скачать книгу бесплатно
Дон Жуан
Джордж Гордон Байрон
Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Джордж Гордон Байрон (1788—1824) – найвiдомiший англiйський поет-романтик. Знаменитий дендi, аристократ-бунтар, вiдважний борець за свободу та пристрасний коханець, визнаний генiй i «володар думок» початку XIX столiття – став справжньою iконою стилю для свого поколiння.
«Дон Жуан» – пiдсумковий твiр Байрона з унiкальним для нього – не «байронiчним»! – героем. На змiну одиноким страждальцям на зразок Чайльд-Гарольда приходить безтурботний гульвiса. Дiя розгортаеться то в гаремi турецького султана, то у вiйську пiд командуванням Суворова, то при дворi Катерини II, то в Лондонi… Іспанський аристократ i сластолюбець, який часом не в змозi протистояти своiм пристрастям, але нерiдко i сам стае об’ектом домагання жiнок, Дон Жуан у поемi Байрона стае поцiновувачем насолод на вiдмiну вiд свого iсторичного прототипу – розбiяки та дуелянта.
Джордж Гордон Байрон
Дон Жуан
«НЕ-ПРИМХЛИВИЙ» ДОН ЖУАН: МІЖ АКЦЕНТУЙОВАНОЮ НЕРІШУЧІСТЮ ТА МЕЛАНХОЛІЙНОЮ УТОМОЮ
Нема героя в мене! Чи не диво – тепер, коли заледве не щодня, з газетних шпальт волаючи жадливо, новий герой увагу зупиня! Але, оскiльки доля iх примхливо скидае геть здебiльшого з коня, я обираю краще Дон Жуана, хоч доля на кону його й погана.
Дж. Байрон, «Дон Жуан»
Джордж Ноел Гордон Байрон (George Noel Gordon Byron; 22 сiчня 1788 р., Лондон, Велика Британiя – 19 квiтня 1824 р., Месолонгiон, Грецiя) – один iз найяскравiших представникiв англiйського романтизму, чия творчiсть мала значний вплив на iншi лiтератури, зокрема, й украiнську. Байрон народився в Лондонi у старовиннiй, але збiднiлiй шляхетськiй родинi. Гордон – друге особисте iм’я, дане пiд час хрещення; це iм’я збiгаеться з дiвочим прiзвищем матерi. У десять рокiв Байрон успадкував титул лорда та Ньюстедське абатство, старовинний маеток у графствi Ноттiнгемшир. Саме тут майбутнiй письменник був свiдком виступiв луддитiв, тут починае формуватися його активна громадянська позицiя та полiтичнi погляди, спрямованi в майбутньому на боротьбу iз соцiальною несправедливiстю. У 1799 роцi Байрон починае навчання у школi доктора Гленi, де провчився два роки. «Години дозвiлля» (1807) – перша, ще не цiлком самостiйна збiрка вiршiв. Сатирична поема «Англiйськi барди й шотландськi оглядачi» (1809) поклала початок полемiцi Байрона з романтизмом, якоi вiн не припиняв протягом усього життя. Байрон критично ставився до поетiв «озерноi школи», висмiював iх за зраду прогресивних iдей, захоплення середньовiччям i мiстикою. Вияви цiеi полемiки знаходять свое вiдлуння i в поемi «Дон Жуан».
Лiтературну славу й свiтове визнання Байрону принесла перша пiсня «Чайльд Гарольдовоi мандрiвки»[1 - Такий переклад назви твору здiйснив П. Кулiш.] (1812), написана пiд враженням пiсля мандрiв Португалiею, Іспанiею, Грецiею, землями Османськоi iмперii. Саме у цьому творi Байрон уперше заявив про своi симпатii до нацiонально-визвольноi боротьби поневолених народiв i про свою ненависть до загарбницьких воен.
