скачать книгу бесплатно
Владек спробував усмiхнутися на цей давнiй табiрний жарт.
– Я ховаю грошi у пляшечцi вiд лiкiв – чотири банкноти по 50 рублiв. Коли настане час утiкати, запхну грошi у твiй одяг.
– Який одяг? – не зрозумiв Владек.
– У мене е костюм, сорочка та шапка. Я обмiняв iх в охоронцiв на медикаменти iще дванадцять рокiв тому, коли ще сподiвався одного дня чкурнути звiдси. Не зовсiм за останньою модою, але одежа допоможе здiйсненню твоеi мети.
Зiбранi за п’ятнадцять рокiв двiстi рублiв, сорочку, костюм i шапку лiкар був готовий щедро пожертвувати Владеку в одну мить. Владек зроду не бачив такого прояву самопожертви.
– Наступного четверга буде едина можливiсть для втечi, – правив далi лiкар. – Тодi до Іркутська потягом мають прибути новi арештанти. Для такоi нагоди охоронцi завжди беруть чотирьох людей iз кухнi та вiдправляють iх вантажiвкою варити iжу для прибульцiв. Я вже домовився зi Станiславом, старшим кухарем, – вiн продовжив стиха, – що в обмiн на деякi лiки ти зможеш потрапити на кухонну вантажiвку. Це було нескладно. Нiхто нiколи не хоче iхати туди i повертатися, але ти вирушиш лише в один бiк.
Владек усе ще уважно слухав.
– Коли дiстанешся до станцii, зачекай, поки прибуде потяг. Пiсля того як усi новi в’язнi опиняться на платформi, перебiгай штрек i залазь у потяг до Москви, який не зможе iхати, доки не прибуде потяг iз арештантами, оскiльки там е лише одна колiя. Маеш молитися, щоб у навалi сотнi нових в’язнiв охоронцi не помiтили твоеi вiдсутностi. Вiдтодi будеш дiяти самостiйно. Якщо вони побачать, що ти втiкаеш, то застрелять тебе не роздумуючи. Це едине, що я можу зробити, щоб допомогти тобi. П’ятнадцять рокiв тому, коли я був у цьому потязi, то по пам’ятi намалював мапу про маршрут iз Москви до Туреччини. Але тепер це, можливо, вже й не зовсiм точно, тому переконайся, що росiяни не захопили ще й Туреччину. Хтозна, що вони змогли накоiти до теперiшнього часу? Вони навiть можуть окупувати Францiю, наскiльки я знаю.
Лiкар пiдiйшов до шафи з медикаментами, вийняв звiдти невеличку пляшечку, яка виглядала так, нiби там було повно брунатноi рiдини. Вiдкрутив кришечку i зняв старий шматок пергаменту. Чорне чорнило вицвiло за стiльки рокiв. Мапа була створена у жовтнi 1904 року i вказувала маршрут iз табору до Москви, з Москви до Одеси, а з Одеси до Туреччини: пiвтори тисячi миль до свободи.
– Звiтуй менi щоранку цього тижня, i ми знову й знову пройдемося по цьому плану. Якщо ти не впораешся, це станеться не через недостатньо ретельну пiдготовку.
* * *
Владек щоночi прокидався вiд завивання вовкiв. Вiн метикував, що слiд вчинити у будь-якiй ситуацii, готуючи себе до всiляких несподiванок.
Щодня студiював план утечi з лiкарем. Увечерi напередоднi, як мав прибути потяг, лiкар склав мапу вшестеро i помiстив ii разом iз чотирма банкнотами по п’ятдесят рублiв у конверт, який сховав у рукавi костюма. Владек одягнув сорочку та костюм. Вiн став таким худим, що одяг звисав на ньому, немов на вiшаку. Коли вдягав поверх табiрну робу, на очi лiкарю трапився срiбний браслет барона, який Владек завжди тримав вище свого лiктя, боячись, що охоронцi побачать його i вiдберуть.
– Що це таке? – запитав Дуб’ен. – Гарна рiч.
– Подарунок мого батька, – пояснив Владек. – Чи можу я подарувати вам це, щоб хоч якось вiддячити?
Пiдлiток зняв прикрасу i передав ii лiкаревi.
Той кiлька секунд споглядав срiбну смужку i нарештi вклонився.
– Нiколи, – сказав вiн. – Це може належати лише однiй особi.
Вiн повернув коштовнiсть Владеку i тепло потиснув йому руку.
– Удачi, Владеку. Сподiваюся, що ми бiльше нiколи не зустрiнемося.
