скачать книгу бесплатно
Чоловiк обернувся до Владека.
– Пiсля того як потрапиш на той потяг, хлопче, якщо я колись iще раз побачу або почую про тебе знову в Москвi, тебе заарештують як волоцюгу i запроторять до найближчоi буцегарнi. І ти повернешся до того табору так швидко, як тiльки ешелон зможе дiстатися туди, якщо тебе до цього не розстрiляють.
Чоловiк зиркнув на настiнний годинник: п’ять по одинадцятiй. Тодi вiн звернувся до дружини.
– Є потяг, який iде до Одеси опiвночi. Я вiдвезу його на вокзал й особисто посаджу у вагон. Маеш якийсь багаж, хлопче?
Владек намiрився сказати «нi», але тут втрутилася жiнка i сказала:
– Атож, я пiду i принесу його.
Вона зникла на якийсь час. Владек i залiзничний начальник дивилися один на одного з взаемним презирством. Годинник ударив лише раз за ii вiдсутнiсть, поки вони мовчали. Владек думав про майбутню подорож. Коли жiнка повернулася, вона несла великий пакунок, загорнутий у брунатний папiр i пере’язаний мотузкою. Владек поглянув на неi й уже зiбрався протестувати, але, зазирнувши у стурбованi очi, побачив у них такий страх, що тiльки й зумiв вичавити:
– Дякую.
– Поiси, перш нiж пiти, – запропонувала жiнка, пiдсуваючи до пiдлiтка тарiлку холодноi юшки.
Той послухався, i хоча його висхлий шлунок тепер був повний, вiн ковтав страву якомога швидше, не бажаючи накликати iще бiльше неприемностей.
– Тварина, – буркнув чоловiк.
Владек поглянув на нього з ненавистю в очах. Йому було шкода жiнку, залежну вiд такоi людини на все життя. Золота клiтка.
– Ходiмо, хлопче, час вирушати, – сказав залiзничний начальник. – Ми ж не хочемо пропустити цей потяг, чи не так?
Владек вийшов за ним iз кухнi. Вiн завагався, минаючи жiнку, й легко торкнувся ii руки.
Залiзничний начальник й утiкач просувалися вулицями Москви, тримаючись у тiнi, доки не дiйшли до вокзалу. Чоловiк отримав квиток в один бiк до Одеси i подав маленький червоний клаптик паперу Владеку.
– А мiй паспорт? – вигукнув Владек.
Чоловiк витягнув iз внутрiшньоi кишенi офiцiйний бланк, щось квапливо написав у ньому i неохоче вiддав. Вiн постiйно озирався навколо, зважаючи на можливу небезпеку. Владек бачив такi очi багато разiв за останнi чотири роки – це були очi боягуза.
– Нiколи бiльше не хочу бачити або чути про тебе! – сказав залiзничний начальник – це був голос ницоi людини.
Владек iще хотiв щось сказати, але чоловiк уже зник у темрявi ночi й розчинився в нiй.
Владек поглянув на людей, якi кудись поспiшали повз нього. Тi ж очi, той самий страх. Чи хоча хтось у цьому свiтi е вiльний? Пiд пахвою вiн тримав пакунок у коричневому паперi, нарештi наважився, поправив шапку i пiшов до бар’еру. Охоронець поглянув на квиток i провiв його без жодного слова. Пiдлiток пiднявся на схiдцi вагона. Хоча вiн бiльше нiколи не побачить цю жiнку, вiн назавжди запам’ятае доброту дружини залiзничного начальника, товариша… вiн навiть не знав ii iменi.
16
Пiдготовка до народження дитини займала увесь вiльний час Анни. Вона швидко втомлювалася, i iй доводилося багато вiдпочивати. Щоразу, коли вона питала Генрi про те, як iдуть справи з бiзнесом, той завжди мав якусь вiрогiдну вiдповiдь, аби запевнити, що все гаразд, однак жодних деталей не подавав.
Потiм знову з’явилися анонiмнi листи. Цього разу вони повiдомляли бiльше подробиць – iмена тих жiнок, з якими знався ii чоловiк, i мiсця, в яких iх бачили з Генрi. Анна спалила й цi послання iще до того, як змогла закарбувати цi iмена або мiсце у своiй пам’ятi. Вона не вiрила, що чоловiк може ii зраджувати, коли вона в тяжi його дитиною. Хтось ревнував або ненавидiв Генрi. Тому вони брехали.
