скачать книгу бесплатно
Скiльки я все-таки пам’ятаю. Багато ще пам’ятаю…
Я пам’ятаю божевiльну маленьку дiвчинку, яка залазила до когось на город, знаходила нiрку й пильнувала бiля неi мишку. Дiвчинка теж хотiла iсти… Я пам’ятаю ii обличчя, навiть сарафанчик, в якому вона ходила. Одного разу я пiдiйшла до неi, i вона менi… Розповiла… Про мишку… Ми разом сидiли й пильнували тiеi мишки…
Усю вiйну я говорила й очiкувала, що, коли закiнчиться вiйна, ми запряжемо з дiдусем коня й поiдемо шукати маму. У дiм заходили евакуйованi, я в усiх запитувала: «Ви не зустрiчали мою маму?». Евакуйованих було багато, так багато, що в кожному домi стояв баняк теплоi кропиви. Якщо люди зайдуть, щоб iм було чогось теплого поiсти. Бiльше нiчого було дати… Але баняк кропиви стояв у кожному домi… Я це добре пам’ятаю. Я цю кропиву збирала.
Вiйна закiнчилася… Чекаю день, два, за мною нiхто не iде. Мама за мною не iде, а тато, я знала, в армii. Чекала я так два тижнi, далi чекати не було сили. Залiзла в якийсь поiзд пiд лавку й поiхала… Куди? Не знала. Я думала (це ж дитяча свiдомiсть iще), що всi поiзди iдуть у Мiнськ. А в Мiнську на мене чекае – мама! Потiм приiде наш тато… Герой! Із орденами, з медалями.
Вони пропали десь пiд бобмами… Сусiди потiм розповiдали – поiхали вдвох шукати мене. Побiгли на станцiю…
Менi вже п’ятдесят один рiк, у мене е своi дiти. А я все одно хочу маму…
«Такi гарнi нiмецькi iграшки…»
Таiса Насветнiкова – 7 рокiв.
Зараз – учителька.
Перед вiйною…
Як я себе пам’ятаю… Усе було добре: дитячий садок, свята, наш двiр. Дiвчатка та хлоп’ята. Я багато читала, боялася черв’якiв i любила собак. Жили ми у Вiтебську, тато працював у будiвельному управлiннi. Із дитинства я найбiльше запам’ятала, як тато навчав мене плавати у Двинi.
А потiм була школа. Вiд школи в мене залишилося таке враження: дуже широкi сходи, скляна прозора стiнка й дуже багато сонця й дуже багато радостi. Було таке вiдчуття, що життя – це свято.
У першi ж днi вiйни тато пiшов на фронт. Я пам’ятаю прощання на вокзалi… Тато весь час переконував маму, що вони вiдженуть нiмцiв, але щоб ми евакуювалися. Мама не розумiла: навiщо? Якщо ми залишимося вдома, вiн швидше нас знайде. Одразу. А я все повторювала: «Таточку, рiдненький! Тiльки повертайся швидше. Таточку рiдненький…»
Їхав тато, через кiлька днiв iхали й ми. Дорогою нас весь час бомбили, бомбити нас було легко, оскiльки ешелони в тил iшли через кожнi п’ятсот метрiв. Їхали ми майже без багажу: в мами було сатинове платтячко в бiлий горошок, а в мене ситцевий червоний сарафанчик iз квiточками. Усi дорослi говорили, що червоне добре видно зверху, i лише налiт, усi кидалися в кущi, а мене, чим лише можна, накривали, аби мiй червоний сарафанчик не було видно, бо я наче лiхтарик.
