скачать книгу бесплатно
Вiстович взявся переглядати папери далi, проте вони закiнчувались 1881 роком. Решта документiв ще знаходились у полiцiйнiй картотецi. Спiшно виходячи з архiву, вiн думав лише про одне: якщо в 1891 роцi також вiдбулися схожi вбивства, то це означатиме, що злочин 69-го, 80-го та нещодавне вбивство Алоiзи Вольфович – справа рук одного манiяка. Того самого, якому щоразу були потрiбнi п’ятеро молодих жiнок, переважно шляхетського роду. Декотрi з них були навiть художницями, як Алоiза…
На думку знову спав дивакуватий «Клуб любителiв мистецтва», про який розповiв iм Тофiль. Завтра ж треба буде ще раз навiдатись у кав’ярню «Рембрандт» i знову перевiрити список учасникiв клубу. Якщо серед них е вбитi аристократки, тодi вiн на вiрному шляху. Убивця походить з iхнього кола, а отже, i з iхнього клубу.
Мiсто вже огортали сутiнки, а слiдом за ними прокидалися розкиданi то тут, то там електричнi лiхтарi. Вони висвiтлювали довкола себе жовто-блiдi плями, мов таемнi кола, всерединi яких випадковий перехожий мiг не боятися зловiсних чарiв осiнньоi мiськоi ночi.
Переходячи вiд однiеi такоi плями до iншоi, Вiстович копирсався у своiй пам’ятi, намагаючись пригадати той 1891 рiк, коли вiн уже був комiсаром. Проте йому не вдалося пригадати жодного вбивства, яке пiдходило б цiй послiдовностi.
У будинку полiцii знову нiкого не було, крiм чергового. Вiстович узяв у нього ключ i пiднявся на третiй поверх, де знаходилася полiцiйна картотека. Тут вiн увiмкнув свiтло, зняв капелюха та плащ i заходився шукати потрiбний рiк. Документи в полiцii, на жаль, не були розмiщенi в такому ж суворому порядку, як у мiському архiвi. Вбивства стояли поруч з крадiжками, скаргами на циган i волоцюг, актами про потопельникiв, яких дiстали з Полтви, та всiм iншим. Це неабияк дратувало Вiстовича, бо пiсля роботи в архiвi вiн почувався страшенно втомленим, до того ж вiдчував несамовитий голод, не маючи сьогоднi анi обiду, анi вечерi.
Чимало випадкiв комiсар упiзнавав, а подекуди йому траплялися його власнi рапорти про той чи iнший злочин. Утiм, нiчого схожого на вбивства двох попереднiх рокiв i вбивство Алоiзи Вольфович вiн не знайшов. Злий, голодний та розчарований комiсар Вiстович спустився донизу i, навiть не попрощавшись з черговим, вийшов на вулицю. Його теорiя розсипалася, мов картковий дiм, але якщо вона все-таки правильна, то Алоiза Вольфович була тiльки першою жертвою невiдомого манiяка. Далi будуть ще i ще, як у 1869-му чи 1880 роцi… Годi було навiть уявити, який iз цих двох варiантiв гiрший, а який кращий.
Одинокий трамвай, як i вчора, завiз його на Понiнського, i пройшовши вiд зупинки декiлька крокiв, комiсар опинився перед будинком Бейли. Сьогоднi вiн знову тiкае, йому знову хочеться заховатись вiд усього свiту, забувши бодай на вечiр про свою роботу. На порозi вiн усмiхнувся, пригадавши, як Бейла просила його прийти сьогоднi тверезим. Що ж, вiн уважив ii прохання.
Жiнка чекала його i зустрiла в передпокоi лагiдною посмiшкою. Вiстович нiяк не мiг збагнути, чому ця красуня така ж самотня, як i вiн. Тому що еврейка? Дурницi! Уникае барвистих вечiрнiх товариств? Можливо… Колись вона була замiжня, але що сталося потiм, вiн не знав.
У вiтальнi для нього був накритий стiл. Служниця принесла кугель i чудову сливову настоянку. Як не стримувався Вiстович, але накинувся на iжу, мов голодний школяр.
– Як ти й просив, я була в Шимоновича, – сказала Бейла, спостерiгаючи за ним з легеньким подивом.
Вiстович перестав жувати i виразно глянув на неi. О, так, зараз мае з’явитися або зникнути ще одна нитка у його розслiдуваннi.
– Менi вдалося купити в нього опiумну олiю, – сказала вона, – вiн довго опирався, мовляв, нiчого такого в нього немае, але врештi продав цiлий флакон.
