скачать книгу бесплатно
Саме звучання iменi Мiллi змусило Анну почуватися незатишно.
– Не думаю, що ми повиннi торкатися грошей Вiльяма, – сказала вона.
– Я нiколи не розглядав довiрчий фонд як щось пов’язане зi мною. Я був би набагато щасливiшим, якби менi дали спокiй i дозволили банку продовжувати реiнвестувати вiдсотки, як це робилося в минулому. Але навiщо задовольнятися iнвестицiйною програмою банку, коли я наближаюся до такого вигiдного контракту, як будiвництво мiськоi лiкарнi? Сподiваюсь, Алан це пiдтвердив?
– Я не зовсiм впевнена, як вiн до цього ставиться. Вiн був дуже стриманим, аж занадто, хоча й сказав, що контракт дае чудовi перспективи для перемоги i ти маеш хорошi шанси його отримати.
– Саме так.
– Але вiн також додав, що для цього мае побачити твоi бухгалтерськi книги, перш нiж дiйде якогось остаточного висновку, i також запитав, що сталося з моiми п’ятсотма тисячами доларiв.
– Нашi п’ятсот тисяч, моя люба, дуже добре почуваються, i ти невдовзi про це дiзнаешся. Завтра вранцi я надiшлю Алану всю звiтнiсть, аби вiн мiг ii вивчити. І можу запевнити тебе, що вiн буде вражений.
– Сподiваюся, Генрi, це буде краще для нас обох, – сказала Анна. – Тодi зачекаемо i побачимо, якою буде його думка… Ти ж знаеш, як я завжди довiряла Алану.
– Але не менi, – докинув Генрi.
– О нi, Генрi, я не це мала на увазi…
– Це лише жарт. Припускаю, що ти довiряеш власному чоловiковi?
– Сподiваюся, що так, – сказала вона врештi-решт. – Менi зроду-вiку не доводилося турбуватися про грошi, i зараз робити це дуже важко. Дитина змушуе мене почуватися втомленою та пригнiченою.
Генрi миттю змiнився, згадавши про цю ситуацiю.
– Знаю, люба, i не хочу, щоб тобi коли-небудь доводилося забивати собi голову питаннями бiзнесу. Я завжди зможу впоратися iз цим аспектом нашого життя. Слухай, чому б тобi не лягти спати ранiше, а я принесу тобi вечерю на тацi? Це дасть менi можливiсть повернутися до офiсу й зiбрати документи, якi менi потрiбно вiдправити Алану вранцi.
Анна погодилася, але щойно Генрi пiшов, вона не намагалася заснути, хоча й була втомлена, а вирiшила почитати в лiжку. Дружина знала, що ii чоловiковi потрiбно п’ятнадцять хвилин, аби дiстатися до свого офiсу, тому вона почекала двадцять, а потiм набрала його робочий номер. Гудки лунали майже хвилину.
Анна спробувала iще через двадцять хвилин, але й тодi iй нiхто не вiдповiв. Вона телефонувала кожнi двадцять хвилин, але нiхто не брав слухавку. Слова Генрi про довiру вiдлунювали в ii головi.
Коли ж вiн нарештi повернувся додому за кiлька хвилин пiсля опiвночi, то з подивом виявив, що Анна iще не спить.
– Тобi не треба було чекати на мене.
Чоловiк тепло поцiлував свою дружину. Анна вiдчула, що вiд нього пахне парфумами… Чи вона стала занадто пiдозрiлою?
– Менi довелося затриматися трохи довше, нiж очiкувалося. Спершу я не мiг знайти всi документи, якi будуть потрiбнi Алану. Клята пришелепа секретарка поклала деякi з них у невiдповiднi теки.
– Тобi, мабуть, було самотньо в офiсi серед ночi, – сказала Анна.
– О, це не так уже й погано, коли треба, аби нiхто не заважав працювати, – сказав Генрi, лiг у лiжко i пригорнув дружину. – Принаймнi е одна рiч, яку можна сказати напевне: можна зробити набагато бiльше, якщо тебе постiйно не вiдволiкае телефон.
* * *
Коли наступного ранку Генрi вiдразу пiсля снiданку вирушив на роботу, Анна не була впевнена, куди саме вiн пiшов. Вона погортала сторiнки роздiлу «Бостон глоуб», який ранiше нiколи не студiювала. Жiнка знайшла кiлька рекламних оголошень, в яких пропонували потрiбнi iм послуги. Вона вибрала майже навмання, набрала номер телефону та записалася на зустрiч, щоб побачитися опiвднi з паном Рiкардо.