Але листи продовжували надходити, iнодi з новими iменами. Анна продовжувала iх знищувати, проте тепер вона все ж задумалася. Жiнка хотiла поговорити про них iз кимось, та не змогла згадати нiкого, кому б могла довiритись. Бабусi були б дуже здивованi, але у будь-якому разi вони й так упереджено ставилися до Генрi. Можливо, Алан Ллойд iз банку мiг би ii зрозумiти, але вiн нiколи не був одружений, а Вiльям був занадто юним. Нiхто не здавався iй доречним. Пiсля прослуховування лекцii Зигмунда Фройда, коли той побував у Бостонi, Анна задумалася про консультацiю у психiатра, але вирiшила, що нiколи не вiдкрие проблеми сiм’i незнайомцю.
Справа нарештi обернулася таким чином, який Анна навiть передбачити не могла. Вранцi одного понедiлка вона отримала аж три листи: звичний вiд Вiльяма на iм’я панi Рiчард Каiн, в якому той запитував, чи може знову провести лiтнi канiкули зi своiм приятелем Метью Лестером; анонiмний, у якому стверджувалося, що Генрi мав iнтимнi стосунки з… Мiллi Престон; i ще один вiд Алана Ллойда, в якому той цiкавився, чи могла б вона бути такою люб’язною зателефонувати йому, щоб домовитися про зустрiч у банку.
Анна важко впала у крiсло, вiдчуваючи задишку та нудоту, й змусила себе перечитати iще раз усi три листи. Вiльям засмутив ii своею байдужiстю. Матерi було прикро, що ii син вважае за краще проводити лiто разом зi своiм товаришем, нiж удома. Анонiмний лист, у якому стверджувалося, що Генрi був коханцем ii найближчоi подруги, iгнорувати було неможливо. Анна не могла не згадати, що саме Мiллi познайомила ii з Генрi i що вона – хрещена матiр Вiльяма. Третiй лист, вiд Алана Ллойда, змусив ii хвилюватися iще бiльше. Єдиний лист, який вона будь-коли отримувала вiд нього, було спiвчуття з приводу смертi Рiчарда. Що вiн хотiв дiзнатися цього разу? Вона зателефонувала до банку. Оператор одразу перемкнув ii куди належить.
– Алане, ти хотiв зi мною зустрiтися?
– Атож, моя люба. Нам треба поспiлкуватися, якщо ти зможеш знайти на це час.
– Поганi новини? – запитала Анна.
– Не зовсiм, але я б не хотiв розмовляти про це по телефону.
Вiн намагався ii заспокоiти.
– Тобi немае потреби непокоiтись. Ти часом не будеш вiльна в обiд?
– Буду.
– Тодi зустрiнемося у «Гранд-готелi» о першiй. Я з нетерпiнням чекатиму зустрiчi з тобою, люба.
Перша – за три години. Їi думки перемкнулися з Алана на Вiльяма, а потiм на Генрi, але нарештi сконцентрувалися на Мiллi Престон. Чи може це бути правдою? Жiнка вирiшила прийняти ванну й одягти нову сукню. Але це не допомогло. Вона вiдчувала, що ii тiло розпливлося. Їi щиколотки та литки, якi завжди були такими елегантними i витонченими, втратили форму. Було трохи лячно уявити собi, наскiльки ситуацiя погiршиться iще до народження дитини. Анна зiтхнула, споглядаючи себе у дзеркалi, i зробила все можливе, щоб усе ж виглядати привабливою й упевненою.
* * *
– Ти виглядаеш чарiвно, Анно. Якби я не був старим парубком, то безсоромно став би залицятися до тебе, – заявив банкiр iз сивою чуприною, вiтаючи гостю поцiлунком в обидвi щоки, нiби якийсь французький генерал. Вiн провiв ii до свого звичного столика.
У «Гранд-готелi» Бостона iснувала традицiя: столик у кутку завжди був зарезервований для голови правлiння банку «Каiн i Кебот», якщо вiн не обiдав у своiй фiнансовiй установi. Але вперше за цим столиком сидiла Анна. Офiцiанти метушися навколо них, як жадiбнi шпаки: здавалося, що вони з’являлися та зникали напрочуд вчасно, не перериваючи iхньоi бесiди.
– Отже, коли мае народитися дитина, Анно?
– О, не ранiше, нiж за три мiсяцi.
– Сподiваюся, жодних ускладнень немае?
