скачать книгу бесплатно
– Це не мiй одяг, моя ота… чорна, – показала Мерi на сукню, у яку була вбрана вчора. – Але… ця приемнiша. Менi… подобаеться.
– Так, у цю сукню вас наказали вдягти, – вiдповiла Марта. – Пан Крейвен розпорядився замовити ii в Лондонi. Вiн сказав: «Не треба, щоб будинком ходила дитина в чорному, наче неприкаяна душа. Такий похмурий одяг зробить це мiсце ще сумнiшим, нiж воно е насправдi. Вдягнiть ii у щось свiтле». Про це я розповiла матерi, i вона сказала, що добре розумiе господаря. Вона завжди на всьому знаеться. І теж не любить чорних суконь.
– Якщо вiдверто, то я ненавиджу чорнi речi, – визнала Мерi.
Процес одягання тривав не одну мить. Марта iнодi вдягала своiх маленьких сестричок i братикiв, але нiколи не бачила, щоб дитина стояла так нерухомо i чекала коли за неi все зроблять.
– Чому ви самi не взуваетесь? – запитала вона, обережно пiднiмаючи ногу Мерi.
– Моя Ая взувала мене, – вiдповiла дiвчинка, втупившись на покоiвку. – Такий звичай.
Цей вислiв вона перейняла вiд слуг-iндусiв. Якщо iм наказували зробити те, чого впродовж столiть не робили iхнi предки, вони з лагiдним поглядом вiдповiдали: «Звичай не такий», – цим справа й закiнчувалася.
«Звичай був такий», що Мерi нiчого не робила сама, а тiльки стояла й дозволяла одягнути себе, наче ляльку. Проте нинi в неi з’явилося передчуття, що життя в Мiзелтвейтi навчить ii багато чого, а самостiйно вдягати панчохи та черевики й поготiв.
Поза сумнiвом, аби Марта була «справжньою» покоiвкою, вона виказувала б бiльше послужливостi, а також знала б, що iй належить розчiсувати волосся господинi, застiбати черевики, класти на мiсце розкиданi нею речi, як це робили служницi в багатьох англiйських родинах. Однак вона нiде, крiм Мiзелтвейту, не служила, i була простою сiльською дiвчиною, яка виросла в будинку на краю поля з цiлим виводком братiв i сестер, яким i на думку не спадало, що можна чогось не робити самим i не доглядати за молодшими дiтьми, якi ще тiльки вчилися ходити.
Якби Мерi Леннокс можна було легко розвеселити, балакучiсть Марти, ймовiрно, потiшила б ii. Проте поки що дiвчинка з далекоi Індii тiльки незворушно слухала оповiдки покоiвки, критично оцiнюючи ii манери. Оскiльки Марту не надто цiкавили потаемнi думки маленькоi ледi, вона й далi вела мову про все на свiтi, а ii свiт передовсiм зосереджувався на власнiй родинi.
– Ех, якби ви iх всiх тiльки побачили! – говорила дiвчина. – Нас загалом дванадцятеро, а батько мiй отримуе всього шiстнадцять шилiнгiв на тиждень. Важко нагодувати всiх, скажу я вам. Дiти цiлий день граються в полi, тож мати каже, що вони гладшають вiд степового повiтря, а також вiд того, що, мабуть, iдять траву, як дикi понi. Наш Дiкен, йому вже дванадцять рокiв, приручив молоду конячку-понi й каже, що вона тепер його.
Мерi мимоволi почала прислухатися до сказаного.
– А де вiн взяв ii? – поцiкавилася вона.
– Знайшов у полi разом з кобилою-мамою, коли вона була ще зовсiм маленька. Вiн став приручати ii, годувати хлiбом, смикав для неi молоду травичку. І вона так звикла до нього, що ходить слiдом i дозволяе сiдати на спину. Дiкен дуже добрий, i тварини люблять його.
