скачать книгу бесплатно
– Але це все, що я маю, Генрi. Якщо я вiддам тобi цi грошi, то в мене нiчого не залишиться.
– Тiльки цей будинок мае коштувати понад двiстi тисяч. Ти можеш закласти його хоч завтра.
– Будинок належить Вiльяму.
– Вiльям, Вiльям, Вiльям! Вiн завжди стоiть на шляху до мого успiху! – вигукнув Генрi й вийшов з кiмнати.
Вiн повернувся додому пiсля опiвночi з провинним виглядом i повiдомив, що йому не потрiбнi грошi дружини, головне – щоб вони були одне в одного. Анну втiшили цi його слова, пiсля чого вони кохалися. Наступного ранку вона пiдписала чек на сто п’ятдесят тисяч доларiв, намагаючись не думати, що залишатиметься без цента, доки Генрi не поставить на ноги справу свого життя. Вона не могла позбутися думки, що вiн не випадково попросив саме таку суму, яка залишилася вiд ii спадщини.
Наступного мiсяця в Анни не почалися мiсячнi.
Доктор Мак-Кензi занепокоiвся, але намагався не виказувати цього. Бабусi були нажаханi й не приховували цього. А Генрi був задоволений i запевнив Анну, що це найдивовижнiше, що сталося з ним у його життi. Вiн навiть погодився збудувати нове дитяче крило для лiкарнi, яке Рiчард запланував перед смертю.
Коли Вiльям отримав листа з новиною вiд своеi матерi, вiн увесь вечiр сидiв сам-один у своiй кiмнатi, навiть Метью не розповiдаючи, що його турбуе. Наступноi п’ятницi, отримавши спецiальний дозвiл вiд директора Рагга Реглана, вiн сiв у потяг до Бостона, а коли прибув, то зняв сто доларiв зi свого ощадного рахунку. По тому пiшов до адвокатського бюро «Коен i Яблонз» на Джефферсон-стрит. Пан Томас Коен, старший партнер, високий незграбний чоловiк iз вузькими губами, якi нiколи не знали посмiшки, не мiг приховати свого здивування, коли Вiльям зайшов до його кабiнету.
– Я зроду-вiку не приймав шiстнадцятирiчного клiента, – почав бесiду пан Коен. – Менi це в новинку.
Правник повагався.
– Пане Каiн. Це тим бiльше дивно, бо ваш батько не зовсiм вiдчував… як би це сказати… симпатiю до своiх одновiрцiв.
– Мiй батько, – вiдповiв Вiльям, – був великим шанувальником досягнень iвритськоi раси i мав значну повагу до вашоi фiрми, коли ви дiяли вiд iменi його суперникiв. Я чув, що вiн i пан Ллойд не раз згадували ваше iм’я. Тому це я вибрав вас, пане Коен, а не ви мене.
Пан Коен хутко вiдклав питання про вiк Вiльяма.
– Справдi, справдi. Я впевнений, що ми можемо зробити виняток для сина Рiчарда Каiна. То що ми можемо зробити для вас?
– Менi потрiбно дiзнатися вiдповiдь на три запитання, пане Коен. По-перше, я хочу знати, якщо мати, панi Генрi Осборн, народить сина або доньку, чи матиме ця дитина якiсь законнi права на довiрчий фонд родини Каiнiв. По-друге, чи е у мене юридичнi зобов’язання перед паном Генрi Осборном лише тому, що вiн одружений iз моею мамою? І трете – в якому вiцi я зможу вимагати, щоб пан Генрi Осборн покинув мiй будинок на Луiсбург-сквер?
Перо пана Коена люто дряпало аркуш жовтого паперу на столi, розбризкуючи маленькi синi плямки на вже забрудненiй поверхнi.
Вiльям поклав на стiл сто доларiв. Адвоката це заскочило зненацька, але вiн узяв грошi й перелiчив iх.
– Використайте цi кошти розумно, пане Коен. Менi буде потрiбен хороший адвокат, коли я покину Гарвард i стану працювати в банку свого батька.
– Вам уже запропонували мiсце у Гарвардi, пане Каiн? Моi вiтання. Дуже сподiваюся, що й мого сина туди також приймуть.
– Нi, я ще не студент, – заперечив Вiльям, – але це лише питання часу.
Вiн перевiв подих.
– Я повернуся за тиждень, пане Коен. Якщо почую хоч слово на цю тему вiд будь-кого, можете вважати, що стосунки мiж нами скiнчилися. Гарного дня, сер.
Пан Коен також побажав би вiдвiдувачу доброго дня, якби устиг промовити хоч слово до того, як Вiльям зачинив за собою дверi.
* * *
Вiльям повернувся до офiсу «Коена й Яблонза» рiвно за тиждень.