Воду пили з болiт i канав. Починалися кишковi захворювання. Я теж захворiла… Три доби не приходила до тями… Потiм мама розповiла, як мене врятували. Коли ми зупинялися у Брянську, на сусiдню колiю подали вiйськовий ешелон. Моiй мамi було двадцять шiсть рокiв, вона була дуже вродлива. Наш поiзд стояв довго. Вона вийшла з вагону, i iй сказав якийсь комплiмент офiцер iз того ешелону. Мама попросила: «Вiдiйдiть, я не можу бачити вашу усмiшку. У мене дочка помирае». Офiцер виявився вiйськовим фельдшером. Вiн вскочив до вагона, побачив мене й покликав свого товариша: «Швидко принеси чай, сухарi й беладону». Оцi солдатськi сухарi… Лiтрова пляшка мiцного чаю й кiлька таблеток беладони врятували менi життя.
Поки ми iхали в Актюбинськ, увесь ешелон перехворiв. Нас, дiтей, не пускали туди, де лежали мертвi й убитi, нас оберiгали вiд цiеi картини. Ми чули тiльки розмови: там стiльки-то закопали в яму, там стiльки-то… Мама приходила з блiдим-блiдим обличчям, руки в неi трусилися. А я все допитувалася: «А куди подiлися цi люди?».
Нiяких пейзажiв не пам’ятаю. І це дуже дивно, тому що я любила природу. Запам’яталися тiльки тi кущi, пiд якими ми ховалися. Яри. Чомусь менi здавалося, що нiде немае лiсу, що ми iдемо тiльки мiж полями, в якiйсь пустелi. Одного разу я вiдчула такий страх, що пiсля нього вже нiяких бомб не боялася. Нас не попередили, що потяг стоiть десять-п’ятнадцять хвилин. Коротко. Потяг пiшов, а я залишилася… Сама… Не пам’ятаю, хто мене пiдхопив… Мене буквально вкинули у вагон… Але не в наш вагон, а в якийсь передостаннiй… Тодi я вперше злякалася, що залишуся сама, а мама поiде. Поки мама була поруч, нiчого не було страшно. А тут я занiмiла вiд страху. І поки мама до мене не прибiгла, не схопила на руки, я була нiма, нiхто з мене слова не мiг добути. Мама – це був мiй свiт. Моя планета. Якщо в мене навiть щось болiло, вiзьмешся за мамину руку, й уже не болить. Уночi я завжди спала поряд iз нею, що тiснiше, то менше страху. Якщо мама близько, здаеться, що все в нас, як ранiше вдома було. Заплющиш очi – нiякоi вiйни немае. Тiльки мама не любила говорити про смерть. А я весь час розпитувала…
З Актюбинська поiхали в Магнiтогорськ, там жив татiв рiдний брат. До вiйни у нього була велика родина, багато чоловiкiв, а коли ми приiхали, у будинку мешкали самi жiнки. Чоловiки всi пiшли на вiйну. Наприкiнцi сорок першого отримали двi похоронки – загинули дядьковi сини…
Із тiеi зими ще запам’яталася вiтрянка, якою ми перехворiли всiею школою. І червонi штани… На карточки мама отримала шматок бордовоi байки, з неi пошила менi штани. І дiти мене дражнили
«Монах у червоних штанах». Мене це дуже ображало. Трохи пiзнiше отримали на карточки калошi, я iх пiдв’язувала i так бiгала. Бiля кiсточок вони натирали ранки, тому весь час доводилося пiд п’ятки щось пiдкладати, аби п’ятка була вище i не було б цих ран. Але зима була такою холодною, що в мене весь час пiдмерзали руки й ноги. У школi часто псувалося опалення, в класах замерзала вода на пiдлозi, i ми ковзали мiж партами. Сидiли в пальто, в рукавичках, тiльки обрiзали пальчики, щоб можна було тримати ручку. Пам’ятаю, що всi багато читали… Так багато… Як нiколи… Перечитали дитячу бiблiотеку, юнацьку. І нам почали давати дорослi книжки. Іншi дiвчатка боялися, навiть хлопцi не любили, пропускали тi сторiнки, де писалося про смерть. А я читала…
Випало багато снiгу. Усi дiти вибiгали на вулицю й лiпили снiгову бабу. А я не могла вийти з дива: як можна лiпити снiгову бабу й радiти, коли вiйна.