Повернувшись до Англii, письменник бере активну участь у полiтичному життi, виступае в палатi лордiв проти закону про смертну кару для луддитiв та iн. Обурення, пов’язане з тогочасною полiтикою уряду, Байрон втiлив у сатиричнiй «Одi авторам бiлля проти руйнiвникiв верстатiв» (1812). У цi ж роки вiн створюе лiричнi вiршi, в яких тема кохання поеднуеться з волелюбними iдеями, а також цикл так званих схiдних поем («Гяур», «Абiдоська наречена», 1813, «Корсар», «Лара», 1814, дещо пiзнiше – «Мазепа», 1818, та iн.). «Дон Жуан» почасти також можна назвати «схiдною поемою», лiро-епiчним твором, у якому увиразнено орiентальну рецепцiю i якому притаманна сатирично-iронiчна спрямованiсть. У зазначених поемах експлiковано суперечностi свiтогляду Байрона – протест поета проти реальностi, сповненоi фальшувань i несправедливостi. Сприйняття навколишньоi дiйсностi викликае у митця песимiстичнi настроi. Настроi трагiчноi самотностi, вiдчаю, заперечення можливостей суспiльного прогресу виявились у вiршi «Пiтьма» (1816), у фiлософськiй драмi «Манфред» (1817) та в деяких iнших творах, написаних пiсля другого вимушеного вiд’iзду Байрона з батькiвщини внаслiдок переслiдувань його панiвними полiтичними класами Англii. Цi настроi в особливий спосiб оприявненi i в завершальному прижиттевому творi письменника – поемi «Дон Жуан». Мотив свiтовоi скорботи виникае насамперед пiд впливом свiтоглядноi кризи, яку митець пережив пiсля занепаду iдеалiв Французькоi революцii та реставрацii «старого режиму» в Європi пiсля падiння Наполеона.
«Дон Жуан» – magnum opus Джорджа Гордона Байрона. Цю поему (або ж роман у вiршах, за iншою класифiкацiею) написано впродовж 1819—1824 рр., твiр незавершений через смерть автора. На думку І. Франка, «Дон Жуан» був «останнiм i найбiльшим твором Байрона <…>, над яким автор працював шiсть рокiв i не завершив його». Дуже високо оцiнив згаданий твiр Гете, називаючи його найгенiальнiшим поетичним твором XIX столiття. Франко ж, передусiм, бачив у «Дон Жуанi» широку панораму европейськоi дiйсностi, яскраву картину тогочасного суспiльного ладу. Головними у змiстi «Дон Жуана», на думку І. Франка, е не пригоди героя, а величнi описи та вiдступи, жарти та натяки»[2 - Мельник О. Джордж Гордон Байрон у критичнiй та творчiй перцепцii Івана Франка / Оксана Мельник // Украiнське лiтературознавство. – 2008. – Вип. 70. – С. 222. Про Франкову рецепцiю творчостi Дж. Байрона також див.: Соколець Ф. Т. Шевченко та І. Франко про творчiсть Байрона // Всесвiт. – 1978. – № 9. – С. 192—193.].
О ви, блакитноокi й бiлорукi
Фемiди, що засудите мiй твiр,
невже таки не трапить вiн до друку
І пiде мiй рукопис на папiр
в крамничку, де солодощi на штуку
розпродуе кондитер-бузувiр?
«Дон Жуан» – пiдсумок свiтоглядних шукань i духовних поривань, що оприявнили енциклопедичний манiфест боротьби проти соцiального гноблення й рабства, мiлiтаризацii Європи, фальшування духовних цiнностей, подвiйних стандартiв тогочасноi европейськоi (англiйськоi, зокрема) буржуазii, морального зубожiння церкви, яка бiльше не поеднувала людину з Богом, а була iнкорпорована в полiтичний лад краiни. «Дон Жуан» – значний за обсягом художнiй твiр, який постае своерiдною вiзуалiзованою мапою свiту першоi третини ХІХ ст. Ідеться про те, що у цiй лiро-епiчнiй поемi оприявнено значну кiлькiсть етнокультурних i етноментальних стереотипiв, клiшованих форм сприйняття «Свого» й «Чужого»; цей твiр наскрiзь iмагологiчний, тобто «зiтканий» iз рiзних етнообразiв i ментальних проекцiй, за якими бачиш доволi непривабливу людську сутнiсть, надiлену численними вадами. У словах оповiдача маемо чимало iмагологiчних характеристик, як-от:
І, хоч як ви, либонь, запам’ятали,
мiй гнiвний розум та нещаднiсть рим
на рiдну кров братiв моiх напали,
коли ще був я зовсiм молодим,
тi вихватки нi успiху не мали,
нi снiв моiх не вивiтрили тим.