Комiсар не тямився з радощiв. Забувши про iжу, вiн ухопив Бейлу на руки i вже не вiдпускав.
* * *
На ранок його чекали двi поганi новини. Перша – те, що вночi Франц Тепфер зник з лiкарнi. З вiкна його палати звисала донизу мотузка, зроблена з постiльноi бiлизни. Подолати за ii допомогою два поверхи було дурницею для фiзично сильного чоловiка, а полiцейськi, що чергували пiд його дверима, не чули анi звуку.
Проте значно гiршою була друга новина: у вiддаленому будинку на Замарстиновi сталося ще одне вбивство. Дiвчина лежала на пiдлозi обличчям донизу поряд з лiжком з розбурханою постiллю. Вона була цiлковито голою, тому синi продовгастi смуги на ii спинi одразу кинулися в очi.
– Схоже, той самий сучий син, – промовив доктор Фельнер i обережно перевернув тiло обличчям догори.
Це обличчя видалось Вiстовичу знайомим, i, придивившись уважнiше, вiн упiзнав рецепцiонiстку з готелю «Три корони». Вилаявшись чи то спересердя, чи то з жалю, комiсар вiдiйшов убiк.
Данута жила сама в цiлому будинку, який до того ж знаходився на добрячiй вiддалi вiд решти, тому сподiватися на свiдкiв i цього разу марно. Та й Замарстинiв – це брудна робiтнича околиця Львова, де взагалi мало хто цiкавиться одне одним.
Як убивця знайшов цю дiвчину? Запримiтив, коли виходив з «Трьох корон», заговорив до неi, i вона погодилась на зустрiч? Малоймовiрно… Може, вони були знайомi ранiше? Можливо… «А якщо вони були знайомi ранiше, – подумав комiсар, – то чи не з ii допомогою вбивця проник тодi в готель?» У такому разi Тепфер не бреше. Вбивця вдарив його, а сам замiсть нього подався в номер до Алоiзи, можливо, навiть прихопивши тi злощаснi сережки. Але як вона потiм не змогла вiдрiзнити Тепфера вiд убивцi, до того ж знаючи iх обох? Тут Вiстовичу пригадалась опiумна олiя, що була в номерi панни Вольфович i яку вона найiмовiрнiше придбала в «Крамницi схiдних секретiв» Шимоновича, бо ж таку саму той продав учора Бейлi. Якщо розум дiвчини вже був одурманений, то вона, безперечно, могла переплутати одного коханця з iншим.
Цiкаво, якоi саме таемноi недуги хотiла позбутись Алоiза, коли в Баденi звернулася до Гаусмана? Своеi пристрастi до насолоди болем чи залежностi вiд опiуму?…
О третiй пополуднi Вiстовича викликав до себе шеф. Заступник директора полiцii Вiльгельм Шехтель не почувався краще, анiж позавчора. Його застуда була ще гiршою, а до закладеного носа додалося ще й захрипле горло. Вiн сьорбнув гарячого чаю з чималоi чашки на столi i глянув на Вiстовича почервонiлими очима. Комiсар усiм тiлом напружився, чекаючи його перших слiв. Нiчого несподiваного не прозвучало:
– Haben sie dir ins Gehirn geschissen, Vistovych?[5 - Вам насрали на мiзки, Вiстовичу? (нiм.)]
Комiсар ковтнув образу i чекав наступних слiв шефа.
– Якого дiдька ви вiдпустили того гiвнюка Тепфера?
Шехтель закричав, незважаючи на хворе горло.
– Пане заступнику я його не вiдпускав…
– Halt dein verdammtes Maul![6 - 2 Стулiть свiй брудний писок! (нiм.)] – Крик потроху переходив у вереск. – Ви вiдправили його до лiкарнi – це те саме, що вiдпустити. Готовий присягнути, що вiн зумисне вдавав iз себе хворого, аби мати можливiсть утекти!.. Як ви, досвiдчений полiцейський, могли купитися на цю комедiю?! Курва!.. Тепер замiсть одного вбивства ми маемо два!.. Бо вчинив його не хто iнший, як цей сраний Тепфер!..
На щастя для Вiстовича, горлянка шефа бiльше не витримала, i той зайшовся гучним свистячим кашлем. Для комiсара це була можливiсть перевести дух i приготуватись до подальших образ. Утiм, коли кашель стих, заступник директора вирiшив себе поберегти. Вiн сьорбнув чаю i заговорив далi бiльш-менш врiвноваженим тоном:
– У мене був Самковський, – повiдомив Шехтель, – вiн менi все й розповiв. Говорив, що радив спровадити Тепфера на Баторiя, але ви вiдмовились… Самковський просив не говорити вам про його вiзит, але я хочу, щоб ви про це знали. Не для того, щоб змогли йому помститися, менi це до сраки… А для того, щоб усвiдомили собi, Вiстовичу, якщо не спiймаете Тепфера, то комiсаром буде ваш практикант, а ви пiдете в кiнну полiцiю.