Дорослi слухали весь час радiо, без радiо не могли жити. І ми теж. Радiли кожному салютовi в Москвi, переживали кожне повiдомлення: як там на фронтi? У пiдпiллi, в партизанах? Вийшли фiльми про битву пiд Сталiнградом i пiд Москвою, так ми по п’ятнадцять-двадцять разiв iх дивилися. Тричi пiдряд показуватимуть, i ми будемо тричi дивитися. Фiльми показували у школi, спецiального кiнозалу не було, показували в коридорi, а ми сидiли на пiдлозi. Двi-три години сидiли. Я запам’ятовувала смерть… Мама мене за це лаяла. Радилася з лiкарями, чому я така… Чому мене цiкавлять такi недитячi речi, як смерть? Як навчити мене думати про дитяче…
Я перечитала казки… Дитячi казки… Що я знову помiтила? Я помiтила, як багато там убивають. Багато кровi. Це стало для мене вiдкриттям…
Наприкiнцi сорок четвертого року… Я побачила перших полонених нiмцiв… Вони йшли широкою колоною по вулицi. І що мене вразило, так це те, що люди пiдходили до них i давали хлiб. Мене це так вразило, що я побiгла на роботу до мами запитати:
«Чому нашi люди дають нiмцям хлiб?». Мама нiчого не сказала, вона тiльки заплакала. Тодi ж я побачила першого мертвого в нiмецькiй формi, вiн iшов-iшов у колонi й упав. Колона постояла й рушила далi, а бiля нього поставили нашого солдата. Я пiдбiгла… Мене тягнуло подивитися на смерть зблизька, побути поряд. Коли по радiо оголошували про втрати супротивника, ми завжди радiли… А тут… Я побачила… Людина наче спала… Вiн навiть не лежав, а сидiв, напiвзiгнувшись, голова трохи на плечi. Я не знала: ненавидiти менi його чи жалiти? Це був ворог. Наш ворог! Не пам’ятаю: молодий вiн чи старий? Дуже втомлений. Через це менi було важко його ненавидiти. Я теж мамi про це розповiла. І вона знову плакала.
Дев’ятого травня ми прокинулися вранцi вiд того, що в пiд’iздi хтось дуже сильно кричав. Було ще зовсiм рано. Мама пiшла дiзнатися, що трапилося, прибiгла розгублена: «Перемога! Невже перемога?» Це було так незвично: вiйна скiнчилася, така довга вiйна. Хтось плакав, хтось смiявся, хтось кричав… Плакали тi, хто втратив близьких, радiли вiд того, що все-таки це – Перемога! У когось була жменька крупи, у когось – картопля, у когось – буряки, – все зносили в одну квартиру. Я нiколи не забуду того дня. Отого ранку… Навiть надвечiр уже було не так…
Пiд час вiйни всi чомусь говорили тихо, менi навiть здавалося, що пошепки, а тут усi раптом почали розмовляти голосно. Ми весь час були поряд iз дорослими, нас пригощали, нас голубили й проганяли: «Ідiть на вулицю. Сьогоднi – свято». І кликали назад. Нас нiколи стiльки не обiймали й не цiлували, як того дня.
Але я – щаслива людина, в мене повернувся з вiйни тато. Тато привiз гарнi дитячi iграшки. Іграшки були нiмецькi. Я не могла зрозумiти, як можуть бути такi гарнi iграшки нiмецькими…
Із татом я теж спробувала заговорити про смерть. Як нас бомбили, коли ми з мамою евакуювалися… Як уздовж дороги по обидва боки лежали мертвими нашi солдати. Їхнi обличчя були прикритi гiлками. Над ними дзижчали мухи… Тисячi мух… Про мертвого нiмця… Розповiла про тата моеi подружки, який повернувся з вiйни i через кiлька днiв помер. Помер вiд хвороби серця. Нiхто не мiг зрозумiти: як можна померти пiсля вiйни, коли всi щасливi?
