скачать книгу бесплатно
Це було сказано досить прямо й рiзко, а Мерi Леннокс нiколи в життi не чула правди про себе. Слуги в Індii завжди покiрно сприймали все, що б з ними не робили. Своею зовнiшнiстю вона взагалi нiколи не переймалася, але тепер подумала: невже вона так само неприваблива й насуплена, яким видався iй Бен перед появою пташки? Мерi стало моторошно.
Поблизу вiд неi раптом пролунала ясна, чиста трель, i вона швидко обернулася. Пташка сiла на гiлку молодоi яблунi й почала спiвати. Бен розсмiявся.
– Чому вона заспiвала? – запитала Мерi.
– Вона вирiшила подружитися з тобою, – вiдповiв садiвник. – Ти iй, видно, припала до вподоби!
– Я?! – вигукнула Мерi й зробила крок ближче до яблунi, дивлячись вгору. – Хочеш подружитися зi мною? – спитала вона птаху, нiби говорила з людиною. – Хочеш?
Вона сказала це не своiм звичайним манiрним тоном i не наказовим «iндiйським», а нiжно й лагiдно, що старий Бен так само здивувався, як i вона сама, коли вперше почула, як вiн свистiв.
– Як ти це добре сказала, – вигукнув вiн. – Нiби ти й справдi дитина, а не манiрна стара! Ти говорила майже так само, як Дiкен говорить зi своiми улюбленцями в полi.
– А ви знаете Дiкена? – запитала Мерi, швидко обернувшись до нього.
– Його всi знають. Дiкен ходить всюди. Навiть ягоди й квiти його знають. Гадаю, що йому лисицi показують, де iхнi дiти, а жайворонки вiд нього не ховають гнiзд.
Мерi дуже хотiлося поставити ще кiлька питань. У неi спалахнула така сама цiкавiсть до Дiкена, як i до закинутого саду. Але в цю хвилину вiльшанка перестала спiвати, похитала крильцями, розправила iх i полетiла.
– Вона перелетiла на той бiк стiни! – вигукнула Мерi, стежачи за пташкою. – Полетiла у фруктовий сад… i тепер вона вже за другою стiною… в тому саду, де немае хвiртки!
– Вона там живе, – сказав старий Бен. – Там i вилупилася з яйця десь мiж трояндовими кущами.
– А там е трояндовi кущi? – запитала Мерi.
Бен знову взявся за заступ i почав копати.
– Були… десять рокiв тому, – пробурмотiв вiн.
– Я б хотiла iх побачити, – сказала Мерi. – Де зелена хвiртка? Адже повинна бути хвiртка!
Бен сунув заступ глибоко в землю, i вигляд у нього став такий само недружнiй, як i в першу хвилину, коли Мерi побачила його.
– Була… десять рокiв тому, а тепер ii немае, – сказав вiн.
– Немае хвiртки! – вигукнула Мерi. – Вона повинна бути!
– Немае ii, i нiхто ii не може знайти, i нiкого це не стосуеться. А ти не будь набридливою i не пхай свого носа, куди не слiд! Ну… менi тепер треба працювати. Іди собi гратися. В мене бiльше немае часу!
Вiн перестав копати, кинув заступ на плече й поспiшив геть, навiть не попрощавшись.
Роздiл 5. Плач у коридорi
Наступного дня дощ лив безперестанку, тож коли Мерi визирнула зi свого вiкна, поле, здавалося, суцiль накрило хмарами. Сенсу виходити на вулицю не було.
Власне, на перших порах для Мерi Леннокс кожний новий день був схожим на вчорашнiй. Щоранку, прокинувшись, вона бачила одну й ту саму картинку: в темнiй кiмнатi, завiшанiй гобеленами, Марта стоiть на колiнах бiля камiна, щоб розвести вогонь. Потiм снiданок у «дитячiй», де iй нiчим було розважитися. Поiвши, Мерi пiдходила до вiкна й довго дивилася на широке пустище, якому, здавалося, не було кiнця й краю. Пiсля цього вона доходила висновку, що в будь-якому разi потрiбно виходити з будинку, бо тут iй зайнятися нiчим.
