скачать книгу бесплатно
– Ось якось так… – сказала панi Медлок. – Що ви про це думаете?
– Нiчого, – вiдповiла дiвчинка. – Я нiчого не знаю про такi будинки.
Ця вiдповiдь викликала в панi Медлок короткий смiшок.
– О! – вирвалося в неi. – Ви – зовсiм, як маленька бабуся. Вас зовсiм нiчого не цiкавить?
– Яке це мае значення – цiкаво менi чи нi, – рiвним голосом проказала Мерi.
– А ось тут ви маете рацiю, – пiдхопила панi Медлок. – Жодного значення. Навiщо вас везти в маеток Мiзелтвейт, я не знаю. Напевно, це найпростiше, що прийшло йому в голову. Я впевнена, вiн про вас не дбатиме. Вiн нiколи нi про кого не пiклуеться.
Жiнка враз замовкла, немов згадавши щось заборонене.
– У нього крива спина, – сказала вона. – Ось чому вiн не такий, як усi. Вiн був дратiвливим ще з молодостi, тож попри свое багатство, не був щасливим, доки не одружився.
Мерi раптом пiдвела на економку очi, хоч i намагалася прикинутися байдужою. Вона нiколи не думала, що горбань може одружитися, тому здивувалася. Панi Медлок це помiтила, й оскiльки була дуже балакучою особою, вела свою розповiдь дедалi жвавiше. Зрештою, це був единий спосiб згаяти час у дорозi.
– Вона була така мила, красива, то вiн був ладен на край свiту пiти за стебельцем трави для неi, якби вона тiльки захотiла. Нiхто й не думав, що вона погодиться одружитися з ним, а вона дала згоду. Люди почали говорити, що це – через його грошi. Але це неправда, неправда… – з глибоким переконанням повторила панi Медлок. – Коли вона померла…
Мерi, сама того не бажаючи, злегка пiдстрибнула.
– О! Вона померла! – вигукнула дiвчинка. Їй пригадалася колись прочитана французька казка, у якiй розповiдалося про горбаня та прекрасну принцесу. Мерi стало шкода пана Арчибальда Крейвена.
– Так, вона померла, – зiтхнула панi Медлок. – Вiдтодi вiн став ще бiльш дивакуватим. Вiн багато подорожуе, а коли повертаеться, то замикаеться в захiдному крилi будинку й нiкого не хоче бачити. Пускае тiльки старого Пiтчера, який бавив господаря, коли той був ще дитиною, тож добре вивчив його характер.
Це була дивна iсторiя, немов iз книжки. Розповiдь панi Медлок нiтрохи не пiдбадьорила Мерi. Будинок зi ста кiмнатами, i майже всi вони замкненi – будинок на краю вересового поля – все це звучало похмуро. Та навiть сам факт, що будинок стояв бiля поля. І горбатий чоловiк, який нiкого не хоче бачити!
Дiвчинка дивилася у вiкно, зцiпивши зуби, i iй здалося цiлком природним, що в цю хвилину дощ почав бити сiрими косими струменями у вiкна вагона. Аби ж то була жива та дружина-красуня, вона б осяяла все навколо, як ii мама, – своiм щебетом, рухливiстю, ходiнням з однiеi вечiрки на iншу в чудових сукнях, на яких «повно мережив». Але ii вже не було серед живих.
– Не сподiвайтеся його побачити, вiн не захоче з вами розмовляти, – попередила панi Медлок. – І не думайте, що з вами хтось захоче розмовляти. Вам треба буде самiй гратися i самiй про себе пiклуватися. Вам скажуть, у якi кiмнати можна заходити, а у якi – нi. Садiв там досить. Але не можна ходити по будинку й пхати свого носа, куди не слiд. Пановi Крейвену це не сподобаеться.
– Я зовсiм не збираюся нiкуди пхати свого носа, – вiдрiзала Мерi.
Утiм, несподiвано вона перестала спiвчувати пановi Крейвену. Їй спало на думку, що вiн – неприемна людина i заслужив все те, що з ним сталося. Дiвчинка повернулася до вiкна, роздивляючись сiрi потоки дощу, який, здавалося, нiколи не припиниться. Мерi дивилася на них так довго i вперто, доки все перед ii очима не стало сiрим. Вона заснула.