Договоривши, вiн знову пiднiс чашку до губ, але цього разу сьорбнув занадто сильно, болiсно попiкши язика.
– Подайте води, – буркнув Шехтель.
Вiстович пiдiйшов до пiдвiконня, на якому стояв графин з водою. Наливши повну склянку, вiн пiднiс ii шефовi.
– Маете що сказати? – запитав той i набрав повний рот.
Комiсар кивнув i в декiлькох словах розповiв йому про своi дослiдження у мiському архiвi i про здогади, якi виникли пiсля цього.
– Тобто вбивця не Тепфер? – перепитав Шехтель.
– Як на мене, нi, – сказав комiсар.
– Що ж, Вiстовичу, може, ви й правi, – уже спокiйнiше зазначив шеф, – зрештою, менi байдуже. Головне, щоб справу було розкрито… Я, здаеться, пригадую це вбивство 1880 року. Погано, але пригадую. Той Камiнський, якого звинуватили, виявився несповна розуму, i його спровадили в божевiльню. Але не знаю, чи вiн досi там…
Шеф приклав холодну склянку до чола, проте полегшення це йому не принесло.
– І того сучого сина Тепфера знайдiть, – додав вiн, знаком показавши, що розмову завершено i Вiстович може йти. – Де, курва, може вiденець заховатись у Львовi?…
Не вiдповiвши на останне запитання, комiсар вийшов з кабiнету. За кiлька хвилин вiн опинився на вулицi i з насолодою вдихнув прохолодне повiтря. У ротi пересохло, а обличчя палало вогнем, мовби в склодува, який щойно завершив змiну. Як же вiн ненавидiв зараз того манiяка! Вiстович на мить уявив, як, упiймавши сучого сина, живцем здирае з нього шкуру, а потiм поволi надрiзае сухожилля. О, це було б насолодою!
Про те, що заприсягся бiльше не заходити до кав’ярнi Шнайдера, Вiстович згадав уже тодi, коли перед ним стояла чимала гальба пива i п’ятдесят грамiв горiлки «Baczewski». Але тепер йому було байдуже. Вiн закурив i дав собi час трохи заспокоiтись.
За пiвгодини комiсар вийшов з кав’ярнi i, сiвши у вiльний фiакр, вирушив ним до Стрийського парку. Далi слiд було пройтися пiшки, i Вiстович подумки втiшився такiй можливостi. Вiд прогулянки помiж старезними деревами i випитого алкоголю ставало краще.
У кiнцi алеi завиднiлася сутулувата постать Самковського. Вiн чекав на Вiстовича, аби разом вони ще раз перевiрили книгу «Клубу любителiв мистецтва». Зустрiвшись, вони мовчки рушили до кав’ярнi «Рембрандт». По дорозi Самковський звернув увагу на руiни, що височiли на пагорбi.
– Невже тут був замок? – буркнув вiн.
– Не замок, Самковський, – вiдповiв комiсар, – колись тут було кладовище, але потiм його зруйнували. А з могильних плит, щоб тi не пропали даремно, архiтектори виклали цi живописнi руiни.
– Невже? – не повiрив ад’юнкт.
– Можемо пiднятись нагору, щоб пересвiдчитись, – запропонував Вiстович.
Той кивнув, i вони звернули з алеi.
Вгорi Самковський став ретельно придивлятися до плит.
– І справдi е написи, – сказав вiн, – ледь помiтнi, але е. Це дiйсно колишнi надгробки… Їх не обтесали як слiд.
Якби Самковський глянув у цю мить на комiсара, то побачив би, що той закотив до самого лiктя обидва рукави плаща.
– Звiдки ви про це знаете, комiсаре? – запитав практикант i повернувся до нього обличчям.
– Я багато про що знаю, сучий сину! – вiдповiв той i щосили вперiщив того з правоi.
Самковському дивом вдалося встояти, але Вiстович одразу ж пригостив його лiвою, i бiдолаха розпластався на сирому грунтi. Ад’юнкт, видно, добре розумiв, за що отримав по пицi, тому лише мовчки, не встаючи, дивився на комiсара, очiкуючи, либонь, ще й стусанiв ногами. Проте на цьому його екзекуцiя закiнчилась. Вiстович спустився назад, на алею, i попрямував до кав’ярнi «Рембрандт».