– Ну, – мовила Анна, – лiкар оглядае мене раз на тиждень i довго мiряе мiй кров’яний тиск, але я не дуже переживаю.
– Дуже радий, моя люба, – втiшився банкiр i торкнувся спiврозмовницi рукою, як дядечко. – Ти виглядаеш дуже втомленою, хочу вiрити, що ти не перепрацьовуеш.
Анна не вiдповiла.
Алан Ллойд ледь помiтно кивнув, i бiля нього матерiалiзувався офiцiант.
– Моя люба, я хотiв би отримати вiд тебе пораду, – сказав Алан пiсля того, як вони зробили замовлення.
Анна добре знала хист Алана Ллойда до дипломатii. Вiн не просив ii дати пораду. Жiнка не сумнiвалася, що це вiн хоче люб’язно iй щось порадити.
– Чи ти знаеш, як просуваються проекти з торгiвлi нерухомiстю Генрi?
– Нi, – визнала Анна. – Я не цiкавлюся його пiдприемницькою дiяльнiстю. Ти ж пам’ятаеш, що я нiколи не втручалася у справи Рiчарда. Але про що мова? Є якiсь пiдстави для неспокою?
– Нi-нi, жодна з тих, про якi ми в банку не знаемо. Навпаки, нам вiдомо, що Генрi торгуеться з мiстом iз метою збудувати новий лiкарняний комплекс. Я запитую про це тому, що вiн звернувся до банку за позикою у п’ятсот тисяч доларiв.
Анна зацiпенiла.
– Бачу, що це для тебе сюрприз, – зауважив фiнансист. – Ми знаемо, що у вашого акцiонерного товариства е трохи менше двадцяти тисяч доларiв боргу, i на твоему особистому рахунку е невеличкий овердрафт у розмiрi сiмнадцяти тисяч доларiв.
Анна впустила ложку в тарiлку. Вона навiть не здогадувалася, що заборгованiсть аж така велика. Алан помiтив ii хвилювання.
– Ми не для цього зустрiлися тут, Анно, – швидко додав вiн. – Банк буде тiльки радий поповнювати коштами твiй особистий рахунок до кiнця твого життя. Адже Вiльям отримуе бiльше мiльйона доларiв на рiк вiдсоткiв вiд свого довiрчого товариства, тому твiй овердрафт навряд чи можна вважати значним. Але тi п’ятсот тисяч Генрi зможе отримати лише з твого схвалення як законноi опiкунки Вiльяма.
– Я й не знала, що можу розпоряджатися грошима довiрчого фонду Вiльяма, – здивувалася Анна.
– Не самим капiталом, але вiдсотки, отриманi вiд нього, можна вкладати в будь-який проект, який вважаеться корисним для твого сина, котрий перебувае пiд твоею опiкою й опiкою його хрещених, мене i Мiллi Престон, поки йому не виповниться двадцять один рiк. А тепер як голова довiрчого фонду Вiльяма я можу надати цi п’ятсот тисяч, якщо ти це схвалиш. Мiллi вже заявила, що цiлком пiдтримуе цю iдею.
– Мiллi ii схвалила?
– Аякже. Хiба вона тобi не казала?
Анна не знайшлася, що сказати.
– А ти як гадаеш? – запитала вона, щоб уникнути вiдповiдi.
– Ну, я не бачив рахункiв Генрi, адже вiн зареестрував компанiю лише вiсiмнадцять мiсяцiв тому i не в нашому банку, отож я й уявлення не маю про те, чи витрати перевищують його дохiд за поточний рiк i який прибуток вiн прогнозуе. Знаю лише, що вiн подав заявку на будiвництво лiкарнi, i е чутки, що це серйозна пропозицiя.
– Чи ти знаеш, що за останнi вiсiмнадцять мiсяцiв я вiддала Генрi пiвмiльйона доларiв своiх грошей? – поцiкавилася Анна.