Роздiл 3. По той бiк вересових болiт
Мерi спала дуже довго, а коли прокинулася, бiля неi стояв кошик з iжею, який панi Медлок купила на якiйсь станцii. Там були смаженi курчата, холодна яловичина, хлiб iз маслом i гарячий чай.
Дощ не вщухав, i всi люди на станцiях ходили в блискучих дощовиках. Провiдник запалив у вагонi лампи, й панi Медлок взялася спорожнювати кошик, насолоджувалася гарячим чаем, курятиною та яловичиною. Вона нiчогенько пiдкрiпилася й заснула, а, Мерi, яка теж доклалася до трапези, довго дивилася на неi та на ii капелюх, який сповз на вухо, доки знову не заснула пiд монотонний шум дощу. А коли знову прокинулася, було вже зовсiм темно. Поiзд стояв на станцii, а панi Медлок трясла ii за плече.
– Ну, ви й соня! – вигукнула вона. – Розплющуйте очi! Ми вже на станцii Твейт, а попереду ще – довгий шлях.
Мерi звелася на ноги, намагаючись тримати очi розплющеними, поки панi Медлок збирала речi. Маленька панна навiть не подумала запропонувати iй свою допомогу, бо слуги в Індii завжди збирали й носили речi самi, що здавалося цiлком природним.
Це була маленька станцiя, на нiй нiхто, крiм них, не зiйшов. Станцiйний доглядач заговорив з панi Медлок – очевидно, вони були знайомi, вимовляючи слова якось дивно й протяжно. Пiзнiше Мерi зрозумiла, що так говорять всi жителi Йоркширу:
– Бачу, ви вже повернулися й привезли iз собою дiвчинку?
– Ага, це вона, – панi Медлок теж перейшла на йоркширську вимову й кивнула на Мерi. – Як поживае ваша дружина?
– Дякую, непогано. Ваш кеб стоiть з iншого боку станцii.
Екiпаж чекав на дорозi перед маленькою платформою. Мерi завважила, що вiн дуже пристойний. Слуга взяв iхнi речi й допомiг забратися всередину. Його довгий гумовий плащ з каптуром, що закривав цилiндр, блищав у струменях дощу, який заливав усе навколо, включно з гладким станцiйним доглядачем.
Чоловiк зачинив дверцята кеба, сiв поруч з кучером, i вони рушили. Мерi зручно вмостилася на м’якому сидiннi в кутку, але спати iй вже розхотiлося. Вона дивилася у вiкно, намагаючись хоч щось побачити за стiною дощу. Але темрява ховала дорогу, яка вела в дивне мiсце, про яке iй розповiла панi Медлок.
Мерi не була боягузкою, але вiдчувала: в будинку, з понад ста кiмнатами, переважна бiльшiсть з яких замкненi, в маетку, що розкинувся на краю вересового поля, з нею може трапитися будь-що.
– А що таке «вересове поле»? – раптом запитала вона в панi Медлок.
– Дивiться у вiкно, а хвилин через десять самi побачите, – вiдповiла та. – Доки ми доберемося до маетку, нам треба проiхати вiсiм iз половиною акрiв повз вересовi поля. Багато ви не роздивитеся, бо нiч темна, але що-небудь, може, й побачите.
Мерi бiльше не ставила запитань, але чекала на щось у своему затишному кутку, вдивляючись у вiкно. Лiхтарi карети висвiтлювали невеликий простiр попереду, й дiвчинка розрiзняла контури предметiв, повз якi вони проiжджали. Одразу за станцiею вона побачила крихiтне село: побiленi будиночки й свiтло в трактирi.
Вони минули церкву й будинок священника, освiтлену вiтрину маленького магазинчика з iграшками, солодощами та iншими предметами, виставленими на продаж. Вiдтак виiхали на тракт, i дiвчинка побачила живоплоти й дерева. Потiм довго не було нiчого цiкавого – чи то просто занудженiй Мерi здалося, що довго.
Нарештi конi пiшли повiльнiше, немов пiдiймалися на пагорб, i Мерi здалося, що за вiкном нiчого немае, окрiм темряви. Вона нахилилася вперед, притулившись обличчям до вiкна, – i тут кеб добряче трусонуло.
– Ага! Ну, ось зараз ми точно проiжджаемо повз вересовi болота, – повiдомила панi Медлок.