– А, це ви, пане Каiн, – втiшився Коен, – як приемно бачити вас знову. Чи не бажаете випити кави?
– Нi, дякую.
– Може, кока-коли?
Обличчя Вiльяма залишилося незворушним.
– Тодi до справ, – сказав пан Коен, дещо збентежений. – Ми зробили запит вiд вашого iменi, пане Каiн, звернувшись до дуже авторитетноi приватноi детективноi агенцii. Гадаю, що можу смiливо заявити, що маю всi вiдповiдi, якi вам потрiбнi. Ви питали, чи матиме потомство пана Осборна з вашою матiр’ю якiсь претензii на майно Каiна, зокрема, до довiрчого фонду, який залишив вам ваш батько. Вiдповiдь проста – нi. Але, звiсно, панi Осборн мае право залишити будь-кому свою частку в п’ятсот тисяч доларiв, якi заповiв iй ваш батько. Втiм, можливо, вам буде цiкаво дiзнатися, пане Каiн, що ваша матiнка зняла всi цi кошти зi свого приватного рахунку в «Каiнi й Кеботi» упродовж останнiх вiсiмнадцяти мiсяцiв, хоча ми й не змогли простежити, як були витраченi цi грошi. Можливо, вона вирiшила покласти iх в iнший банк.
Почувши це, Вiльям був шокований – перша ознака втрати самоконтролю, яку помiтив Коен.
– У неi не було причин для цього, – зауважив Вiльям. – Грошi могли призначатися лише однiй людинi.
Адвокат мовчав, очiкуючи почути, про кого йдеться, але Вiльям не видав себе й нiчого не додав. Тому пан Коен продовжив:
– Вiдповiдь на ваше друге запитання полягае в тому, що у вас немае жодних особистих або юридичних зобов’язань перед паном Генрi Осборном. Вiдповiдно до волi вашого батька, ваша мама е довiрителем усього статку разом iз паном Аланом Ллойдом i панi Мiллi Престон, вашими iще живими хрещеними батьками, поки вам не виповниться двадцять один рiк.
Вираз обличчя Вiльяма не змiнився. Коен уже знав, що це означае – вiн мав продовжувати.
– І по-трете, пане Каiн, ви не зможете вигнати пана Осборна з Бекон-гiл доти, доки вiн залишатиметься у шлюбi з вашою матiр’ю i житиме з нею. Власнiсть потрапляе у ваше володiння лише пiсля ii смертi, але не ранiше. Якщо вiн ще буде живий на той момент, ви зможете вимагати, щоб вiн забирався геть.
Коен вiдiрвав погляд вiд паперiв перед собою.
– Сподiваюся, що вiдповiв на всi вашi запитання, пане Каiн.
– Дякую, пане Коен, – видихнув Вiльям. – Я цiную вашу компетентнiсть i розсудливiсть у цьому питаннi. Можливо, ви зможете повiдомити, скiльки я вам винен?
– Сто доларiв не вiдшкодували всi нашi витрати, пане Каiн, але ми вiримо у ваше майбутне i…
– Не хочу комусь заборгувати, пане Коен. Прошу поводитися зi мною, як iз людиною, яку ви можете й не побачити знову. Тож прошу сказати, скiльки я вам винен?
Коен помiркував якусь мить.
– За цих обставин ми взяли б iз вас двiстi двадцять доларiв, пане Каiн.
Вiльям витягнув шiсть банкнот по двадцять доларiв зi своеi внутрiшньоi кишенi i передав iх Коену. Цього разу адвокат iх не рахував.
– Дуже вдячний вам за допомогу, пане Коен. Упевнений, що ми iще зустрiнемося. До побачення, сер.
– До побачення, пане Каiн. Чи дозволити менi сказати, що я так i не отримав привiлею зустрiтися з вашим батьком, але, маючи справу з його сином, щиро бажаю скористатися цим шансом.
Вiльям уперше усмiхнувся.
– Дякую, пане Коен.
15
Коли Владек прокинувся, на вулицi було вже темно. Вiн глянув на свою заступницю, i та всмiхнулася йому. Пiдлiток i собi всмiхнувся, помолившись подумки, що iй можна довiряти i що вона не заявить у полiцiю, хто вiн… Чи вона вже це зробила? З одного зi своiх вузликiв жiнка витягла харчi, Владек з’iв кусень хлiба з варенням, найсмачнiшу iжу, яку iв за минулi чотири роки. Коли вони дiсталися до наступноi станцii, майже всi пасажири вийшли. Дехто з них уже приiхав, а iншi просто розминали своi закляклi кiнцiвки, але бiльшiсть шукала те, чого iм бракувало.
Жiнка пiднялася зi свого мiсця.
– Ходiмо зi мною, – звелiла вона.