– Мiй головний касир повiдомляе менi, коли з будь-якого рахунку знiмають велику суму готiвки. Та я й поняття не мав, на що ти використала цi грошi, i, чесно кажучи, це не моя справа, Анно. Цi грошi тобi залишив Рiчард, i ти можеш iх витрачати, як вважаеш за потрiбне. Але у випадку зацiкавлення сiмейним фондом – це вже зовсiм iнша справа. Якщо ти вирiшиш узяти п’ятсот тисяч доларiв для iнвестування у фiрму Генрi, банк буде змушений вивчити його бухгалтерськi книги, адже цi грошi будуть розглядатися як iще одна iнвестицiя у портфель Вiльяма. Рiчард не надав довiреним особам повноваження видавати позики, а лише iнвестувати на користь Вiльяма. Я вже пояснив цю ситуацiю Генрi. Якщо ми видамо цi кошти, то опiкуни мають переконатися, що це – надiйна iнвестицiя. Вiльям, звiсно, також мае бути в курсi того, що ми робимо з його прибутками вiд довiрчого фонду, тому ми не бачили жодних причин не виконувати його прохання, щоб вiн отримував щоквартальний звiт про iнвестицii вiд банку, так само як i всi iншi опiкуни. Без сумнiву, у нього будуть своi погляди на цю конкретну iнвестицiю, про яку вiн буде повнiстю поiнформований пiсля того, як отримае наступний квартальний звiт. Можливо, тобi буде цiкаво дiзнатися, що вiдколи йому виповнилося шiстнадцять, вiн посилае менi своi власнi iдеi щодо всiх iнвестицiй, якi ми робимо. Спершу я оцiнював iх iз позицii доброзичливого опiкуна. Та останнiм часом вивчаю iх iз великою повагою. У той час коли Вiльям отримае свое мiсце у структурах «Каiна i Кебота», цей банк може виявитися замалим для нього.
– Та мене зроду не просили поради щодо довiрчого фонду Вiльяма, – визнала Анна.
– Справдi, ти цього не робила, хоча банк надсилае тобi звiти кожного першого дня кварталу, i ти завжди мала повноваження як довiрена особа цiкавитися будь-якими iнвестицiями, якi ми робимо вiд iменi Вiльяма.
Вiн витягнув аркуш паперу зi своеi внутрiшнього кишенi й зачекав, поки сомелье не закiнчить наливати другий келих вина. Щойно той вiдiйшов, Алан продовжив:
– У Вiльяма зараз е трохи бiльше двадцяти одного мiльйона доларiв на банкiвському депозитi пiд чотири з половиною вiдсотки рiчних. Ми реiнвестуемо цi вiдсотки для нього щокварталу в акцii й облiгацii. І ми нiколи не iнвестували в якусь приватну компанiю. Це може тебе здивувати, Анно, коли ти дiзнаешся, що зараз ми проводимо цi реiнвестицii з розрахунку п’ятдесят на п’ятдесят: половину – за рiшенням ради банку, а половину – згiдно з пропозицiями, висунутими самим Вiльямом. Зараз ми ще випереджаемо його, на задоволення пана Сiммонса, нашого iнвестицiйного директора, якому Вiльям пообiцяв «роллс-ройс», якщо той переплюне хлопця бiльш нiж на десять вiдсоткiв за будь-який календарний рiк.
– Але звiдки Вiльям вiзьме грошi, щоб купити «ройса»? Йому ж заборонено торкатися грошей у його довiрчому фондi, доки йому не виповниться двадцять один рiк.
– Я не знаю вiдповiдi на це запитання, Анно. Але впевнений, що вiн не обiцяв би, якби не мiг дотримати свого слова. Ти випадково не бачили його знамениту бухгалтерську книгу останнiм часом?
– Ту, що йому подарували його бабусi?
Алан Ллойд кивнув.
– Нi, не бачила ii пiсля того, як син вступив до школи Святого Павла. Я навiть не знала, що вона досi iснуе.
– Вона все ще iснуе, – усмiхнувся банкiр. – І я вiддав би свiй мiсячний заробiток, аби дiзнатися, яка сума зазначена там у стовпчику прибуткiв. Гадаю, що ти знаеш, що вiн тримае зараз своi грошi у «Банку Лестера» у Нью-Йорку, а не у нас? А вони вiдкривають приватнi рахунки не менш нiж на десять тисяч доларiв. Я також упевнений, що вони не зробили б винятку навiть для сина Рiчарда Каiна.
– Сина Рiчарда Каiна… – в задумi повторила жiнка.
– Менi шкода, адже я не хотiв тебе образити, Анно.
– Нi-нi, немае сумнiвiв, що вiн – син Рiчарда Каiна. Чи ти знаеш, що вiн не попросив у мене нi цента кишенькових грошей пiсля свого дванадцятого дня народження? Гадаю, я маю попередити тебе, Алане, що вiн не схвалить iнвестицiю у п’ятсот тисяч доларiв свого довiрчого фонду в компанiю Генрi.
