скачать книгу бесплатно
– Багато хто мае мою вiзитку, прошу пана, але не обов’язково це мiй клiент.
– А ще вона купила у вас олiйку. Думаю, також нещодавно.
Шимонович замовк i так само уважно вгледiвся в обличчя гостя.
– А чому ви сказали «ii звали» i «вона мала мою вiзитку»? – запитав вiн пiсля паузи.
– Тому що вчора ii вбили, – холоднокровно вiдповiв комiсар.
– А, то пан з полiцii? – понуро перепитав торговець.
– Саме так, мiй друже. То що, згадали? Середнього зросту, бiлява. Надзвичайно гарна…
Шимонович заперечливо похитав головою.
– Гаразд, – Вiстович вiдчував, що порожнiй шлунок убивав рештки його терпiння, – тiльки гляди, якщо брешеш, то повернуся сюди з обшуком, i горе тодi твоiм фарфоровим слоникам.
Повернувшись, вiн вийшов з крамницi, добряче хряснувши дверима, вiд чого дзвоник угорi iстерично задзеленчав, а кольорове скло ледь не розлетiлось на друзки.
Угамувавши голод, Вiстович подумав, що, можливо, надто жорстко повiвся iз цим Шимоновичем. Урештi-решт, той i справдi мiг не пам’ятати Алоiзу, навiть якщо одного разу вона купила в нього олiйку. Цiлком можливо, що панна Вольфович просто когось за нею посилала, а не приходила особисто. Розплатившись за обiд, вiн знову подався на Академiчну, де в кабiнетi застав Самковського. Ад’юнкт зосереджено стукотiв на друкарськiй машинцi, вочевидь готуючи рапорт. Поруч стояла попiльничка, з якоi звивався димок вiд недопалка.
– О, пане комiсар… – Самковський трохи пiдвiвся, побачивши шефа.
– Як там Тепфер? – запитав Вiстович.
– Досi без пам’ятi, – вiдповiв той, – залишив його в шпиталi. Щойно прийде до тями, нас повiдомлять.
– Невже вiн так упився, сучий син, – пробурмотiв комiсар.
– Є новини з Пекарноi, вiд доктора Фельнера… – Самковський полiз у кишеню по записник.
– Ну? – нетерпляче буркнув Вiстович.
– Перед смертю Алоiза Вольфович вступила з кимось у статевi зносини. Добровiльно, оскiльки слiдiв боротьби не виявлено, – сказав ад’юнкт.
– Можна було здогадатися, – розчаровано сказав комiсар. – А ще iй подобалось, коли ii шмагають пiд час злягання… Убивця – ii коханець, з яким вона була знайома ранiше. Ви дiзнались щось про неi? Звiдки, наприклад, у неi баденська газета? Вона виiжджала кудись?
– Щойно повернулася з курорту…
– То якого дiдька ви мовчите про це? Що ще у вас там записано? – Вiстович знову почав втрачати терпiння.
– Ароматична олiя, яку ми знайшли на ii столику, мiстить опiум, – промовив Самковський.
– Чудово!
Якась страхiтлива радiсть з’явилася на обличчi Вiстовича. Тепер вiн знав, як при потребi зможе натиснути на Шимоновича. Пiд час наступного вiзиту до нього цей любитель Сходу вже так просто його не позбудеться.
– Отже, припустiмо, було так, – сказав комiсар радше до себе, анiж до Самковського. – Панна Алоiза, любителька брутальних злягань i опiумноi олii, вирушае до Бадена, аби пiдлiкуватися. Там знайомиться iз цим вiденцем Францом Тепфером. Вони стають коханцями, й Алоiза запрошуе його до Львова, де призначае йому побачення в готелi «Три корони». Вони зустрiчаються, проводять разом нiч… Одурманений опiумом i пристрастю, вiн шмагае ii, а потiм випадково вбивае…
– А щоб замести слiди, розiгруе цю комедiю з непритомнiстю, – додав Самковський.
– Але ж потiм вiн опиняеться замкненим у шафi, – сказав Вiстович.
– Це не так важко зробити, комiсаре…
– Гаразд, iдьмо до шпиталю, i якщо цей покидьок ще не прийшов до тями, клянусь, у мене вiн опритомнiе.