Шотландцiв я картав, але велику
краiну гiр кохатиму довiку.
Людина, позбавлена справжнього зв’язку з Богом, деформована викривленою мораллю, яка мае обслуговувати iнтереси панiвних верств, сама починае утверджувати власнi спотворення за морально-духовнi чесноти, вдягаючи на себе рiзнi маски праведностi й благопристойностi. Отже, ця поема (роман у вiршах) – не лише чергова версiя легенди про севiльського Дон Жуана, а окремий свiт уявлень, подеколи iронiчних i сатиричних, у яких у дошкульнiй формi репрезентовано тогочасне суспiльство, яке задихаеться вiд фальшивих правил, викривлених норм i штучних обмежень. Зображенi у творi суспiльнi верстви пiддано висмiюванню, iронiчнiй зневазi, сатиричному викриттю.
Крiм «чорт би вас побрав» Жуан одвiку
не знав англiйських виразiв i слiв,
але чомусь як милiсть превелику
вiн сенс цiеi фрази розумiв.
Окреме мiсце у творi посiдае оповiдач. Саме йому належить роль «мудрого блазня»; людини, здатноi казати правду про свою добу й людей у нiй, поширювати досвiд мудрецiв i поетiв, якi у рiзний час говорили й писали про тi базовi цiнностi, якi визначають сутнiсть людського життя. Часто, пригадуючи минулий досвiд, оповiдач дорiкае часовi теперiшньому, у якому вiдбулось змiзернення особистостi.
Поет сказав чудово: «О кохання!
Лиш в захватi й безпецi настае
у пристрастi почате царювання
безмежне та божественне твое!»
Не ставитиму зайвих запитань я,
i все-таки одне у мене е:
як поеднати з захватом безпеку,
таку вiд нього рисами далеку?
Поет в рядках, що ви iх прочитали,
в свiдомостi усiх лишивши слiд,
жадав, щоб люди клопоту не мали —
i тiльки так iх розумiти слiд.
Вiн не хотiв, щоб марно турбували,
коли вiн любить або iсть обiд.
Що ж до безпеки… Раджу вам до хати
лише певнiше дверi замикати.
Подеколи мiркування оповiдача нагадують фiлософськi сентенцii, у яких розкрито сутнiсть творчостi, поетичного мистецтва;
подеколи перед читачем виринають ескапади обр?з i незадоволення, вияви помсти й самоiронii.
В поезii нема нiчого важче,
анiж початок – може, лиш кiнець:
Пегас неначе вгору пiднiма ще,
та раптом зводить справу нанiвець,
крило необережно пiдламавши,
i як Люцифер падае чи мрець.
Ми високо злiтаемо в гординi,
мов знать, на що ми здатнi, не повиннi!
Там, де оповiдач нiби хоче подiлитися мудрiстю, одразу виникае «iронiчне зняття» високочолостi. Комунiкативнi стратегii мiстять «подвiйне дно»: щойно читач пiдготувався занотувати важливу сентенцiю, йому дають зрозумiти, що нiчого вiчного у цьому плинному свiтi немае, тож дiйснiсть потрiбно сприймати через «окуляри iронiчного скепсису».
Я змолоду вважав себе чудовим
i, щоб усi вважали так, хотiв.
Прийшла пора словам невипадковим,
i визнання здобути я зумiв.
Але черствим вкриваеться покровом
уява, i бракуе навiть слiв,
i те, що романтичним виглядало,
таiть уже комiчного чимало.
Лише такий пiдхiд здатний убезпечити людину вiд розчарувань або ж самозахоплення, наслiдки якого вельми сумнi. Зрештою, оповiдачевi притаманна здатнiсть смiятися не лише над навколишнiм свiтом, а й над собою. Байронiвському «Дон Жуану» властиве самопародiювання, часом у раблезiанськiй манерi. Лист Юлii допомагае авторовi досягти трагiчноi напруженостi, проте лише на незначний промiжок часу. Байрон не може не розповiсти, що потiм сталося з листом. Пiд час мандрiвки з Севiльi до Кадiса у Дон Жуана на кораблi починаеться морська хвороба. Перехилившись через борт, вiн ненавмисно забризкуе блювотою послання Юлii, написане на паперi iз золотим обрiзом i фiлiгранною кiноварною печаткою. Варто пам’ятати, що на той момент Дон Жуану лише шiстнадцять рокiв, вiн недосвiдчений i нездоровий. Таке поеднання рiзних, подеколи протилежних стильових регiстрiв видаеться оригiнальним, смiливим художнiм прийомом. Дослiдники вважають, що саме цей епiзод мав на увазi Вiльям Гезлем, пишучи про дивовижну здатнiсть Байрона до самопародiювання: «За класичним сп’янiнням маемо полоскання розчином соди <…>. Пiсля блискавок i шторму нам розповiдають про домашнiй побут i рукомийник»[3 - Ridenour G. The Style of «Don Juan» / G. Ridenour. – New Haven : Yale University Press, 1960. – P. 19.].