Тодi Мерi ще не усвiдомлювала, що це був ii найкращий вибiр. Вона ненавидiла холодний вiтрюган, який шаленiв тут о цiй порi, жбурляючи iй в обличчя колючi пiщинки, однак саме вiн змушував ii постiйно рухатися. Дiвчинка швидко ходила або бiгала садовими дорiжками, щоб зiгрiтися, тим самим розбурхуючи свою застояну кров – i ставала сильнiшою. Бурхливе дихання грубого свiжого повiтря, що панувало над вересовим полем, наповнювало ii легенi силою, а худорляве тiло – мiцнiстю. На щоках у Мерi з’явився рум’янець, ii тьмянi очi нiби прояснилися.
Тим часом про цю велику користь для свого здоров’я дiвчинка навiть не здогадувалася. Допоки одного ранку Мерi прокинулася з новим вiдчуттям: вона була дуже голодна. Тож, сiвши снiдати, вже не вiдштовхнула тарiлку з презирливим виглядом, а виiла все, що в нiй було.
– Ви прекрасно впоралися зi снiданком, – сказала Марта.
– Сьогоднi страва була дуже смачною, – не приховуючи свого здивування вiд власного вчинку, пояснила Мерi.
– Це повiтря з вересового поля дае вам апетит, – запевнила ii Марта. – Ви щасливиця: у вас до апетиту е ще й iжа. А нас у хатi – дванадцятеро, в усiх е шлунки, а покласти в них часто нiчого. Грайтеся надворi щодня й не будете такою жовтою.
– Я не граюся, – сказала Мерi. – Не маю чим.
– Нiчим гратися! – вигукнула Марта. – Нашi дiти граються прутиками, камiнчиками, бiгають, кричать, роздивляються довкруж.
Мерi не наважилася кричати, але взялася уважнiше до всього придивлятися. Бiльше iй нiчого було робити. Вона ходила навколо садiв, бродила дорiжками парку. Інодi шукала старого Бена й кiлька разiв бачила його за роботою, проте вiн був або надто заклопотаний, або чимось незадоволений, i жодного разу не глянув на неi. А недавно, ще здалеку побачивши ii, пiдняв свiй заступ i попрямував геть.
Це сталося неподалiк ii улюбленоi дорiжки для прогулянок, прокладеноi майже впритул до заплетеноi густим плющем стiни. В одному мiсцi кучеряве темно-зелене листя було особливо густим, наче його довгий час нiхто не прорiджував. Мерi звернула на це увагу через кiлька днiв пiсля зустрiчi з Беном i зупинилася, розмiрковуючи, чому це так.
Вона стояла й дивилася на гiлку плюща, яка гойдалася вiд вiтру, аж раптом перед нею вигулькнуло щось червоне, а потiм почулося гучне цвiрiнькання. На стiнi сидiла пташка старого Бена й дивилася вниз, витягнувши шию й нахиливши голiвку набiк.
– О! Це ти! – вигукнула Мерi. Їй анiтрохи не здалося дивним, що вона заговорила з пташкою, нiби та могла зрозумiти ii або вiдповiсти.
Зрозумiло, вiльшанка не вiдповiла. Зате щебетала, спiвала й стрибала вздовж стiни, нiби емоцiйно жестикулюючи розповiдала Мерi про все на свiтi. Дiвчинцi здалося, що вона зрозумiла пташину мову й переклала для себе так:
– Добрий ранок! Вiтер приемний, авжеж? А хiба сонце не приемне? Правда? Все приемне! Спробуй щебетати, спiвати й бiгати. Спробуй! Спробуй!
Мерi засмiялася, й коли вiльшанка пустилася летiти вздовж стiни, теж побiгла за нею. Бiдна маленька Мерi – худа, жовта, вона в цю хвилину здавалася майже красивою.
