скачать книгу бесплатно
Останнi свiдки. Соло для дитячого голосу
Свiтлана Олександрiвна Алексiевич
Маленькi розповiдi маленьких дiтей… Вони мимоволi стали свiдками того, що вiдбувалося в роки Другоi свiтовоi вiйни, i, напевно, немае бiльш страшних спогадiв. «Останнi свiдки» – це iсторii рiзних людей про епiзоди iхнього дитинства, що прийшлося на 1941–1945 роки, iсторii хлопчикiв i дiвчаток, яким довелося подорослiшати добре якщо в 12–14 рокiв, а комусь i в п’ять або в сiм. На iхнiх очах вбивали сусiдiв, друзiв, батькiв, братiв i сестер; iм доводилося турбуватися про молодших дiтей, якi залишалися, вони намагалися вижити в концентрацiйних таборах, не померти з голоду… Свiтлана Алексiевич брала iнтерв’ю у безлiчi людей, хто був дитиною в тi страшнi роки, i книга ця – жахлива правда про ту вiйну, як ii бачили дiти. Дiти, якi раптово були позбавленi всього, що було таким звичним: будинку, тепла, батькiв, iжi… Якi не розумiли, за що вбили iхнiх батькiв, зруйнували iхнiй будинок?.. За що у них вкрали дитинство?..
Светлана Алексiевич
Останнi свiдки. Соло для дитячого голосу
© Светлана Алексиевич, 2013
© Леся Лисенко, переклад украiнською, 2016
© «Дух i Лiтера», переклад украiнською, 2016
© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
* * *
Пiслямова замiсть передмови
… одна цитата
«Пiд час Великоi Вiтчизняноi вiйни (1941–1945 рр.) – загинули мiльйони радянських дiтей… Росiяни, бiлоруси, украiнцi, татари, латвiйцi, цигани, казахи, узбеки, вiрмени, таджики…»
(Журнал «Дружба народов», № 5, 1985 р.).
… i одне запитання росiйського класика
Якось великий Достоевський запитав: чи може знайтися виправдання свiтовi, нашому щастю i навiть вiчнiй гармонii, якщо заради цього, для мiцностi фундаменту, буде пролито хоча б одну сльозинку невинноi дитини? І сам вiдповiв – цю сльозинку не виправдае жоден прогрес, жодна революцiя. Жодна вiйна. Сльозинка завжди переважить.
Лише одна сльозинка…
«Вiн озирнутися боявся…»
Женя Белькевич – 6 рокiв.
Зараз – робiтниця.
Я запам’ятала… Я була зовсiм маленька, але я все запам’ятала…
Червень сорок першого року…
Останне, що я запам’ятала з мирного життя – казку, мама читала ii на нiч. Мою улюблену – про Золоту рибку. Я завжди в Золотоi рибки теж що-небудь просила: «Золота рибко… Дорогенька Золота рибко…» І сестричка просила. Вона просила iнакше: «Щучим велiнням, моiм хотiнням…». Хотiли, щоб ми поiхали на лiто до бабусi i щоб тато з нами поiхав. Вiн такий веселий…
Вранцi прокинулася вiд страху… Вiд якихось незнайомих звукiв…
Мама з татом думали, що ми спимо, а я лежала поряд iз сестричкою i прикидалася, що сплю. Бачила: тато довго цiлував маму, цiлував обличчя, руки, а я дивувалася, що нiколи ранiше вiн так ii не цiлував. У двiр вони вийшли, тримаючись за руки, я пiдскочила до вiкна – мама повисла в тата на шиi й не вiдпускала його. Вiн вiдiрвав ii вiд себе й побiг, вона наздогнала й знову не пускае i щось кричить. Тодi я теж закричала: «Тату! Тату!»