– Вони не приятелюють? – Алан звiв брови.
– Боюся, що нi, – сказала Анна.
– Менi шкода це чути. Це, звiсно, все ускладнить, якщо Вiльям дав зрозумiти, що не схвалюе його. Хоча хлопець не мае повноважень щодо довiрчого фонду, поки йому не виповниться двадцять один рiк, та ми дiзналися з власних джерел, що вiн найняв незалежного юриста, щоб дiзнатися про своi права.
– О Господи! – вигукнула Анна. – Ти ж несерйозно?
– О так, навiть бiльш нiж серйозно. Але тобi немае потреби турбуватися. Вiдверто кажучи, ми в банку були дуже враженi, й щойно второпали, вiд кого надiйшов запит, то надали навiть ту iнформацiю, яку зазвичай зберiгаемо в таемницi. З якоiсь особистоi причини Вiльям, вочевидь, не захотiв звернутися безпосередньо до нас.
– О Господи! – повторила Анна. – А яким вiн стане, коли йому виповниться тридцять?
– Це буде залежати, – зауважив Алан, – чи вдасться йому покохати когось такого ж прекрасного, як i його мати. Це завжди було сильною стороною Рiчарда.
– Ти старий пiдлесник, Алане. Чи можемо ми вiдкласти питання про п’ятсот тисяч, поки я не обмiркую це з Генрi?
– Природно, ми можемо, моя люба. Як я вже казав, я тут лише для того, щоб отримати твою пораду.
Алан замовив каву й обережно узяв жiнку за руку:
– І пам’ятай, що тобi треба пiклуватися про себе, Анно. Твое здоров’я набагато важливiше, нiж доля кiлькох тисяч доларiв.
* * *
Коли Анна повернулася додому, вона задумалася про iншi два листи, якi отримала вранцi. Принаймнi тепер вона була впевнена в однiй думцi пiсля зiзнань Алана Ллойда про ii сина: можливо, було б розумно повестися вiдповiдно i дозволити Вiльяму провести майбутнi канiкули з Метью Лестером.
А от думка про те, що Генрi та Мiллi могли зблизитися, створила проблему, яка не мала такого простого вирiшення. Жiнка сидiла у бордовому шкiряному фотелi, який дуже любив Рiчард, споглядаючи через вiкно на красиве ложе з червоних i бiлих троянд. Але вона поринула в думки й нiчого не бачила. Аннi завжди був потрiбен якийсь час, щоб прийняти рiшення, але якщо вже вона щось вирiшувала, то вже рiдко передумувала.
Генрi прийшов того вечора додому ранiше, нiж зазвичай, i вона не могла второпати, чому саме. Та вже незабаром усе з’ясувалося.
– Я чув, що ти сьогоднi обiдала з Аланом Ллойдом, – сказав вiн, коли увiйшов до кiмнати.
– Хто тобi це сказав, Генрi?
– Я всюди маю шпигунiв, – засмiявся вiн.
– Авжеж, Алан запросив мене на обiд. Вiн хотiв знати мою думку, чи дозволити банку вкласти п’ятсот тисяч доларiв довiрчих грошей Вiльяма у твою компанiю.
– І що ти сказала? – Генрi намагався приховати свою стривоженiсть.
– Я сказала йому, що менi потрiбно обмiркувати це з тобою. Але чому, заради Бога, ти не сказав менi, що звернувся до банку за позикою, Генрi? Я вперше почула це вiд Алана i виглядала дурепою.
– Я й не думав, що ти цiкавишся бiзнесом, моя люба. Я випадково дiзнався, що ти, Алан Ллойд i Мiллi Престон е довiреними особами i що кожен iз вас мае право голосувати за те, як краще iнвестувати грошi Вiльяма.
– Звiдки ти про це дiзнався? – поцiкавилася Анна. – Адже навiть я сама цього не знала?
– Ти нiколи не читаеш написане дрiбним шрифтом, моя люба. По сутi, до останнього часу я робив так само. Цiлком випадково Мiллi розповiла менi про всi деталi довiрчого фонду. Мало того, що вона е хрещеною матiр’ю Вiльяма, здаеться, вона також е i його довiреною особою. Тепер пропоную поглянути, чи зможемо ми обернути цю позицiю на нашу користь i заробити Вiльяму iще бiльше грошей. Мiллi каже, що пiдтримае мене, якщо ти погодишся.