– Я люблю тебе! – крикнула вона, переповнена почуттями, i навiть спробувала свиснути, чого зовсiм не вмiла робити. Але пташка здавалася цiлком задоволеною: вона теж стала свистати у вiдповiдь i, нарештi, розправивши крила, злетiла на верхiвку дерева, сiла там i голосно заспiвала.
Це нагадало Мерi той день, коли вона вперше побачила ii. Тодi вiльшанка гойдалася на верхiв’i дерева, а Мерi стояла посеред фруктового саду. Тепер вона була з iншого боку фруктового саду й стояла на стежцi бiля стiни, за якою виднiлося те саме дерево.
– Це той сад, у який не можна увiйти, – сказала вона сама собi. – Це сад без хвiртки, i там живе пташка. Як би менi хотiлося подивитися, що там приховано!
Вона знову пройшлася вздовж стiни, ретельно оглядаючи ii, i вкотре переконалася, що жодного отвору в нiй не було.
Потiм повернулася до хвiртки, через яку заходила першого ранку, рушила далi стежкою, яка вивела ii до наступноi. За нею був сад, i коли вона стояла й дивилася вгору, то побачила там, iз другого боку стiни, дерево. Вiльшанка, яка щойно закiнчила спiвати, почала вичищати дзьобом пiр’я.
– Це той сад, – вкотре повторила Мерi сама собi. – Я впевнена, що це вiн.
Вона знову все пильно оглянула, втiм, результат був такий самий, як у приказцi: скiльки не кажи цукор, солодко в ротi не буде. Хвiртка не з’явилася. Вкотре Мерi побiгла через сади, де росли овочi для кухнi, повз довгу вкриту плющем стiну, куди приходила на прогулянку. Пройшлася стежкою вiд кiнця до кiнця, але марно.
– Це дуже дивно, – знову промовила вона до себе. – Бен сказав, що хвiртки немае, i ii справдi немае. Але десять рокiв тому хвiртка була, бо пан Крейвен ii зачинив на ключ, який закопав.
Ця «хвiрточна» iсторiя давала iй стiльки поживи для роздумiв, що вона вже анiскiлечки не шкодувала, що опинилася саме в Мiзелтвейтi. В Індii завжди було спекотно, й вона вiдчувала таку знемогу, що нiчим не могла зацiкавитися. Свiжий англiйський вiтер наче здув павутину з ii маленького мозку й оживив його.
Мерi майже весь день не заходила до будинку, тож коли сiла вечеряти, то була не лише дуже голодна, а й вiдчувала приемну втому. Вона насолоджувалася теплом у кiмнатi, й навiть безперервне базiкання Марти не викликало в неi звичного роздратування. Навпаки, цього разу вона iз задоволенням слухала ii розповiдi про все на свiтi.
Вгамувавши апетит, дiвчинка не поспiшала вiдпускати служницю. А та й не дуже опиралася, адже звикла до життя в тiснiй хатi, повнiй братiв i сестер, тож у величезному порожньому передпокоi, де мала в цей час перебувати, зазвичай нудьгувала. А ця дивна дiвчинка, яка жила в Індii й мала чорних слуг, була для неi ще непрочитаною книжкою.
Нарештi Мерi вирiшила вклинитися в безкiнечний монолог Марти, щоб поставити запитання, яке не давало iй спокою. Наче передбачаючи розлогу вiдповiдь, вона зручно вмостилася на товстому килимi перед камiном i голосно промовила:
– Чому пан Крейвен так не любить цей сад?
Не чекаючи запрошення, Марта теж присiла на килим i вiдповiла на запитання запитанням:
– Ви все ще думаете про цей сад? Так я i знала. Так само було й зi мною, коли я вперше почула цю iсторiю.
– Чому вiн його так ненавидiв? – наполегливо правила свое Мерi.