Прокинулися сестричка та братик Вася, сестричка дивиться, що я плачу, й вона закричала: «Тату!» Вискочили ми всi на ганок: «Тату!!» Батько побачив нас i, як зараз пам’ятаю, охопив голову руками й пiшов, навiть побiг. Вiн озирнутися боявся…
Сонце свiтило менi в обличчя. Так тепло… І тепер не вiриться, що мiй батько того ранку йшов на вiйну. Я була зовсiм маленька, але, здаеться менi, я розумiла, що бачу його востанне. І вже нiколи не зустрiну. Я була зовсiм… Зовсiм маленька…
Так i зв’язалося в мене у пам’ятi, що вiйна – це коли немае тата…
А потiм пам’ятаю: чорне небо i чорний лiтак. Бiля шосе лежить наша мама, розкинувши руки. Ми просимо ii встати, а вона не встае. Не пiдводиться. Солдати загорнули маму в плащ-намет i поховали в пiску, на тому ж мiсцi. Ми кричали i просили: «Не закопуйте нашу мамку в ямку. Вона прокинеться, i ми пiдемо далi». На пiску повзали якiсь великi жуки… Я не могла уявити, як мама житиме пiд землею з ними. Як ми ii потiм знайдемо, як ми зустрiнемося? Хто напише нашому татковi?
Хтось iз солдатiв запитував мене: «Дiвчинко, як тебе звати?» А я забула… «Дiвчинко, а як твое прiзвище? Як звати твою маму?» Я не пам’ятала… Ми сидiли бiля маминого горбочка до ночi, поки нас не пiдiбрали й не посадили на воза. Повний вiз дiтей. Вiз нас якийсь дiдусь, збирав усiх на дорозi. Приiхали ми в чуже село, i розiбрали нас по хатах чужi люди.
Я довго не розмовляла. Тiльки дивилася.
Потiм пам’ятаю – лiто. Яскраве лiто. Чужа жiнка гладить мене по голiвцi. Я починаю плакати. І починаю говорити… Розповiдати про маму й про тата. Як тато бiг вiд нас i навiть не озирнувся… Як мама лежала… Як повзали жуки на пiску…
Жiнка гладить мене по голiвцi. У цi хвилини я зрозумiла: вона схожа на мою маму…
«Моя перша й остання цигарка…»
Гена Юшкевич – 12 рокiв.
Зараз – журналiст.
Сонце… І незвична тиша. Незрозумiла мовчанка.
Ранок першого дня вiйни…
Наша сусiдка, дружина вiйськового, вийшла у двiр вся в сльозах. Вона щось прошепотiла мамi, але показала знаками, що треба мовчати. Усi боялися вимовити вголос те, що трапилося, навiть тодi, коли вже знали, адже вже встигли повiдомити. Але вони боялися, щоб iх не назвали провокаторами. Панiкерами. А це страшнiше за вiйну. Вони боялися… Це я зараз так думаю… І, звiсно, нiхто не вiрив. Що ви! Наша армiя на кордонi, нашi вождi у Кремлi! Краiна надiйно захищена, неприступна для ворогiв! Це я тодi так думав… Я був пiонером.
Крутили радiо. Чекали на виступ Сталiна. Його голос був потрiбен. Але Сталiн мовчав. Потiм виступив Молотов… Усi слухали. Молотов сказав: «Вiйна». Усе одно ще нiхто не вiрив. Де Сталiн?
Налетiли на город лiтаки… Десятки незнайомих лiтакiв. Із хрестами. Вони затулили небо, затулили сонце. Жах!! Посипалися бомби… Безперервно було чути вибухи. Трiскотнеча. Усе вiдбувалося, наче увi снi… Не наяву… Я вже був не маленький, я запам’ятав своi вiдчуття. Свiй страх, що розповзався по всьому тiлi. По всiх словах. Думках. Ми вискочили з будинку, кудись бiгли вулицями… Менi здавалося, що мiста вже немае, самi руiни. Дим. Вогонь. Хтось сказав: треба бiгти на кладовище, тому що кладовище не бомбитимуть. Навiщо бомбити мертвих? У нашому районi було велике еврейське кладовище зi старими деревами. І всi кинулися туди, там зiбралися тисячi людей. Вони обiймали камiння, ховалися за плитами.