Комiсар i ад’юнкт схопилися з мiсця i вже за кiлька хвилин очiкували на трамвай. Дочекавшись потрiбного номера, вони мовчки зайшли досередини i, заплативши кожен за себе, вмостились на дерев’яних сидiннях. Трамвай рушив з Академiчноi i через вулицю Фредра виiхав на Баторiя, а звiдти завернув на Личакiвську. Тут залишались усього двi зупинки, i невдовзi полiцiянти опинилися навпроти шпиталю. Безперешкодно вони дiстались потрiбноi палати, де лежав Франц Тепфер.
Здавалось, чоловiк спокiйно спав. Дихання його було рiвномiрним, а мармиза вдоволена, мовби снився йому найсолодший сон. Самковський не витримав i щосили вперiщив його по цiй вдоволенiй мармизi. Навiть Вiстович здивовано глянув на свого пiдлеглого. Мiж тим, це подiяло, i Тепфер заворушився. Тодi Самковський уперiщив його ще раз. Пiсля цього пацiент схопився з мiсця i здивовано роззирнувся довкола.
– Де я? – запитав вiн.
– У лiкарнi, – вiдповiв комiсар.
– У лiкарнi? – перепитав Тепфер. – А ви хто?…
Та не встигли тi вiдповiсти якимось злим жартом, як чоловiк схопився за голову.
– Як болить… – заскиглив вiн i знову лiг.
– Пане Тепфер, – мовив комiсар, зовсiм не спiвчуваючи хворому, – це правда, що ви прибули сюди вчора з Вiдня?
Той помовчав, мовби пригадуючи, звiдки ж вiн насправдi прибув, а потiм легенько кивнув.
– І вас запросила сюди Алоiза Вольфович?
Тепфер знову помовчав, а потiм кволо промовив:
– Звiдки ви про неi знаете?
– Волiли б не знати, пане Тепфер, – щиро зiзнався Вiстович, – але сьогоднi вранцi ii знайдено мертвою в готелi «Три корони».
– Як – мертвою? – з жахом перепитав той.
– А так. Голою, з посiченою спиною i раною в грудях, – втрутився Самковський.
– Невже це для вас новина? – запитав Вiстович, знаком наказавши ад’юнктовi мовчати.
– Чому ви так кажете? Стривайте… Ви вважаете, що це я? Я вбив ii? – iз розпачем у голосi промовив Тепфер.
– А чом би й нi, пане Тепфер? – Комiсар закурив i поволi пройшовся вздовж палати. – Ви могли це зробити, скажiмо, зi своiм спiльником, а потiм попросити його замкнути вас у шафi i здати ключ вiд номера.
– Дурницi! – Тепфер обхопив голову руками. – Боже, якi дурницi! Дайте менi цигарку… Я все вам розповiм, але спершу дайте цигарку…
Самковський неохоче з ним подiлився, а потiм кинув йому на лiжко сiрники. Тепфер закурив, жадiбно втягуючи дим у легенi. Вiн притулився спиною до стiни i пiдтягнув колiна до пiдборiддя. Вiн усе ще був у своему елегантному вiденському костюмi, щоправда добряче зiм’ятому i без половини гудзикiв. Щойно полiцiянти вмостились на двох порепаних стiльцях навпроти, Тепфер почав свою розповiдь:
– Я направду знав панну Вольфович, але досить недовгий час. У серединi серпня вона прибула до Бадена на лiкування, там ми i познайомились. У нас виявилось багато спiльного: ми обое любили поезiю i живопис, тому годинами могли проводити разом, цитуючи Шiллера чи Байрона. Блукали разом по вулицях мiста, i вона час вiд часу зупинялась, щоб зробити замальовки у своему блокнотi. Алоiза була талановитим графiком…
Тут промовець тяжко зiтхнув i нервово затягнувся цигаркою. Самковському навiть здалося, що на його очах зблиснули сльози. Той справдi потер очi рукою i продовжив:
– Коли довелося прощатися i повертатись iй до Лемберга, а менi до Вiдня, ми дали одне одному обiцянки невдовзi побачитись знову. Та ледве прибувши додому, я побачив на столi телеграму вiд Алоiзи, в якiй вона повiдомляла, що забула в баденському пансiонi своi сережки. Я добре пам’ятав iх, вони дiстались iй вiд матерi i були надзвичайно для неi дорогими. Алоiза просила мене повернутися в Баден i привезти iх до Львова. Тут ми мали зустрiтися в готелi «Три корони».
