скачать книгу бесплатно
Владек не мiг чути iншого солдата, котрий лаяв iхнього мучителя за те, що вдарив дiтей. Вони намагалися пiдняти Леона, але Владек вчепився в нього. Солдатам довелося вiддирати тiло мертвого вiд живого, щоб безцеремонно скинути його разом iз iншими на траву, обличчям вниз. Владек не мiг вiдвести погляду вiд нерухомого тiла свого единого товариша, поки його не заштовхали назад до замку зi жменькою тих, котрi несподiвано залишилися серед живих, i зачинили в пiдземеллi.
Нiхто нiчого не казав вiд страху приеднатися до мертвих тiл на травi, доки дверi пiдземелля не були замкненi й останнi слова воякiв зникли удалечинi. Потому Владек пробурмотiв: «Святий Боже», бо побачив, що в кутку, обiпершись об стiну i втупившись у порожнечу, сидiв барон, живий i неушкоджений лише тому, що нiмцям було потрiбно, щоб вiн узяв на себе вiдповiдальнiсть за в’язнiв.
Владек кинувся до нього, а слуги вiдсiли подалi вiд свого господаря. Вони зиркали один на одного, наче вперше бачилися. Владек простягнув руку, i барон узяв ii. Хлопець розповiв, що сталося з Леоном. Сльози покотилися по гордому обличчю шляхтича. Нiхто з них не сказав нi слова. Обое втратили того, кого найбiльше любили в цьому свiтi.
8
Коли Анна Каiн уперше прочитала у «Таймс» замiтку про загибель «Титанiка», вона просто вiдмовилася вiрити в це. Їi чоловiк понад усе мав бути живий! Пiсля того як вона прочитала цей допис утрете, то впала в iстерику, якоi Вiльям у життi нiколи не бачив у минулому i не знав, як мае поводитися.
Перш нiж вiн наважився запитати, що викликало такий неймовiрний вибух емоцiй, мати мало не задушила його в обiймах i мiцно пригортала до себе. Як вона могла сказати йому, що вони обое втратили людину, яку любили найбiльше у свiтi?
* * *
Сер Девiд Сеймур приiхав до «Савойi» вже за кiлька хвилин у супроводi своеi дружини. Вони чекали у вiтальнi, поки вдова вдягала винятково чорний одяг, який привезла з собою. Вiльям одягався сам, але вiн усе ще не усвiдомлював, яке лихо спiткало родину. Анна попросила сера Девiда пояснити ii синовi справжнi наслiдки цiеi трагедii.
Коли хлопчику розповiли, що великий лайнер зiткнувся з айсбергом i потонув, Вiльям зауважив:
– Я хотiв бути на кораблi з татком, але вони мене не вiдпустили б.
Вiн не плакав, адже вiдмовлявся повiрити, що щось могло вбити його батька. Вiн, безумовно, мае бути серед тих, хто вижив.
У своiй довгiй кар’ерi полiтичного дiяча та дипломата сер Девiд, а тепер голова лондонськоi фiлii банку «Каiн i Кебот», зроду не бачив такоi самовiдданостi у комусь такому юному.
– Сила духу даеться небагатьом, – казав вiн кiлька рокiв по тому.
Та нею був надiлений Рiчард Каiн i передав ii своему единому синовi.
Цього тижня у четвер Вiльяму виповнилося шiсть рокiв, але вiн так i не розгорнув жодного свого подарунка. Імена тих, хто вижив, публiкували в «Таймс» щоранку, iх перевiряли i переперевiряли знову. Іменi Рiчарда Ловелла Каiна серед них не було – мабуть, вiн таки потонув. Але мав минути iще тиждень, перш нiж Вiльям облишив надiю знову побачити батька. На п’ятнадцятий день Вiльям заридав.
Анна виявила, що iй було болiсно повертатися на облавок «Аквiтанii», але Вiльям, здавалося, на диво вперто прагнув потрапити у вiдкрите море. Уже за годину вiн облаштувався на оглядовому майданчику, вдивляючись у темно-сiрi води океану.
– Завтра я його знайду, – обiцяв вiн матерi знову i знову, спершу впевнено, однак пiзнiше голосом, який ледь-ледь маскував зневiру.
– Вiльяме, нiхто не може вижити упродовж трьох тижнiв у Пiвнiчнiй Атлантицi.
– Навiть мiй батько?
– Навiть твiй батько…
* * *
Коли Анна з Вiльямом повернулися до Бостона, обидвi бабусi вже чекали iх у Червоному будинку, пам’ятаючи про обов’язок, який був на них покладений. Анна мовчки прийняла iхню опiку. В неi бiльше не лишилося жодноi мети, окрiм Вiльяма, чию долю бабусi тепер прагнули контролювати. Вiльям був ввiчливий, але вiдсторонений. Упродовж дня вiн мовчки сидiв на уроках пана Мунро, а вночi тримав свою матiр за руку i нiчого не казав.
