скачать книгу бесплатно
Вiн дiстав з кишенi револьвер i, прокрутивши барабан, перевiрив камери. Вiстовичу навiть зi свого мiсця було видно, що там рiвно сiм патронiв.
– Хочете щось сказати перед смертю? – запитав росiянин i вправно закинув барабан назад.
Комiсар напружив мозок, але нiчого путнього на думку не спадало.
– Як бажаете, – шпигун звiв револьвер i нацiлився на Вiстовича, – обiйдемось без останнього слова.
Комiсар намагався глянути йому в очi, але замiсть цього не мiг вiдiрвати погляд вiд руки, що тримала наган. Вiн бачив, як повiльно рухаеться вказiвний палець, поступово тиснучи на гачок… Гримнув пострiл. За мить пролунало ще два.
Вiстович з подивом вiдчув, що досi живий. Навпроти нього все ще стояв росiянин, тримаючи в руках револьвер, але голова його була повернута в бiк дверей. Стрiляли в iншiй кiмнатi.
Комiсар зрозумiв, що це шанс, якого бiльше вже не буде. Перш нiж той знову повернувся до нього обличчям, Вiстович разом зi стiльцем зiрвався з мiсця i головою вперед кинувся на ворога. Чоловiк, отримавши пiд живiт удар страшноi сили, глухо застогнав, завис на супротивнику i випустив з рук зброю. Пронiсши кiлька метрiв його на собi, Вiстович прочинив ним дверi i гучно ввалився в сусiдню кiмнату. Шпигун розпластався просто бiля нiг декiлькох солдатiв цiсарськоi пiхоти з «Манлiхерами» напоготовi. Його одразу ж схопили i вивели на вулицю.
Комiсар вiдчув, що стiлець позаду нього встиг розлетiтися на друзки, а чиiсь руки допомагають йому пiдвестися. Невдовзi Вiстович порiвнявся з вусатим полковником, що усмiхався до нього, не випускаючи з рота сигари.
– Як ви почуваетесь? – запитав офiцер.
– Нiколи не почувався краще, – вiдповiв той.
Полковник розсмiявся i, дiставши з кишенi складаний нiж, обережно розрiзав мотузку на руках комiсара.
– Дозвольте запитати ваше iм’я, – мовив пiсля цього офiцер.
– Комiсар Адам Вiстович, – вiдповiв звiльнений.
– Отакоi, – вiйськовий, здавалося, був украй невдоволеним, – полiцiя нам допомагае?
– Аж нiяк, – заперечив комiсар, – я опинився тут майже випадково…
Той подивився на нього з пiдозрою, але раптово знову посмiхнувся i по-дружньому простягнув руку.
– Прошу вибачення, я не представився. Полковник Альфред Редль… Ми давно стежили за цими росiянами. І от сьогоднi вирiшили з ними покiнчити.
– Вам усе вдалося якнайкраще, пане полковнику, – сказав комiсар, – до того ж дозвольте щиро подякувати за мое звiльнення.
Хвилину подумавши, вiн додав:
– Будьте певнi, бiльше мене в цiй справi нiчого не цiкавить.
Редль, здавалося, нарештi зрозумiв, що нiхто не дiлитиме з ним його трiумфу, i по-дружньому вдарив комiсара по плечу.
– Бачу, ви змученi, пане Вiстовичу, – сказав вiн, – що ж, я не смiю бiльше вас затримувати. Якщо будуть питання, ми вас знайдемо.
Вони попрощалися, i комiсар, нарештi, потрапив на свiже повiтря. Надворi було вже темно, й уздовж хвилястих алей парку загорiлися лiхтарi. Гроза закiнчилась, i тiльки з пожовклого листя донизу час вiд часу зривалися поодинокi краплини.
Вiстович пройшов кiлька крокiв i зрозумiв, що прямуе до тiеi частини парку, яка виходить на вулицю Понiнського. Вiн знову йде до Бейли. Цього разу як волоцюга або як побитий пес, якому нiхто, крiм неi, не перев’яже рани.