Друзi обiйнялися, i Владек вирушив реалiзовувати те, про що стiльки молився. Це була його остання нiч у бараку № 33. Вiн не змiг склепити повiки цiеi ночi, бо боявся, що хтось iз в’язнiв помiтить костюм пiд його робою i повiдомить про це варту. Коли наступного ранку били пiдйом, вiн першим опинився на кухнi. Старшого вiку арештант пiдштовхнув його вперед, коли охоронцi прийшли вибирати чотирьох пасажирiв для вантажiвки. Владек був наймолодшим.
– Чому цей? – спитав охоронець, вказуючи на Владека.
Той сполотнiв. План лiкаря руйнувався iще до того, як вони покинули будiвлю, i бiльше не буде черговоi партii арештантiв, якi прибудуть до табору iще принаймнi мiсяцiв за три. На той час вiн бiльше не працюватиме на кухнi.
– Вiн дуже смачно готуе, – сказав шеф-кухар Станiслав. – Навчався у замку барона. Для охоронцiв – тiльки найкраще.
– Гаразд, – погодився охоронець, бо його жадiбнiсть подолала пiдозру. – Тодi ворушiться.
Четверо в’язнiв пiдбiгли до вантажiвки, пострибали досередини, i конвой рушив. Подорож була довгою i важкою, але Владек принаймнi iхав, а не йшов. І хоча було лiто, температура повiтря була лише на один градус вищою за порiг замерзання.
* * *
Нарештi конвой прибув до Іркутська. Потяг на Москву стояв на перонi. Вiн перебував там уже кiлька годин, але не мiг вирушити у подорож, доки не прибуде ешелон, який привезе нових в’язнiв. Владек сидiв на краю платформи з трьома iншими працiвниками польовоi кухнi. Їхнi переживання були притупленi, тому жоден iз них не виявив якогось зацiкавлення тим, що дiеться навколо. Лише один стежив за кожним рухом, коли вивчав потяг на iншому боцi платформи. Там було кiлька вiдкритих вагонiв, i Владек ретельно вiдiбрав той, у який вирiшив перебратися, коли настане слушна нагода.
– Хочеш звiдси драпати? – раптом запитав його шеф-кухар.
Владек вкрився рясним потом, але нiчого не сказав. Станiслав продовжував споглядати на нього.
– Так i е.
Але Владек мовчав, наче води в рот набрав. Старий кухар не вiдводив погляду вiд тринадцятирiчного хлопця, а потiм, пiсля тривалоi паузи, всмiхнувся:
– Хай щастить. Я подбаю, щоб вони не помiтили, що когось бракуе, так довго, наскiльки зможу.
Станiслав торкнувся руки пiдлiтка i на щось показав. Владек побачив удалечинi потяг iз арештантами, що повiльно наближався до перону. Вiн напружився в очiкуваннi, його серце трiпотiло, очi вiдстежували рух кожного вояка. Нарештi ешелон зупинився, i пiдлiток спостерiгав, як сотнi виснажених безiменних бранцiв висаджувалися на платформу. Коли станцiю охопив людський хаос, охоронцi були змушенi перемкнути на них усю свою увагу, Владек залiз пiд тюремний ешелон, перебiг через штрек i стрибнув у вагон потяга, що прямував до Москви. Нiхто не звернув на нього увагу, коли вiн зайшов до вбиральнi в кiнцi вагона. Пасажир замкнувся, чекав i молився в страху, що хтось постукае у дверi будь-якоi митi. Це здавалося вiчнiстю, аж раптом потяг рушив i посунув iз станцii. На все, по сутi, знадобилося сорок сiм хвилин.
– Ну, нарештi, – сказав вiн уголос i зазирнув у маленьке вiконечко туалету.
Там спостерiгав, як станцiя стае все меншою i меншою, вiддаляючись. Нових нещасних приковували до ланцюгiв для мандрiвки до табору № 201, а охоронцi реготали, коли вдягали бранцям на руки кайданки. Скiльки з них дiйдуть до табору живими? Скiльки iх вiддадуть на поталу вовкам? Як довго триватиме це катування i скiльки вiку iм iще вiдведено?
Владек посидiв у вбиральнi iще кiлька хвилин, жахаючись вибратися з неi i не знаючи, що робити далi. Раптом у дверi загрюкали. У головi Владека блискавкою пролетiли думки. Охоронець? Кондуктор? Солдат? – послiдовно спалахували видива у його головi, кожне iз яких здавалося страшнiшим за iнше. У дверi продовжували наполегливо гримати.
– Виходь негайно! – звелiв глибокий грубий голос.