Отож, прибувши сюди вчора, я зняв там покоi i вирiшив трохи перепочити з дороги. За годину в дверi постукав кельнер i разом з пляшкою вермуту принiс менi записку вiд неi. Алоiза писала, що зупинилась у покоях пiд номером 39 i просила зайти до неi близько десятоi вечора…
Тепфер знову пiднiс до рота цигарку, але цього разу смакував нею так довго, що Вiстович не витримав i попросив продовжувати розповiдь.
– Я почувався надзвичайно щасливим, тому вiдкоркував пляшку i трохи випив. Приблизно о пiв на десяту хтось знову постукав у дверi. Я вiдчинив, гадаючи, що це хтось iз готельноi обслуги, але на порозi побачив високого чоловiка, загорнутого в промоклий плащ. Капелюх його був глибоко насаджений на чоло i ховав обличчя… Далi не пам’ятаю нiчого. Здаеться, вiн мене вдарив, i я знепритомнiв. Коли прийшов до тями, почув вiд вас цю звiстку…
Комiсар i його пiдлеглий мовчали, тож Тепфер гадки не мав, повiрили вони йому чи нi.
Нарештi Вiстович озвався:
– Скажiть менi, Франце, чи панна Вольфович лiкувалась вiд якоiсь певноi хвороби? Чи прибула на води профiлактично? Ви ж мусили хоч би раз про це говорити.
– Вона сказала, що ii бентежить дещо, вiд чого вона б хотiла позбутися в Баденi, але не називала це хворобою. Бiльше я не допитувався, – сказав Тепфер.
– Ми перевiримо це тут, – сказав Самковський i нашкрябав щось у записнику.
Вiстович кивнув.
– Чи були ви з нею на сеансi Вiнцента Гаусмана? Другого вересня вiн виступав у Баденi, – запитав вiн знову.
– Вона ходила туди сама, – вiдповiв Тепфер, – у мене в той день розболiвся шлунок…
– І якi були ii враження?
– Здаеться, iй сподобалось. Алоiза навiть хотiла потрапити на його сеанс у Львовi.
Комiсар пiдвiвся i знову пройшовся по палатi.
– Ви, як коханець панни Вольфович, мусите знати одну рiч, – сказав вiн, – чи пiд час статевого акту у неi були незвичнi бажання? Чи просила вона, наприклад, ii вiдшмагати?
Франц Тепфер дещо сторопiв вiд такого питання.
– Послухайте, пане… е-е-е… я не хотiв би… – пробелькотiв вiн.
– Вiдповiдайте, Франце, – трохи стомлено сказав комiсар, – на ii тiлi були слiди вiд батога, i полiцiйний лiкар стверджуе, що вона не опиралась. Отже, шмагали Алоiзу за ii власним бажанням. Кому б iще вона це дозволила, як не коханцевi?
Тепфер тяжко зiтхнув i опустив погляд.
– Я такого не помiчав, – тихо промовив вiн.
У коридорi почулися важкi кроки декiлькох пар нiг, дверi палати вiдчинились, i всередину зайшов доктор Фельнер у супроводi двох полiцiянтiв.
– Ось ви де, Вiстовичу, – промовив полiцiйний лiкар, – лишiть поки що цього добродiя. Я домовився про значно цiкавiшу зустрiч.
Ледве зайшовши, вiн одразу ж подався за дверi, знаком запрошуючи Вiстовича слiдувати за ним.
– Скажи, щоб його стерегли, – наказав комiсар Самковському i також вийшов з палати.
– Професор Аркадiуш Тофiль погодився сьогоднi зустрiтись. Якщо пригадуе пан, то це найкращий знавець усiляких лемберзьких збоченцiв, – пояснив упiвголоса Фельнер, коли вони йшли коридором. – Я ознайомив його з цiею справою i гадаю, вiн вам допоможе, комiсаре. Професор чекатиме нас на своiй вiллi на Кульпарковi за годину, тож мусимо поквапитись…
Вiстович кивнув на знак згоди i, пропустивши Фельнера вперед, вийшов слiдом за ним на вулицю. Тут iм майже одразу вдалося спiймати порожнiй фiакр, i, вмостившись на лавцi, чоловiки приготувалися трястися в ньому через усе мiсто.