Марта сiла зручнiше, пiдiбгавши пiд себе ноги.
– Чуете, як вiтер вие навколо будинку… вие, як вовк, – наче збираючись з думками, проказала дiвчина. – Ви б не встояли на ногах, якби нинi вийшли в поле!
Мерi не знала, що означае «вити, як вовк». Але, прислухавшись до звукiв, що долинали знадвору, зрозумiла: це коли дерева тремтять вiд ревища вiтру, який шаленiе довкруж. Будинок здригався, нiби якийсь невидимий велет гатив у стiни й вiкна, намагаючись прорватися всередину. Але Мерi знала: йому це не вдасться за жодних обставин. Тому почувалася дуже затишно в кiмнатi, яку освiтлювали червонi язики полум’я, що билося в камiнi.
– Чому ж вiн його так ненавидить? – втрете запитала Мерi, зрозумiвши, що служниця знае цю iсторiю.
– Тiльки пам’ятайте, – застерегла Марта, – нiкому жодного слова, бо панi Медлок наказала не обговорювати такi речi. Тут багато про що не можна говорити – це наказ пана Крейвена. Вiн каже, що його нещастя – не наша справа. Однак, якби не цей сад, вiн не був би таким. Це був сад панi Крейвен. Його розбили щойно вони одружилися. Вона дуже любила це мiсце, а за квiтами вони доглядали разом: жодний садiвник туди не заходив. Господарi маетку зачиняли за собою хвiртку й годинами не виходили звiдти, насолоджуючись розмовами й читанням книжок. Панi Крейвен була молоденькою, зовсiм дiвчинка! Дуже любила сидiти на нижнiй гiлцi старого дерева, казала: зручно, як на лавцi. А весь простiр навколо нього засадила трояндами. Та одного разу гiлка зламалася, вона впала на землю й так сильно забилася, що назавтра померла. Пан Крейвен ледь пережив втрату: лiкарi навiть остерiгалися можливого божевiлля, а то й смертi. Тому вiн так ненавидить цей сад. Вiдтодi туди нiхто не заходив, i нiкому не дозволяеться навiть говорити про нього.
Мерi бiльше не ставила питань. Вона мовчки дивилася на червоне полум’я, прислухаючись до дедалi голоснiшого завивання вiтру. В цей момент ii всю переповнювало якесь щемливо приемне вiдчуття.
Це трапилося з нею вже вчетверте пiсля приiзду в Мiзелтвейтський маеток. Уперше – коли iй здалося, що вона зрозумiла пташку, а та – ii. Вдруге – коли вiд бiганини на свiжому повiтрi в неi зануртувала кров. Потiм – коли вперше в життi зголоднiла. Нарештi – нинi, коли зрозумiла, що таке спiвчуття. Як багато вiдкриттi за такий короткий час!
Тим часом Мерi серед гучного завивання вiтру за вiкном раптом почала вирiзняти iншi дивнi звуки. Їй здалося нiби десь плаче дитина. Причому всерединi будинку, хоч i на значнiй вiддалi. Мерi подивилася на Марту.
– Ти чуеш, як хтось плаче? – запитала вона.
Служниця раптом знiяковiла i якось невпевнено вiдповiла:
– Це вiтер. Справдi, за такоi негоди iнодi здаеться, нiби хтось заблукав у полi й плаче.
– Але, прислухайся, – наполягала Мерi. – Гадаю, це десь у будинку, в однiй iз дальнiх кiмнат.
Саме в цю хвилину до будинку хтось зайшов, i сильний вiтер, промчавши коридором, з трiском розчахнув ледь причиненi дверi кiмнати. Плач став виразнiшим.
– Ось! Чуеш! – вигукнула Мерi. – Я тобi казала! Це хтось плаче, i це не доросла людина.
Марта пiдбiгла до дверей, зачинила iх i повернула ключ у замку. Але Мерi все одно почула, як ще в однiй кiмнатi з гуркотом зачинилися дверi. Вiдтак все стихло, навiть вiтер на кiлька секунд перестав вити.