Розум оповiдача гострий, дотепний, вiн висмiюе й пародiюе, але водночас у такому поглядi на свiт наявна особлива дошкульна вiтальнiсть, iронiчна життестверднiсть.
Учитись там! Хвалитися не стану.
Та й не вернуть минулого назад!
Не вводитиму грецькою в оману —
ii забув я зовсiм… Verbum sat![4 - Мовленого досить! (Латин.)]
Хоч сам здобув освiту я й погану,
та все-таки, я думаю, хлоп’ят
не так потрiбно нинi научати,
як Дон Жуана научала мати.
Іронiчнiсть авторського голосу у творi органiчно поеднана iз самокритикою, дошкульний сарказм – зi здоровим смiхом, фiлософiчнi напучування – iз жартiвливим балагурством i блазнюванням. С. Голованiвський змiг майстерно вiдтворити iронiчний пафос оригiнального твору, у перекладi помiчаемо чимало мовних знахiдок, якi свiдчать про скрупульознiсть роботи перекладача. Загалом можна стверджувати, що «Дон Жуан» – це твiр, у якому переплетено дiонiсiйське, стихiйне, тiлесно-сексуальне й аполлонiвське, розумово-iнтелектуальне, духовно-душевне (емоцiйно забарвлене).
Якщо лише тринадцятий хлопчинi,
а жiнцi вже не менше двадцяти,
за ласки iхнi чистi i невиннi
не можна iм, звичайно, доректи.
Та двадцять три вже iй минуло нинi,
i встиг Жуан шiстнадцяти дiйти…
За кiлька лiт мiняються на диво
взаемини – на Пiвднi особливо.
Свiтобачення оповiдача позначене рисами карнавального свiтогляду, для якого властива гра високого й низового, постiйне перемикання регiстрiв мiж елiтарно-iнтелектуальним i бурлескнорозважальним, повчальним i гедонiстичним. Зрештою, це лише потверджуе специфiку авторського свiтовiдчуття: у дiйсностi усе плинне й немае незмiнних параметрiв. Буття не даеться людинi в онтологiчних формах, воно експлiкуе себе передусiм як суще, для пiзнання якого потрiбно умiти смiятися й «бавитися» у життя. Шекспiрiвський мотив «весь свiт – театр» («all the world is a stage») притаманний i цьому творовi Дж. Байрона:
О насолодо! Знаемо чудово,
що ти погибель наша! Я даю
завжди собi весною чесне слово,
що поведiнку виправлю свою.
Та навеснi повторюеться знову
все те, що душу зваблюе мою…
І все-таки, якщо знайду пiдтримку,
я досягну мети своеi взимку.
А зараз Муза змушена, як бачу,
зректися планомiрноi ходи.
А ти вже не обурюйся, читачу,
цнотливiший за неi, як завжди.
Проте саме така оповiдна стратегiя й забезпечила успiх твору, який було б непросто «подолати» без наскрiзноi iронii та самоiронii. Оповiдач – це блазень, надiлений можливiстю говорити правду i смiятися з себе та iнших.
Але тепер я все це залишаю,
щоб не впадати в пафос. Бо завжди,
як тiльки вип’ю кiлька чашок чаю,
вiн ллеться з вiч у виглядi води.
Я слiз Кассандри завше уникаю.
Але скажiть – подiтися куди,
якщо вдаюсь до чаю знов i знов я,
бо все мiцне шкiдливе для здоров’я?