Там ми з мамою просидiли до ночi. Нiхто навколо не вимовляв слова «вiйна», я чув iнше слово – «провокацiя». Його повторювали всi. Розмови були такi, що ось-ось нашi вiйська перейдуть у наступ. Сталiн дав наказ. І в це вiрили.
Але всю нiч гули труби заводiв на околицях Мiнська…
Першi вбитi…
Першим… побачив убитого коня… Потiм… убиту жiнку… Це мене здивувало. Я уявляв собi, що на вiйнi вбивають лише чоловiкiв.
Прокинуся вранцi… Хочу зiскочити з лiжка, а потiм згадую – вiйна, й заплющую очi… Не хочеться вiрити.
На вулицях уже не стрiляли… Було тихо. Кiлька днiв тихо. І раптом почався рух… Іде, наприклад, бiлий чоловiк, увесь вiд черевикiв до волосся бiлий. У борошнi. І несе на собi бiлий мiшок. Інший бiжить… У нього з кишень падають консервнi банки, в руках консервнi банки. Цукерки… Пачки тютюну… Хтось несе перед собою шапку з цукром… Кастрюлю з цукром… Не описати! Один тягне рулон тканини, iнший iде весь обмотаний синiм ситчиком. Червоним… Смiшно, але нiхто не смiеться. Це розбомбили продуктовi склади. Великий магазин бiля нас… Люди кинулися розбирати те, що там залишилося. На цукровому заводi кiлька людей потонуло в чанах iз патокою. Жах!! Усе мiсто лускало насiння. Знайшли десь склад iз насiнням. На моiх очах прибiгла до крамницi жiнка… У неi iз собою нiчого не було: нi мiшка, нi сiтки – так вона зняла iз себе комбiнацiю. Рейтузи. І набила iх гречкою. Потягла… Усе це чомусь мовчки. У цi хвилини люди не розмовляли…
Коли я покликав маму, залишалася сама гiрчиця, жовтi банки з гiрчицею. «Не бери нiчого», – просила мама. Пiзнiше вона зiзналася, що iй було соромно, тому що все життя вона вчила мене iншого. Навiть коли ми голодували i згадували цi днi, все одно нi про що не жалкували. Такою була моя мама!
Мiстом… Нашими вулицями спокiйно гуляли нiмецькi солдати. Знiмали все на кiноплiвку. Смiялися. У нас до вiйни була в школi улюблена гра, ми малювали нiмцiв. Малювали iх iз великими зубами. Іклами. А тут вони ходять… Молодi, гарнi… Із гарними гранатами, засунутими в голiнища мiцних чобiт. Грають на губних гармонiках. Навiть жартують iз нашими гарними дiвчатами…
Старший нiмець тягне якогось ящика. Ящик важкий. Вiн покликав мене i показав: допоможи. В ящика було двi ручки, ми взялися з ним за цi ручки. Коли донесли, куди слiд, нiмець похлопав мене по плечу й дiстав iз кишенi пачку цигарок. Ось, мовляв, плата.
Я прийшов додому. Терпцю не стало, сiв на кухнi й закурив. І не чув, як грюкнули дверi, заходить мама:
– Куриш?
– М-м…
– А цигарки чиi?
– Нiмецькi.
– Куриш, та ще й ворожi цигарки. Це зрада Батькiвщини.
Це була моя перша й остання цигарка.
Одного разу ввечерi мама сiла коло мене:
– Я не можу витримати, що вони тут. Ти мене розумiеш?
Вона хотiла боротися. Із перших днiв. Ми вирiшили шукати пiдпiльникiв, ми не сумнiвалися, що вони е. Анi на хвилину не сумнiвалися.
– Я люблю тебе найбiльше за всiх, – сказала мама. – Але ти мене розумiеш? Ти мене пробачиш, якщо з нами щось станеться?
Я закохався у свою маму, тепер я слухався ii беззаперечно. І це потiм залишилося на все життя…
«Бабуся молилася… Вона просила, аби моя душа повернулася…»
Наташа Голик – 5 рокiв.
Зараз – коректор.
