скачать книгу бесплатно
Таемний сад
Френсис Бернетт
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Френсис Бернетт (1849–1924) – класик англiйськоi дитячоi лiтератури. Серед багатьох творiв письменницi роман «Таемний сад» став чи не найвiдомiшим i вже понад столiття не втрачае своеi популярностi. Вiн про дiвчинку, яку нiхто не любить i яка навзаем ненавидить увесь свiт, але несподiвано для себе навчилася радiти, смiятися, дружити. Шлях до такоi науки пролягае через усю книжку, а неймовiрнi змiни з Мерi Леннокс вiдбуваються тодi, коли вона розкривае чимало таемниць. Наприклад, хто кричить щоночi у величезному будинку, де сотня замкнених кiмнат? Чому хвiртку вiд одного iз садiв старанно замасковано, а ключ вiд неi сховано глибоко в землi?
Фрэнсис Элиза Бёрнетт
Таемний сад
© Б. Носенок, переклад украiнською, 2020
© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
Роздiл 1. Тут не залишилось нiкого
Коли Мерi Леннокс привезли до ii дядька в маеток Мiзелтвейт, тамтешня обслуга одностайно вирiшила, що вона – найнеприемнiша дiвчинка, яку iм доводилося бачити. І це правда. В неi було маленьке воскове личко, наче висохла фiгурка, свiтле рiденьке волоссячко й незмiнно кислий i водночас пихатий вираз обличчя.
Жовтаве волосся, i такий самий колiр обличчя, нагадували, що Мерi народилася в Індii та постiйно чимось хворiла. Їi батько – чиновник колонiальноi адмiнiстрацii, був завжди завантажений роботою i теж часто нездужав. Натомiсть мати випромiнювала життеву силу, славилася красою, цiкавилася тiльки розвагами й любила оточувати себе веселими молодими людьми. Їi взагалi не цiкавила маленька дiвчинка.
Одразу пiсля народження Мерi вiддали нянi, яких в Індii називають Ая. Жiнка швидко зрозумiла: якщо хоче зробити приемнiсть бiлiй панi, то повинна тримати дитину якомога далi вiд неi. Через те, що Мерi була хворобливим, примхливим, негарним немовлям, батьки наче вiдцуралися вiд неi. З роками ситуацiя не змiнювалася: вона росла неспокiйною, дратiвливою, некрасивою.
Тож дiвчинка не бачила поблизу себе нiкого, окрiм темношкiрого обличчя Аi та iнших iндiйських слуг. Вони завжди схиляли перед нею голову й дозволяли робити все, що заманеться, бо ii плач та крики могли розсердити бiлу панi. Зокрема й через це, у своi шiсть рокiв Мерi стала найдеспотичнiшою iстотою, яка тiльки колись жила на свiтi.
Молода гувернантка-англiйка, яку найняли навчати ii читання й письма, через три мiсяцi вiдмовилася вiд своеi посади, а ii наступницi витримували ще менше. Тож аби Мерi раптом самiй не захотiлося дiзнатися, що там пишуть у книжках, вона, напевно, нiколи б не опанувала грамоту.
В один жахливий спекотний ранок, коли дiвчинцi було вже рокiв дев’ять, вона прокинулася як зазвичай не в гуморi, а вже зовсiм розiзлилася, коли побачила, що служниця, яка стоiть бiля лiжка, – не ii Ая.
– Ти навiщо прийшла? – залементувало дiвчисько. – Я не дозволяю тобi тут залишатися. Поклич мою Аю!
Жiнка стривожено глянула на неi й пробурмотiла, що Ая прийти не може. Невже вона не знае, що моi накази не обговорюються, подумала Мерi. То хай начуваеться – i переповнившись злобою вона почала бити та щипати нещасну. А та тiльки злякано дивилася на неi й невпинно повторювала, що Ая нiяк не може прийти до панночки.
Цього ранку навiть у повiтрi вiдчувалося щось зловiсне. До того ж звичний порядок порушувався неодноразово: кiлькох слуг не було на мiсцi, а тi, кого побачила Мерi, скрадались або тiкали вiд неi з блiдими, переляканими обличчями. Але нiхто не наважився сказати iй жодного слова.