На порозi йому стало страшенно зле: голова затрiщала вiд болю, а на очi нависла густа пелена. Вiн подзвонив у дверi i став чекати. Якщо Бейли не буде зараз удома, вiн упаде просто тут i лежатиме хтозна-скiльки. Як волоцюга або як побитий пес…
На щастя, дверi вiдчинились, i тендiтна жiнка з’явилася на порозi. Пiдхопивши пiд руку, мовби справдi могла втримати, вона провела його до помешкання i допомогла зняти брудний плащ. Бейла, як завжди, нiчого не запитувала. Саме тому його щоразу так сюди тягнуло…
* * *
У полiцii Вiстович з’явився тiльки за два днi, коли йому остаточно стало краще. В кабiнетi за друкарською машинкою працював Самковський. Вiн, як завжди, трохи пiдвiвся при появi шефа, але цього разу ховав очi. Комiсар помiтив чималий синець на його фiзiономii, згадку про iхню останню розмову в Стрийському парку. Кумедним було те, що пiсля своiх пригод у кав’ярнi «Рембрандт» Вiстович мав на обличчi такий самий.
Привiтавшись, комiсар одразу попрямував у кабiнет Шехтеля, аби пояснити йому свою вiдсутнiсть. Постукавши в дверi, вiн почув звичне гаркання у вiдповiдь: «Так, можна».
– А-а, Вiстович, – промовив Шехтель, щойно комiсар з’явився з-за дверей, – проходьте, сiдайте…
Нежить у заступника майже минув, проте голос усе ще нагадував звук оркестровоi туби.
– Маю для пана новини, Вiстовичу, – одразу ж сказав Шехтель, не давши комiсару почати свою розповiдь, – ось телеграма з Мiнiстерства оборони…
Вiн показав йому темно-рудий списаний папiрець.
– Рекомендують дати вам грошову премiю i кiлька днiв вiдпустки за допомогу вiйськовим. Будемо вважати, що вiдпусткою ви вже скористались, а грошi отримаете в кiнцi мiсяця.
Пiсля цього Шехтель несподiвано зробив паузу i вiдвернув погляд убiк.
– Вчора було вбито ще одну дiвчину, – сказав вiн, не повертаючи голови, – мене це вже вкурвило, Вiстовичу…
Заступник директора цього разу говорив спокiйно, мовби просто жалiючись пiдлеглому. Комiсар чекав, що той от-от зiрветься на крик, проте вiн тримав себе в руках.
– Можете скiльки завгодно бути героем i допомагати контррозвiдцi…
Шехтель вдихнув повiтря i пильно вгледiвся у спiврозмовника. До Вiстовича раптом дiйшло, чому той так стримано й обережно провадить розмову. Цей здогад навiть змусив його недоречно посмiхнутись, вiд чого обличчя шефа нервово сiпнулось. Шехтель вирiшив, що вiн одночасно працюе на контррозвiдку!
– …але робiть свою справу в полiцii, – видихнувши, закiнчив шеф.
Вийшовши з його кабiнету, Вiстович одразу подався на вулицю. За спиною почулися кроки. Повернувшись, комiсар побачив, що за ним поспiхом iде Самковський.
– Рапорт про останне вбивство у вас на столi, комiсаре, – улесливим голосом сказав ад’юнкт, одягаючи на ходу плащ.
Вiстович ще раз придивився до його побитого обличчя i десь у глибинi душi навiть пошкодував практиканта.
– Розкажи менi про все по дорозi, – мовив комiсар, – зараз нiколи повертатись. Ми iдемо навiдати професора Тофiля.
Вiн рушив уздовж Академiчноi, виглядаючи вiльний фiакр, i Самковський намагався не вiдставати.
– Дiвчину звали Домiнiка Ястремська, iй було всього шiстнадцять.
Вiстовський сердито вилаявся.
– Вона донька впливового банкiра, – продовжив практикант, – тож шеф…
– Курва! Я знаю, що сказав шеф!.. – рiзко перебив його комiсар. – Можеш менi не говорити.
Самковський трохи помовчав, чекаючи, доки Вiстович запалить цигарку i з приемнiстю затягнеться димом, а далi продовжив:
– Менi вдалося дещо дiзнатися про цю дiвчину.
Комiсар уважно подивився на пiдлеглого.
– Вона мала певну делiкатну недугу, – сказав той, – була нiмфоманкою…
– Он як? – Вiстович випустив струмiнь диму i, примружившись, уже не зводив очей з Самковського, забувши про цигарку. – А як ти про це дiзнався?