Я навчилася молитися… Часто згадую, як пiд час вiйни я навчилася молитися…
Сказали – вiйна, я, i це зрозумiло, у п’ять рокiв не уявляла жодних картин. Жодних страхiв. Але вiд страху, саме вiд страху, заснула. І спала два днi. Два днi лежала, наче лялька. Усi думали, що я померла. Мама плакала, а бабуся молилася. Вона молилася два днi та двi ночi.
Я розплющила очi, i перше, що пам’ятаю, – свiтло. Яскраве-яскраве свiтло, незвичайно яскраве. Менi вiд цього свiтла стало боляче. Чую чийсь голос, пiзнаю: це моеi бабусi голос. Бабуся стоiть перед iконою й молиться. «Бабусю… Бабусю…» – покликала я ii. Вона не озирнулася. Не повiрила, що це я ii кличу… Я вже прокинулася… Розплющила очi…
– Бабусю, – потiм запитувала я, – як ти молилася, коли я помирала?
– Я просила, аби твоя душа повернулася.
За рiк померла наша бабуся. Я вже вмiла молитися. Я молилася й просила, аби ii душа повернулася.
А вона не повернулася…
«Вони лежали на жаринах рожевi…»
Катя Коротаева – 13 рокiв.
Зараз – iнженер-гiдротехнiк.
Розповiм про запах… Як пахне вiйна…
До вiйни я закiнчила шiсть класiв. Тодi був такий порядок у школi, що вiд четвертого класу всi складали iспити. І ось ми склали останнiй iспит. Це був червень, а травень i червень у сорок першому були холодними. Якщо у нас бузок цвiте десь у травнi, то того року вiн цвiв у серединi червня. І ось початок вiйни у мене назажди пов’язаний iз запахом бузку. Із запахом черемхи… Цi дерева завжди пахнуть менi вiйною…
Жили ми в Мiнську, й народилася я в Мiнську. Батько – вiйськовий капельмейстер. Я ходила на вiйськовi паради з ним. Окрiм мене в родинi було ще два старших брати. Мене, звiсно, всi любили й пестили, як найменшу, до того ж iще й сестричку.
Попереду лiто, попереду канiкули. Це було дуже радiсно. Я займалася спортом, ходила в Дiм Червоноi Армii плавати в басейнi. І менi дуже заздрили, навiть хлопчаки в класi заздрили. А я пишалася, що вмiю добре плавати. Двадцять другого червня, в недiлю, мало святкуватися вiдкриття Комсомольського озера. Його довго копали, будували, навiть наша школа ходила на суботники. Я збиралася пiти покупатися одною з перших. Аякже!
Уранцi у нас було заведено завжди ходити за свiжими булочками. Це вважалося моiм обов’язком. Дорогою я зустрiла подругу, вона менi сказала, що почалася вiйна. На нашiй вулицi було багато садiв, будиночки потопали всi у квiтах. Я подумала: «Яка вiйна? Що це вона вигадала?»
Удома батько ставив самовар… Не встигла я нiчого розповiсти, як почали прибiгати сусiди, й у всiх на губах одне слово: «Вiйна! Вiйна!» А назавтра о сьомiй ранку найстаршому братовi принесли повiстку у вiйськомат. Удень вiн збiгав на роботу, i йому вiддали грошi, вiн розрахувався. Із цими грошима вiн прийшов додому i сказав мамi: «Я йду на фронт, менi нiчого не потрiбно. Вiзьми цi грошi, купiть Катрусi нове пальто». А я тiльки-но перейшла до сьомого класу, стала старшокласницею, мрiяла, що менi пошиють сине бостонове пальто iз сiрим каракулевим комiром. І вiн про це знав.