– Те, що йому потрiбно, – це бути з iншими дiтьми, – заявила бабуся Кебот. Бабуся Каiн iз нею погодилася. Наступного дня вони звiльнили пана Мунро i няньку й вiдправили Вiльяма до школи в Сейрi, сподiваючись, що занурення в реальний свiт i постiйне товариство iнших дiтей зможуть повернути його до тями.
Рiчард вiдписав основну частину свого маетку Вiльяму, залишивши кошти у довiрчому фондi до його двадцять першого дня народження. До тестаменту був додаток. Рiчард очiкував, що його син заслужено стане президентом i головою правлiння банку «Каiн i Кебот». Це була едина частина заповiту його батька, яка надихала Вiльяма, бо решта належала йому за правом народження. Пiсля сплати всiх податкiв Анна отримала капiтал у розмiрi пiвмiльйона доларiв i рiчний дохiд на все життя по сто тисяч доларiв на рiк, який припинили би виплачувати лише у випадку, якщо вона знову вийде замiж. Молода жiнка також успадкувала будинок на Бекон-гiл, лiтнiй особняк на Пiвнiчному узбережжi, лiтнiй будиночок у Гемптонсi та невеликий острiвець бiля Кейп-Коду. Все це мало перейти до Вiльяма пiсля ii смертi. Обидвi бабусi отримали по чвертi мiльйона доларiв i листи, якi не залишили сумнiвiв щодо iхньоi вiдповiдальностi за дитину. Довiрчi функцii покладалися на банк, а хрещенi батьки Вiльяма виступали спiввиконавцями. Рiчний прибуток необхiдно було реiнвестувати у надiйнi пiдприемства.
Минув цiлий рiк, перш нiж бабусi зняли траур, i хоча Аннi було лише двадцять вiсiм рокiв, вона виглядала старшою за свiй вiк.
Бабусi, на вiдмiну вiд Анни, приховували вiд Вiльяма свое горе, поки вiн нарештi не дорiкнув iм.
– Тобi не вистачае мого батька? – запитав вiн якось, споглядаючи на бабусю Каiн своiми блакитними очима, що нагадували iй ii сина.
– Аякже, дитино. Але вiн не хотiв би, щоб ми весь час сидiли, жалiючи себе.
– Але я хочу, щоб ми пам’ятали його завжди… завжди, – сказав Вiльям, i його голос затремтiв.
– Вiльяме, я вперше розмовлятиму з тобою, як iз дорослим. Ми назавжди збережемо пам’ять про нього у своiх серцях, а ти виконуватимеш свое призначення, дотримуючись того, чого б твiй батько очiкував вiд тебе. Тепер ти – глава сiм’i та спадкоемець його маетку. Тому маеш старанно й наполегливо готуватися узяти на себе велику вiдповiдальнiсть – ту, яка лежала на твоему батьковi.
Вiльям нiчого не сказав, але вiдразу ж узявся дiяти, як порадила його бабуся. Вiн навчився жити зi своiм горем, не скаржився i вiдтепер став сумлiнно навчатися у школi, буваючи задоволеним лише тодi, коли вдавалося вразити бабусю Каiн. Вiн не змiг досягти успiхiв у всiх предметах, але в математицi став першим у класi, набагато випереджаючи однокласникiв. Усе, що вдалося його батьковi, вiн вирiшив зробити iще краще. Пiдлiток зростав, залишаючись близьким зi своею матiр’ю, i з пiдозрою ставився до будь-кого, хто не був його сiм’ею, тому однокласники вважали його вiдлюдьком, самiтником i – несправедливо – снобом.
На восьмий день народження Вiльяма бабусi вирiшили, що настав час хлопчику дiзнатися справжню вартiсть грошей. Маючи це на увазi, вони видiляли йому один долар на тиждень кишенькових грошей i наполягали, щоб вiн звiтував за кожен цент, який витратив. Бабуся Каiн подарувала онуковi бухгалтерську книгу в зеленiй шкiрянiй палiтурцi вартiстю 95 центiв, якi вона вiдрахувала вiд матерiальноi допомоги за перший тиждень. З того часу бабусi дiлили цей долар уранцi кожноi суботи. Вiльям мiг укласти в щось п’ятдесят центiв, витратити двадцять центiв на себе, десять центiв вiддати на доброчиннiсть i двадцять центiв вiдкласти в резерв. Наприкiнцi кожного кварталу вони перевiряли бухгалтерську книгу та його письмовi звiти про будь-якi незвичайнi операцii.
