скачать книгу бесплатно
– Може, це була ii спальня, – сказала Мерi вголос i невдоволено додала: – Вона так дивиться на мене, що я якось дивно почуваюся.
Пiсля цього вона передивилася чимало кiмнат i вирiшила, що, очевидно, панi Медлок не перебiльшувала щодо iхньоi кiлькостi. Не було жодноi, яку б не прикрашали старi картини або гобелени, майже в кожнiй стояли меблi з дивовижними орнаментами.
Одна кiмната, затягнута в оксамит, була схожа на дамський будуар. Мерi звернула увагу на невелику шафку, у якiй стояло близько сотнi маленьких слоникiв, виточених зi слоновоi кiстки. Вони були рiзноi величини, у деяких на спинах розмiщувалися паланкiни або погоничi. Мерi бачила такi дрiбнички в Індii. Вiдкривши дверi шафки, вона почала гратися ними.
Вона вже зiбралася виходити з кiмнати, як почула легкий шерех. Обернулася на звук i зрозумiла, що вiн долинав вiд дивана, який стояв бiля камiна. На ньому лежала оксамитова подушка, а з дiрки визирала крихiтна голiвка з парою переляканих очей.
Мерi обережно пiдiйшла подивитися на дивну iстоту. Блискучi очi належали маленькiй сiрiй мишцi, яка прогризла дiрку в подушцi та влаштувала там житло. Бiля неi лежало шестеро мишенят.
– Я б взяла iх iз собою, якби миша не була такою наляканою, – пояснила сама собi Мерi й вийшла з кiмнати.
Вона так довго блукала величезним будинком, що дуже втомилася й вирiшила повертатися до своеi кiмнати. Це виявилося не таким простим завданням. Кiлька разiв вона проходила одним i тим самим коридором чи сходами, доки не опинилася на потрiбному поверсi. Проте все ще не могла розшукати свою кiмнату.
– Мабуть, я знову повернула не туди, куди треба, – сказала вона вголос, стоячи в кiнцi короткого коридору з гобеленами на стiнах. – Не знаю, куди йти. Як тихо скрiзь!
Вона не встигла закiнчити фрази, як тишу розiрвав крик, але не схожий на той, який вона чула минулоi ночi. Це був уривчастий крик – примхливий вереск дитини, який трохи заглушали масивнi стiни.
– Це ближче, нiж було тодi, – сказала Мерi, серце якоi забилося сильнiше, – i це плач.
Вона ненавмисно торкнулася рукою килима й злякано вiдскочила назад – вiн маскував дверi, якi одразу прочинилися. За ними був коридор, яким iшла панi Медлок зi зв’язкою ключiв у руцi та сердитим виразом обличчя.
– Ви що тут робите? – запитала вона, схопивши Мерi за руку. – Я що вам казала?
– Я повернула не в той коридор, – пояснила дiвчинка. – Я не знала, куди йти, а потiм почула, що хтось плаче.
Вона майже зненавидiла панi Медлок, а в наступну мить вiдчула цю ненависть ще бiльше.
– Нi, ви нiчого такого не чули, – сказала економка. – Ідiть до себе в дитячу, а то менi доведеться вас покарати.
Вона невпинно пiдштовхувала, мiцно тримаючи за руку, аж коли, нарештi, не вкинула в дитячу.
– А тепер, – сказала вона, – краще сидiть там, де наказано, а то менi доведеться вас зачинити. Пан Крейвен повинен взяти вам гувернантку, як i обiцяв. За вами треба строго наглядати, а в мене й так роботи досить.
Панi Медлок вийшла з кiмнати, грюкнувши дверима. Мерi сiла на килим бiля камiна, вся блiда вiд гнiву. Вона не заплакала, а тiльки скреготнула зубами.
– Хтось плакав… Там точно хтось плакав… – голосно сказала вона.
Мерi вже вдруге чула крик i вирiшила, що колись дiзнаеться, в чому справа. Цього ранку вона побачила багато чого, тож почувалася так, нiби зробила довгу подорож. В усякому разi трохи розважилася: погралася кiстяними слониками й бачила сiру мишку з дитинчатами в оксамитовiй подушцi.
