скачать книгу бесплатно
– Вона прийшла в бiлому халатi, як мама… – повторюю й повторюю я.
– Я зробив тобi iграшку, – чоловiк простягае менi ганчiр’яний м’ячик.
Беру iграшку i перестаю плакати.
Далi нiчого не пам’ятаю: хто i як нас рятував у нiмецькому концтаборi? У дiтей там брали кров для поранених нiмецьких солдатiв… Дiти всi помирали… Як опинилися ми з братом у дитбудинку, i наприкiнцi вiйни отримали повiдомлення, що батьки нашi загинули? Щось трапилося з моею пам’яттю. Не пам’ятаю облич, не пам’ятаю слiв…
Закiнчилася вiйна. Я пiшов у перший клас. Іншi двiчi-тричi прочитають вiрш – i запам’ятали. А я десять раз прочитаю i не запам’ятовую. Але двiйки менi вчителi чомусь не ставили. Іншим ставили, а менi – нi.
Ось моя iсторiя…
«Тiтонько, вiзьмiть мене на колiна…»
Марина Кар’янова – 4 роки.
Зараз – кiнопрацiвник.
Як я не люблю згадувати… Не люблю. Одне слово – не люблю…
Запитати б у всiх: що таке дитинство? Кожен би сказав щось свое. А для мене дитинство – це мама з татом i цукерки. Усе дитинство я хотiла маму з татом i цукерки. За вiйну жодноi цукерки не те що не спробувала на смак – яка вона, навiть не бачила. Першу цукерку я з’iла через кiлька рокiв пiсля вiйни… Через роки три… Я вже була великою дiвчинкою. Десять рокiв.
Нiколи не розумiла, що комусь може не хотiтися шоколадних цукерок… Ну, як це? Це неможливо…
А маму з татом я не знайшла. Навiть прiзвища свого справжнього не знаю. Пiдiбрали мене в Москвi на Пiвнiчному вокзалi.
– Як звати? – запитали в дитбудинку.
– Мариночка.
– А прiзвище?
– Прiзвища не пам’ятаю…
Записали Марина Пiвнiчна.
Хотiлося весь час iсти. Але ще бiльше хотiлося, аби хтось обiйняв, приголубив. А цього було мало, навколо вiйна, в усiх – горе. Іду вулицею… Попереду мама дiтей своiх веде. Одного вiзьме на руки, пронесе, цього поставить – iншого бере. Сiли вони на лавочку, i вона посадила меншого до себе на колiна. Я стояла, стояла. Дивилася, дивилася. Пiдходжу до них: «Тiтонько, вiзьмiть мене на колiна…» Вона здивувалася…
Я знову ii попросила: «Тiтонько, ну, будь ласка…»
«…І почала колисати, наче ляльку»
Дiма Суфранков – 5 рокiв.
Зараз – iнженер-механiк.
До цього я боявся тiльки мишей. А тут одразу стiльки страхiв… Тисяча страхiв…
Не так по моiй дитячiй свiдомостi вдарило слово «вiйна», як налякало слово «лiтаки». «Лiтаки!» – i мати нас згрiбае з печi. А ми боiмося з печi злiзати, боiмося з хати виходити, поки вона одного знiме, iнший назад лiзе. Нас – п’ятеро. І ще – улюблена кiшка.
Лiтаки нас розстрiлюють…
Менших братикiв… Їх мама рушниками до себе прив’язувала, а старшi самi бiгли. Коли ти маленький… Ти живеш в iншому свiтi, ти не дивишся згори, а живеш близько до землi. Лiтаки ще страшнiшi, бомби ще страшнiшi. Я пам’ятаю, як заздрив жучкам: вони такi маленькi, що завжди можуть де-небудь сховатися, в землю заповзуть… Менi здавалося, що коли помру, то стану звiром, утечу в лiс.
Лiтаки нас розстрiлюють…
Двоюрiдна моя сестра, iй було десять рокiв, несла нашого братика трьох рокiв. Бiгла-бiгла, сил не вистачило, й вона впала. І пролежали вони в снiгу всю нiч, i вiн замерз, а вона жити залишилася. Викопали ямку його поховати, вона не дае: «Мишенько, не помирай! Навiщо ти помираеш?»
Утекли ми вiд нiмцiв i жили в болотi… На острiвцях… Куренi собi збудували i в них жили. Куренi – це такi будиночки: самi голi колоди й дiрка вгорi… Для диму… А внизу – земля. Вода. І взимку, i влiтку там жили. На соснових гiлках спали. Повернулися одного разу з мамою з лiсу в село, хотiли що-небудь у своiй хатi взяти. Там – нiмцi. Хто прийшов, усiх зiгнали в школу. Поставили на колiна й нацiлили на нас кулемети. І ми, дiти, одного зросту з кулеметами.
Чуемо: в лiсi стрiляють. Нiмцi: «Партизани! Партизани!» – i до машин. Швидко поiхали. А ми – в лiс.