Анна була шокована невиразнiстю вулиць i занедбаним станом будiвель. Вона нiколи ранiше не бувала у пiвденних дiльницях мiста i за нормальних обставин могла не навiдатися туди за все свое життя i навiть не здогадуватися про iснування таких мiсць.
Невеликi дерев’янi сходи, загидженi сiрниками, недопалками й iншим смiттям, створили певнi перешкоди на шляху до дверей iз матовим вiкном, на якому великими чорними лiтерами було написано «Глен Рiкардо», а нижче:
Приватний детектив
(зареестрований у штатi Массачусетс)
Анна тихо постукала в дверi.
– Заходьте, вiдчинено, – прохрипiв низький бас.
Анна зайшла. Чоловiк, який сидiв за столом, закинувши ноги на його поверхню, поглянув на вiдвiдувачку. У нього сигара ледь не випала з рота, коли вiн побачив Анну. Вiн уперше бачив жiнку, вдягнену в норкову шубу, ранiше жодна з таких не входила до його кабiнету.
– Доброго ранку, – привiтався вiн i схопився на ноги. – Я – Глен Рiкардо.
Нишпорка нахилився через стiл i запропонував Аннi руку, пальцi якоi були пофарбованi тютюном. Та ii потиснула, рада, що вдягла рукавички.
– Вам призначено? – запитав Рiкардо, хоча насправдi не пiклувався, чи так воно. Вiн завжди був доступний для зустрiчi з норковою шубою.
– Атож.
– А, тодi ви маете бути панi Осборн. Чи можу я взяти вашу шубу?
– Вважаю за краще залишитися в нiй, – вiдмовила Анна, задивившись на стiльницю, з якоi стирчав цвях.
– Звiсно, певна рiч.
Анна поглянула на Рiкардо з недовiрою, коли той знову опустився в крiсло i запалив чергову сигару. Їй було байдуже до його свiтло-зеленого костюма, строкатоi краватки та густо змазаного брiолiном волосся. Тiльки переконання, що в iнших мiсцях буде не краще, погамувало ii бажання вийти негайно.
– Отже, в чому проблема? – запитав Рiкардо, гострячи вже й без цього короткий олiвець тупим ножем. Стружка падала скрiзь, окрiм кошика для смiття. – Ви втратили собаку, ювелiрнi вироби чи свого чоловiка?
– По-перше, пане Рiкардо, я хочу бути впевненою у вашiй компетентностi, – почала Анна.
– Звiсно, певна рiч, – знову сказав Рiкардо, не вiдриваючись вiд свого поламаного олiвця.
– Менi потрiбне пiдтвердження, – наполягала Анна.
– Звiсно, певна рiч.
Анна подумала: якщо цей чоловiк iще раз скаже «звiсно», вона закричить. Тому глибоко вдихнула.
– Я отримую анонiмнi листи, в яких стверджують, що мiй чоловiк затiяв роман iз моею близькою подругою. Я хочу знати, хто надсилае листи i чи е правда в цих твердженнях.
Вона вiдчула величезне полегшення, вперше висловивши своi страхи вголос. Рiкардо поглянув на гостю спокiйно, нiби не вперше чув такi зiзнання. Вiдтак погладив рукою свое довге чорне волосся.
– Що ж, – озвався вiн. – Із чоловiком усе буде легко. А от дiзнатися, хто стоiть за цими листами, – тут справа набагато складнiша. Ви, природно, iх зберегли?
– Лише останнiй, – зiзналася Анна.
Глен Рiкардо зiтхнув i стомлено простягнув руку. Вiдвiдувачка неохоче витягла листа з торбинки i на хвильку задумалася.
– Я знаю, як ви почуваетесь, панi Осборн, але не можу виконувати свою роботу, коли моя одна рука прив’язана за спиною.
– Звiсно, пане Рiкардо. Даруйте.
Анна не могла повiрити, що вона сама сказала «звiсно».
Рiкардо прочитав листа два чи три рази, перш нiж щось сказати.
– Всi були написанi тим самим почерком, на такому ж паперi i надiсланi в такому ж конвертi?
– Авжеж, здаеться, – сказала Анна. – Наскiльки я пам’ятаю.