Пiсля того як минули першi три мiсяцi, Вiльям уже добре тямив у фiнансах. Вiн пожертвував долар тридцять нещодавно заснованому Товариству бойскаутiв Америки, а п’ять п’ятдесят п’ять попросив бабусю Каiн внести на ощадний рахунок у банку свого хрещеного батька Дж. П. Моргана. Вiн витратив два шiстдесят на велосипед i тримав долар шiстдесят у резервi. Бухгалтерська книга стала джерелом великого задоволення бабусь, навiть якщо вони й не були впевненi в купiвлi велосипеда: не було жодних сумнiвiв, що Вiльям був справжнiм сином Рiчарда Каiна.
* * *
У школi Вiльям мав лише кiлькох друзiв, частково тому, що соромився сходитися з кимось iншим, нiж Кеботи, Ловелли або дiти з родин, заможнiших, нiж його власна. Це дещо обмежувало вибiр, тому пiдлiток став доволi замкненою дитиною, що дуже турбувало його матiр. Вона не схвалювала iдеi бухгалтерськоi книги або iнвестицiйноi програми i волiла б, аби Вiльям жив нормальним життям: мав би багато друзiв серед однолiткiв, а не кiлькох лiтнiх радникiв; бруднився, отримував синцi, не завжди залишаючись таким акуратним i бездоганним; збирав би жаб i черепах, а не акцii та фiнансовi звiти – коротше кажучи, був би таким, як i будь-який iнший маленький хлопчик. Але iй завжди бракувало смiливостi висловити своi застереження бабусям, адже в будь-якому разi вони не були зацiкавленi в жодному iншому маленькому хлопчику.
* * *
На свiй дев’ятий день народження Вiльям подав своiм бабусям своi звiти на щорiчну перевiрку. «Зелена книга» засвiдчила економiю за минулий рiк бiльш нiж на двадцять п’ять доларiв. Хлопчина особливо пишався, вказуючи бабусям на запис B6, який засвiдчив, що вiн вивiв грошi з банку Дж. П. Моргана вiдразу ж пiсля того, як дiзнався про смерть видатного фiнансиста, оскiльки не забув, як пiсля смертi його батька упали в цiнi акцii його фiнансовоi установи. Вiльям реiнвестував цю суму через три мiсяцi, непогано заробивши на цьому.
Бабусi були враженi цим вчинком i дозволили Вiльяму продати свiй старий велосипед i придбати собi новий. На прохання онука бабуся Каiн вклала його залишковий капiтал у компанiю «Стандарт ойл» у Нью-Джерсi. Цiна нафти, як стверджував Вiльям, могла тепер лише зростати, пiсля того як пан Форд продав бiльше мiльйона автомашин «моделi T». Вiн ретельно нотував своi фiнансовi операцii аж до свого двадцять першого дня народження. Якби до того дожили його бабусi, вони б пишалися пiдсумковим записом у правiй колонцi з позначкою «Активи».
* * *
У вереснi 1915 року, пiсля безтурботного лiтнього вiдпочинку в родинному маетку в Гемптонi, Вiльям повернувся до школи в Сейрi. Там вiн став шукати серед учнiв для змагання когось старшого за себе. За що б пiдлiток не брався, вiн нiколи не був задоволений собою, поки не досягав найкращих успiхiв, а його однокласники не могли створити йому конкуренцiю. Хлопець почав усвiдомлювати, що бiльшiсть людей iз привiлейованих родин, таких як його, не мали потреби з кимось конкурувати i що жорсткiше суперництво можна було знайти серед тих, хто не народився з його привiлеями. Вiн навiть замислювався, чи не лiпше було б бути знедоленим для кращого стимулу.
1915 року школу в Сейрi захопила лихоманка колекцiонування етикеток iз сiрникiв. Вiльям спостерiгав за цiею маною упродовж кiлькох днiв, але не приеднувався до неi. За два тижнi етикетки мiняли господарiв за кiлька центiв, хоча цiна рiдкiсних екземплярiв сягала й п’ятдесяти. Іще тиждень Вiльям вичав ситуацiю, i хоча вiн не надто прагнув стати колекцiонером, усе ж вирiшив, що настав слушний момент стати дилером.
Наступноi суботи вiн навiдався до компанii «Левiтт i Пiрс», одного з найбiльших постачальникiв тютюнових виробiв у Бостонi, а по обiдi з’ясував iмена й адреси всiх основних виробникiв сiрникiв в усьому свiтi, звертаючи особливу увагу на тi краiни, якi не воювали. Вiн уклав п’ять доларiв у поштовий папiр, конверти й марки i написав листа головi чи президенту кожноi компанii зi свого списку. Його послання було простим i лаконiчним, незважаючи на те, що довелося по кiлька разiв переписувати текст:
«Пане голово!
Я – пристрасний колекцiонер сiрникових етикеток, але не можу дозволити собi купити iх усi. Моi кишеньковi грошi складають лише один долар на тиждень, але я додаю марку та три центи, щоб довести, що серйозно ставлюся до свого хобi. Менi незручно турбувати вас особисто, але назва вашого пiдприемства була единою, яку я мiг знайти, щоб звернутися з таким проханням.