– Це був вiтер, – вперто сказала Марта. – А якщо не вiтер, то маленька посудниця, Беттi. У неi цiлий день болiли зуби.
Якийсь новий вiдтiнок у голосi служницi змусив Мерi пильно подивитися на неi. Їй здалося, що Марта щось приховуе.
Роздiл 6. «Там хтось плакав… Насправдi!»
Зранку знову лив дощ. Мерi визирнула з вiкна, але поля не побачила – всюди панував сiрий туман. Про такi днi кажуть, що добрий господар i собаку на вулицю не вижене.
– Що ви в такий дощ робите вдома? – запитала вона Марту.
– Намагаемося не потрапити один одному пiд ноги, – усмiхнулася служниця. – Адже нас так багато! Мати дуже добра, але й вона втрачае терпiння. Старшi дiти йдуть гратися в хлiв. Тiльки Дiкену байдуже на дощ – вiн все одно йде кудись, нiби свiтить сонце. Каже, що пiд час дощу бачить все те, що не видно у ясну погоду. Одного разу врятував маленьку лисичку, яка ледь не потонула: його мати лежала вбита неподалiк, а всi iншi дитинчата загинули, коли вода залила нору. Вiн принiс ii додому за пазухою, щоб вiдiгрiти. Так само в дощ пiдiбрав маленьку ворону й приручив ii. Назвав Сажа, бо дуже чорна. Тепер вони завжди ходять за ним.
Мерi вже звикла до Марти i навiть шкодувала, коли вона йшла, бо щоразу в розказаних служницею iсторiях вiдкривала щось нове для себе. Марта описувала невеличку хатинку в полi, де в чотирьох кiмнатах тулилося чотирнадцять осiб, якi нiколи не наiдалися досхочу. Дiти самi розважали себе, бiгали й радiли, схожi на добродушних цуценят коллi. Та найбiльше Мерi любила слухати про Мартину маму – тодi в неi, незрозумiло чому, теплiшало на душi, i, звiсно, про Дiкена, який умiв товаришувати з усiм живим.
– Коли б лише в мене була лисичка або вороненя, я б могла гратися з ними, – сказала Мерi. – Але в мене нiкого немае.
– А плести ви вмiете? – запитала Марта.
– Нi! – сказала Мерi.
– А шити?
– Теж нi!
– А читати?
– Вмiю.
– То чому ж ви не читаете або не вчитеся щось роби- ти ще?
– У мене немае книжок, – сказала Мерi. – Всi залишилися в Індii.
– Дуже шкода! – сказала Марта. – От якби панi Медлок дозволила вам зайти в бiблiотеку! Там тисяча книжок!
Мерi не запитала, де вона розташована, бо у ii головi миттево визрiв план самiй пошукати книгозбiрню. Згадка про панi Медлок анiтрохи не похитнула намiрiв дiвчинки. Економка майже завжди сидiла у своiй затишнiй кiмнатi на першому поверсi. Щоправда, через день вона навiдувалася нагору, щоб поцiкавитися, чи в Мерi все гаразд. Однак нiколи не запитувала, що вона робить, i нiколи не говорила, що iй треба робити. То навiщо питати в неi дозволу?
Власне, в цьому дивному будинку життя вирувало тiльки на нижньому поверсi, адже крiм слуг тут нiкого не було. Вони переважно товклися на величезнiй кухнi, обвiшанiй блискучим мiдним i олов’яним посудом, та чималенькiй за розмiрами iдальнi, де харчувалися по кiлька разiв на день, ведучи безкiнечнi розмови.