У Мерi нiколи не було домашнiх тварин, з якими вона могла б гратися, тож нинi iй дуже захотiлося мати таку. Неабиякий iнтерес викликав у неi й Дiкен, який змiг приручити тваринку. Мабуть, це сталося вперше, оскiльки до цього ii нiколи нiхто не цiкавив, окрiм самоi себе.
Кiмната, у якiй для Мерi влаштували дитячу, майже нiчим не вiдрiзнялася вiд спальнi. На стiнах висiли похмурi старовиннi картини, не сприяли радiсному настрою i масивнi дубовi меблi.
На столi, що стояв посеред кiмнати, вже був накритий снiданок. У Мерi завжди був дуже поганий апетит, тож вона байдуже глянула на першу страву, яку Марта поставила перед нею.
– Я не хочу цього, – сказала вона.
– Не хочете кашi?! – недовiрливо вигукнула Марта.
– Нi.
– Але ви не знаете, яка вона смачна! Покладiть собi трохи патоки або цукру!
– Я не хочу, – повторила Мерi.
– Ось цього я вже не перенесу, – вигукнула Марта. – Хiба можна даремно псувати хорошi продукти! Якби за цим столом сидiли нашi дiти, вони б за п’ять хвилин усе з’iли!
– Чому? – холодно запитала Мерi.
– Чому? – повторила, як вiдлуння, Марта. – Тому, що в них майже нiколи в життi не було повних шлункiв. Вони завжди голоднi, як дитинчата яструба або лисицi.
– Я не знаю, що означае бути голодною, – сказала Мерi з байдужiстю невiгласа.
Марта з обуренням подивилася на неi.
– Що ж, вам би не завадило спробувати, я це ясно бачу, – безцеремонно сказала служниця. – Я терпiти не можу людей, якi тiльки сидять i дивляться на смачну iжу. Як би менi хотiлося, щоб все, що тут на столi, було в шлунках у Дiкена, Фiла, Джейн i всiх iнших!
– Чому ж ти не вiднесеш iм усього цього? – запитала Мерi.
– Це не мое, тому взяти його не можу, – рiшуче вiдповiла Марта. – І сьогоднi не мiй вихiдний день. Менi дають вiдпустку тiльки раз на мiсяць, як i всiм iншим. Тодi я йду додому й допомагаю матерi в хатi, щоб вона трохи вiдпочила.
Мерi випила трохи чаю i з’iла шматочок пiдсмаженого хлiба з мармеладом.
– А тепер одягнiться теплiше й пiдiть на вулицю погратися, – сказала Марта. – Вам це буде дуже корисно та й апетит нагуляете.
Мерi пiдiйшла до вiкна. Вона бачила сади, дорiжки й великi дерева, але все це мало якийсь тьмяний зимовий вид.
– Навiщо менi йти на вулицю в такий день?
– Якщо не пiдете, то доведеться залишитися в будинку, а що ви тут робитимете?
Мерi роззирнулася довкруж: робити було нiчого. Коли панi Медлок влаштовувала дитячу, вона не подумала про розваги. Мабуть, краще було б вийти й подивитися на сади.
– Хто пiде зi мною? – запитала вона.
Очевидно Марту вже не так сильно здивувало це запитання, бо вона незворушно вiдповiла:
– Нiхто. Вам доведеться навчитися гратися на самотi, як граються iншi дiти, у яких немае сестер i братiв. Наш Дiкен iде в поле один i цiлими днями граеться там. Тому-то вiн i приручив понi. В полi е вiвцi, якi його знають, а птахи прилiтають до нього i iдять у нього з рук. Хоч у нас мало iжi, але вiн завжди ховае шматочок хлiба для своiх улюбленцiв.
Хоч Мерi цього й не усвiдомлювала, саме нагадування про Дiкена змусило ii погодитися на прогулянку. Якщо в садах не було понi та овець, то, ймовiрно, були птахи, якi не схожi на птахiв в Індii, й на них, можливо, варто було б подивитися.
Марта принесла iй пальто, капелюшок, теплi черевики й вивела з будинку.