Мерi й ранiше чинила так, як iй заманеться, а оскiльки сьогоднi й словом не було з ким перекинутися, тож вирiшила, що вiдразу пiде гратися пiд деревом бiля веранди. Вона насмикала з куща гiбiскуса великих червоних квiток й уявляючи, що робить клумби, втикала iх в маленькi купки землi. Однак обране заняття ii анiтрохи не заспокоiло. Навпаки злостi тiльки додавалося й дiвчинка бурмотiла собi пiд нiс все, що скаже нянi, коли та повернеться.
– Свиня! Свиня! Свиняча дочка! – захлинаючись вiд лютi, промовляла вона найстрашнiшi для iндусiв образи.
Так тривало доти, аж доки дiвчинка не почула, що ii мама вийшла з кимось на веранду. Вони зупинились i заговорили якимись тривожними приглушеними голосами.
Мерi знала, що молодий блондин, який стояв поруч з матiр’ю, був офiцером i нещодавно приiхав з Англii. Дiвчинка уважно подивилася на нього й вiдзначила, що на вигляд вiн був ще зовсiм юним. Потiм перевела погляд на маму.
За будь-якоi слушноi нагоди Мерi придивлялася до неi, бо Мем Сагiб («бiла панi») – а дiвчинка подумки називала свою маму так само, як i слуги-iндуси – була високою, стрункою, гарною. На ii обличчi вирiзнялися великi усмiхненi очi й трохи кирпатий маленький носик, а волосся нагадувало хвилястий шовк. Вона носила красивi пишнi сукнi з тонкоi тканини i на них, як казала собi Мерi, «повно мережив». Цього ранку на вбраннi «бiлоi панi» було ще бiльше мережив, нiж зазвичай, але ii очi зовсiм не смiялися. Широко розкритi, вони уважно дивилися на молодого офiцера.
– Невже все так погано? Справдi? – почула Мерi слова матерi.
– Жахливо, – тремтячим голосом вiдповiв молодик. – Жахливо, панi Леннокс. Ви мали б виiхати в гори два тижнi тому.
Мем Сагiб заломила руки.
– О, я знаю, що мала б виiхати, – схлипнула вона. – Я зосталася тiльки через це дурне приймання. Яка ж я дурепа!
У цей момент вiд хатин слуг почулися такi вiдчайдушнi голосiння, що жiнка мимоволi схопилася за плече молодого офiцера, а Мерi затремтiла з голови до нiг. Крики ставали дедалi голоснiшими.
– Що це? Що це? – злякано прошепотiла панi Леннокс.
– Знову хтось помер, – впевнено проказав блондин. – Ви не казали, що серед ваших слуг теж е хворi.
– Я не знала! – скрикнула Мем Сагiб. – Ходiмо зi мною, йдемо звiдси! – вона рiзко повернулася й забiгла в дiм.
Згодом Мерi зрозумiла, чому той ранок був таким зловiсним. Сталося найжахливiше: до них докотилася епiдемiя холери, i люди вмирали, як мухи. Уночi захворiла Ая, а коли пролунали крики в хатинах слуг, вона померла. Наступного дня ще трое слуг вiддали богу душу, а решта розбiглися. Панiка охопила всiх, адже смерть не оминала жодного будинку.
Доки в будинку тривав переполох, Мерi сховалася в дитячiй кiмнатi, й усi про неi забули. Нiхто про неi не думав, нiхто не шукав, i вона то плакала, то спала. А в цей час вiдбувалися якiсть дивнi речi, про якi iй було вiдомо тiльки те, що люди хворiли й умирали. Про це свiдчили страшнi крики, що раз у раз долiтали до неi.
Врештi iй так захотiлося iсти, що вона прокралася в iдальню. Там нiкого не було, хоч на столi стояло чимало страв. Стiльцi й тарiлки стояли так, наче люди iх поспiшно вiдсунули, коли раптом стали з якоiсь причини тiкати, не завершивши обiду.
Вона з’iла трохи фруктiв i бiсквiт, а щоб утамувати спрагу, пiдсунула до себе найближчий келих з якоюсь темною рiдиною. Вона була солодкою на смак i нагадувала виноградний сiк, тому дiвчинка випила все до краплi. Вино подiяло миттево. Якась непереборна втома, а також крики й тупотiння людей, що стрiмко тiкали з будинку, змусили ii повернутися в дитячу й щiльно причинити за собою дверi. Мерi лягла в лiжко, й сон зморив ii. Вiн був таким глибоким, що дiвчинка надовго втратила здатнiсть розумiти, що вiдбуваеться навколо.