– Знайшов одного фацета, який працював садiвником на вiллi ii батечка. Вiн розповiв, що та мордувала його по кiлька разiв на день, i не тiльки його, а й конюха, i навiть поварчука…
– І при цьому хотiла, щоб ii сiкли батогом? – запитав комiсар.
– Бiльше полюбляла рiзку, як у школi…
Пiд’iхав фiакр, i чоловiки залiзли всередину, наказавши вiзниковi вести iх на Кульпаркiв. Той рушив вулицею Коперника вгору, а згодом, бiля костелу Магдалини, звернув лiворуч, на Потоцького, де трохи жвавiше покотився донизу. По вулицi 29 Листопада фiакр поiхав геть повiльно. Вiстович, спираючись на борт, трохи пiдвiвся з лавки i запитав у вiзника, в чому рiч. Той пояснив, що його шкапа почала шкутильгати, а тому гнати ii вiн не може. Ледве дотягнувши до залiзничноi колii, той i зовсiм зупинив фiакр, кажучи, що мусить перевiрити ii копита.
Полiцiянти вийшли, постановивши дiстатися до лiкарнi пiшки, оскiльки залишалось уже зовсiм небагато. Вiзник щиро подякував, перепросив за трафунок i взяв iз них тiльки половину плати.
Вiстович i Самковський, перейшовши через колiю, що з’еднувала Львiв iз Чернiвцями, подалися далi вузькою ямкуватою стежкою. Стежка дивом пробивалася крiзь заростi терну й височенних будякiв, i кожен, хто йшов нею, либонь, побоювався, що вона от-от пропаде з виду, лишивши його в непролазних нетрях, звiдки був тiльки дошкульний шлях назад.
На щастя для полiцiянтiв, так не сталося, i невдовзi хащi залишилися позаду. Натомiсть, попереду завиднiлась висока цегляна огорожа, з-за якоi виростали чималi дерева старого парку.
– Оце, мабуть, «дурка», – припустив Самковський, загортаючи всередину краi розiрваноi кишенi, – тiльки з iншого боку.
– Треба знайти якийсь вхiд, – сказав комiсар.
Пройшовши кiлька десяткiв крокiв уздовж огорожi, чоловiки побачили хвiртку, щоправда, та була замкнена зсередини. Перезирнувшись мiж собою, вони мовчки пiдiйшли i впiвсили на неi налягли. З iншого боку почувся хрускiт, i хвiртка вiдчинилась.
Вiд неi тягнулася коротка стежина, що впиралася далi в мощену алею. На подив полiцiянтiв, алея виглядала затишною, i годi було й подумати, що веде вона до шпиталю для божевiльних. У кiнцi алеi проглядалася гарна триповерхова будiвля самоi лiкарнi. Навпроти входу в правильному геометричному порядку росли кущi, а посеред них дзюркотiв невеликий фонтан. Оминувши його, чоловiки пiдiйшли до головного входу, проте дверi виявились зачиненими. Самковський шарпнув ще кiлька разiв дверну ручку, а потiм задер голову догори. Одразу над ними виднiлись вiтражi каплички, що знаходилась на другому поверсi, а помiж них велика статуя Божоi Матерi. Поверхом вище тягнувся ряд мовчазних вiкон. Деякi з них були прочиненi, виставляючи напоказ заржавiлi грати, за якими не було видно нiчого, окрiм темного простору.
– Все тут по-вар’ятськи, – буркнув Самковський, – не здивуюсь, якщо вони потрапляють усередину через горище.
Комiсар хмикнув у вiдповiдь i неквапним кроком подався оглядати будiвлю справа. Ад’юнкт, натомiсть, вирушив лiворуч. Невдовзi вони вiдiйшли на доволi значну вiдстань. І, вже навiть озирнувшись, не могли побачити один одного.
Самковський iшов усе далi й далi, шукаючи ще однi дверi, котрi вели б усередину, або яке-небудь прочинене навстiж вiкно на першому поверсi. Проте анi того, анi того не траплялося, i це його неабияк сердило. Зненацька практикант почув обережнi скрадливi кроки. Вiн рiзко обернувся i побачив перед собою двох дивних типiв у якомусь чудернацькому одязi. Типи загрозливо тримали в руках мiтли, якими зазвичай пiдмiтають листя, i хижо, по-тваринному, шкiрились. Спантеличений Самковський ступив два кроки назад, але одразу ж напоровся на стiну лiкарнi, яка надiйно стримала його втечу. Тим часом двое незнайомцiв пiдiйшли зовсiм близько, i практикант навiть чув iхне важке дихання. Зброю ад’юнктам не видавали, тому Самковський мiг розраховувати тiльки на своi кулаки. Спочатку вiн хоробро виставив iх уперед, потiм спробував заговорити з психами i довiдатись, чим iх розгнiвив, але тi без жодних слiв далi сунули просто на нього. Зрештою, вiн метнувся вбiк, оскiльки це був единий можливий шлях втечi, але тiеi ж митi удар мiтлою звалив його з нiг.