Лiхтарi кидали тьмяне свiтло на звивисту дорогу, обабiч якоi скiльки можна було побачити росли маленькi кущi та якiсь низькорослi сланкi рослини. Здiйнявся вiтер i протяжно загоготiв.
– Це часом… не море? – запитала Мерi.
– Нi, це не море, – вiдповiла панi Медлок. – Це не степ i не гори, це просто нескiнченнi милi дикоi землi, пасовища, де не росте нiчого, крiм вересу, i де немае нiчого живого, крiм диких понi та овець.
– Якби тут була вода, це було б море, – сказала Мерi. – Шумить, як море.
– Це вiтер вие в заростях. Як на мене, це дике й похмуре мiсце, хоч багатьом тут подобаеться, особливо, коли зацвiтае верес.
Вони iхали далi й далi зануренi в темряву, i хоч дощ припинився, сильний вiтер за вiкном кеба не стихав: то свистiв, то видавав iншi, ще дивнiшi звуки. Дорога то пiдiймалася, то опускалася. Кiлька разiв карета проiжджала невеликими мiсточками, пiд якими шумiли бурхливi потiчки, напоенi недавнiм дощем. Мерi здавалося, що поiздка нiколи не закiнчиться, а цi безкраi чорнi простори по обидва боки кеба насправдi якийсь темний океан, через який вони iдуть по вузенькiй смужцi сушi.
«Менi тут не подобаеться, – вирiшила дiвчинка. – Не подобаеться менi тут». І мiцнiше стиснула своi тонкi губи.
Конi знову пiднялися на пагорб, i Мерi помiтила вдалинi вогник. Панi Медлок теж прикипiла до вiкна й полегшено зiтхнувши, вигукнула:
– Як же я рада цьому вогнику! Це – свiтиться в будинку воротаря. Що ж, уже незабаром ми вип’емо по добрiй чашцi гарячого чаю.
Це було не «так уже й незабаром», як вона сказала, бо карета, заiхавши через ворота, ще кiлометри зо три iхала алеею парку, де старi дерева, майже торкаючись верхiвками, утворили щось на зразок довгого темного склепiння.
Нарештi кеб виiхав на освiтлений простiр i зупинився перед неймовiрно довгим, низьким i асиметричним кам’яним будинком. Спочатку Мерi здалося, що в будинку зовсiм темно, але, зiскочивши з пiднiжки й роззирнувшись, побачила блiдий вогник в одному з вiкон першого поверху.
Старовиннi, важкi параднi дверi, збитi з масивних, прикрашених рiзьбою дубових дощок i скрiпленi великими залiзними планками й цвяхами прочинилися, i Мерi опинилася у величезнiй слабо освiтленiй залi, з неймовiрною кiлькiстю картин на стiнах, якi, здавалося, охороняють залiзнi фiгури воiнiв у латах.
Проте дiвчинцi зовсiм не хотiлося iх роздивлятися. На холоднiй кам’янiй пiдлозi вона здавалася дуже маленькою й загубленою в цьому просторi. І, мабуть, вперше вiдчувала себе так само: маленькою, самотньою, недолугою. Власне, якою й була.
Поруч зi слугою, який вiдчинив iм дверi, стояв бездоганно одягнений лiтнiй худорлявий чоловiк.
– Ви повиннi вiдвести дiвчинку до ii кiмнати, – сказав вiн хрипким голосом, звертаючись до економки. – Зараз пан не хоче ii бачити, бо завтра вранцi iде до Лондона.
– Добре, пане Пiтчере, – швидко проказала панi Медлок. – Кажiть, чого вiд мене хочуть, i я чудово впораюся.
– Усе, чого вiд вас хочуть, панi Медлок, – проскрипiв пан Пiтчер, – це, щоб пана не турбували без нагальноi потреби, i щоб вiн не бачив того, чого не бажае бачити.
Економка шанобливо схилила голову.
Мерi Леннокс повели широкими сходами й довгими коридорами, потiм знову сходами, що вели вгору, вiдтак через iнший коридор i ще через один… Нарештi панi Медлок вiдчинила якiсь дверi, й дiвчинка переступила порiг кiмнати, де в камiнi горiв вогонь, а на столi стояла вечеря.
– Ну, ось ми й на мiсцi! – з полегшенням сказала панi Медлок. – Ця кiмната, а також сусiдня призначенi для вас – i ви повиннi бути тут, а не вештатись деiнде, – безцеремонно додала вона. – Прошу про це не забувати!