З повагою, Вiльям Каiн (9 рокiв)
P. S. Вашi етикетки – моi улюбленi».
Упродовж двох тижнiв Вiльям отримав вiдповiдi на п’ятдесят п’ять вiдсоткiв своiх листiв, в яких мiстилися сiмдесят вiсiм рiзних етикеток. Майже всi його кореспонденти також повернули трицентовi марки, як вiн i передбачав.
Вiльям одразу ж органiзував у школi ринок етикеток, завжди перевiряючи цiну, за яку мiг продати свiй крам iще до того, як сам його придбав. Вiн зауважив, що деяким хлопцям байдужа рiдкiснiсть етикетки для сiрниковоi коробки, вони звертають увагу лише на зовнiшнiй вигляд, тому запропонував iм кiлька екземплярiв на обмiн задля отримання рiдкiсних трофеiв для бiльш вимогливих колекцiонерiв. Пiсля двох тижнiв торгiвлi вiн вiдчув, що ринок досяг свого пiку, i коли не бути обачливим, то з наближенням рiздвяних свят можна отримати надлишок товару. Створивши потужну рекламну кампанiю у виглядi друкованоi листiвки, яка коштувала йому пiвцента за аркуш i потрапила на стiл кожного колекцiонера, де Вiльям оголошував, що плануе провести аукцiон для своiх сiрникових етикеток для реалiзацii усiх двохсот одинадцяти. Аукцiон провели у шкiльнiй вбиральнi пiд час обiдньоi перерви, вiн мав набагато кращу вiдвiдуванiсть, нiж бiльшiсть заходiв у школi.
Пiсля того як молоток ударив востанне, Вiльям отримав п’ятдесят шiсть доларiв i тридцять два центи, чистий прибуток становив п’ятдесят один долар i тридцять два центи порiвняно з початковою iнвестицiею. Хлопчина поклав двадцять п’ять доларiв на депозит у банку пiд два з половиною вiдсотки рiчних, купив собi фотоапарат за десять доларiв, п’ять доларiв пожертвував Молодiжнiй асоцiацii молодих християн, яка розширила свою дiяльнiсть щодо допомоги iммiгрантам, котрi потрапили до Америки з розшарпаноi вiйною Європи. Купив квiти матерi, а решту сiм доларiв поклав на свiй готiвковий рахунок.
Ринок сiрникових етикеток упав за кiлька днiв до вакацiй. Вiльям вийшов iз ринку на пiку попиту. Бабусi схвально кивнули, коли iх поiнформували про деталi операцii: це не вiдрiзнялося вiд того, як iхнi чоловiки заробили своi статки на панiцi 1873 року.
Пiд час вакацiй Вiльям не мiг не пiддатися спокусi з’ясувати, чи можна отримати кращий прибуток вiд свого капiталу, нiж два з половиною вiдсотки рiчних, якi вiн отримував вiд свого депозиту. Впродовж наступних трьох мiсяцiв вiн iнвестував, знову ж таки через бабусю Каiн, в акцii, якi рекомендувала «Волл-стрит джорнел». Упродовж цього часу вiн втратив бiльше половини грошей, якi заробив на етикетках для сiрникових коробок. Вiдтепер Вiльям бiльше нiколи не мiг покладатися винятково на рекомендацii «Волл-стрит джорнел». «Якби ii кореспонденти були так добре поiнформованi, то не мали би потреби працювати в газетi», – виснував вiн.
Роздратований втратою майже тридцятьох доларiв, Вiльям вирiшив, що пiд час лiтнiх вакацiй йому потрiбно вiдшкодувати збитки. Пiсля того як вiн розпитав, яких заходiв та iнших обов’язкiв його мати очiкуе вiд нього, хлопець виснував, що йому лишилося тiльки чотирнадцять вiльних днiв – достатньо часу, щоб розпочати нове пiдприемство. Вiн продав усю решту своiх акцiй за рекомендацiями «Волл-стрит джорнел», що дало йому дванадцять доларiв. Із цими грошима вiн купив широку дошку, два комплекти колiс, осей i мотузку, заплативши за все п’ять доларiв. Пiсля цього натягнув шапчину i старий костюм, iз якого уже вирiс, i подався до Центрального залiзничного вокзалу. Там Вiльям стояв бiля виходу, вдаючи голодного й виснаженого. Вiн iнформував окремих пасажирiв про те, якi головнi готелi у Бостонi розташованi неподалiк вiд вокзалу i iм немае потреби витрачати грошi на таксi або кiнний екiпаж, оскiльки вiн мiг перевезти iхнiй багаж на своему вiзочку за двадцять центiв. Це було набагато менше, нiж довелося б заплатити перевiзникам. Хлопець також додавав, що пiша прогулянка корисна для здоров’я. Працюючи по шiсть годин щодоби, вiн заробляв приблизно по чотири долари на день.