Тато мовчав…
«Одна жменя солi… Усе, що залишилося вiд нашого дому…»
Мишко Майоров – 5 рокiв.
Зараз – кандидат сiльськогосподарських наук.
Пiд час вiйни я любив сни… Я любив сни про мирне життя, про те, як ми жили до вiйни…
Перший сон…
Бабуся впоралася з господарськими справами… Я чекаю на цей момент. Ось вона пiдсувае стiл до вiкна, розстеляе матерiю, накладае на неi вату, накривае ii iншим шматком матерii й починае стьобати ковдру. У мене теж е робота: з одного боку ковдри бабуся вбивае цвяшки, до них по черзi прив’язуе шпагат, який натирае крейдою, а я натягаю його з iншого боку. «Тягни, Мишенько, сильнiше», – просить бабуся. Я натягую – вона вiдпускае: бах – i готова крейдяна смужка на червоному чи синьому сатинi. Смужки перехрещуються, виходять ромбики, по них бiжать стiбки чорних ниток. Наступна операцiя: бабуся розкладае паперовi викрiйки (зараз це називаеться трафаретом), i на зметанiй ковдрi з’являеться малюнок. Дуже гарно й цiкаво. Моя бабуся майстриня й сорочки строчити, особливо комiрцi iй вдаються. Їi ручна машинка «Зiнгер» працюе й тодi, коли я вже сплю. І дiдусь спить.
Другий сон…
Дiдусь чоботарюе. У мене й тут е дiло – готувати дерев’янi шпильки. Зараз усi пiдошви – на залiзних гвiздках, але вони iржавiють, i пiдошва швидко вiдлiтае. Може, й тодi вже використовувалися залiзнi гвiздки, але я пам’ятаю дерев’янi. Із рiвноi, без сучкiв, колодки староi берези треба було напиляти кружки й залишити висихати пiд повiткою, потiм настругати брусочки товщиною близько трьох сантиметрiв i довжиною сантиметрiв iз десять i теж просушити. Із отих брусочкiв легко вiдколоти поперечнi пластинки товщиною два-три мiлiметри. Швецький нiж гострий, i ним легко зрiзати край пластинки з двох бокiв: упреш ii у верстак – жик-жик, i пластинка гостра, а потiм уже колеш гвiздки-шпильки. Дiдусь наколюшкою (таке шевське шило) наколюе отвiр у пiдошвi чобота, вставляе шпильку, стук шевським молотком! – i гвiздок у пiдошвi. Шпильки набивають у два ряди, це не лише гарно, а й дуже мiцно: вiд вологи сухi березовi гвiздки тiльки розбухнуть i ще мiцнiше триматимуть пiдошву, i вона не вiдпаде, аж доки не зноситься.
А ще дiдусь пiдшивае валянки, вiрнiше, робить другу пiдошву на валянках, вони тодi довше служать i можна в них ходити без калош. Або обшивае шкiрою задник валянка, аби в калошах той не швидко протирався. Мiй обов’язок – сучити лляну нитку, смолити варом i вощити воском дратовку, засилювати ii в голку. Але шевська штопальна голка – велика цiннiсть, i тому дiдусь найчастiше користуеться щетиною, найзвичайнiшою щетиною iз загривка дикого кабана, можна i з домашнього, але та м’якiша. У дiдуся такоi щетини – цiлий жмут. Нею можна й пiдошву пришити, й маленьку латочку в незручному мiсцi: щетинка гнучка i де завгодно пролiзе.
Третiй сон…
Старшi хлопцi в сусiдському великому сараi органiзували театр, iде вистава про прикордонникiв i шпигунiв. Квитки по десять копiйок, а в мене немае, i мене не пускають, починаю плакати: я теж хочу «побачити вiйну». Заглядаю тайкома в сарай, «прикордонники» там у справжнiх гiмнастерках. Спектакль приголомшуе…
Далi сни моi обривалися…
Незабаром я побачив солдатськi гiмнастерки в нас удома… Бабуся годувала втомлених i запорошених солдатiв, а вони говорили: «Нiмець пре». Я почав чiплятися до бабусi: «А якi вони, нiмцi?»