Ось у такий спосiб панна Мерi опинилася в Мiзелтвейтському маетку. Мабуть, ще нiколи за все свое коротке життя вона не вiдчувала себе такою суперечливою натурою, як у цей момент.
Роздiл 4. Марта
Рано вранцi Мерi розбудила молоденька служниця, яка прийшла розвести вогонь в камiнi. Вона стала бiля нього на колiна й почала з шумом вигрiбати попiл. Мерi лежала й дивилася на неi кiлька секунд, потiм роззирнулася на кiмнату.
Вона видалася iй дуже дивною й похмурою. Очевидно, такому враженню сприяли гобелени iз зображенням рiзних епiзодiв полювання, що ii прикрашали. На тлi лiсового пейзажу стояли й сидiли химерно вбранi дами й чоловiки, бiля них – собаки й конi, а вдалинi виднiлися вежi замку.
На хвилинку Мерi здалося, що вона перебувае в лiсi разом iз ними, тож вона швидко перевела погляд на велике вiкно, з якого вiдкривався безмежний рiвнинний простiр без жодного дерева, лише низькорослi сланкi рослини. Як i в кебi, дiвчинцi на мить здалося, що побачене походить на морськi хвилi.
– Що це таке? – запитала вона, показуючи пальцем у вiкно.
Молоденька служниця, яка представилася Мартою, пiдвелася на ноги, подивилася на вiкно i теж вказала на нього пальцем.
– Ось там? – запитала вона.
– Так.
– Це поле, – привiтно сказала вона, широко усмiхаючись. – Воно вам не подобаеться?
– Нi, – вiдповiла Мерi. – Я таке ненавиджу.
– Це тому, що ви не звикли, – сказала Марта, знову нахиляючись до камiна. – Ви думаете, що поле занадто велике й голе? Але швидко вам воно сподобаеться.
– А тобi подобаеться? – запитала Мерi.
– Звичайно, – весело вiдповiла Марта, витираючи камiнну решiтку. – Я люблю поле. Воно зовсiм не голе. Навеснi там чудово. Коли цвiте верес i дрик, то всюди пахне медом. А скiльки там простору й повiтря! Небо здаеться таким високим-високим! Бджоли дзижчать, жайворонки спiвають – цей гамiр такий приемний. О, я б нiзащо не покинула це поле!
Мерi слухала ii зi спантеличеним виразом обличчя. Тубiльнi слуги, до яких вона звикла в Індii, були зовсiм не такi, як Марта. Завжди сповненi улесливостi, вони не смiли говорити зi своiми панами нарiвнi. Натомiсть казали «Салам», називали «покровителями бiдних» та iншими подiбними iменами. Індiйського слугу не просили зробити те чи те, йому наказували, тож нi про якi «будь ласка» i «дякую» навiть не йшлося. Ба бiльше, Мерi завжди давала ляпаса своiй Аi, коли сердилася, хоч та була лiтньою жiнкою.
Дiвчинка мимоволi подумала, а чи наважилася б вона так вчинити з Мартою й дiйшла висновку, що ця привiтна дiвчина навряд чи дозволила б так iз собою поводитися. У ii манерах було щось рiшуче й смiливе. Мерi навiть припустила, що вона, мабуть, вiдповiла б теж ляпасом.
– Ти якась дивна служниця, – зверхньо промовила Мерi, визираючи з подушок.
Марта, тримаючи в руках щiтку, присiла навпочiпки й щиро розсмiялася.
– О, я це знаю, – без будь-яких ознак гнiву сказала вона. – Якби тут, в Мiзелтвейтi, була справжня панi, мене б нiколи не взяли навiть другою покоiвкою. Хiба що посудницею, але у верхнi кiмнати менi було б зась. Я дуже проста й розмовляю по-йоркширськи. Але в цьому дивному будинку немае нi пана, нi панi, тiльки пан Пiтчер i панi Медлок. Пан Крейвен не любить, щоб його турбували, коли вiн тут, до того вiн майже постiйно у вiд’iздi. Панi Медлок по добротi своiй дала менi це мiсце, щоправда, зазначивши, що нiколи не зробила б цього, якби Мiзелтвейт був таким, як iншi багатi будинки.
– А тепер ти будеш моею служницею? – запитала Мерi тим самим зарозумiлим тоном, до якого вона звикла в Індii.