Свiт навколо Дон Жуана духовно мiзерний i фарисейський, побудований на викривлених iдеях щодо досягнення й загалом сприйняття соцiального блага. С. Павличко слушно зауважуе, що «Дон Жуан» Дж. Байрона «не просто iронiчна поема i не лише поема, зосереджена на проблемах естетики, на пародiюваннi художнiх творiв, на боротьбi з лiтературними напрямами, а шедевр полiтичноi, соцiальноi сатири, якiй не було рiвних в англiйськiй лiтературi з часiв Джонатана Свiфта»[5 - Павличко С. І Прометей, i демон / Соломiя Павличко // Дон Жуан у свiтовому контекстi / упоряд. В. Агеева. – К. : Факт, 2002. – С. 171.]. Цi рядки з поеми – приклад до того, про що пише С. Павличко:
Юристи – це моральнi трубочисти,
ось через що завжди вони бруднi.
Хоч люди цi на вигляд гонористi,
вони у сажi, наче у багнi.
Художнiй простiр поеми можна було б порiвняти з фентезiйним, усвiдомлюючи, звичайно, певну умовнiсть такого зiставлення. Одна зi специфiчних рис фентезi як жанру лiтератури полягае в тому, що простiр, сконструйований у фентезi, потенцiйно стримить до безконечностi. Художнiй свiт байронiвського «Дон Жуана» як на початок ХІХ ст. також видаеться надмiру гiпертрофованим i географiчно вiдкритим, iманентно незавершеним i потенцiйно нескiнченим. Простiр поеми розiмкнений, об’еднанiсть географiчних локусiв досягаеться наявнiстю наскрiзного образу Дон Жуана, який уможливлюе нанизування значноi кiлькостi сюжетних лiнiй, водночас кожен новий локус маркуеться новим жiночим образом (Юлiя – Севiлья, Гайде – пiратський острiв, туркеня – Росiя, Аврора – Англiя). «Дон Жуан» Дж. Байрона – це iсторiя-травелог, свiт захопливих мандрiв та екзотичних жiнок; власне, саме через жiнок часто й вiдбуваеться пiзнання «множинних свiтiв» у цьому творi. Однак етнокультурнi картини вiдвiданих краiн хоча i посiдають центральне мiсце, але здебiльшого потрiбнi для характеристики протагонiста. На думку бiльшостi дослiдникiв поеми, жiнки для Дон Жуана – це засiб адаптацii як до рiзноманiтних обставин життя, так i до етноментальних особливостей чужих краiн (Аделiна, Дуду, Катерина II). Подеколи перебування в «iнших свiтах» оповiдач розкривае в iронiчно-саркастичному тонi, показуючи, що ключ до розумiння людського життя та його зигзагiв криеться у вельми простих речах, якi й визначають людську природу:
Чому Жуан, змiнивши звичнi шати,
в Росii став орлом серед вельмож —
про це, либонь, не слiд розповiдати:
не прагне, мабуть, мало хто того ж!
А тут – вино, золоченi палати,
багатство неабияке також…
Адже приемно в царському салонi
лежати навiть подушцi на тронi.