Коли вона прокинулася, то довго лежала й дивилася в стелю. У будинку панувала така тиша, якоi не було за все ii життя. Дiвчинка не чула нi голосiв, нi крокiв, тож подумала, що всi вже одужали вiд холери, й загроза минула.
Вона також думала про те, хто ж пiклуватиметься про неi тепер, коли Ая померла. Можливо, нова доглядальниця знатиме новi казки, бо старi iй уже приiлися. За померлою нянею дiвчинка не побивалася.
Мерi була егоiсткою й узагалi нiкого не любила. Шум, крики й бiганина через холеру налякали ii, але нинi страх заступило роздратування вiд того, що про неi посмiли забути. Хоч це й не дивно: хто пам’ятатиме про маленьку дiвчинку з огидною поведiнкою, до якоi всi були байдужi. Тим часом Мерi мiркувала по-iншому: коли спалахнула страшна хвороба, кожен думав тiльки про себе, але зараз, коли все знову в порядку, напевно, хтось прийде подивитися, що з нею вiдбуваеться.
Однак нiхто не з’являвся, а тиша в будинку ставала нестерпною. Раптом Мерi почула ледь уловимий шурхiт, i коли подивилася вниз, то побачила маленьку змiйку, яка рухалася вздовж стiни й дивилася на дiвчинку блискучими, як дорогоцiнне камiння, очима. Мерi зовсiм не злякалася, бо знала: це невинне створiння не заподiе iй жодноi шкоди. Здавалося, змiйка поспiшае якомога швидше втекти з кiмнати, прослизнувши в щiлину пiд дверима.
– Як дивно й тихо. Таке враження, що крiм мене й змiйки в будинку нiкого немае, – голосно сказала Мерi й одразу почула важкi кроки – спочатку в саду, а потiм – на верандi.
Кiлька чоловiкiв увiйшли в будинок, перемовляючись приглушеними голосами. Нiхто не вийшов iм назустрiч, нiхто не заговорив з ними, а вони, судячи зi звукiв, заглядали в усi кiмнати, обережно прочиняючи дверi.
– Як тут порожньо! Напевно, нiхто не вижив, – почула Мерi. – Така гарна, чарiвна жiнка! Мабуть, дитина теж померла. Я чув, що в неi була дитина, хоч ii нiхто нiколи не бачив.
Через кiлька хвилин дверi дитячоi вiдчинилися. Першим до кiмнати увiйшов старший офiцер, якого Мерi колись бачила зi своiм батьком. Вiн був втомлений i стурбований, але коли побачив ii, то так здивувався, що майже вiдскочив назад. Мерi стояла посеред кiмнати, страшенно негарна, до того ж тремтiла вiд голоду й обурення вiд того, що про неi забули.
– Барнi! – крикнув офiцер. – Тут дитина! Кинута дитина! В такому страшному мiсцi! Хто ж це?
– Я – Мерi Леннокс, – сказала дiвчинка, гордо випроставшись. При цьому вона подумала, що ця людина дуже груба, називаючи будинок ii батька «таким страшним мiсцем». – Я заснула, коли всi захворiли на холеру, й тiльки зараз прокинулася. Чому нiхто не приходить?
– Це – та дитина, яку нiхто нiколи не бачив! – вигукнув офiцер, обернувшись до своiх супутникiв. – Про неi всi забули!
– Чому про мене забули? – закричала Мерi, тупаючи ногами. – Чому нiхто не приходить?
Молодий чоловiк, якого називали Барнi, сумно подивився на неi. Мерi навiть здалося, що в нього на очах з’явилися сльози.
– Бiдна дiвчинка! – сказав вiн. – Живих тут не зосталося, нiкому приходити.
У такий дивний спосiб Мерi дiзналася, що в неi тепер немае нi батька, нi мами, бо вони померли. Їх поховали вночi, коли вона мiцно спала, а нечисленнi слуги-iндуси, яким вдалося уникнути смертi, повтiкали так швидко, як тiльки могли, забувши про маленьку панночку.