У Владека не було вибору. Якщо це був солдат, йому каюк – навiть карлик не мiг би протиснутися крiзь крихiтне вiконечко. Якщо не вiдчинить, то приверне до себе зайву увагу, лишаючись у туалетi. Пiдлiток скинув iз себе свою в’язничну робу, зв’язав ii у невеликий вузлик i викинув iз вiкна. Потiм висмикнув м’яку шапку з кишенi свого костюма i насадив ii на голову перед тим, як вiдчинити дверi. Якийсь чолов’яга вiдштовхнув його i почав скидати штани iще до того, як Владек вийшов.
Потрапивши в коридор, Владек почувався, як на сценi, жахливо видiляючись у своему старомодному костюмi – нiби яблуко серед купи апельсинiв. Вiн вирушив на пошуки iншоi вiльноi вбиральнi. А коли знайшов, то замкнувся зсередини i витягнув конверт iз банкнотами по п’ятдесят рублiв, закрiплений у рукавi. Вiдтак повернувся в коридор, надибав найбiльш переповнений вагон, який тiльки змiг знайти, i зачаiвся в кутку. Деякi чоловiки грали у пристiнок на кiлька рублiв. Владек колись часто перемагав Леона, коли вони грали в цю гру в замку, i йому захотiлося приеднатися, однак вiн боявся, що цим приверне увагу до себе. Згодом Владек зауважив, що один iз гравцiв постiйно перемагае. Придивившись уважнiше, вiн незабаром второпав, що той махлюе.
Один iз гравцiв, який втратив значну суму, вилаявся i вийшов iз гри, коли програв усi грошi. Владек вiдчув тепло його важкоi дублянки, коли той сiв поруч iз ним.
– Вам сьогоднi забракло удачi, – зауважив Владек.
– Це не удача, – заперечив гравець. – Я б зумiв перемогти тих селюкiв, але в мене скiнчилися грошi.
– Ви не хотiли б продати кожух?
Гравець витрiщився на Владека.
– Ти не можеш собi цього дозволити, малий.
Та Владек по голосу чоловiка збагнув, що той не проти.
– Я б узяв не менше, нiж сiмдесят п’ять рублiв.
– Можу дати сорок, – запропонував Владек.
– Шiстдесят, – сперечався гравець.
– П’ятдесят, – наполiг Владек.
– Нi. Шiстдесят – найменше, на що погоджуся, бо свого часу заплатив бiльше сотнi.
– Мабуть, це було давно, – зронив Владек.
Вiн не хотiв ризикувати витягувати бiльше грошей iз конверта в рукавi, позаяк це привернуло б непотрiбну увагу до нього. Вiн торкнувся комiра одяганки i недбало заявив:
– Ти заплатив за нього забагато, друже. П’ятдесят рублiв – i нi копiйки бiльше.
Владек пiднявся, нiби з намiром пiти.
– Стривай, стривай, – змирився гравець. – Гаразд, вiддам за п’ятдесят.
Владек витягнув iз кишенi брудну червону банкноту й обмiняв ii на кожух. Вiн був завеликий для пiдлiтка, майже сягав землi, але це було саме те, що треба, щоб прикрити його кепський костюм. За кiлька секунд вiн побачив азартного гравця, який повернувся у гру i знову програв. Так вiн затямив два уроки: нiколи не грай, якщо не маеш шансу виграти; i завжди будь готовий зупинитися, щойно досягнеш межi можливостей.
Владек покинув вагон, почуваючись дещо безпечнiше, будучи захищений старим кожухом, i взявся оглядати потяг. Вагони, здавалося, були двох класiв – загальнi, в яких пасажири стояли або сидiли на дерев’яних лавах, i спецiальнi – з м’якими сидiннями. Усi вагони були заповненi вщент, за винятком одного зi спецiальних, в якому невiдомо з якого дива сидiла самотня жiнка. Вона була середнього вiку й одягнена з бiльшим смаком, нiж бiльшiсть iнших пасажирiв. На нiй була темно-синя сукня, а на головi – барвиста хустка. Коли пiдлiток зупинився, нерiшуче спостерiгаючи за пасажиркою, вона йому всмiхнулася, додавши впевненостi, що можна увiйти в купе.
– Чи можу я тут присiсти?
– Будь ласка, – дозволила жiнка й уважно поглянула на зайду.
Владек замовк, вивчаючи молодицю та ii багаж. У неi була темна шкiра, обличчя вкрите зморшками втоми, жiнка мала трохи зайвоi ваги – характерна ознака тих, хто звик до росiйськоi кухнi. Їi коротко стрижене чорне волосся i карi очi свiдчили, що колись вона могла бути вельми привабливою. На горiшнiй полицi лежали двi великi полотнянi торбини, а збоку – маленька валiза. Незважаючи на небезпеку свого становища, Владек раптом усвiдомив, що вкрай утомився. Вiн хотiв було поцiкавився, чи мiг би поспати, як жiнка озвалася:
– Куди ти iдеш?