Дон Жуан належить до традицiйних лiтературних образiв[6 - Докл. див.: Лексикон загального та порiвняльного лiтературознавства / за ред. А. Волкова та iн. – Чернiвцi : Золотi литаври, 2001. – 636 с.], якi генерували окремий самодостатнiй i багатовимiрний лiтературний рецептивний дискурс. Рецепцiя – це «синтетична форма генетично-контактних зв’язкiв, яка полягае у сприйманнi iдей, мотивiв, образiв, сюжетiв iз творiв iнших письменникiв та лiтератур i iхньому творчому переосмисленнi в нацiональному письменствi чи творчостi митця»[7 - Будний В., Ільницький М. Порiвняльне лiтературознавство : пiдручник / В. Будний, М. Ільницький. – К. : Вид. дiм «Киево-Могилянська академiя», 2008. – С. 70.]. У контекстi дiалогiчного розумiння мiжлiтературних зв’язкiв Ганс Роберт Яусс зауважуе, що варто «розрiзняти в iсторико-лiтературному процесi обидва аспекти стосунку тексту i читача, тобто вплив – як спричинений текстом – i рецепцiю – як спричинений адресатом – елемент конкретизацii смислу»[8 - Яусс Г. Р. Рецептивна естетика й лiтературна комунiкацiя: (порiвняльне лiтературознавство) / Г. Р. Яусс // Слово i час : науково-теоретичний журнал / Інститут лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАНУ. – К., 2007. – № 6. – С. 43.]. Сьогоднi донжуанiвський дискурс – це полiморфна гетерогенна система, якiй притаманне продукування нових смислiв (що часом можуть кардинально розходитись з оригiнальними), нових iнтелектуально-мистецьких практик та iн. Нинi донжуанiвський дискурс постае настiльки строкатим явищем[9 - Про багатовимiрнiсть i полiвекторнiсть донжуанiвського дискурсу свiдчать такi дослiдження: Івашина Т. М. Закономiрностi еволюцii образу Дон Жуана в европейськiй лiтературi XVI—XX ст. : автореф. дис. … канд. фiлол. наук: 10.01.05 / Терноп. держ. пед. ун-т iм. В. Гнатюка. – Тернопiль, 2002. – 18 с.; Кузьманенко А. В. «Вiчний» сюжет про Дон Жуана в iндивiдуально-авторських iнтерпретацiях Дж. Байрона, О. Пушкiна, Лесi Украiнки: автореф. дис. … канд. фiлол. наук: 10.01.05 / НАН Украiни. – К., 2007. – 22 с.; Дон Жуан у свiтовому контекстi: [збiрник] / упоряд. В. Агеева. – К. : Факт, 2002. – 448 с.; Нямцу А. Е. Легенда о Дон Жуане в мировой литературе: учеб. пособие / А. Е. Нямцу. – Черновцы: Рута‚ 1998. – 84 с.; Розумний Я. Украiнськiсть Дон Жуана в «Камiнному господарi» / Я. Розумний // Дивослово. – 1995. – № 2. – С. 22—24; Даниленко В., Тверiтiнова Т. Трансформацiя легенди про Дон Жуана в однойменному романi у вiршах Дж. Байрона / В. Даниленко, Т. Тверiтiнова // Зарубiжна лiтература в школах Украiни. – 2010. – № 11 (листопад). – С. 48—51; Рисак О. У дзеркалi Дон Жуана (Мандрiвний сюжет у трактуваннi Д. Г. Байрона, О. С. Пушкiна та Лесi Украiнки) / О. Рисак // Укр. мова i лiтература в середнiх школах, гiмназiях, лiцеях та колегiумах. – 2000. – № 2. – С. 57—61; Шевчук М. В. Особливостi рецепцii мотиву Дон Жуана в украiнськiй та росiйськiй лiтературах початку ХХ столiття / М. В. Шевчук // Вiсник Житомирського державного педагогiчного унiверситету. – 2003. – № 11. – С. 214—216; Новохатський Д. Основнi сфери взаемодii образiв Дон Жуана та його слуги (на матерiалi «Камiнного господаря» Лесi Украiнки та «El burlador de Sevilla» Тiрсо де Молiни): [Електронний ресурс] / Д. Новохатський. – Режим доступу: http://lesiaukrainka.crimea.ua/stown.htm. У росiйському лiтературознавствi першими спробами наукового осмислення й фахового коментування твору були такi: Брандес Г. Байрон и его произведения. – СПб. : Типография Н. А. Лебедева, 1888. – 108 с.; Дубашинский И. Поэма Байрона «Дон Жуан». – М. : Высшая школа, 1976. – 112 с.], що його первiснi смисли (когнiтивнi фрейми), породженi севiльською легендою, «затираються» пiзнiшими iнтерпретацiями i в разi iхньоi апропрiацii масовою свiдомiстю остаточно «затiняють» первiснi смисли. У такому разi пiзнання деяких первiсних смислiв тексту не видаеться можливим на рiвнi масовоi свiдомостi або ж результати такого пiзнання не можуть змiстити набутих уявлень, що утворюють альтернативну смислову реальнiсть навколо Дон Жуана.
Крiм того, цього героя доцiльно схарактеризувати як «трансгресивного» (iз притаманними соцiальними та iн. акцентуацiями й трансформацiями оригiнального канону, якi спiвiснують у межах донжуанiвськоi культурноi парадигми) персонажа, позаяк вiн мiстить iнтенцiю, яка реалiзуе вихiд за рамки соцiальних i психологiчних умовностей, усталених норм, звичних правил. Оповiдач у текстi конструюе навколо Дон Жуана дискурс iз «подвiйним дном», показуючи в iронiчний спосiб як трансгресивнiсть самого героя, так i тих, хто е об’ектом його зазiхань i причиною успiху.
