ви все зрозумiли, Вiстовичу?
– Зрозумiв, пане заступнику.
– Коли так, – Шехтель узявся застiбати плаща, – то негайно пiднiмайте свою сраку i до роботи!..
Із цими словами вiн вийшов з кабiнету. Дочекавшись, поки в коридорi стихнуть його кроки, Вiстович знову прочинив вiкно. Холодне повiтря трохи освiжило голову i приемно полоскотало спiтнiле обличчя. Слiд було зiбратися з думками i дiяти. Вiстович це розумiв, хоча пiсля вiзиту шефа почувався знесиленим. Раптом його охопила лють, i, вилаявшись на всю горлянку, комiсар щосили грюкнув кулаком по столi. Попiльничка пiдскочила, розсипавши довкола себе чорно-срiбний цигарковий попiл. Вiдчувши деяке полегшення, Вiстович загорнув почервонiлу руку в прохолодну полу плаща. З кишенi випала австрiйська газета i вiзитка, знайденi в готельному номерi Алоiзи Вольфович. Баденська газета «Kurort Nachrichten» на другiй сторiнцi мiстила повiдомлення про те, що маг-ясновидець, а також цiлитель Вiнцент Гаусман даватиме сеанси 2 вересня у Баденi, 10-го в Краковi, 20-го в Лемберзi, а потiм маестро запрошують до Росii. Текст повiдомлення був ледь помiтно обведений олiвцем. Схоже, чимось панну Вольфович це зацiкавило.
Комiсар заховав газету в шухляду, а потiм ще раз прочитав адресу на вiзитцi. «Крамниця схiдних секретiв» Альфреда Шимоновича знаходилась не так далеко звiдси. Усього двi трамвайнi зупинки. Можна навiть спершу туди навiдатись, а вже потiм де-небудь поснiдати.
Виходячи з трамвая поряд з Галицькою ощадною касою, Вiстович намагався уявити, де саме на галасливiй Ягеллонськiй може знаходитись ця схiдна крамниця. Проте неподалiк Єврейського театру знайшовся вузький непомiтний провулок, в якому комiсар натрапив на склянi дверi. Щойно вiн ухопився за ручку, як угорi залунав маленький срiбний дзвоник, кличучи господаря. Усмiхнений бородатий чоловiк у схiдному костюмi з’явився негайно i, вклонившись, виголосив гостю привiтання. Вiстовича дещо розсмiшила ця вистава, проте вiн цiлком серйозно почав оглядати товари, якi пропонував Альфред Шимонович. Тут були схiднi килими, халати, пляшечки з олiйками, пуделка з чаем i безлiч фарфорових слонiв, змiй та драконiв.
– Що саме пана цiкавить? – знову озвався Шимонович. – Пан шукае презента? Чи, може, щось для себе?
– Покажiть менi он ту книгу, – попросив комiсар, тицьнувши пальцем на полицю.
– О-о, пана цiкавить схiдна мудрiсть, – сказав продавець, стаючи, щоб дiстати ii, на стiлець. – Прошу… Конфуцiй у перекладi нiмецькою… Дуже коштовне видання…
Вiстович обережно взяв книгу i, розгорнувши, з насолодою заглибився у ii сторiнки.
– Скажiть, пане Шимоновичу, – мовив комiсар, не вiдриваючись вiд читання, – ви, напевно, знаете всiх своiх клiентiв?
– О, так, багатьох пам’ятаю, – обережно вiдповiв той.
– Звiсно, пам’ятаете. Ви ж не генделик на розi. До вас заходять не часто i не всi…
– Чому пан питае? – дещо ображено мовив власник крамницi.
– Мене цiкавить одна панна, яка була у вас нещодавно. Їi звали Алоiза Вольфович, – пояснив комiсар.
Вiстович нарештi вiдiрвався вiд книжки i тепер не зводив погляду з Шимоновича.
– Нiколи про таку не чув.
– Дивно, вона мала вашу вiзитку.