Запитання здивувало хлопця:
– До Москви.
– Я також, – сказала вона.
Владек уже пошкодував, що видав про себе якусь iнформацiю, навiть таку мiзерну. «Не розмовляй нi з ким, – попереджав його лiкар. – Пам’ятай, що нiкому не можна довiряти. В Росii всi – шпигуни».
На полегшення Владека жiнка бiльше нiчого не питала. Вiн уже почав було заспокоюватися, аж тут з’явився кондуктор. Владек спiтнiв, незважаючи на температуру п’ять градусiв морозу. Кондуктор узяв квиток жiнки, обрiзав кiнчик, повернув власницi, пiсля чого обернувся до Владека.
– Квиток, товаришу, – зронив вiн повiльним монотонним голосом.
Владек став безпорадно обмацувати кожух.
– Це мiй син, – твердо сказала жiнка.
Кондуктор озирнувся на неi, iще раз поглянув на Владека, вiдтак вклонився жiнцi i вийшов без жодного слова.
Владек витрiщився на супутницю.
– Дякую, – пробурмотiв вiн, не знаючи, що iще можна сказати.
– Я бачила, як ти виповзав iз-пiд тюремного потяга, – тихо зауважила жiнка.
Владеку стало зле.
– Але не хвилюйся, я тебе не видам. В одному з цих проклятих таборiв сидить мiй молодший двоюрiдний брат, i ми всi боiмося, що одного дня можемо опинитися й самi там.
Жiнка дивилася на Владека iще якийсь час, перш нiж запитати:
– Що в тебе пiд кожухом?
Владек зважив можливостi втекти з купе i розгорнув свого кожуха. Якби вiн наважився на втечу, то все одно нiде в потязi не змiг би сховатися. Тому показав, що мае пiд сподом.
– Не так кепсько, як я боялася, – зазначила молодиця. – А куди ти подiв свою тюремну робу?
– Викинув у вiкно…
– Будемо сподiватися, що вони ii не знайдуть до того, як ми дiстанемося до Москви. Чи е у тебе хтось знайомий у Москвi?
Пiдлiток знову згадав пораду лiкаря нiкому не довiряти, але, усвiдомлюючи свою безпораднiсть, вiдповiв:
– Менi нiкуди йти…
– Тодi ти можеш залишитися зi мною, поки не знайдеш когось. Мiй чоловiк – начальник залiзницi в Москвi, i це купе – лише для державних службовцiв, – пояснила вона. – Якщо ти коли-небудь знову схибиш, то вже наступний потяг повезе тебе назад до Іркутська.
Владек проковтнув це зауваження.
– Може, менi краще пiти зараз?
– Нi, тебе вже бачив кондуктор. Зi мною ти будеш у безпецi. Маеш якiсь документи, якi посвiдчують особу?
– Нi. А що це?
– Пiсля революцii кожен громадянин Росii повинен носити при собi документи, що посвiдчують особу, щоб будь-якоi митi мати можливiсть пiдтвердити, хто вiн, де живе i де працюе. Інакше потрапляе до в’язницi, поки не доведе, хто вiн. Але оскiльки це неможливо зробити з в’язницi, вiн залишаеться там назавжди, – додала жiнка. – Тому тобi доведеться триматися мене, коли ми прибудемо до Москви. І не вiдкривай рота, якщо до тебе не звертаються.
– Ви дуже добрi зi мною, – пiдозрiло сказав Владек.
– Вiдколи цар вiддав Боговi душу, нiхто не може бути в безпецi. Менi пощастило вийти замiж за правильного чоловiка. Але в Росii немае нiкого, навiть серед державних чиновникiв, хто не живе в постiйному страху бути заарештованим i потрапити до таборiв. Як тебе звати?
– Владек.
– Добре. А тепер поспи, Владеку, бо ти виглядаеш виснаженим, а подорож довга, та ще й небезпечна.
І Владек заснув.
14
Це сталося одного понедiлка в жовтнi, пiсля вихiдних, в якi вони вiдсвяткували другу рiчницю свого весiлля. Анна почала отримувати листи вiд анонiмного «приятеля», який повiдомляв iй, що Генрi помiчали у товариствi iнших жiнок у Бостонi, i, зокрема, однiеi ледi, iм’я якоi автор послань не хотiв називати.
Анна спалила всi цi листи, хоча вони ii й схвилювали. Проте вона нiколи не згадувала про них Генрi, коли молилася, щоби кожне послання стало останнiм. Жiнка не могла наважитися згадати про них навiть тодi, коли вiн попросив iй вiддати останнi сто п’ятдесят тисяч.
– Я можу втратити всю угоду, якщо не отримаю цi грошi негайно, Анно.