Вiстович, який вирiшив повернутись назад до головного входу i дiзнатися, як справи в пiдлеглого, здалеку побачив двох нападникiв, що, здiймаючи мiтли високо над головами, щодуху гамселили ними когось на землi. Жертва голосом Самковського вiдповiдала iм брудною лайкою i вiдчайдушно гукала на допомогу.
– Лишiть його, тварюки! – вигукнув комiсар, кидаючись до них.
Проте психи з таким завзяттям лупцювали практиканта, що не звернули на Вiстовича жодноi уваги або ж просто не почули. Побоюючись за життя ад’юнкта, комiсар витягнув з кишенi «Гассера» i вистрiлив у повiтря. Це подiяло миттево: нападники вiдскочили убiк, а бiдолашний Самковський спершу поповз, а як тiльки вiдчув сили, звiвся i побiг до свого рятiвника. У нього був розбитий нiс i кровила брова саме над тим оком, пiд яким Вiстович кiлька днiв тому поставив синець.
Психи завбачливо трималися поодаль, але раптом несподiвано збадьорились i з диким завиванням пiднесли мiтли догори. За мить полiцiянти зрозумiли, в чому була причина iхнiх радощiв. З протилежного боку лiкарнi до них надходила пiдмога: ще двое таких самих типiв з такими ж мiтлами. Вiстович i Самковський потроху опинялись в оточеннi.
Не чекаючи подальшого розвитку подiй, комiсар знову звiв догори «Гассера», але перш нiж вiн натиснув на гачок, одне з вiкон на першому поверсi вiдчинилося i в ньому з’явилася лиса, мов колiно, голова, а далi – могутнi плечi.
– Якого дiдька ви тут робите? – крикнув з вiкна лисий i, не дочекавшись вiдповiдi, вилiз на пiдвiконня, а потiм зiскочив на землю. Вiн був одягнений у бiлий халат, отже, полiцiянти нарештi зустрiли кого треба. Слiдом за ним через вiкно до них вилiз ще один добродiй у бiлому. Вони роззирнулись довкола i хутко розiйшлися у рiзнi боки заспокоювати кожен свою пару вар’ятiв з мiтлами.
Вдалося це не одразу. Тi, вiдчуваючи бойовий запал, щоразу поривалися кинутися на чужинцiв i завершити свою справу. Врештi, iх пригостили цигарками, i курiння подiяло на них заспокiйливо. Вони перестали жестикулювати i навiть продовжили замiтати дорiжку. Чоловiки в бiлому пiдiйшли до полiцiянтiв.
– Якого дiдька вам тут потрiбно? – знову запитав лисий.
– Шукаемо доктора Тофiля, – пояснив комiсар, не вiдчуваючи жодноi вдячностi до нього i його колеги.
– Вам слiд було б зайти з парадного входу…
Лисий уважно придивився до Вiстовича i Самковського.
– А хто ви, власне, такi?
– Ми з полiцii, – коротко пояснив комiсар, дiстаючи з кишенi свiй документ, – доктор Тофiль – наш консультант.
Вiн перевiв погляд на ад’юнкта, що тривожно обмацував писок, передчуваючи появу там нового синця, поряд з тим, якого отримав вiд шефа. Його плащ був брудний, зiм’ятий i обвiшаний мокрим листям, проте це турбувало практиканта значно менше.
– Я доктор Хшижевський, – представився, нарештi, лисий, – а це мiй помiчник Ядель.
Вiстович кивнув замiсть вiдповiдi i запалив цигарку. Зробивши кiлька глибоких затяжок, вiн запитав:
– То ви проведете нас до професора?
– Звiсно, – вiдповiв Хшижевський i попрямував до вiкна, звiдки вилiз декiлька хвилин тому. – Йдiть за мною.