Мерi регулярно надсилали снiданок, обiд i вечерю, Марта прислуговувала iй та й по всьому – загалом нiкому не було до неi нiякого дiла. Дiвчинка вирiшила, що це, ймовiрно, такий англiйський звичай – не обтяжувати дiтей зайвими клопотами. В Індii вiд неi нi на крок не вiдходила Ая, одразу виконуючи будь-якi ii бажання. Часто-густо така компанiя Мерi дуже набридала. Тепер з нею нiхто не няньчився, вона привчилася обходити себе сама, бо щоразу, коли за звичкою щось наказувала, Марта здивовано дивилася на неi, нiби вважала недолугою.
– Хiба у вас тями немае? – не витримала служниця одного разу, коли Мерi за звичкою простягнула руки, щоб та надiла iй рукавички. – Наша Сюзан вдвiчi менша за вас, iй всього чотири роки, але це вона здатна зробити. Інодi ви здаетеся менi зовсiм дурненькою.
Про свiй план Мерi вирiшила Мартi теж нiчого не казати. Тож почекала, коли та замела пiдлогу, зiбрала тарiлки й пiшла вниз. А сама так i стояла бiля вiкна, дивилася на дощ i розмiрковувала про своi наступнi дii.
Власне, ii цiкавила не так сама бiблiотека – вона не надто переймалася читанням. Ця розмова нагадала iй слова панi Медлок про сотню кiмнат iз зачиненими дверима. Мерi хотiлося дiзнатися, чи справдi всi вони замкненi, а головне – що в них можна побачити. Невже iх сотня? Чому б iй не пiти й не порахувати?
Мерi вiдчинила дверi своеi кiмнати й вирушила в подорож величезним будинком. Спочатку вона йшла довжелезним коридором, вiд якого вiдгалужувались iншi. Їй довелося пiднятися на кiлька сходинок, потiм ще на кiлька. Всюди були дверi, дверi, а на стiнах висiли картини. Інодi на них були зображенi дивнi темнi пейзажi, але здебiльшого це були портрети чоловiкiв i жiнок, вбраних у пишнi костюми з атласу й оксамиту.
Незабаром дiвчинка опинилася в довгiй галереi, стiни якоi були суцiльно обвiшанi такими портретами. Мерi й подумати не могла, що iх може бути так багато в одному будинку. Вона повiльно пройшлася галереею, дивлячись в обличчя давно померлим людям, а вони, здавалося, роздивлялися ii у вiдповiдь, дивуючись, як дiвчинка з Індii опинилася у iхньому будинку.
Там також були портрети дiтей – дiвчаток у важких атласних сукнях, що доходили до самоi пiдлоги, хлопчикiв з довгим волоссям, в мереживних комiрцях. Мерi намагалася вгадати iхнi iмена, подальшу долю, чому вони носили такий дивний одяг.
Один портрет зображував манiрну некрасиву дiвчинку, схожу на неi. Вона була вбрана в зелену глазетову сукню, а на вказiвному пальцi тримала зелену папугу. Погляд у дiвчинки був гострий i зацiкавлений.
– Де ти тепер живеш? – голосно запитала ii Мерi. – Я б хотiла, щоб ти була тепер тут.
Жодна дитина, ймовiрно, нiколи не розважалася у такий спосiб. Ще б пак! Бродити вниз i вгору сходами, широкими або вузькими коридорами, якими давно нiхто не ходив! Їй здавалося, що в усьому величезному будинку була тiльки одна вона – маленька дiвчинка в чорнiй сукенцi, яка намагаеться зрозумiти: якщо набудували стiльки кiмнат, то, ймовiрно, в кожнiй жили люди?
Мерi дiсталася третього поверху й вирiшила перевiрити, чи всi дверi були зачиненi, як iй сказала панi Медлок. Одну за одною повертала ручки – марно. Взялася за ще одну й навiть трохи злякалася, коли вiдчула, що при першому поштовху дверi самi повiльно й важко вiдчинилися.
Це була велика спальня з гобеленами на стiнах i розкiшно iнкрустованими меблями – такi вона бачила в Індii. Широке вiкно виходило в поле, а над камiном висiв ще один портрет манiрноi некрасивоi дiвчинки.