– Ну, коли отримаете наступний, обов’язково…
– Як ви можете бути впевненi, що буде iще один? – перебила господаря гостя.
– Буде, повiрте менi. Тому обов’язково його збережiть. А тепер менi знадобляться деякi подробицi про вашого чоловiка. Маете його свiтлину?
– Маю, – вона знову задумалася.
– Ви ж не хочете, щоб я гаяв свiй час на когось iншого, панi Осборн? – спонукав вiзитерку Рiкардо.
Анна знову вiдкрила свою торбинку та передала нишпорцi стару фотографiю Генрi в одностроi лейтенанта.
– Гарний чоловiк, – похвалив детектив. – Коли була зроблена ця фотографiя?
– Гадаю, близько п’яти рокiв тому, – сказала Анна. – Я не знала його, коли вiн служив у вiйську.
Рiкардо порозпитував Анну ще кiлька хвилин про розпорядок робочого дня Генрi. Вона з подивом усвiдомила, наскiльки мало знае про спосiб його життя, а ще менше – про його минуле.
– Це небагато, панi Осборн, але зроблю все, що зможу. Мiй гонорар становить десять доларiв на день плюс витрати. Подаватиму вам письмовий звiт один раз на тиждень. Попередня оплата – за два тижнi.
Його рука знову потяглася через стiл, значно охочiше, нiж ранiше.
Анна вiдкрила торбинку, вивудила звiдти двi хрусткi банкноти по сто доларiв i передала iх господаревi кабiнету. Той уважно iх вивчав. Бенджамiн Франклiн байдуже споглядав на Рiкардо, котрий явно давно не бачив портрета цього видатного дiяча. Рiкардо дав Аннi решту шiстдесят доларiв у брудних п’ятiрках.
– Бачу, ви працюете i по недiлях, пане Рiкардо, – зронила Анна, задоволена своiми арифметичними розрахунками в головi.
– Звiсно, – пiдтвердив вiн. – Адже це найпоширенiший день для невiрностi. Вас влаштуе наступного тижня в той самий час, панi Осборн? – додав вiн, ховаючи грошi.
– Авжеж, – сказала Анна i швидко вийшла, щоб уникнути необхiдностi потиснути руку цьому чоловiковi вдруге.
17
Владек знайшов мiсце у загальному вагонi.
Перше, що вiн зробив, коли потяг рушив, це розв’язав пакет, який та жiнка вклала йому в руки. Хлопець почав перебирати вмiст: яблука, хлiб, горiхи, сорочка, пара штанiв i пара взуття. Вiн перевдягнувся у новий одяг у найближчому туалетi, зберiгши лише теплий згорток банкнот по п’ятдесят рублiв. Пiсля того як вiн повернувся на свое мiсце, вiдкусив яблуко й усмiхнувся. Йому вдасться розтягнути цю кiлькiсть iжi на всю довгу подорож до Одеси. Щойно вiн догриз яблуко разом з огризком, то зосередився на мапi лiкаря.
Одеса була не так далеко вiд Москви, як Іркутськ, на довжину великого пальця за схемою лiкаря, а в реальностi – сiмсот миль. Коли Владек вивчав цю саморобну мапу, то вiдволiкався на чергову гру в пристiнок, в яку грали iншi пасажири. Вiн склав аркуш, поклав його до кишенi й уважнiше зацiкавився грою. Там грали азартно, але лише один гравець здебiльшого вигравав, iншi ж весь час програвали. Стало ясно, що у потягах працювала добре органiзована банда. Владек вирiшив скористатися новою нагодою.
Вiн пiдсунувся ближче i зайняв мiсце в колi гравцiв. Щоразу, коли шахрай програвав двiчi поспiль, Владек ставив один рубль i подвоював свою ставку, доки не вигравав. Той, хто програв, жодного разу навiть не глянув у його бiк. До того часу, як вони дiсталися до наступноi станцii, Владек виграв чотирнадцять рублiв, за два з яких купив собi iще одне яблуко i тарiлку гарячоi юшки. Вiн виграв достатньо, щоб протриматися всю подорож до Одеси, й усмiхнувся на одну думку про те, що може долучитися до гри, коли повернеться назад у потяг.
Коли вiн ступив у вагон, якийсь п’ястук поцiлив йому в голову, i пiдлiток покотився коридором. Його руку закрутили за спину, а обличчя боляче притисли до вiкна вагона. З носа пiдлiтка юшила кров, i вiн вiдчував лезо ножа, що торкнулося його вуха.