Роздiл 7. Ключi вiд саду
Через два днi пiсля цiеi пригоди нарештi розпогодилося. Мерi, прокинувшись вранцi й одразу подивившись у вiкно, залементувала до Марти:
– Подивися на поле! Подивися!
Дощ припинився, а хмари вiднесло вiтром. Вiтер теж затих, i над полем височiло яскраво-блакитне склепiння неба. Мерi нiколи й увi снi не бачила такоi слiпучоi блакитi. В Індii небо завжди було розпечене, а тут панувала холодна синь, наче на блискучому, бездонному озерi. Тiльки подекуди носилися маленькi бiлi перистi хмарки. Широкий польовий простiр теж був м’яким та блакитним, а не похмуро-багряним чи сiрим.
– Так, буря минула, – радiсно повiдомила Марта. – В цю пору року так завжди бувае – за нiч все минае, нiби бурi нiколи й не було й нiколи не буде. Це тому, що весна наближаеться. Вона ще далеко, але вже поспiшае.
– А я думала, що в Англii завжди дощ i завжди похмуро, – сказала Мерi.
– О нi! – аж вигукнула Марта, присiвши бiля чорного, свинцевого камiнного приладдя. – Ну ви даете!
– Що ти маеш на увазi? – серйозно запитала Мерi.
Індуси розмовляли рiзними дiалектами, деякi з них розумiла хiба що сотня людей, тому дiвчинка не здивувалася, коли Марта використовувала слова, яких вона не знала.
Марта засмiялася так, як це було першого ранку.
– Що ж, – сказала вона. – Я говорила про Йоркшир. Тут, коли ясно, то веселiше, нiж деiнде на свiтi. Я ж казала, що ви звикнете й полюбите поле. Треба трохи зачекати – тодi побачите, як зацвiтуть золотистий дрик, вереск, пурпурнi дзвiночки, стануть пурхати метелики, бджоли задзижчать i заспiвають жайворонки. Тодi вам захочеться встати на свiтанку й цiлий день бути в полi, як це робить наш Дiкен.
– А можна буде менi пiти туди? – поцiкавилася Мерi, дивлячись у вiкно на блакитний простiр.
– Не знаю, – вiдповiла Марта. – Гадаю, ви зроду не користувалися своiми ногами, то хiба зможете пройти вiсiм кiлометрiв до нашоi хатини.
– Менi хотiлося б побачити ваше обiйстя, – сказала Мерi.
Марта кiлька секунд пильно дивилася на неi, потiм знову взялася за приладдя й почала чистити камiнну решiтку. Вона подумала, що в цю хвилину побачила маленьке негарне обличчя дiвчинки зовсiм не таким похмурим, яким воно було одразу по приiзду.
– Я запитаю в матерi, – сказала Марта перегодя. – Вона завжди знайде спосiб зробити, як треба. Незабаром в мене буде вихiдний, i я пiду додому. Панi Медлок дуже поважае мою матiр, може, вона з нею поговорить.
– Я люблю твою матiр, – сказала Мерi.
– Ще б! – сказала Марта, шкрябаючи решiтки.
– Хоч нiколи ii не бачила.
– Звичайно, нi. Але вона така розумна, роботяща, добра, охайна, що ii люблять всi, хто бачив i хто не бачив. Коли я йду додому через поле, то стрибаю вiд радостi.
– Я й Дiкена люблю, – додала Мерi. – Хоч теж нiколи не бачила.
– Я вже казала вам, – вiдповiла Марта, – що його люблять пташки, зайцi, дикi вiвцi, навiть лисицi. Знаете, про що я думаю… – додала вона, зосереджено дивлячись на дiвчинку, – а чи сподобалися б ви Дiкену?
– Не сподобалася б, – сказала Мерi своiм манiрним, холодним тоном. – Я нiкому не подобаюся.
– А самi собi ви подобаетеся? – запитала Марта, нiби iй насправдi треба було знати це.
Мерi секунду вагалася, нiби обдумуючи вiдповiдь.
– Нi… зовсiм не подобаюся. Але донинi я нiколи не думала про це.
Марта усмiхнулася, нiби згадавши про щось приемне, домашне.