За п’ять днiв до того як почався новий шкiльний семестр, Вiльям повернув собi всi своi втрати i навiть отримав дев’ять доларiв прибутку. Однак виник один клопiт. Вiн дуже дратував таксистiв. Тодi десятирiчний хлопчина запропонував свою вiдставку, якщо кожен iз них дасть йому по п’ятдесят центiв, аби вiн мiг покрити вартiсть свого вiзочка. Тi погодилися – так хлопець заробив iще вiсiм iз половиною доларiв. Дорогою додому на Бекон-гiл вiн продав вiзочок своему шкiльному приятелю за два долари, пообiцявши, що не повернеться до свого колишнього пiдробiтку на вокзалi. Та новий перевiзник дуже швидко виявив вороже ставлення до нього таксистiв. Ба бiльше: час був несприятливий, адже дощi лили аж до кiнця тижня. Того дня, коли Вiльям повернувся до школи, вiн знову поклав своi грошi на банкiвський депозит пiд два з половиною вiдсотки рiчних.
Упродовж наступного року хлопець спостерiгав за стiйким зростанням свого капiталу. Оголошення президентом Вiлсоном вiйни Нiмеччинi у квiтнi 1917 року рiшучостi Вiльяма не похитнуло. Адже нiщо, нiхто i нiколи не зможе перемогти Америку, запевнила його мати. Вiн навiть уклав десять доларiв у военнi облiгацii, щоб пiдтвердити цю впевненiсть.
* * *
На одинадцятий день народження Вiльяма кредитний стовпчик його облiку показав прибуток у розмiрi чотириста дванадцяти доларiв. Вiн подарував матерi авторучку, а двом своiм бабусям – брошки з мiсцевоi ювелiрноi крамницi. Авторучка була «паркером» iз золотим пером, а ювелiрнi вироби прибули в оселi його бабусь у пуделках «Шрев, Крамп i Лоу», якi вiн знайшов, ревiзувавши смiття за знаменитою крамницею. Вiн не хотiв вводити своiх бабусь в оману, але зi свого досвiду вже знав, що хороша упаковка покращуе сам продукт.
Бабусi помiтили вiдсутнiсть фiрмовоi позначки «Шрева, Крампа i Лоу» на подарунках, але все одно носили своi брошки з неабиякою гордiстю. Вони вже давно вирiшили, що Вiльям бiльш нiж готовий вступити до школи Святого Павла у Конкордi, що в штатi Нью-Гемпшир, у вереснi наступного року. Внук також потiшив iх тим, що йому присудили математичну стипендiю, даючи родинi можливiсть зекономити близько трьохсот доларiв на рiк. Хлопець стипендiю прийняв, але бабусi вiд неi вiдмовилися на користь «не такоi щасливоi дитини».
Анна ненавидiла саму думку про те, що Вiльям поiде до школи-iнтернату, але бабусi наполягали. Однак, що важливiше, вона знала, що саме цього прагнув i Рiчард. Тому мати особисто пришила мiтки з його iменем до речей Вiльяма, позначила чоботи, перевiрила одяг i, нарештi, спакувала весь багаж, вiдмовившись вiд будь-якоi допомоги з боку слуг. Коли настав час iхати, жiнка запитала сина, скiльки кишенькових грошей йому знадобиться на цей термiн.
– Жодних. Дякую, мамо, – вiдповiв вiн i не став нiчого пояснювати.
Вiльям поцiлував свою матiр у щiчку та ступив на життевий шлях у своiй першiй парi довгих штанiв, з короткою зачiскою i з малою валiзкою, яку подав водiю Роберту, а сам залiз на задне сидiння машини. Вiн не озирався. Його мати махала й махала рукою, а потiм заридала. Вiльям також хотiв плакати, але вiн знав, що його батько цього не схвалив би.
* * *
Перше, що вразило Вiльяма Каiна в його новiй школi, – було те, що iншi хлопцi, здаеться, не знали, хто вiн такий. Не було захопливих поглядiв або мовчазного визнання його привiлеiв. Один хлопчик навiть запитав, як його звати, i, що найгiрше, нiяк не вiдреагував на його прiзвище. Дехто навiть пробував називати його Бiллом, але новий учень запротестував iз поясненням, що нiхто й нiколи не називав його батька Дiком.
Новою оселею Вiльяма стала невелика кiмната з дерев’яними полицями, двома столиками, двома крiслами, двома лiжками i дуже обшарпаним шкiряним тапчаном. Одне крiсло, стiл i лiжко зайняв хлопчик iз Нью-Йорка на iм’я Метью Лестер, чий батько був головою старого родинного банку «Лестер i компанiя».