– Якщо ви пройдете он по тiй дорiжцi, то вийдете до саду, – вказала вона на невелику хвiртку. – Влiтку там сила-силенна квiтiв, але тепер нiчого не цвiте, – i з хвилину повагавшись, додала: – Один iз садiв замкнений. Там уже десять рокiв нiхто не бував.
– Чому? – мимоволi вирвалось у Мерi. Це ж треба! Крiм сотнi замкнених дверей у будинку додалася ще одна замкнена хвiртка!
– Пан Крейвен велiв замкнути його, коли його дружина так раптово померла. Вiн нiкому не дозволяе заходити туди. Це був ii сад. Вiн замкнув хвiртку, а ключ закопав… Ох, панi Медлок дзвонить – менi треба бiгти.
Марта хутко зачинила за собою вхiднi дверi, а Мерi рушила дорiжкою, яка мала привести ii до хвiртки.
Дiвчинка мимоволi розмiрковувала про сад, у якому нiхто не бував уже десять рокiв, намагалася уявити, який вигляд вiн мае, та чи е ще в ньому живi рослини. Зайшовши за хвiртку, на яку iй вказала Марта, одразу зрозумiла, що опинилася у великому саду з широкими галявинами й звивистими дорiжками, з обох бокiв обсадженими кущами. Там були рiзнi дерева, але в основному хвойнi, яким надали химерних форм, клумби, великий ставок зi старим сiрим фонтаном посерединi. Клумби були оголенi, а фонтан не працював. Поза сумнiвом, це не був замкнений сад. Та й загалом, як його можна замкнути? Сади ж iснують, щоб гуляти там.
Саме про це подумала Мерi, коли побачила в кiнцi дорiжки довгу стiну, вкриту плющем. Оскiльки дiвчинка нiколи не була в Англii, то не здогадувалася, що в маетках також вирощують фрукти й овочi для кухнi, й саме до такого мiсця вона наближаеться. Єдине, що для неi було очевидним – про замкнений сад знову не йшлося, бо хвiртка в стiнi була прочинена.
Зайшовши всередину, вона побачила, що на огородженiй територii садiв власне було кiлька. Всi вони сполучалися мiж собою через хвiртки. Крiзь найближчу до себе Мерi побачила кущi та грядки з пiзнiми овочами. Фруктовi дерева росли бiля самоi стiни, а деякi з грядок були прикритi скляними рамами. Мерi постояла, роззирнулася довкруж i вирiшила, що тут нема на чому зупинити око, таке все було голе й непривiтне. Влiтку, можливо, сад був красивiшим, коли всюди було зелено, але нинi в ньому ii нiчого не приваблювало.
Через кiлька хвилин з хвiртки, що вела в iнший садок, вийшов старигань iз заступом на плечi. Побачивши Мерi, вiн враз спохмурнiв, а його обличчя витягнулося вiд здивування. Однак вiн нiчого не сказав, лише злегка пiдняв капелюха для привiтання, хоч йому вочевидь ця зустрiч була неприемною. Дiвчинцi чоловiк навзаем не сподобався, тож за звичкою набувши зверхнього вигляду, вона, не привiтавшись, запитала:
– Що тут?
– Один з городiв, звiдки збирають овочi для кухнi, – вiдповiв старий.
– А там? – вона вказала на розчинену зелену хвiртку.
– Ще один, – коротко сказав вiн. – А по той бiк стiни ще один, а за ним ще город.
– Можна менi туди пiти? – запитала Мерi.
– Якщо хочеш… Тiльки дивитися там немае чого.
Мерi нiчого не вiдповiла. Вона попрямувала дорiжкою й пройшла через другу зелену хвiртку. Там вона знову побачила стiни, знову пiзнi овочi та склянi рами, але в другiй стiнi була ще одна зелена хвiртка – зачинена. Отже, могло бути, що саме вона вела в той сад, якого нiхто не бачив уже десять рокiв.