Складаемо на воза клунки, мене саджають на них… Кудись iдемо… Потiм повертаемося… У нас у хатi – нiмцi! Вони схожi на наших солдатiв, тiльки в iншiй формi i веселi. Ми з бабусею i мамою тепер живемо за пiчкою, а дiдусь – у сарайчику. Бабуся вже не стьобае ковдри, дiдусь не шевцюе. Одного разу вiдсуваю запону: в кутку бiля вiкна сидить нiмець у навушниках i крутить ручки рацii, чути музику, потiм чiтко росiйською… Інший нiмець у цей час намазував масло на хлiб, побачив мене i махнув ножем бiля самого мого носа, я ховаюся за полог i вже не вилiзаю з-за пiчки.
Вулицею повз наш будинок ведуть чоловiка в горiлiй гiмнастерцi, босого, зi зв’язаними дротом руками. Чоловiк увесь чорний… Потiм я бачив його повiшеним бiля сiльради. Казали, що це наш льотчик. Уночi вiн менi приснився. Увi снi вiн висiв у нас у дворi…
Із тих днiв… Усе пам’ятаеться в чорному кольорi: чорнi танки, чорнi мотоцикли, нiмецькi солдати в чорнiй формi. Я не впевнений, що все це було насправдi тiльки чорним, але я так запам’ятав. Так воно лежить у пам’ятi… Чорно-бiла плiвка… У школу я ще не ходив, але читати й рахувати вмiв. Рахував танки, iх було багато, так багато, що бiлий снiг перетворювався на чорний.
…Мене закутують у щось теж чорне, i ми ховаемося на болотi. Увесь день i всю нiч. Нiч холодна. Кричать страшним голосом незнайомi птахи. Здаеться, що мiсяць свiтить надто яскраво. Страх!! А якщо нас побачать або почують нiмецькi вiвчарки? Інодi долинав iхнiй хрипкий гавкiт. Уранцi – додому! Я хочу додому! Усi хочуть додому, в тепло! Але дому вже немае, тiльки купа димлячих головешок. Погорiле мiсце… Пiсля великого вогнища… Знаходимо в золi велику грудку солi, яка завжди в нас лежала на припiчку. Акуратно зiбрали сiль, потiм i глину, змiшану iз сiллю, зсипали ii у глек. Це все, що залишилося вiд нашого дому…
Бабуся мовчала, мовчала, а вночi заголосила: «Ох, моя ти хатко! Ох, моя ти хатко! Тут я дiвувала-а-а-а… Сюди свати приiжджали-и-и-и… Тут дiтей народила-а-а-а…» Вона ходила нашим чорним двором, наче привид.
Уранцi я розплющив очi – ми спимо на землi. На нашому городi…
«І поцiлувала в пiдручнику всi портрети…»
Зiна Шиманська – 11 рокiв.
Зараз – касирка.
Я озираюся в минуле з усмiшкою… Зi здивуванням. Невже це було зi мною?
Того дня, коли почалася вiйна, ми пiшли до цирку. Усiею родиною. На ранкову виставу. Нi про що не здогадувалися. Нi про що… Усi вже знали, а ми нi. Ляскали в долонi. Смiялися. Був там великий слон. Слонище! Танцювали мавпочки… І ось… Вибiгли ми весело на вулицю – а люди йдуть заплаканi: «Вiйна!» Усi дiти: «Ур-ра!!» Зрадiли. Тепер ми себе проявимо, допоможемо нашим бiйцям. Станемо героями. Я над усе любила военнi книжки. Про боi, про подвиги… Мрii там усякi… Я схиляюся над пораненим бiйцем, виношу його з диму. Із вогню… Удома всю стiнку над своiм столом обклеiла военними фотографiями з газет. Там – Ворошилов, там – Будьонний…
Ми з подружкою тiкали на фiнську вiйну, а нашi знайомi хлопцi – на iспанську. Вiйна нам уявлялася найцiкавiшою подiею в життi. Найбiльшою пригодою. Ми про неi мрiяли, ми були дiтьми свого часу. Гарними дiтьми! Моя подружка завжди ходила в старiй будьонiвцi, де вона ii взяла, я вже забула, але це була ii улюблена шапочка. А як ми тiкали на вiйну? Зараз розповiм… Вона залишилася в мене ночувати, звичайно, навмисно, а на свiтанку ми разом потиху вибралися з дому. Навшпиньки… Тс… тс… Захопили iз собою якiсь продукти. А старший брат, певно, вже слiдкував за нами, як ми останнiми днями шепотiлися, щось пхали в мiшечки. У дворi наздогнав нас i повернув. Вилаяв i пригрозився, що викине з моеi бiблiотеки всi военнi книжки. Увесь день я плакала. Ось такими ми були!