Попри деяке полегшення, яке тепер вiдчував комiсар, настрiй у нього залишався препаскудним. До того ж, несподiвано з’явилось недобре передчуття. Вiстович був не з тих, кого нiколи не пiдводить iнтуiцiя, але й не мав причин недовiряти iй.
Вiн зупинився i витер хустинкою пiт з обличчя. Розстiбаючи комiр сорочки, Вiстович випадково звiв очi до неба, побачивши там зловiснi хмари, що проглядалися мiж осiнньою листвою. До Львова, як завжди, непомiтно скрадалася гроза. «Може, повернутись i глянути, як там Самковський? – майнула в нього думка. – Та ну, пiшов вiн у дупу!..»
У ресторацii не було нiкого i панував якийсь дивний напiвморок. Господар з’явився тiльки за декiлька хвилин, виринувши звiдкiлясь, мов привид.
– Прошу пана, кав’ярню зачинено, – сказав вiн, вочевидь не впiзнавши Вiстовича.
– Навiть для полiцii? – запитав комiсар.
Ресторатор уважно придивився до гостя.
– Навiть для полiцii, пане комiсаре, – вiдповiв той уже iнакшим, трохи стишеним голосом, в якому не було анi краплi приязнi, – ми остерiгаемось грози, тому вимкнули електричне освiтлення.
– То в чому рiч? Запалiть гасовi лампи.
– То без сенсу, пане Вiстовичу. Ви ж бачите, тут немае жодного вiдвiдувача.
Вони замовкли i кiлька секунд мовчки дивилися один на одного. Комiсар вiдчув, як сильно в нього закалатало серце i почастiшало дихання. Що за чортiвня? Вiн же один на один iз цим шинкарем!
– Менi треба ще раз глянути в ту книгу, – якомога впевненiше сказав вiн.
– Їi в мене бiльше немае, – спокiйно вiдповiв господар.
Його брехня була такою явною, що Вiстович ледь стримав спалах гнiву.
– Не вiрю, – сказав вiн натомiсть.
– Якщо пан вважае мене брехуном, то прошу провести тут обшук, – мовив господар кав’ярнi.
– Гаразд, – погодився комiсар, – найперше проведiть мене знову до тiеi комiрчини, де книга була минулого разу.
– Як скажете, пане Вiстовичу…
Господар повернувся i неквапно рушив маленьким коридором. Бiля потрiбних дверей зупинився i сховав руку в кишеню, шукаючи там ключ. У цей момент серце комiсара закалатало ще дужче. Ось-ось мав би почутися легенький брязкiт, як бувае завжди, коли витягують в’язку ключiв, але його чути не було… Чоловiк вже смикнув руку назад з кишенi, але досi без найменшого звуку. Вiстович вiдчув, як очi його до болю вирячились, спостерiгаючи за тiею рукою, але ще ранiше вiн кинувся вперед i вхопив господаря за зап’ястя. Цього разу iнтуiцiя його не пiдвела: в руцi той тримав невеликий револьвер.
– Ах ти, падлюко! – закричав комiсар, даючи, нарештi, свободу гнiву.
Все ще стискаючи його руку, Вiстович кiлька разiв навалився своiм могутнiм плечем на значно худiшого ресторатора, вдаряючи ним об стiну. Гримнуло два випадкових пострiли з револьвера, i господар кав’ярнi повалився додолу.
Комiсар ухопив його зброю i впiзнав трилiнiйний наган. Та перш нiж вiн розгледiв його як слiд, почувся ще один пострiл, i Вiстович вiдчув, як трохи нижче плеча страшенно запекло. Комiсар в одну мить навалився усiм тiлом на дверi комiрчини i вистрiлив з нагана в невидимого супротивника. Влучив вiн чи нi, було не важливим. Найголовнiше те, що дверi не витримали i провалились усередину комiрчини разом з його великим тiлом. Опинившись усерединi, Вiстович вiдклав наган убiк i дiстав з кишенi свiй перевiрений «Гассер».
Ноги пiдкошувались, а гучне серцебиття заважало прислухатися. Вiн притулився до стiни й обережно визирнув з-за дверноi лутки. Хтось чекав цього i тiеi ж митi вистрiлив. Ледве встигнувши прибрати голову, комiсар визирнув знову i гримнув у вiдповiдь зi свого «Гассера».
– Твою мать! – почулося ззовнi.