Ось чому було так тихо. В усьому будинку живими залишилися тiльки Мерi й прудка маленька змiйка.
Роздiл 2. Суперечлива Мерi
Мерi любила здалеку дивитися на свою красиву маму, завжди вбрану у вишуканi сукнi, проте майже не знала ii й, можливо, тому й не любила. А, отже, зовсiм не сумувала за нею, коли сталося горе.
Якби дiвчинка була старшою, ii, звичайно, налякала б думка про те, що вона залишилася одна на бiлому свiтi. Та Мерi була ще маленькою, про неi постiйно хтось дбав, i саме це додавало iй упевненостi, що по-iншому й бути не може. Тож ii турбувало тiльки одне: чи люди, до яких вона потрапить, виконуватимуть ii забаганки, як це робила Ая та iншi слуги-iндуси.
Вона знала, що не залишиться довго в будинку англiйського пастора, куди ii спочатку привезли. Це едине, що тiшило, бо дiвчинку тут дратувало все, навiть дрiбницi. Пастор був бiдним, мав п’ятеро дiтей-погодок. Вони вбиралися в поношений одяг, постiйно сварилися й забирали одне в одного iграшки. Мерi зненавидiла iхнiй брудний будинок i поводилася так нестерпно, що нiхто не хотiв з нею гратися. А наступного дня дiти вигадали для неi прiзвисько – i це стало початком справжньоi ворожнечi.
Його автором став Безил – маленький хлопчик iз блакитними очима i кирпатим носом. Мерi його терпiти не могла, як, власне, й усiх iнших. Вона на самотi гралася пiд деревом, зовсiм так, як у той день, коли вибухнула епiдемiя холери. Дiвчинка робила клумби й позначала дорiжки, а Безил стояв поблизу, не зводячи з неi очей. Вiн зацiкавився грою й запитав:
– Чому ти не покладеш купу камiння, нiби це скелi? Ось тут, посерединi, – i вiн нахилився, щоб вказати мiсце.
– Геть! – залементувала Мерi. – Терпiти не можу хлопчакiв! Іди звiдси!
Спочатку Безил розсердився, а потiм почав дражнитися, знаючи, як це дошкуляе його сестрам. Вiн скакав навколо Мерi, кривлявся, натужно реготав, наспiвуючи:
Панна Мерi – суперечлива натура.
Як виросте твiй сад,
Коли виходить мертва лиш скульптура?
Ти краще квiти посади у ряд!
Це почули iншi дiти й радо долучилися до дражнiння. Чим бiльше Мерi дратувалася, тим голоснiше вони спiвали:
Панна Мерi – суперечлива натура…
Ба бiльше: жарт було визнано таким вдалим, що дiвчинку називали на прiзвисько не лише мiж собою, а й звертаючись до неi.
– Тебе вiдправлять додому наприкiнцi тижня, – сказав iй Безил. – Це нас дуже тiшить.
– Мене теж, – вiдрiзала Мерi. – А де цей дiм?
– Вона не знае, де ii дiм! – презирливо вигукнув Безил. – В Англii, звичайно! Там, до речi, живе наша бабуся, до неi торiк вiдправили нашу сестру Мейбл. Але ти не поiдеш до своеi бабусi, бо немае в тебе нiякоi бабусi. Ти поiдеш до свого дядька. Його звуть Арчибальд Крейвен.
– Я нiчого про нього не знаю, – огризнулася Мерi.
– Звичайно, не знаеш, – зловтiшався Безил. – Ти нiчого не знаеш. Дiвчата нiколи нiчого не знають. Я чув, як тато й мама про нього говорили. Вiн живе у величезному старому будинку й до нього нiхто не приходить. Вiн такий злий, що нiкого не хоче бачити, а якби й захотiв, то нiхто до нього не прийшов би, бо вiн горбатий i страшний.
– Я тобi не вiрю, – знову вiдрiзала Мерi, а потiм вiдвернулася й затулила вуха пальцями, щоб бiльше нiчого не чути.
Проте на самотi вона довго розмiрковувала про сказане Безилом. Увечерi панi Кровфорд, дружина пастора, справдi повiдомила iй, що за кiлька днiв на неi чекае подорож до Англii, де в маетку Мiзелтвейт живе ii дядько, пан Арчибальд Крейвен. Однак Мерi так байдуже сприйняла цю звiстку, що привiтнi господарi навiть не знали, що про неi думати.