Жорстока наша доля i зрадлива!
А ця, про котру я вам розповiв,
жорстока та пiдступна особливо.
І справдi, – джентльмен, що так розцвiв
i зовнiшнiстю й розумом на диво,
враз потрапляе в кiгтi упирiв!
І все тому, що так його невдало
це молоде створiння покохало!
Перед нами специфiчно «деформований» у художнiй уявi Дон Жуан, чий успiх у життi детермiнований не стiльки власною унiкальною природою й волею, скiльки тими, хто його оточуе:
А мав Жуан ще й деякi прикмети,
що iх цiнують високо жiнки,
яких кохати вчили не поети,
сонетнi заплiтаючи вiнки.
Щоправда, почуттiв жiночих злети
найкраще визначають не роки —
не сонце, що кружляе без зупинки,
а мiсяць служить вимiром для жiнки.
Чому? Бо цноту мiсяць навiвае.
І хай менi не шиють надарма
того, чого в думках моiх немае.
В оригiнальнiй легендi Дон Жуан – раб i володар водночас, жертва власних примх i пристрастей, а також пiдкорювач iнших. М. Фуко в есеi «Про трансгресiю» зазначае, що «мабуть, варто було б зазначити, що у свiтi, в якому не лишилося нiчого святого, сексуальнiсть виявляеться едино можливою цариною диференцiацii почуттiв»[10 - Фуко М. О трансгрессии // Танатография Эроса: Жорж Батай и французская мысль середины ХХ века. – СПб. : Мифрил, 1994. – С. 114.].
Лiро-епiчна поема (за iншою класифiкацiею, роман у вiршах, а сам письменник уживав термiн «епiчна поема» до цього твору: «Вiд публiки чекатиму я схвали // Оцим епiчним задумом моiм») «Дон Жуан» Дж. Байрона здобула нечуваного успiху з огляду на специфiку головного героя, який виходить за рамки традицiйних соцiальних i моральних норм.
«Дон Жуан», як уже було зазначено, – твiр незавершений (складаеться з 16 пiсень i початку 17, написано октавами[11 - Октава складаеться з восьми рядкiв, римування ABABABCC. Два останнi римованi рядки в октавi мiстить пiдсумок, що додае мовi твору афористичностi.]). Байрон докладно розповiдае про дитинство героя й формування його характеру. Дон Жуан загалом позбавлений романтичного ореолу (за винятком iсторii кохання до Гайде, яка була дочкою пiрата). Протагонiст часто потрапляе в комiчнi ситуацii (наприклад, виявляеться в гаремi «наложниць» турецького султана, дружинi якого вiн сподобався), заради кар’ери може поступитися честю й почуттями (у Росii Дон Жуан – фаворит iмператрицi). З-помiж романтичних рис його характеру маемо романтичну волелюбнiсть. Байрон хотiв завершити поему епiзодом участi Дон Жуана у Французькiй революцii XVIII ст.
«Дон Жуан», зберiгаючи зв’язки з романтизмом, одночасно прокладае шлях i до реалiзму в англiйськiй лiтературi. Про це свiдчить гiпертрофована критика тогочасноi суспiльно-полiтичноi дiйсностi, стосовно якоi автор не шкодуе дошкульно-сатиричних i саркастичних висловлювань. Почавши з викриття лицемiрства у стосунках мiж батьками самого Дон Жуана, Юлiею та ii чоловiком тощо, автор, на широкому тлi аналiзуючи рiзнi царини суспiльного життя, показуе, що брехня глибоко вкорiнилась у тогочасному життi; власний час, у якому письменниковi довелося жити, названо «фальшивим» «столiттям егоiстичних грабiжникiв». У деспотизмi монархiв тих краiн, де людей продають на ринках рабiв, митець вбачае межовий вияв тиранii й насильства над народами. Байрон показуе турецького султана i Катерину II як аморальних i розбещених державцiв, примхи яких породжують атмосферу плазування й полiтичних iнтриг.