Оскiльки зазвичай Мерi робила все, що заманеться, а боязливiсть була iй непритаманною, то дiвчинка швидко опинилася бiля зеленоi хвiртки й взялася за клямку. Їi очiкування, що за нею схований таемничий сад, не справдилися. Ручка навiть не рипнула, i Мерi знову опинилася у фруктовому саду, обнесеному муром. Щоправда, ще однiеi зеленоi хвiртки вона в ньому не побачила.
Взявшись за ii пошуки, дiвчинка дiйшла до iншого кiнця саду й помiтила, що стiна там не закiнчувалася, а тяглася далi. За нею виднiлися верхiв’я дерев, а на найвищiй гiлцi одного з них Мерi побачила пташку iз яскраво-червоною грудкою. Несподiвано вона заспiвала, немовби звертаючись до неi.
Мерi зупинилася, прислухаючись. Чомусь веселий, нiжний свист не дратував. Навпаки – викликав приемнi вiдчуття. У свiт, що ii оточував – величезний похмурий будинок, безкрайне голе поле i такi самi голi сади раптом увiрвалася весела червоногруда пташина i своiм радiсним спiвом спромоглася викликати на ii завше невдоволеному обличчi щось схоже на усмiшку.
Дiвчинка, мов зачарована, слухала пташку, доки та не полетiла. Чи вдасться ii ще побачити, щоб краще роздивитися? Адже в Індii такi Мерi не траплялися. А, може, вона живе таемному саду й усе про нього знае?!
Думки про запущений сад не вiдступали нi на хвилину. Чому пан Арчибальд Крейвен закопав ключ? Якщо вiн так любив свою дружину, то чому ненавидить ii сад? Та й загалом чи доведеться iй хоч коли побачити свого дядька? Хоч наперед знала: навiть якщо це станеться, то вiн навряд чи сподобаеться iй, i це буде взаемно. А отже, жодного запитання щодо таемного саду не буде поставлено, й жодноi вiдповiдi не почуто.
«Я нiколи не подобаюся людям, i люди не подобаються менi, – пролунало у ii головi як вирок. – Я нiколи не вмiла спiлкуватися, як дiти Кровфорда. Вони завжди весело розмовляли, смiялися й галасували».
Вона згадала червоногруду пташку, ii спiв, дерево, на якому та сидiла, i зупинилася, мов вкопана.
– Гадаю, це дерево росте в таемному саду. Нi, я впевнена в цьому, – промовила рiшуче. – Там була стiна, але не було хвiртки.
Мерi повернулася в перший фруктовий сад i знайшла там старого, який перекопував грядки. Вона зупинилася й кiлька хвилин холодно дивилася на нього.
Вiн не звертав на неi уваги, тож вона, нарештi, заговорила першою:
– Я була в iнших садах.
– Тобi нiщо не завадило, – буркнув вiн у вiдповiдь.
– Я зайшла у фруктовий сад.
– Там бiля хвiртки собак немае.
– Але там немае хвiртки в iнший садок, – сказала Мерi.
– У який садок? – запитав вiн грубо й на секунду перестав копати.
– По той бiк муру, – вiдповiла Мерi. – Там е дерева – я бачила iхнi верхiвки. На одному з них сидiла пташка з червоною грудкою й спiвала.
На ii превеликий подив вираз похмурого обвiтреного обличчя стариганя неймовiрно змiнився. По ньому повiльно розповзлася усмiшка, й Мерi раптом подумалося, що людина набагато красивiша, коли усмiхаеться. Ранiше таке нiколи не спадало iй на гадку.
Садiвник раптом обернувся в бiк фруктового саду й почав свистiти – тихо й нiжно. Спантеличена Мерi не могла втямити, як цiй похмурiй людинi пiддавалися такi пестливi звуки. Та в наступну хвилину сталося ще неймовiрнiше: вона почула м’який шелест крил у повiтрi – це летiла до них та сама пташка з червоною грудкою. Вона сiла на великий брилi землi, неподалiк вiд чоловiка.