Вiстович пригадав, як уранцi, так само iдучи у фiакрi, вiн передчував успiх. Вiд того передчуття калатало серце i припiкало в шлунку. А ще вiн збирався купити квiти, вибрати найкраще вино зi своеi колекцii i податися ввечерi до театру… Тепер на душi було паскудно, серце рiвномiрно билося, а в шлунку рiзало вiд вранiшньоi кави натще. Вiд рiшучостi повернути цього вечора собi дружину також не залишилося й слiду. Проте на Словацького комiсар наказав вiзниковi зупинитись. Попросивши Фельнера кiлька хвилин зачекати, вiн вийшов з фiакра i поспiхом рушив до квiтковоi крамницi панi Боднаровоi. Тут вiн купив гарний осiннiй букет i записав квiткарцi адресу, за якою слiд було його вiдправити. Дещо з кращим настроем Вiстович повернувся до фiакра, i вони рушили далi.
Вiлла професора мiстилася посеред старезного саду. Вона мала два поверхи i пiвкруглу шпилясту вежу зi скрипучим флюгером. Можна було б вважати ii затишною, але з одного боку саду тягнулася залiзнична колiя, а з iншого – варто було тiльки перейти стару Сокiльницьку дорогу, починалася огорожа закладу для божевiльних.
Розплатившись, чоловiки вийшли з фiакра, i полiцiйний лiкар упевнено пiшов уперед. Пройшовши вузькою алеею помiж вологих кущiв, вони опинились перед вхiдними дверима, i Фельнер натиснув кнопку дзвiнка. За декiлька хвилин iм вiдчинила лiтня поважна панi зi зверхнiм поглядом i гострим аристократичним пiдборiддям.
– Ми до пана професора, – привiтавшись, пояснив лiкар, – вiн на нас чекае.
– Як про вас доповiсти? – зверхньо запитала панi, впускаючи iх у передпокiй.
– Нашi прiзвища Фельнер i Вiстович. Ми з полiцii.
– Он як? Що ж, прошу до вiтальнi. Зараз повiдомлю пана професора.
Вона вийшла, проте гостi не встигли розгледiти як слiд вiтальню. Зараз же з’явився сам Аркадiуш Тофiль. Це був високий чоловiк рокiв п’ятдесяти, худорлявий, з рiдкуватим волоссям на головi. Тримався вiн рiвно, мовби зайвий раз пiдкреслюючи свiй зрiст, i привiтно усмiхався. За ним знову зайшла зверхня служниця i зупинилася в дверях.
– Вiтаю, панове, – мовив професор, подаючи кожному руку, – Ельжбето, ти запропонувала гостям випити?
– Нi, – буркнула та.
– То запропонуй.
Вiстович i Фельнер поспiшили вiдмовитись, проте господар знову втрутився:
– Принеси нам своеi трояндовоi настоянки, – сказав вiн, – я впевнений, нашi гостi ще такого не куштували.
Ельжбета зникла, а Вiстович подумав, що радо залив би в горлянку чогось значно мiцнiшого, анiж якусь бабську настоянку, хай навiть з троянд. Вiн глянув на Фельнера i прочитав у його поглядi те саме. Настоянка справдi була огидно солодкою, проте обидва заявили, що вона пречудова.
Мiж тим Тофiль посерйознiшав i перейшов до справи.
– Як посуваеться ваше слiдство, панове? – запитав вiн.
Вiстович змовчав, тому заговорив Фельнер:
– У комiсара е своi пiдозри, але я хотiв би запитати в пана професора одну деталь цього вбивства…
– Про слiди вiд ударiв батогом на тiлi жертви? – перебив його Тофiль. – Це очевидно, iй подобалось насилля над собою. Інакше вона просто не отримувала насолоди або навiть не вiдчувала збудження.
– Ми це розумiемо, пане професоре, – озвався Вiстович, – я навiть певен, що ця пристрасть довгий час була таемницею Алоiзи Вольфович, якоi вона прагнула позбутись, тому й подалася до Бадена. Менi також вiдомо, що вона зверталася з цiею проблемою до мага-цiлителя… Але чи обов’язково вбивця мусив би мати тi самi схильностi, що й вона?
– Якщо вбивця був ii коханцем, то так, – вiдповiв професор, – хоча йому достатньо було просто знати усi ритуали в подробицях. Як саме ii принизити? Коли ставати жорстоким? Одразу чи згодом?… Тут багато тонкощiв, пане Вiстовичу, i треба бути майстром цiеi справи.
– Отже вiн або сам збоченець, або постiйно перебувае в iхньому середовищi?