– Мати сказала це менi якось… – мовила вона. – У той день я була не в гуморi. А вона якраз вмивалася, й побачила, що я зла на когось. Тодi обернулася до мене й сказала: «Ти наче лисеня! Те тобi не подобаеться, се не подобаеться. А чи подобаешся ти собi?» Цi слова змусили мене замислитися, а потiм засмiятися.
Марта пiшла, тiльки-но подала Мерi снiданок. Їй потрiбно було пройти вiсiм кiлометрiв полем, щоб дiстатися додому. Мерi стало дуже самотньо. Вона пiшла в сад, i спочатку оббiгла десять разiв навколо фонтана. Їй стало трохи веселiше. Й вона стала роззиратися довкола.
Маеток, залитий сонячним свiтлом, здавався зовсiм iншим, як i вересове поле. Мерi пiдняла обличчя й дивилася на небо, намагаючись уявити себе на однiй з маленьких бiлоснiжних хмаринок, що пливли над нею. Потiм пiшла до фруктового саду й там побачила Бена Везерстафа, який працював разом з двома садiвниками. Змiна погоди, очевидно, добре подiяла на нього, й вiн сам заговорив до Мерi.
– Весна йде, – сказав вiн. – Чуеш ii запах?
Мерi понюхала повiтря й вiдповiла:
– Пахне чимось хорошим, свiжим i вологим.
– Це землею пахне, – пояснив Бен. – Он там, у квiтниках, скоро все заворушиться. Сонце пригрiе, й з-пiд землi покажуться зеленi паростки…
– А що з них виросте?
– Крокуси, нарциси… Ти iх коли-небудь бачила?
– Нi. В Індii пiсля дощiв теж все буяе, але такого немае. Таке враження, що там все виростае за одну нiч.
– Нi, тут все не виросте за одну нiч, – сказав Бен. – Тобi доведеться чекати й стежити!
– Я буду, – вiдповiла Мерi.
Скоро дiвчинка почула м’який шелест крил i вiдразу здогадалася, що прилетiла вiльшанка. Пташка була дуже суетна та весела, стрибала бiля самих нiг Мерi й, схиливши голiвку набiк, хитро дивилася на неi. Мерi запитала Бена:
– Як гадаете, вона мене пам’ятае?
– Звiсно! – вигукнув Бен. – Вона знае всi качани в яру, не тiльки людей. А тут нiколи не бачила маленькоi дiвчинки, тож iй хочеться все дiзнатися про тебе…
– А в тому саду, де вона живе, теж все ворушиться пiд землею? – запитала Мерi, сподiваючись, що добрий настрiй розговорить Бена. Але вiн спохмурнiв i пробурчав:
– У якому саме саду?
– Де е дерево, обсаджене трояндами, – проказала Мерi, бо так i не змогла притлумити свою цiкавiсть, попри застереження Марти не говорити на цю тему. – Там всi квiти померли чи деякi все-таки оживають влiтку?
– Запитай у неi, – сказав Бен, посунувши плечем в напрямку вiльшанки. – Вона одна це знае. Там уже десять рокiв нiхто не бував.
Мерi чомусь зараз подумалося, що вона теж народилася цiлих десять рокiв тому.
Дiвчинка повiльно рушила стежкою, розмiрковуючи над почутим. І зрозумiла, що починае любити сад, як ранiше полюбила пташку, Дiкена, Мартину маму. Та, власне, й Марту теж. Їй здавалося, що вона любить дуже багатьох людей, адже до переiзду в Англiю не звикла нiкого любити. Тому й про пташку думала, як про людину.
Мерi вийшла на дорiжку бiля зарослоi плющем стiни, над якою виднiлися верхiвки дерев, i, коли пройшлася нею вдруге, раптом почула щебетання. Озирнувшись, побачила на порожнiй клумбi лiворуч вiд дорiжки вiльшанку, яка вдавала, що порпаеться в землi, а не супроводжуе Мерi. Але дiвчинка здогадалася, що вона весь час трималася неподалiк, i це наповнило ii таким захопленням, що вона затремтiла вiд радостi.
– Ти пам’ятаеш мене! – вигукнула вона. – Пам’ятаеш! Ти найкраща пташка на свiтi!