Я досi пам’ятаю, що, йдучи на фронт, брат дав грошi менi на пальто. А жили ми скромно, дiрок у сiмейному бюджетi не бракувало. Але мама купила б менi це пальто, якщо брат попросив. Нiчого вона не встигла…
Мiнськ почали бомбардувати. Ми переселилися з мамою до мурованого льоху сусiдiв. У мене була улюблена кiшка, дуже дика, далi двору нiкуди не ходила, але, коли починали бомбардувати i я тiкала з двору до сусiдiв, кiшка – слiдом за мною. Я ii жену: «Йди додому!», а вона за мною. Вона теж боялася залишатися одна. Нiмецькi бомби летiли з якимось вищанням, iз воем. Я була дiвчинкою музикальною, на мене це сильно дiяло. Цi звуки… Це так страшно, що в мене були мокрi долоньки. У льосi з нами сидiв сусiдський чотирирiчний хлопчик, вiн не плакав. У нього тiльки очi робилися великi.
Спочатку горiли окремi будинки, потiм загорiлося мiсто. Ми любимо дивитися на полум’я, на вогнище, але страшно, коли горить будинок, а тут вогонь iшов з усiх бокiв, небо й вулицi застлав дим. І мiсцями це сильне освiтлення… Вiд вогню… Пам’ятаю три вiдчиненi вiкна в якомусь дерев’яному будиночку, на пiдвiконнi розкiшнi фiлокактуси. Людей у цьому будинку вже немае, тiльки кактуси цвiтуть… Було таке вiдчуття, що це не червонi квiти, а полум’я. Квiти горять…
Ми тiкали…
Дорогою в селах нас годували хлiбом i молоком, бiльше нiчого в людей не було. А ми без грошей. Я пiшла з дому в хустинцi, а мама чомусь вибiгла в зимовому пальтi й у черевичках на високих пiдборах. Нас годували задарма, нiхто про грошi й не нагадував. Бiженцi текли юрмами.
Потiм хтось переднiй передав, що дорога попереду перерiзана нiмецькими мотоциклiстами. Повз отi самi села, тих самих тiточок iз глечиками молока ми бiгли назад. Прибiгли на нашу вулицю… Ще кiлька днiв тому тут була зелень, тут були квiти, а зараз усе випалено. Навiть вiд столiтнiх лип нiчого не залишилося. Усе було випалено до жовтого пiску. Кудись зник чорнозем, на якому все росло, тiльки жовтий жовтий пiсок… Лише пiсок… Наче стоiш бiля свiжовикопаноi могили…
Залишилися заводськi печi, вони були бiлi, прокалилися в сильному полум’i. Бiльше нiчого знайомого… Згорiла вся вулиця. Згорiли бабусi й дiдусi, й багато маленьких дiтей, тому що вони не втекли разом iз усiма, думали – iх не зачеплять. Вогонь нiкого не пожалiв. Ідеш – лежить чорний труп, отже, стара людина згорiла. А побачиш здаля щось маленьке, рожеве, – це дитинка. Вони лежали на жаринах рожевi…
Мама зняла iз себе хустку й зав’язала менi очi… Так ми дiйшли до нашого будинку, до того мiсця, де кiлька днiв тому стояв наш дiм. Будинку не було. Нас зустрiла наша кiшка, яка дивом врятувалася. Вона притулилася до мене, i все. Нiхто з нас не мiг говорити… Кiшка не нявчала, навiть кiшка кiлька днiв мовчала. Ми всi мовчали.
Побачила перших фашистiв, навiть не побачила, а почула – в них у всiх були кованi чоботи, вони лунко цокотiли. Цокотiли нашою мощеною вулицею. А менi здавалося, що навiть землi боляче, коли вони йдуть.
А бузок так цвiв того року… А черемха так цвiла…
«А я все одно хочу маму…»
Зiна Косяк – 8 рокiв.
Зараз – перукарка.