А тут справжня вiйна…
Через тиждень у Мiнськ увiйшли нiмецькi вiйська. Самих нiмцiв я не зразу запам’ятала, а запам’ятала iхню технiку. Великi машини, великi мотоцикли… У нас таких не було, таких ми не бачили… Люди онiмiли й оглухли. Ходили зi зляканими очима… На парканах i стовпах з’явилися чужi плакати та листiвки. Чужi накази. Прийшов «новий порядок». Через якийсь час знову вiдкрилися школи. Мама вирiшила, що вiйна вiйною, а переривати навчання не слiд, все одно я повинна вчитися. На першому уроцi географiчка, та сама, яка нас учила й до вiйни, почала виступати проти радянськоi влади. Проти Ленiна. Я сказала собi: вчитися в такiй школi я не буду. Нi-i-i-i… Не хочу! Прийшла додому й поцiлувала в пiдручнику всi портрети… Усi улюбленi портрети…
Нiмцi вривалися у квартири, когось увесь час шукали. То евреiв, то партизанiв… Мама сказала: «Сховай свiй пiонерський галстук». Удень я галстук ховала, а вночi, коли лягала спати, надягала. Мама боялася: а якщо нiмцi постукають уночi? Умовляла мене. Плакала. Я чекала, поки мама засне, стане тихо вдома й на вулицi. Тодi дiставала з шафи червоний галстук, дiставала радянськi книжки. І моя подружка так робила. Вона й будьонiвку берегла.
Тепер сама дивуюся: невже це була я?
«Я iх руками збирала… Вони бiлi-бiлi…»
Женя Селеня – 5 рокiв.
Зараз – журналiст.
У ту недiлю… Двадцять другого червня…
Пiшли з братом за грибами. Уже був час товстих боровикiв-колосовикiв. Лiсок наш невеликий, ми там знали кожний кущик, кожну галявину, де якi гриби ростуть, якi ягоди i навiть квiти. Де iван-чай, а де жовтий звiробiй. Синiй верес… Уже поверталися додому, коли почули громове гудiння. Гуло з неба… Пiдвели голови: над нами штук дванадцять – п’ятнадцять лiтакiв… Вони летiли високо, дуже високо, я подумав, що ранiше нашi лiтаки так високо не лiтали. Було чути гудiння: у-у-у!
Тут же ми побачили нашу маму, вона бiгла до нас – розгублена, iз плачем, голос у неi переривався. Таким i залишилося враження вiд першого дня вiйни – мама не кличе лагiдно, як зазвичай, а кричить: «Дiти! Моi дiти!» У неi великi очi, замiсть обличчя самi очi…
Через два днi, мабуть, до нас на хутiр зайшла група червоноармiйцiв. Запорошенi, спiтнiлi, з пошерхлими губами, вони жадiбно пили воду з колодязя. І як же вони ожили… Як прояснiли iхнi обличчя, коли в небi з’явилися чотири наших лiтаки. На них ми помiтили такi чiткi червонi зiрки. «Нашi! Нашi!» – кричали ми разом iз червоноармiйцями. Але раптом звiдкись виринули маленькi чорнi лiтаки, вони крутилися навколо наших, щось там трiщало, гримiло. Це наче, знаете… Хтось рве клейонку або тканину… Але звук голоснiший… Я ще не знав, що так здалеку або згори трiщать кулеметнi черги. За нашими лiтаками, що падали, потягнулися червонi смуги вогню та диму. Бабах! Червоноармiйцi стояли й плакали, не соромлячись своiх слiз. Я вперше бачив… Уперше… Щоб червоноармiйцi плакали… У военних фiльмах, якi я ходив дивитися в наше селище, вони нiколи не плакали.