Вiльшанка, немов погоджуючись iз цими словами, застрибала й зацвiрiнькала, а Мерi говорила й говорила ласкавi слова, нахилившись до неi. Здавалося, мiж ними велася цiкава бесiда. Пташка дедалi ближче пiдпускала до себе, нiби повнiстю iй довiряла.
Довiряла такiй, як вона! Мерi намагалася бути обережною, щоб не налякати це крихiтне створiння. Вона була така щаслива, що ледве наважувалася дихати.
З одного боку клумбу обрамляли кущi, коротко пiдстриженi на зиму, i за мить вiльшанка вже стрибала мiж ними, затримуючись на маленькiй купцi свiжонасипаноi землi. Очевидно, собака намагався зловити крота й вирив досить глибоку яму.
Мерi стежила за пташкою, яка пiдстрибувала на одному мiсцi, доки ii погляд не зупинився на якомусь предметi поблизу ями. Вiн нагадував залiзне кiльце, вкрите iржею. Тодi вiльшанка злетiла на дерево, нiби запрошуючи дiвчинку оглянути звiльнене мiсце. Мерi пiдiйшла ближче й взяла iржаве залiзяччя. Аж нi! В руках вона тримала старий ключ, який, схоже, дуже довгий час був у землi.
Мерi випросталася й прошепотiла:
– Можливо, його зарили тут десять рокiв тому. Схоже, це ключ вiд того саду!
Роздiл 8. Вiльшанка показуе дорогу
Мерi довго роздивляла знахiдку, вертiла ii в руках, обмiрковуючи своi подальшi дii. Оскiльки вона нiколи нi в кого не питала анi дозволу, анi поради, то й цього разу думала тiльки про те, як вiдшукати хвiртку, щоб подивитися, що знаходиться за тими стiнами i чи вижили старi кущi троянд навколо зламаного дерева. Про те, щоб вiддати комусь знайдену чужу рiч й мови не могло бути.
Власне, iй дуже хотiлося бачити цей сад тiльки тому, що вiн був замкнений протягом такого тривалого часу. У ii уявi вiн був особливим, i за цi десять рокiв там мало вiдбуватися щось дивовижне. Крiм того, Мерi думала, що коли сад iй сподобаеться, то можна буде ходити туди щодня, замикати за собою хвiртку i гратися на самотi. Нiхто не знав би, де вона, бо всiм вiдомо, що хвiртка замкнена, а ключ заритий в землю. Ця думка дуже потiшила ii.
Дiвчинка жила майже самотньо у величезному будинку iз сотнею замкнених кiмнат i не мала нiчого, що могло б розважити ii. Ця таемнича iсторiя розбудила ii сплячий мозок i розбурхала уяву. Свою роль зiграло також свiже прохолодне повiтря, яке бадьорило й змушувало активно рухатися. В Індii Мерi завжди докучала спека, тож вона завжди була млявою й слабкою тiлом i думкою. У неi не виникало жодних бажань. Тут же iй хотiлося дiяти, вiдчути щось нове.
Вона поклала ключ у кишеню й стала походжати дорiжкою, вкотре роздивляючись вже знайому до дрiбниць мiсцину. Здавалося, крiм неi сюди нiхто нiколи не приходив. Якийсь час дiвчинка не зводила погляд зi стiни або, краще сказати, плюща, що суцiль вкривав ii. Ця витка рослиннiсть збивала з пантелику: за темно-зеленим листям муру не було видно зовсiм.
Їi охопив вiдчай: бути так близько вiд мети, мати ключ i жодноi зачiпки, щоб отримати бажане. Так нiчого й не придумавши, Мерi попрямувала додому, вирiшивши, однак, що це ще не кiнець iсторii i пошуки триватимуть.
Панi Медлок дозволила Мартi переночувати вдома, але наступного ранку вона вже була в маетку, ще рум’янiша, нiж завжди, i в доброму гуморi.
– Я встала до сходу сонця – о четвертiй годинi, – розповiдала вона Мерi. – А свiтанок зустрiла в полi. Як же там гарно рано вранцi: першi променi такi нiжнi, пташки прокидаються, всюди снують зайцi. А ще я зовсiм не втомилася, бо тiльки частину дороги йшла пiшки – якийсь чоловiк взяв мене на пiдводу.