У сорок першому…
Я закiнчила перший клас, i батьки вiдвезли мене на лiто в пiонерський табiр у Городище пiд Мiнськом. Приiхала, один раз покупалася, а через два днi – вiйна. Нас почали вiдправляти з табору. Посадили в поiзд i повезли. Лiтали нiмецькi лiтаки, а ми кричали: «Ура!». Того, що це можуть бути чужi лiтаки, ми не розумiли. Поки вони не почали бомбити… Тодi зникли всi барви. Усi кольори… З’явилося вперше слово «смерть», усi почали говорити це незрозумiле слово. А мами й тата немае поряд…
Коли iхали з табору, кожному в пошивку що-небудь насипали – кому крупу, кому цукор. Навiть найменших не обминули, всiм давали щось iз собою. Хотiли взяти якомога бiльше продуктiв у дорогу, й цi продукти дуже берегли. Але в поiздi ми побачили поранених солдатiв. Вони стогнали, iм так боляче, хотiлося вiддати все цим солдатам. Це в нас називалося: «Годувати тат». Усiх вiйськових чоловiкiв ми називали татами.
Нам розповiли, що Мiнськ горiв, згорiв увесь, там уже нiмцi, а ми iдемо в тил. Їдемо туди, де немае вiйни. Везли бiльш як мiсяць. Скерують у якесь мiсто, прибудемо за адресою, а залишити нас не можуть, тому що вже близько нiмцi. І доiхали так до Мордовii. Мiсто дуже гарне, там кругом стояли церкви.
Будинки низькi, а церкви високi. Спати не було на чому, спали на соломi. Коли настала зима, на чотирьох були однi черевики. А потiм почався голод. Голодував не лише дитбудинок, голодували й люди навколо нас, тому що все вiддавали фронту. У дитбудинку мешкало двiстi п’ятдесят дiтей, й одного разу – покликали на обiд, а iсти взагалi нiчого. Сидять у iдальнi виховательки й директор, дивляться на нас, i очi в них сповненi слiз. А була в нас кобила Майка… Вона була стара й дуже лагiдна, ми возили на нiй воду. Наступного дня вбили цю Майку. І давали нам воду i такий маленький шматочок Майки… Але вiд нас це довго приховували. Ми не могли б ii iсти… Нiзащо! Це була едина кобила в нашому дитбудинку. І ще двое голодних котiв. Скелети! Добре, думали ми потiм, це щастя, що коти такi худi, нам не доведеться iх iсти.
Ходили ми з величезними животами, я, наприклад, могла з’iсти вiдро супу, тому що в цьому супi нiчого не було. Скiльки менi наливатимуть, стiльки iстиму i iстиму. Рятувала нас природа, ми були наче жуйнi тварини. Навеснi у радiусi кiлькох кiлометрiв… Навколо дитбудинку… Не розпускалося жодне дерево, тому що з’iдалися всi пуп’янки, ми здирали навiть молоду кору. Їли траву, всю пiдряд iли. Нам дали бушлати, у цих бушлатах ми проколупали кишенi й носили iз собою траву, носили й жували. Лiто нас рятувало, а взимку ставало дуже важко. Маленьких дiтей, нас було близько сорока, поселили окремо. Ночами – плач. Кликали маму й тата. Вихователi й учителi намагалися не вимовляти при нас слово «мама». Вони розповiдали нам казки й пiдбирали такi книжки, аби там не було цього слова. Якщо хтось раптом вимовляв «мама», ми одразу починали плакати. Невтiшний плач.
Учитися я знову пiшла в перший клас. А вийшло так: перший клас я закiнчила з похвальною грамотою, але коли ми приiхали в дитбудинок i в нас запитали, в кого «переекзаменiвка», я сказала, що в мене, бо подумала: «переекзаменiвка» – це i е похвальна грамота. У третьому класi я втекла з дитбудинку. Пiшла шукати маму. Голодною та знесиленою в лiсi мене знайшов дiдусь Большаков. Дiзнався, що я з дитбудинку, й забрав до себе в сiм’ю. Жили вони вдвох iз бабусею. Я змiцнiла й почала допомагати iм по господарству: траву збирала, картоплю полола, – все робила. Їли ми хлiб, але це був такий хлiб, що в ньому було мало хлiба. Вiн – гiркий. У борошно намiшували все, що мололося: лободу, квiти горiха, картоплю. Я досi не можу спокiйно дивитися на масну траву i iм багато хлiба. Нiяк не можу його наiстися… За десятки рокiв…