Владек пiдвiвся i пiшов за опiкункою на платформу. Чи вона його здасть? Жiнка простягнула руку, i пiдлiток узяв ii, як i будь-яка дитина, що супроводжуе свою матiр. Вона зайшла до жiночоi вбиральнi. Владек вагався, але жiнка наполягла. Й щойно вони опинилися всерединi, жiнка наказала йому скинути свiй одяг. Поки роздягався, вона вiдкрутила кран, iз якого неохоче потягнулася цiвка холодноi брунатноi води. Вона вилаялася, але Владеку це здалося величезним покращенням пiсля табiрних буднiв. Жiнка обтерла пiдлiтка мокрою ганчiркою й аж затремтiла, коли побачила страшну рану на його нозi. Владек не зронив нi звуку, незважаючи на бiль, який повертався з кожним дотиком – найнiжнiшим, наскiльки це було можливо.
– Коли я привезу тебе додому, то краще оброблю цю рану, – пообiцяла вона. – Тепер це все, що можу зробити.
Жiнка зауважила срiбний браслет. Вона вивчила напис й уважно поглянула на Владека.
– У кого ти його вкрав? – запитала жiнка.
Владек обурився:
– Я його не крав! Мiй батько вiддав його менi у день своеi смертi.
Інший погляд з’явився в ii очах. Це був страх чи повага? Жiнка схилила голову.
– Будь обережний, Владеку. Деякi люди можуть убити за таку цiнну здобич.
Вiн кивнув i взявся мерщiй одягатися. Супутники повернулися до свого вагона. Коли потяг рушив знову, Владек був радий вiдчути, що колеса знову стукотять пiд ним.
Іще дванадцять iз половиною днiв знадобилося потягу, щоб дiстатися до Москви. Щоразу, коли з’являвся новий кондуктор, Владек i жiнка демонстрували ту ж саму виставу: вiн непереконливо намагався виглядати невинним i молодим, а вона – переконливою матiр’ю. Кондуктори щоразу iй вклонялися, й у Владека склалося враження, що залiзничнi начальники – дуже важливi люди в Росii.
До того часу, як вони завершили свою подорож довжиною у дев’ятсот миль, Владек уже цiлком довiряв цiй жiнцi. Потяг пiдiйшов до своеi останньоi зупинки рано-вранцi. Незважаючи на те, що перебував пiд опiкою, пiдлiток знову боявся невiдомого. Вiн нiколи не бував у такому великому мiстi, не кажучи вже про столицю всiеi Росii. Владек зроду не бачив стiльки людей, що кидалися навсiбiч. Жiнка вiдчула його страх.
– Йди за мною, нi з ким не спiлкуйся i не знiмай шапку.
Владек узяв багаж iз полицi, натягнув якнайглибше шапку на голову, тепер вкриту чорним iжачком, i вийшов за своею добродiйкою на платформу. Юрба людей чекала, щоб пройти за крихiтний бар’ер, який iх стримував, адже всi мали пред’явити своi посвiдчення особи. Коли хлопець iз жiнкою пiдiйшли до бар’еру, Владек почув, як його серце калатае, немов барабан, але охоронець перевiрив лише документи жiнки.
– Товаришу, – сказав вiн, вiддав честь i зиркнув на Владека.
– Мiй син, – пояснила вона.
– Певна рiч, товаришу, – i знову вiдсалютував.
Так Владек приiхав до Москви.
* * *
Незважаючи на довiру, яку вiн вiдчував до своеi новоi покровительки, первiсний iнстинкт пiдказував Владеку втiкати, але вiн знав, що ста п’ятдесяти рублiв замало, щоб вижити, тож вирiшив зачекати ще якийсь час, а накивати п’ятами зможе будь-коли. На вокзальнiй площi iх чекали конi, запряженi у тарантас, i вони вiдвезли жiнку з ii усиновленим хлопчиком до його новоi оселi. Господаря не було вдома, коли вони приiхали, тож жiнка сама взялася готувати лiжко для Владека. Потiм вона нагрiла води на плитi, налила у велику бляшану ванну i звелiла йому скупатися. Це була перша ванна, яку вiн прийняв за кiлька рокiв. Жiнка пiдiгрiла ще трохи води i змила нею мило зi спини пiдлiтка. Незабаром вода потемнiла, а за двадцять хвилин стала чорною. Але Владек знав, що знадобиться iще кiлька ванн, перш нiж вiн зможе позбутися роками набраного бруду. Пiсля того як вiн витерся, жiнка намастила маззю його руки та ноги i перев’язала тi частини його тiла, якi виглядали особливо болiсними. Господиня виявила, що в нього лише один сосок. Та хлопець хутко вдягнувся, щоб приеднатися до неi на кухнi. Там уже парувала миска з гарячою юшкою i трохи бобiв. Владек жадiбно з’iв усе. Нiхто нiчого не сказав. Коли вiн закiнчив трапезу, жiнка дала хлопцевi мудру пораду поспати й вiдпочити.