Услiд за цим кiлька куль застрягли просто у Вiстовича перед носом.
– Вы целы? – знову пролунав стурбований голос.
– Задел меня, ублюдок!
Он воно що! Отже, тут росiяни! І iх, принаймi, двое. А якщо очуняе власник кав’ярнi, то буде трое. «Це ж треба, чорт забирай, це ж треба! – думав комiсар. – Шукати манiяка, а знайти шпигунiв!..» Вiстович укотре витирав пiт з обличчя. Руки тряслися i ледве його слухались, у цю мить вони могли тiльки стрiляти. Хоча, судячи з того, що його назвали «ублюдком», стрiляли непогано.
Пiсля ще декiлькох пострiлiв запала тиша. Було чути, як надворi почалася гроза, i всерединi стало зовсiм темно. Стрiляти за таких умов виглядало безглуздям.
Нерви комiсара почали здавати. Вiн стиснув зброю i якомога тихiше просунувся в коридор, переступивши через досi непритомного ресторатора. Хай йому чорт! Звiдси треба вибиратись! Не сидiти ж тут до завтра… У коридорi нiкого не було, принаймi, так здавалось. «А може, вони забралися звiдси? – подумав Вiстрович. – Урештi-решт, на бiса я здався цим росiйським шпигунам?» Вiн iшов усе далi й далi, щораз бiльше переконуючись, що так воно насправдi й сталося.
Нарештi комiсар зупинився в основнiй залi кав’ярнi, де були двi копii картин Рембрандта. Опустивши револьвер, Вiстович дiстав хустину i востанне за цей вечiр витер обличчя. Несподiваний удар по головi змусив його масивне тiло колихнутись i гучно впасти на пiдлогу.
Прийшовши до тями, комiсар вiдчув, що сидить на стiльцi, а руки його мiцно зв’язанi за спиною. Пiднявши важку болючу голову, Вiстович найперше зажмурився вiд рiзкого свiтла, а коли звик до нього, то став розрiзняти чотири постатi. Це були четверо чоловiкiв, що нерухомо стояли навпроти i спостерiгали за ним. В одного з них була перебинтована голова. Вiстович упiзнав у ньому власника кав’ярнi. Нiчого доброго це не вiщувало…
Проте один з них налив у склянку води, пiднiс ii комiсару до рота i терпляче зачекав, доки той зробить декiлька жадiбних ковткiв. Пiсля цього заговорив з ним бездоганною польською:
– Ви дуже необачний, пане комiсаре. Я сам чув, як вам пропонували вчасно пiти геть звiдси.
– Я палко хотiв… потрапити на засiдання… «klubu… milosnikоw sztuki», – затинаючись, вiдповiв той.
Чоловiки реготнули, i трое з них, разом iз побитим ресторатором, вийшли з кiмнати. Залишився тiльки його спiврозмовник.
– Ви, пане Вiстовичу, важко поранили одного з наших. Вiн у сусiднiй кiмнатi i дуже страждае, – сказав росiянин.
– Менi шкода, – промовив той.
Вiн згадав про свою власну рану i покосився на праву руку. Хтось просто поверх плаща туго ii перев’язав.
– Не брешiть, комiсаре. Ви не можете шкодувати того, кому хочеться здерти з вас шкуру…
Важко було сперечатися з таким твердженням, i Вiстович запитав про iнше:
– Чому ви смiялись, коли я згадав про клуб?
– Даруйте, якщо вас образив такий вияв наших емоцiй, – гречно сказав росiянин, – багато рокiв тому ми вигадали це товариство для прикриття, i воно виявилось настiльки вдалим, що досi нiхто, крiм вас, ним не зацiкавився. Тут справдi щосереди збиралися любителi мистецтва, якi, окрiм усього, приносили нам ще й цiкавi новини з мiста. А що людьми вони були не останнiми, переважно аристократи, то й новини цi мали значну вагу. Ви ж розумiете… Все було б добре, якби не падiння моралi в цьому товариствi. Пiсля дискусiй на тему новинок iмпресiонiстiв цi панове влаштовували тут вакханалii. І навiть злягалися у сусiднiй кiмнатi. Тож ваша цiкавiсть до цього клубу, пане комiсаре, виявилась цiлком закономiрною. Але вiд сьогоднi його вже не iснуе…
– А чим займалися ви? – не втримався Вiстович.
Чоловiк усмiхнувся i, хвилю помовчавши, вiдповiв:
– Навiть попри те, що я не маю намiру залишити вас живим, комiсаре, розповiдати такi речi все ж не буду. Ви й так забагато знаете…