– Чуеш мене, хлопче?
– Так, – сказав Владек, не наважуючись ворухнутися.
– Якщо ти знову повернешся до мого вагона, я вiдрiжу це вухо. Тодi ти бiльше не зможеш мене чути, правильно?
– Не зможу, пане, – пробелькотiв вiн.
Пiдлiток вiдчув, як нiж дряпонув шкiру за його вухом, i кров потекла по шиi.
– Нехай це буде попередженням для тебе, хлопче.
Чиесь колiно раптом врiзалося в його спину з такою силою, що Владек звалився на пiдлогу. Руки обмацали його кишенi й вiдiбрали нещодавно набутi рублi.
– Це мое, гадаю, – сказав чийсь голос.
Кров iще юшила з носа Владека i з-за вуха. Коли вiн знайшов у собi вiдвагу озирнутися, то виявив, що сам-один. Жодних ознак гравця не спостерiгалося, а iншi пасажири трималися на вiдстанi. Хлопець спробував пiдвестися, але його тiло вiдмовилося коритися наказовi мозку, тому вiн залишився лежати у коридорi iще на кiлька хвилин. Коли ж пiдлiток нарештi змiг звестися на ноги, то повiльно почалапав до iншого вагона, подалi вiд попереднього, наскiльки це було можливо, а його самооцiнка значно впала. Хлопець зайняв мiсце у вагонi, заповненому здебiльшого жiнками та дiтьми, й упав у глибокий сон.
На наступнiй зупинцi Владек не виходив iз потяга, i коли той рушив, вiн знову заснув. Пiдлiток iв, спав i мрiяв. Нарештi, через чотири днi i п’ять ночей потяг прибув на перон Одеського вокзалу. Там вiдбулося традицiйне перевiряння квиткiв за стiйкою, але його папери були в порядку, тому охоронець лише глянув на хлопця. Тепер вiн залишився сам. Але у Владека ще було сто п’ятдесят рублiв у пiдкладцi рукава, i вiн не мав намiру витрачати з них жодноi копiйки.
Пiдлiток провiв решту дня, гуляючи мiстом, намагаючись ознайомитися з його географiею, але вiн постiйно вiдволiкався вiд визначних пам’яток, яких зроду-вiку не бачив. Його вражали великi мiськi будинки, магазини з великими вiтринами, гендлярi з ятками, котрi продавали своi строкатi дрiбнички на вулицях, лiхтарi i навiть мавпа на повiдку. Вiн пiшов далi, доки не дiстався до гаванi. А там було море. Владек iз нетерпiнням поглянув у блакитну далечiнь: там вiн хотiв здобути волю пiсля втечi з Росii. Барон розповiдав йому про великi кораблi, якi перетинали вiдкрите море, доправляючи своi вантажi на чужi землi, але хлопець побачив iх у реальному життi вперше. Вони були набагато бiльшими, нiж вiн собi уявляв, i всi стояли на рейдi, наскiльки можна було кинути оком.
Щойно сонце зайшло за високi будiвлi, вiн вирiшив пошукати собi нiчлiг. Мiсто, либонь, дуже постраждало вiд багатьох загарбникiв, адже зруйнованi будинки можна було бачити скрiзь. Пiдлiток продовжував iти дорогою; мабуть, збоку вiн мав дивний вигляд, адже овечий кожух майже торкався землi, та ще й той пакунок у брунатному паперi, який вiн тримав пiд пахвою. Хлопець нiде не почувався у безпецi, аж поки не натрапив на залiзничну колiю, на якiй стояв самотнiй згорiлий вагон. Вiн обережно зазирнув досередини: темрява i тиша, там нiкого не було. Пiдлiток закинув свiй пакунок у вагон, затягнув свое втомлене тiло на дошки, залiз у куток i швидко заснув.
Прокинувся вiд того, що на ньому лежало чиесь тiло i двi руки стискали його горло. Владек ледве дихав.
– Хто ти? – прошипiв у темрявi голос, хазяiн якого явно був не старший за нього.
– Владек Коскевич.
– Звiдки прибув?
– Із Москви.
– А чого спиш у моему вагонi, москвичу? – запитав голос.
– Даруйте, – виправдовувався Владек. – Я не знав.
– Грошi е? – великi пальцi стиснули горло пiдлiтка.
– Трiшки.
– Скiльки?
– Сiм рублiв.