Вiльям хутко звик до шкiльного розкладу: о сьомiй тридцять – пiдйом, ранковий туалет, по тому – снiданок у головнiй iдальнi з рештою учнiв – двiстi двадцятьма хлопчиками, якi жували кашу, яйця i бекон. Пiсля снiданку – вiдвiдини каплички, три уроки по 45 хвилин до обiду i два – пiсля, пiсля чого – урок музики, який Вiльям зненавидiв, оскiльки не мiг потрапляти в ноти при спiвi, тому не виявив бажання навчитися грати на якомусь музичному iнструментi. У результатi обрав собi трикутник. Футбол – восени, хокей i баскетбол – узимку, веслування i тенiс – навеснi, i ще залишалося трохи вiльного часу. Як майбутнiй математик, вiн навчався за iндивiдуальною програмою з паном Дж. Регланом, есквайром, котрого учнi мiж собою називали Лахмiтником через його неохайний вигляд.
Пiд час свого першого року навчання у школi Вiльям виявився гiдним призначеноi йому стипендii: вiн завжди був серед перших практично в кожному предметi, а також у своему математичному класi. Лише його новий товариш Метью Лестер був для нього гiдним конкурентом, але й це лише тому, що вони дiлили одну кiмнату. Вiльям також здобув репутацiю фiнансового експерта. Хоча його першi iнвестицii на фондовому ринку виявилися невдалими, хлопець не вiдмовився вiд свого переконання, що заробити значну суму грошей можна, збiльшуючи прибутки на фондовому ринку. Тому вiн пильно стежив за звiтами «Волл-стрит джорнел» та iнших компанiй i став експериментувати з уявним iнвестицiйним портфелем. Вiн фiксував кожну свою уявну покупку i продаж, вдалу й не надто, у новiй бухгалтерськiй книзi з палiтуркою вже iншого кольору. Вiн порiвнював своi результати наприкiнцi кожного мiсяця зi станом ринку. Вiн не цiкавився акцiями провiдних компанiй, зосередившись на менш вiдомих, акцii яких продавалися без застави, але неможливо було купити бiльше кiлькох акцiй за раз. Вiльям вiд своiх iнвестицiй жадав таких наслiдкiв: постiйного коефiцiента прибутковостi, високих темпiв зростання, солiдноi пiдтримки активiв i сприятливих торгових прогнозiв. Вiн виявив кiлька акцiй, якi вiдповiдали всiм цим строгим критерiям, i коли користав iз нагоди, вони майже завжди приносили йому прибуток.
Того дня, коли вiн виявив, що своею уявною iнвестицiйною програмою вiн регулярно випереджае iндекс Доу-Джонса, Вiльям вирiшив укласти реальнi кошти – своi власнi грошi. Вiн почав iз сотнi доларiв i упродовж наступного року не припиняв удосконалювати свою систему. Вiн завжди отримував свiй прибуток i скорочував витрати. Щойно акцiя подвоювала свою цiну, вiн продавав половину з них, а решту залишав собi як бонус. Деякi з його раннiх знахiдок, як-от «Істмен Кодак» або «Стандарт ойл», стали потiм нацiональними лiдерами. Хлопець також пiдтримав компанiю «Сiрз», яка розсилала замовлення поштою, переконавшись, що це стане нормою.
До кiнця свого першого року вiн уже консультував кiлькох школярiв i навiть декого з iхнiх батькiв.
Вiльям Каiн був щасливий у школi.
9
Владек був единим серед врятованих, хто знав, як облаштоване пiдземелля. Упродовж цих безтурботних днiв вiн iз Леоном провiв там багато щасливих годин, ховаючись у маленьких кам’яних келiях, упевнений, що зможе повернутися до замку, коли йому заманеться.
Загалом льохiв було чотири. Два з них – на рiвнi землi. Менший iз цих двох тьмяно освiтлював слабкий промiнчик сонячного свiтла крiзь решiтку, встановлену високо в кам’яному мурi. П’ятьма сходинками нижче розмiстилися iще двi кам’янi кiмнати, якi перебували у вiчнiй темрявi, iз застояним повiтрям. Владек привiв барона до маленькоi келii нагорi, де той одразу всiвся у кутку, мовчки й нерухомо витрiщаючись у нiкуди. Хлопець звелiв Флорентинi доглядати його.
Оскiльки Владек був единим, хто наважувався залишатися в однiй келii з бароном, решта двадцять четверо слуг нiколи не ставили пiд сумнiв його владу над ними. Таким чином, у вiцi дев’яти рокiв вiн узяв на себе повсякденну вiдповiдальнiсть за своiх спiввiтчизникiв. Новi мешканцi пiдземель, зведенi до жалюгiдного становища в’язнiв, не вбачали нiчого дивного в ситуацii, яка поставила хлопчика контролювати iхнi долi. У пiдземеллях Владек став iхнiм господарем. Вiн роздiлив слуг на три групи по вiсiм осiб, намагаючись утримати сiм’i разом, де це було можливо. Також встановив змiнну систему: вiсiм годин у горiшньому пiдземеллi, де було свiтло, повiтря, iжа та фiзичнi вправи, вiсiм годин для роботи в замку на своiх поневолювачiв, а вiсiм годин залишив на сон в одному з нижчих пiдземель.