А потiм… Потiм… Ще через кiлька днiв… Із села Кабаки прибiгла мамина сестра – тiтонька Катя. Чорна, страшна. Вона розповiла, що в iхне село приiхали нiмцi, зiбрали активiстiв i вивели за край села, там розстрiляли з кулеметiв. Серед розстрiляних був i мамин брат, депутат сiльськоi ради. Старий комунiст.
Досi пам’ятаю слова тiтки Катi:
– Вони йому розбили голову, i я руками мiзки збирала… Вони бiлi-бiлi…
Вона жила в нас два днi. І весь час розповiдала… Повторювала… За цi два днi в неi побiлiла голова.
І коли мама сидiла поряд iз тiтонькою Катею, обiймала ii i плакала, я гладив ii по головi. Боявся.
Я боявся, що мама теж стане бiлою…
«Жити хочу! Жити хочу!»
Вася Харевський – 4 роки.
Зараз – архiтектор.
Вiд цих видовищ, вiд цих вогнiв… Це – мое багатство… Це – розкiш, те, що я пережив…
Менi нiхто не вiрить… Навiть мама не вiрила… Коли пiсля вiйни почали згадувати, вона дивувалася: «Ти не мiг сам це запам’ятати, ти був маленький. Тобi хтось розповiв…»
Нi, я сам пам’ятаю…
Вибухають бомби, а я чiпляюся за старшого брата: «Жити хочу! Жити хочу!» Боявся померти, хоча що я мiг тодi знати про смерть? Ну що?
Сам пам’ятаю…
Мама вiддала нам iз братом останнi двi картоплини, а сама тiльки дивилася на нас. Ми знали, що картоплини цi останнi. Я хотiв iй залишити… Маленький шматочок… І не змiг. Брат теж не змiг… Нам було соромно. Страшенно соромно.
Нi, я сам…
Побачив першого нашого солдата… По-моему, це був танкiст, точно не скажу… І побiг до нього:
«Тату!!» А вiн пiдняв мене на руки до неба: «Синку!» Я все пам’ятаю…
Я пам’ятаю, як дорослi говорили: «Вiн – маленький. Не розумiе». А я дивувався: «Якi дивнi цi дорослi, чому вони вирiшили, що я нiчого не розумiю? Я все розумiю». Менi навiть здавалося, що я розумiю бiльше, нiж вони, тому що я не плачу.
Вiйна – це мiй пiдручник iсторii. Моя самотнiсть… Я пропустив час дитинства, воно випало з мого життя. Я людина без дитинства, замiсть дитинства в мене була вiйна.
Так у життi мене потрясло потiм тiльки кохання. Коли я закохався… Пiзнав кохання…
«Через петельку для гудзика…»
Інна Левкевич – 10 рокiв.
Зараз – iнженер-будiвельник.
У першi ж днi… Вiд самого ранку…
Над нами вибухали бомби… На землi лежали стовпи i проводи. Люди наляканi, всi бiгли з будинкiв. Зi своiх будинкiв усi бiгли на вулицю, але все одно попереджали одне одного: «Обережно – провiд! Обережно – провiд!», щоб нiхто не зачепився, не впав. Ще вранцi двадцять шостого червня мама видавала зарплату, вона працювала бухгалтером на заводi, а ввечерi ми вже були бiженцями. І коли йшли з Мiнська, то бачили, як горiла наша школа. Полум’я лютувало в кожному вiкнi… Так яскраво… Так… Так сильно, до самого неба… Ми ридали, що горить наша школа. Нас було четверо в мами, трое йшли пiшки, а молодша «iхала» в мами на руках. Мама ще хвилювалася, що ключ взяла iз собою, а квартиру забула зачинити. Вона намагалася зупиняти машини, кричала й просила: «Вiзьмiть наших дiтей, а ми пiдемо захищати мiсто». Не хотiла повiрити, що нiмцi вже в мiстi. Мiсто здали.