Дорослi намагалися виявляти свою чуйнiсть, по-справжньому спiвчуваючи ii горю, але дiвчинка щораз вiдвертала обличчя, коли панi Кровфорд намагалася ii поцiлувати, й стояла непорушно, з високо пiднятою головою, немов палицю проковтнула, коли пан Кровфорд ласкаво торкався ii плеча.
– Це дуже дивна дитина, – сумно завважила панi Кровфорд чоловiковi. – Їi покiйна мати була такою чарiвною жiнкою, й такою вихованою, але Мерi – найнеприемнiша дитина, яку я тiльки зустрiчала у своему життi. Дiти прозвали ii «суперечлива Мерi», й хоч це недобре з iхнього боку, але ii зверхнiсть переходить усi межi.
– Може, коли б ii вишукана мама частiше навiдувалася в дитячу кiмнату, Мерi не була б такою вiдлюдькуватою. Дуже сумно говорити про це тепер, коли ця гарна жiнка померла, але багато людей взагалi не знали про те, що в неi е дитина, – проказав у вiдповiдь пан Кровфорд.
– Так, вона нiколи не цiкавилася своею дитиною, – зiтхнула панi Кровфорд. – Коли померла няня, бiльше не було кому згадати про дiвчинку. Всi слуги розбiглися, залишивши ii одну в порожньому будинку. Полковник МакГроу розповiдав менi, що остовпiв, коли вiдчинив дверi й побачив дiвчинку саму-самiсiньку посеред кiмнати.
Пiд час довгоi дороги до Англii за Мерi наглядала дружина одного з офiцерiв, яка вiдвозила своiх дiтей до школи. Їй не давали спокою власнi дiти, тож вона зiтхнула з полегшенням, коли в Лондонi за дiвчинкою прийшла економка з маетку Мiзелтвейт, яку прислав пан Арчибальд Крейвен.
Панi Медлок була доволi гладка червонощока жiнка з пронизливим поглядом чорних очей. Вона вбралася в яскраву пурпурову сукню, чорну шовкову накидку з тасьмою й чорний капелюшок iз пурпуровими оксамитовими квiтами, якi сiпалися за кожного поруху голови.
Мерi все в нiй не сподобалася. Проте в цьому не було нiчого дивного, оскiльки зазвичай вона нi до кого не виявляла симпатii. Крiм того, панi Медлок поки що не мала потреби зважати на ii думку.
– Хай Господь милуе, але одразу видно, що це – та ще дитина! Кажуть, ii мама була красунею, – завела розмову з дружиною офiцера панi Медлок. – Але дочка зовсiм в неi не вдалася, чи не правда, мадам?
– Може, вона стане гарнiшою, коли виросте, – з добродушною усмiшкою припустила жiнка. – Якби тiльки ii обличчя не було таким жовтим, а сама вона – такою непривiтною… А загалом риси обличчя в неi досить витонченi. Дiти з вiком дуже змiнюються.
– У такому разi iй доведеться дуже-дуже змiнитися, – вперто проказала панi Медлок. – До того ж мушу зазначити, що в маетку Мiзелтвейт немае нiчого такого, що допомог- ло б iй змiнитися на краще!
Жiнки, що вели бесiду в коридорi готелю, де зупинилися на нiч, й гадки не мали, що Мерi, яка стояла вiддалiк i зосереджено стежила з вiкна за вуличним рухом, чуе iхню розмову. Проте дiвчинка не пропустила жодного слова. Їй дедалi бiльше кортiло побачити те мiсце, про яке йшлося, а також зустрiтися з дядьком. Бо вона нiколи не бачила горбатих. Мабуть, в Індii таких немае.
Вiдколи Мерi втратила власний будинок, i в неi не стало Аi, дiвчинка почувалася дуже самотньою й iнколи розмiрковувала про дивнi речi, на якi ранiше зовсiм не звертала уваги.
Чому вона нiколи не була чиеюсь, навiть коли мала батькiв? Іншi дiти завжди належали своiм татам i мамам, i тiльки вона нiколи не була чиеюсь маленькою донькою. У неi були слуги, iжа й одяг, але всiм було байдуже до неi, ii нiхто не любив.