Нiхто, окрiм барона та Флорентини, не могли знати, коли i скiльки Владек спав, оскiльки вiн завжди був присутнiй наприкiнцi кожноi змiни, щоб керувати слугами, коли вони мали змiнювати iнших. Їжу розподiляли кожнi дванадцять годин. Охоронцi передали iм бурдюк козячого молока, трохи чорного хлiба, проса, а iнодi й горiхiв. Усе Владек розподiляв на двадцять вiсiм порцiй, видiливши двi порцii барону, не повiдомляючи йому про це.
Простеживши за новою змiною, Владек повертався до барона в меншому пiдземеллi. Спершу вiн очiкував вiд нього вказiвок, але порожнiй погляд його, як i ранiше, був незмiнним. Барон жодного разу не озвався вiдтодi, коли опинився у полонi у власному замку. Його борода вся заплуталася, а його дебеле тiло слабнуло. Колись гордий погляд тепер замiнила байдужiсть. Владек уже й не мiг згадати його м’який баритон i привчався до думки, що бiльше нiколи його вже не почуе. За якийсь час вiн призвичаiвся до, здавалося б, невисловленого бажання барона i завжди мовчав у його присутностi.
Поки Владек жив у замку до приходу нiмецьких солдатiв, вiн мав стiльки й усього, що не було потреби думати про завтрашнiй день. А тепер не змiг згадати навiть попередню годину, настiльки нiчого не змiнювалося. Хвилини безнадii перетворювалися на години, години – на днi, а днi – на мiсяцi. Тiльки змiна варти, а також прибуття iжi, змiни темряви на свiтло свiдчили, що минуло дванадцять годин, а скорочення свiтлового дня i поява льоду на стiнах пiдземель сповiщали про змiну сезону. Пiд час довгих ночей Владек почав вiдчувати запах смертi, який пронизував навiть найвiддаленiшi куточки пiдземелля, що його лише трохи полегшували ранкове сонце, прохолодний вiтерець або найбажанiше вiдлуння дощу.
Пiсля однiеi такоi зливи Владек iз Флорентиною скористалися наслiдками стихii та помилися в калюжi води, що утворилася у трiщинах на кам’янiй пiдлозi. Жоден iз них не помiтив, що бароновi очi спалахнули, коли Владек зняв подерту сорочку та плеснув холодноi води на свое тiло. Несподiвано барон озвався.
– Владеку, – його надтрiснутий голос було ледве чутно. – Не бачу тебе чiтко. Пiдiйди до мене, дитино.
Пiсля такого довгого мовчання Владек був здивований, коли барон заговорив, й остерiгався, що це передуе божевiллю, яке вже охопило двох старших слуг в ув’язненнi.
– Пiдiйди до мене, дитино, – повторив барон.
Владек боязко послухався i став перед бароном, котрий примружив своi ослабленi очi та потягнувся до пiдлiтка напруженим жестом. Вiн намацав хлопчика i торкнувся пальцем його грудей, перш нiж поглянути на товариша свого сина.
– Владеку, ти можеш пояснити цю ваду?
– Нi, сер, – збентежився Владек. – Це було в мене iз самого народження. Мiй батько менi казав, що це знак диявола.
– Дурний чоловiк. Та й вiн не був твоiм батьком, – тихо зронив барон i знову замовк.
Владек залишався незворушно стояти перед господарем. Коли барон нарештi озвався знову, його голос був уже твердiшим:
– Сiдай, хлопче.
Скорившись, Владек знову помiтив важкий срiбний браслет, що тепер вiльно телiпався на зап’ястi барона. Промiнь свiтла змусив засяяти розкiшне гравiрування герба Росновських у темрявi каземату.
– Не знаю, як довго нiмцi мають намiр тримати нас тут замкнутими, – вiв далi барон. – Спершу я думав, що ця вiйна закiнчиться упродовж кiлькох тижнiв. Але я помилився, i тепер маемо розглянути можливiсть того, що вона триватиме iще дуже довго. З урахуванням цiеi думки нам слiд використовувати наш час конструктивнiше, оскiльки я знаю, що мое життя вже добiгае кiнця.
– Нi-нi! – заперечив Владек, але барон продовжував так, нiби його не почув.
– А твое, моя дитино, лише починаеться. Тому я вiзьму на себе вiдповiдальнiсть за продовження твоеi освiти.