– Не хочу, щоб мiй чоловiк побачив тебе до того, як я розповiм йому, як ти тут опинився, – пояснила вона. – Ти хотiв би залишитися з нами, Владеку, якщо мiй чоловiк на це погодиться?
– Авжеж, якщо ваша милiсть, – просто сказав вiн.
– Тодi лягай спати, – звелiла вона.
Владек пiднявся сходами, подумки благаючи Бога, щоб той чоловiк дозволив йому пожити з ними. Вiн повiльно роздягнувся i лiг у лiжко. Воно було занадто чистим, простирадла занадто бiлими, а матрац – занадто м’яким. Вiн скинув подушку на пiдлогу, але так втомився, що впав у сон, незважаючи на комфортнiсть свого ложа. На вулицi вже стемнiло, коли хлопця розбудив вiдгомiн якихось голосiв. Вiн не мiг сказати, скiльки проспав. Хлопець пiдкрався до дверей, вiдчинив iх i прислухався до бесiди, що вiдбувалася на кухнi внизу.
– Ти дурна жiнка! – почув пронизливий голос Владек. – Не тямиш, що могло статися, якби тебе впiймали? Тебе вiдправили б до таборiв, а я втратив би роботу.
– Але якби ж ти побачив його, Петре… Це було схоже на полювання на тварин.
– Отже, ти вирiшила перетворити нас на здобич для мисливцiв? – огризнувся чоловiк. – Чи ще хтось його бачив?
– Нi, – видихнула жiнка, – я так не думаю.
– Дякувати Боговi хоч за це. Вiн повинен негайно забиратися, перш нiж хтось дiзнаеться, що вiн тут узагалi був. Це – наша едина надiя.
– А куди вiн може пiти, Петре? У нього ж нiкого немае. А я завжди хотiла мати сина.
– Менi байдуже, що ти там хотiла або куди вiн подiнеться! Вiн – не наша вiдповiдальнiсть. Треба позбутися його – i негайно.
– Але, Петре, я думаю, що вiн шляхтич. Гадаю, що його батько був бароном. Вiн носить срiбний браслет на зап’ястi, а на ньому слова…
– Це лише погiршуе ситуацiю. Ти ж знаеш, якоi думки дотримуються нашi новi вождi. Нiякоi шляхти, жодних привiлеiв. Нас навiть не вiдправлять до табору – просто розстрiляють.
– Ми завжди хотiли сина, Петре… Невже не можемо взяти на себе цей ризик, який рiдко випадае у життi?
– У твоему життi, мабуть, але не в моему. Кажу, що вiн мае пiти i зникнути.
Владеку бiльше нiчого не потрiбно було чути. Єдиний спосiб, яким вiн мiг допомогти своiй добродiйцi, – зникнути безслiдно вночi. Вiн миттю вдягнувся i поглянув на лiжко, сподiваючись, що йому не знадобиться iще чотири роки, щоб заночувати в такому знову. Вiн уже вiдчиняв вiкно, коли дверi розчахнулися i залiзничний начальник зайшов до кiмнати. Це був крихiтний чоловiчок, не вищий за Владека, з великим черевом i голомозою макiтрою, на якiй виднiлося кiлька сивих волоскiв, прилиплих до його черепа. Господар носив окуляри без оправи, якi пiд кожним його оком залишали маленькi червонi пiвкола. Вiн дивився на Владека. Владек дивився на нього.
– Ходiмо вниз, – наказав чоловiк.
Владек неохоче пiшов за ним на кухню. Жiнка сидiла за столом i ридала.
– Тепер послухай, хлопче, – сказав господар.
– Його iм’я – Владек, – втрутилася жiнка.
– Тепер послухай, хлопче, – повторив чоловiк. – Ти халепа для нас, i я хочу ii спекатися якнайшвидше. Я скажу те, що готовий зробити, щоб тобi допомогти.
Владек лупав на нього очима, усвiдомлюючи, що лише залiзничний начальник може йому допомогти.
– Я дам тобi квиток на потяг. Куди ти хотiв би поiхати?
– До Одеси, – вiдповiв Владек, навiть не знаючи, в якiй вона сторонi чи скiльки це коштуватиме, знаючи лише, що це наступне мiсто на мапi лiкаря Дуб’ена на шляху до свободи.
– Одеса-мама, рай для злочинцiв, достойне мiсце для тебе, – усмiхнувся чоловiк. – Ти будеш там серед своiх.
– Нехай вiн залишиться з нами, Петре… Я попiклуюся про нього, я…
– Нi, нiколи! Я скорше дам тiй сволотi грошей.
– Але як вiн зможе пройти повз варту? – благала жiнка.
– Я дам йому квиток i робочу перепустку до Одеси.