Страшним i незрозумiлим було все, що вiдбувалося на наших очах. Із нами. Особливо смерть… Бiля вбитих валялися чайники та каструлi. Вражала iхня кiлькiсть. Усе горiло… Здавалося, що ми бiжимо по жаринах… Я завжди дружила з хлопцями. Росла шибайголовою. Менi було цiкаво подивитися: як це летять бомби, як це вони свищуть i як вони падають. І ось я лягала на землю, накривалася пальтом i через петельку для гудзика спостерiгала… Люди бiжать… На деревi щось висить… Коли я зрозумiла, що це щось вiд людини на деревi висить, мене зацiпило. Я заплющила очi…
Сестрi Ірмi було сiм рокiв, вона несла примус i маминi черевички, страшенно боялася загубити цi черевички. Черевички були новi, блiдо-рожевого кольору, з гранчастим каблучком. Мама взяла iх мимоволi, а може, тому, що це була в неi найгарнiша рiч…
І з ключом, i з черевичками ми незабаром повернулися назад у мiсто, де все згорiло. Невдовзi почали голодувати. Збирали лободу, iли лободу. Їли якiсь квiти! Швидко закiнчилися дрова. Нiмцi спалили великий колгоспний сад за мiстом, боялися партизанiв, то всi ходили й обрубували там пеньки – хоча б трохи принести дров. Нагрiти вдома пiч. Із дрiжджiв робили печiнку: смажили дрiжджi на сковорiдцi, й у них з’являвся присмак печiнки. Мама дала менi грошi, щоб я купила хлiба на базарi. А там стара жiнка продавала козенят, i я подумала, що врятую всю нашу сiм’ю, якщо куплю козеня. Козеня пiдросте – й у нас буде багато молока. І я купила козеня, заплативши за нього всi грошi, якi менi дали iз собою. Я не пам’ятаю, як мама мене лаяла, пам’ятаю тiльки, що ми кiлька днiв сидiли голоднi: грошi закiнчилися. Варили якусь затирку, годували нею козеня, я брала його iз собою спати, щоб йому було тепло, але воно замерзало. І невдовзi померло… Це була трагедiя… Ми дуже плакали, не дозволяли його винести з дому. Найдужче плакала я, вважаючи себе винною. Мама винесла його вночi тайкома, а нам сказала, що козеня з’iли мишi.
Але в окупацii ми вiдзначали всi травневi й жовтневi свята. Нашi свята! Нашi! Обов’язково спiвали пiсень, у нас уся родина спiвоча. Нехай це була картопля в мундирах, iнодi один шматочок цукру на всiх, але в цей день намагалися хоча б трошечки краще приготувати, нехай завтра ми будемо голодними, але свята ми всi вiдзначали. Пошепки спiвали мамину улюблену пiсню: «Утро красит нежным светом стены древнего Кремля…» Це обов’язково…
Сусiдка напекла пирiжкiв на продаж i запропонувала нам: «Вiзьмiть у мене за гуртовою цiною, а продайте вроздрiб. Ви молодi, у вас ноги легкi». Я вирiшила взятися за цю справу, знаючи, як мамi важко однiй прогодувати нас. Принесла сусiдка цi пирiжки, ми iз сестрою Ірмою сидимо й дивимося на них:
– Ірмо, тобi не здаеться, що цей пирiжок бiльший за той? – кажу я.
– Здаеться…
Ви не уявляете, як хотiлося спробувати шматочок.