Барон бiльше нiчого не сказав цього дня. Здавалося, вiн мiркував над цими своiми словами. Але упродовж наступних тижнiв Владек виявив, що отримав тепер нового наставника. Оскiльки вони не мали анi книжок для читання, анi приладдя для писання, його уроки полягали в тому, щоб повторювати все, що розповiдав барон. Хлопець вивчив великi уривки з поем Адама Мiцкевича i Яна Кохановського, а також цiлi фрагменти з «Енеiди». У цьому суворому класi Владек вивчав географiю та математику i додав до цього вивчення мов – росiйськоi, нiмецькоi, французькоi й англiйськоi. Але, як i ранiше, його найулюбленiшими були уроки iсторii. Це була iсторiя нацii, яка пережила сто рокiв подiлу, в атмосферi розчарувань об’еднати Польщу, страждання своiх спiввiтчизникiв при розгромi Наполеона росiянами 1812 року. Йому вiдкрилися легенди про героiчнi часи, коли король Ян Казимир вручив долю Польщi Пресвятiй Богородицi пiсля вигнання шведiв у Ченстоховi i як князь Радзивiлл, могутнiй володар i шанувальник полювання, поселив весь двiр у своему замку пiд Варшавою.
Останнiй щоденний урок Владека був присвячений iсторii родини Росновських. Знову й знову вiн слухав розповiдi i нiколи не втомлювався слухати про те, як знаменитий пращур барона у 1794-му служив пiд командуванням генерала Домбровського, а потiм i самого Наполеона у 1809 роцi, й iмператор нагородив його величезними земельними надiлами та титулом барона. Вiн дiзнався, що дiдусь теперiшнього барона засiдав у Варшавськiй радi, а його батько вiдiграв свою роль у будiвництвi новоi Польщi. Владек дуже з цього тiшився, попри похмурий iнтер’ер його нового класу.
Барон продовжував навчати учня, не зважаючи на те, що в нього самого занепало здоров’я та погiршився слух. Щодня Владек був змушений пiдсiдати все ближче до нього.
Охоронцi бiля входу в пiдземелля змiнювалися кожнi чотири години, i спiлкуватися з в’язнями iм було strengst verboten[5 - Суворо заборонено (нiм.).]. Тим не менш, за уривками балачок Владек дiзнався про хiд вiйни, про дii Гiнденбурга та Людендорфа, про жовтневу революцiю в Росii та про ii вихiд iз бойових дiй пiсля укладання Брест-Литовського договору.
Владек починав вiрити, що единим способом вирватися з темницi була смерть. Вiн замислювався: чи не були марними здобутi ним знання, якщо вiн бiльше нiколи не вийде на свободу. Флорентина, сестра Владека, а фактично як мати i найближча подруга, вела нескiнченну боротьбу за свое життя та життя барона. Інодi охоронцi передавали iй вiдро з пiском або соломою, якими посипали брудну пiдлогу, i сморiд на кiлька днiв ставав не таким нестерпним. Паразити снували навколо в темрявi, шукаючи крихти хлiба або картоплi, приносячи з собою хвороби та перешкоджаючи сну. Кислий запах людськоi та тваринноi сечi й екскрементiв, що розкладалися, подразнював iхнi нiздрi, вiд чого Владека регулярно нудило. Вiн знову прагнув бути чистим i годинами виглядав iз маленькоi щiлини в стiнi, згадуючи паровi ванни з гарячою водою i грубим ароматизованим милом, яким його мила няня. Усе було недалеко за вiдстанню, але далеко за часом, коли вони з Леоном вмивалися пiсля дня веселощiв, мазали зеленкою своi розбитi колiна й обрiзали нiгтi.
* * *
До весни 1918 року лише п’ятнадцять iз двадцяти сiмох бранцiв залишалися живими. Барона все ще вважали господарем, а Владека визнали його представником. Хлопець почувався жахливiше навiть за свою любу Флорентину, якiй виповнилося двадцять рокiв. Вона вже давно зневiрилася у життi. Владек нiколи не дозволяв собi у ii присутностi вiдмовлятися вiд надii, але хоча йому було лише дванадцять рокiв, вiн також починав впадати у вiдчай, гадаючи, що немае майбутнього поза цим пiдземеллям.
Одного вечора на початку осенi Флорентина зайшла до Владека у бiльше примiщення горiшнього пiдземелля:
– Барон тебе кличе.
Владек хутко пiдвiвся, залишивши роздавання iжi довiреному слузi, i пiшов зустрiтися зi старим. Барон терпiв сильний бiль, i Владек зi страшною яснiстю усвiдомив, як сильно хвороба роз’iла цiлi дiлянки його тiла, залишивши тiльки зелену плямисту шкiру, яка тепер укривала кiстяк. Барон попросив води, i Флорентина подала йому чашу, повну дощiвки, яка стояла на каменi по той бiк решiтки. Коли барон напився, то став балакати повiльно i зi значним зусиллям.
– Ти бачив, як люди вмирають так часто, Владеку, що iще один труп не матиме для тебе значення. Зiзнаюся, що я бiльше не боюся покинути цей свiт.