Марта знову почала чистити решiтку.
– Я служу панi Медлок, – рiшуче сказала вона, – а вона служить пановi Крейвену. Тут я прибиратиму кiмнати та трохи прислужувати вам. Щоправда, вам багато послуг не знадобиться.
– А хто мене одягатиме? – поцiкавилася Мерi.
Марта, присiвши навпочiпки, втупилася в неi, а потiм вiд здивування знову заговорила йоркширською говiркою.
– Хiба ви не можете самi одягнутися? – запитала вона.
– Що ти сказала? Я не розумiю тебе, – розiзлилася Мерi.
– О, я забула, – швидко промовила Марта. – Панi Медлок велiла менi стежити за мовою, а то ви не зрозумiете, що я кажу. То ви самi не можете надiти сукню?
– Нi, – майже з обуренням вiдповiла Мерi. – Я нiколи в життi цього не робила. Мене завжди одягала моя Ая.
– Що ж, тодi доведеться навчитися, – сказала Марта, очевидно, не пiдозрюючи, що говорить зухвало. – Не така вже ви й маленька – самi можете подбати про себе. Вам буде дуже корисно доглядати за собою. Моя мати каже, що не розумiе, чому багатi самi роблять своiх дiтей безпомiчними: няньки iх миють, одягають i гуляти виводять, наче цуценят.
– В Індii все iнакше, – стояла на своему Мерi. Вона ледь тримала себе.
Але Мартi було байдуже.
– Воно й видно, що iнакше, – сказала вона спiвчутливо. – Гадаю, це тому, що там мало бiлих людей, тому вони й могли коверзувати. Коли я почула, що ви iдете сюди з Індii, то подумала, що ви теж iндуска!
І тут Мерi зiрвалася – вона рвучко сiла в лiжку й залементувала:
– Що! Ти думала, що я iндуска? Ти… свиняча дочка!
Марта спалахнула.
– Ви лаетеся? – гостро сказала вона. – Панночцi не слiд так говорити. І сердитися. Я нiчого не маю проти iндусiв. У книжках про них пишуть, що вони всi релiгiйнi й такi самi люди, як i ми, нашi брати… Просто я нiколи не бачила темношкiроi людини й дуже зрадiла, бо подумала, що побачу близько хоч одну. Коли я прийшла сюди вранцi, щоб розпалити камiн, то пiдкралася до вашого лiжка й обережно пiдняла ковдру. І тут-то я побачила, – додала вона розчаровано, – що ви нiтрохи не чорнiшi за мене, попри те, що така жовта!
Мерi навiть не намагалася стримати свiй гнiв i оскаженiло заволала:
– Як ти посмiла думати, що я iндуска! Ти нiчого не знаеш про тих тубiльцiв! Вони не люди, вони – слуги, якi повиннi кланятися! Ти нiчого не знаеш про Індiю! Ти взагалi нiчого не знаеш!
Вона раптом вiдчула себе зовсiм безпорадною перед наiвним поглядом Марти, перед цим iншим свiтом, де все було не так, як у колишньому життi. І така невимовна туга накрила ii всю до останку, що Мерi кинулася обличчям у подушки й вибухнула риданнями.
Добродушна Марта навiть злякалася, iй стало шкода дiвчинку. Вона пiдiйшла до лiжка й нахилилася до Мерi.
– Не треба так плакати! – стала вона примирливо. – Ну, будь ласка, не треба. Я не знала, що ви так розсердитеся! Я справдi зовсiм нiчого не знаю, як ви сказали. Прошу вибачити, панно. Перестаньте плакати!
У ii дивнiй йоркширськiй мовi та спокiйних манерах було стiльки доброзичливостi й тепла, що Мерi поступово заспокоiлася й затихла. Марта з полегшенням зiтхнула i вже веселiшим тоном сказала:
– А тепер пора вам вставати. Панi Медлок казала, щоб я приносила снiданок, обiд i вечерю в сусiдню кiмнату. Там вам улаштували дитячу. А якщо зараз встанете, я допоможу вам одягнутися. Ви не зможете самостiйно застебнути гудзики на сукнi ззаду, – примирливо додала вона.
Коли Мерi нарештi вирiшила залишити лiжко, то потягнулася взяти з гардероба своi речi. Але Марта вже тримала в руках бiлу вовняну сукню з червоним кантом.