– Ось вона, – ласкаво промовив садiвник i став говорити з пташкою, наче з дитиною: – Ти де була, маленька жебрачко? Я тебе тiльки сьогоднi побачив!
Пташка нахилила голiвку набiк i дивилася прямо на нього своiми блискучими оченятами, схожими на крапельки чорноi роси. Вона, здавалося, нiтрохи не боялася садiвника, стрибала й швидко довбала дзьобом, вiдшукуючи насiння й комах. У серцi Мерi ворухнулося якесь дивне почуття, бо пташка була весела й красива, й за вдачею нагадувала людину. В неi було маленьке товсте тiльце, тоненький дзьоб i стрункi нiжки.
– Вона завжди прилiтае, коли ви ii кличете? – майже пошепки запитала дiвчинка.
– Так, майже завжди. Я знаю ii вiдтодi, як вона була маленьким пташеням i вилетiла з гнiзда в iншому саду, а перелетiла через мур вже не змогла, бо була дуже слабка. В цi кiлька днiв ми й подружилися. Коли вона знову полетiла на той бiк стiни, всi iншi птахи вже покинули гнiздо. Вона залишилася зовсiм одна й повернулася до мене.
– Що це за пташка? – запитала Мерi.
– А ти не знаеш? Це вiльшанка, ласкава, цiкава пташка. Вони майже так само вiдданi, як i собачки, якщо тiльки вмiти з ними обходитися. Глянь, як вона тут риеться й поглядае на нас! Вона знае, що ми про неi говоримо!
Старий з любов’ю та гордiстю подивився на червоногрудку, наче це був його найвiдданiший друг. Мерi з цiкавiстю спостерiгала i за пташкою, i за садiвником.
– І цiкава ж вона, – смiючись, вiв вiн далi, – завжди прилiтае подивитися, що я саджу. Все тут знае, бiльше нiж пан Крейвен. Той нiчим не цiкавиться. Це вона тут головний садiвник.
Пташка так само стрибала, старанно клюючи щось i раз у раз поглядала на них обох. Мерi здавалося, що вона дивилася на неi з великою цiкавiстю, нiби хотiла познайомитися ближче. У серцi Мерi ворухнулося якесь дивне почуття.
– А куди полетiли iншi пташенята? – запитала дiвчинка.
– Невiдомо. Батьки виштовхують iх з гнiзда, щоб навчити лiтати, тож усi вони дуже швидко розлiтаються в рiзнi боки. А ця ось була розумницею: вона зрозумiла, що самотня.
Мерi пiдiйшла ближче до пташки й пильно подивилася на неi.
– Я теж самотня, – промовила вона.
Мерi ранiше не усвiдомлювала, що саме це робило ii такою кислою й нервовою. Вона, здавалося, зрозумiла це тiльки тодi, коли подивилася на пташку, а пташка – на неi.
Старий садiвник поворушив капелюха на своiй головi й хвилину уважно дивився на Мерi.
– Це ти – дiвчинка з Індii?
Мерi кивнула головою.
– Не дивно, що ти самотня.
І знову почав копати, всаджуючи заступ глибоко в жирну чорну землю, а пташка все стрибала навколо нього зi стурбованим виглядом.
– Як вас звати? – запитала Мерi.
Вiн випростався, щоб вiдповiсти iй.
– Бен Везерстаф, – промовив стиха, а потiм додав невесело усмiхнувшись: – Я теж самотнiй, коли ii немае зi мною! – i тицьнув пальцем у напрямку пташки. – Вона – мiй единий друг.
– А в мене зовсiм немае друзiв, – раптом вiдверто сказала Мерi, – i нiколи не було. Моя Ая не любила мене, i я нiколи нi з ким не гралася.
Люди з Йоркширу зазвичай вiдверто висловлюють своi думки, а старий Бен був справжнiм жителем Йоркширу.
– Ми з тобою дуже схожi, – сказав вiн. – Наче витканi з одних i тих самих ниток. Обидвое непривабливi й так само всерединi похмурi. Б’юся об заклад, що в нас обох нестерпний характер.