З якихось мiркувань Мерi вважала, що мае право всiх зневажати, принижувати й усiм суперечити. Але не визнавала такого права за iншими. І поки що не було кому пояснити зарозумiлiй дiвчинцi, що хтось може так само ставитися до неi.
От i в панi Медлок вона бачила тiльки суцiльний негатив: iй не подобалось нi ii простувате червонощоке обличчя, нi недолугий капелюшок. Коли наступного ранку вони рушили в дорогу – далi, в Йоркшир, Мерi йшла пероном iз високо пiднятою головою, намагаючись триматися якомога далi вiд економки. Сама думка, що ii можуть уважати за дочку панi Медлок, була нестерпною.
Але панi Медлок не турбувала нi сама Мерi, нi ii думки. Вона була з тих жiнок, яких «не цiкавлять дитячi витiвки». Їй потрiбно було тiльки виконати наказ пана Арчибальда Крейвена, якому вона ще нiколи не те що не перечила, а навiть запитань не ставила. Хоч саме зараз найменше хотiла опинитися в Лондонi: в цi днi дочка ii сестри Марii виходила замiж. Однак панi Медлок дуже цiнувала спокiйне й високооплачуване мiсце економки, яке могла втратити через дрiбницю.
– Капiтан Леннокс i його дружина померли вiд холери, – сказав пан Крейвен, як завжди лаконiчно й холодно. – Капiтан Леннокс був братом моеi дружини, тому я став опiкуном iхньоi дочки. Дитину треба доправити сюди. Ви поiдете до Лондона й привезете дiвчинку.
Тож панi Медлок спакувала свiй маленький саквояж i вирушила в дорогу.
Мерi сидiла в кутку вагона з кислою i злою фiзiономiею. В неi не було книжки, дивитися у вiкно було нецiкаво, тому вона склала на колiнах своi тоненькi ручки в чорних рукавичках i так застигла, зцiпивши зуби. Чорний одяг ще бiльше пiдкреслював жовтизну ii обличчя, а рiденькi пасма свiтлого волосся вибивалися з-пiд чорного капелюшка.
Це ж треба бути такою примхливою, – подумала панi Медлок, раз у раз позираючи на маленьку статую. Словом «примхлива» в Йоркширi називали розпещених i дратiвливих дiтей. – Яка дитина здатна так довго сидiти нiчого не роблячи!
Врештi-решт iй набридло придивлятися до дiвчинки, й вона заговорила пронизливим голосом:
– Гадаю, пора розповiсти вам про мiсце, куди ми iдемо. Чи знаете ви що-небудь про свого дядька?
– Нi, – вiдповiла Мерi.
– Ви нiколи не чули, щоб вашi батьки про нього згадували?
– Нi, – невдоволено вiдказала Мерi й спохмурнiла ще бiльше, усвiдомивши: батько й мати взагалi нiколи й нi про що з нею не говорили. Вони нi про що iй не розповiдали.
– Гм! – пробурмотiла панi Медлок, ще уважнiше роздивляючись невдоволене личко дiвчинки. Якийсь час вона помовчала, потiм сказала: – Гадаю, все-таки вам треба дещо розповiсти, щоб ви приготувалися. Рiч у тiм, що ми iдемо в незвичайне мiсце.
Мерi на це нiчого не вiдповiла, й панi Медлок, розчарована ii байдужiстю, знову помовчала, а потiм зiтхнула й повела далi:
– Маеток досить великий, i пан Крейвен пишаеться ним. Щоправда, сам будинок досить старий похмурий. Йому вже рокiв шiстсот. Вiн розташований на краю величезного вересового поля. Там близько ста кiмнат, хоч бiльшiсть з них замкнено. Там висять картини, i стоять красивi старовиннi меблi. Навколо – величезний парк i сади. Гiлки деяких дерев дiстають до самоi землi, – вона знову помовчала, зiтхнула й несподiвано закiнчила: – Ось i все, що я хотiла вам розповiсти.
Мерi, сама того не бажаючи, почала прислухатися. Все, про що розповiдалося, нiчим не нагадувало Індiю, а все нове ii завжди приваблювало. Однак годi було побачити зацiкавлення на обличчi дiвчинки – жоден м’яз не ворухнувся, вона вдавала, що iй байдуже. Це була одна з ii неприемних рис.