Пiсля вiйни я боявся залiза. Лежить осколок, а в мене страх, що вiн ще раз вибухне. Сусiдська дiвчинка – три роки й два мiсяцi… Я запам’ятав… Мама ii над труною повторювала: «Три роки й два мiсяцi… Три роки й два мiсяцi…» Вона знайшла «лимонку»… І почала колисати, наче ляльку… У ганчiрку загорнула й колише. Граната маленька, наче iграшка, тiльки важка. Мати добiгти не встигла…
Пiсля вiйни в нашому селi Старi Головчицi Петрикiвського району ще два роки ховали дiтей. Военне залiзо валялося скрiзь. Пiдбитi чорнi танки, бронетранспортери. Шматки мiн, бомб…
А в нас же iграшок не було… Потiм його почали збирати й вiдправляти кудись на заводи. Мама пояснила, що з цього залiза почнуть вiдливати трактори. Верстати, швейнi машинки… Якщо я бачив новий трактор, я не пiдходив до нього, чекав, що вiн вибухне. І стане чорним, як танк…
Я знав, iз якого вiн залiза…
«Менi вже буквар купили…»
Лiля Мельникова – 7 рокiв.
Зараз – учителька.
Я мала пiти в перший клас…
Менi вже буквар купили i портфель. Я найстарша. Сестрi Раi було п’ять рокiв, а нашiй Томочцi – три роки. Жили ми в Розсонах, батько наш працював директором лiсгоспу, але за рiк до вiйни вiн помер. Жили ми з мамою.
Того дня, коли до нас докотилася вiйна, ми всi трое були в дитячому садку, i найменша теж. І ось усiх дiтей забрали, а ми залишилися, за нами нiхто не приходить. Нам страшно. Мама прибiгла остання. Вона працювала в лiсгоспi, вони палили якiсь папери, закопували. І вона затрималася.
Мама сказала, що будемо евакуюватися, нам дали пiдводу. Треба було взяти iз собою найнеобхiднiшi речi. Пам’ятаю, що в коридорi стояв кошик, поставили ми цього кошика на вiз, сестричка взяла свою ляльку. Мама хотiла ляльку залишити… Лялька була велика… Сестра почала плакати: «Я ii не залишу!» Виiхали за Розсони, й перевернувся наш вiз, розкрився кошик i звiдти посипалося взуття. Виявилося, що ми нiчого не взяли iз собою: нi поiсти, нi змiни одягу. Мама розгубилася й переплутала кошики, взяла той, в який збирала взуття для ремонту.
Не встигли ми зiбрати це взуття, як налетiли лiтаки й почали бомбардувати, обстрiлювати з кулеметiв. Ляльку нашу прострелили наскрiзь, а сестричка залишилася абсолютно цiлою, навiть без подряпини. Плакала: «Я ii все одно не залишу».
Повернулися ми назад i почали жити вже за нiмцiв. Мама носила продавати речi батька, пам’ятаю, що вперше вона вимiняла костюм на горох. Мiсяць iли гороховий суп. Суп закiнчився. Була в нас велика стара ковдра, ватяна. Мама шила з неi бурки, якщо хтось просив, iй платили, як могли. Часом у нас була затирка, часом яйце одне на всiх… А часто – й нiчого не було. Мама тiльки обiйме й погладить…
Мама не говорила, що вона допомагае партизанам, але я здогадувалася. Вона часто кудись iшла й не признавалася – куди. Коли вона йшла щось мiняти, то ми про це знали, а тут вона йшла – i все. Я пишалася мамою й казала своiм сестричкам: «Незабаром прийдуть нашi. Прийде дядя Ваня (це татiв брат)». Вiн воював у партизанах.
Того дня мама налила молоко в пляшку, поцiлувала нас i пiшла, а дверi зачинила на ключ. Ми трое залiзли пiд стiл, зi столу звисала велика скатерка, пiд нею тепло, i гралися в «дочки-матерi». Раптом чуемо трiщання мотоциклiв, потiм страшний грюкiт у дверi, i чоловiчий голос зi спотворенням вимовляе мамине прiзвище. Неправильно. Я вiдчула щось недобре. А в нас пiд вiкном з боку городу стояла драбина, ми непомiтно спустилися по нiй. Швиденько. Я схопила одну сестру за руку, другу посадила на шию, це в нас називалося «ати-бати», i ми вийшли на вулицю.
Там зiбралося багато людей. І дiтей. Тi, хто приiхав за мамою, нас не знали i не знайшли. Вони ламають дверi… А я бачу, що на дорозi з’явилася мама, така маленька, така худенька. І нiмцi ii побачили, вони побiгли на гiрку, схопили маму, заламали iй руки й почали бити. А ми бiжимо й кричимо всi втрьох, кричимо щосили: «Мамо! Мамо!». Заштовхнули ii в мотоциклетну коляску, вона тiльки крикнула сусiдцi: «Феню мила, ти приглянь за моiми дiтьми». Нас сусiди вiдвели вiд дороги, але кожен боявся до себе брати: а раптом прийдуть за нами? І ми пiшли плакати в канаву. Додому не можна, нам уже розповiли, що в сусiдньому селi забрали батькiв, а дiтей спалили, зачинили в будинку i спалили. Боiмося зайти у свiй дiм… Так продовжувалося, мабуть, три днi. То ми в курятнику сидимо, то до городу нашого пiдiйдемо. Їсти хочеться, а в городi нiчого не чiпаемо, тому що мама сварилася, що ми рано рвемо моркву, коли вона ще не виросла, горох обриваемо. Ми нiчого не беремо й кажемо одна однiй, мовляв, наша мама хвилюеться, що ми без неi все понищимо на городi. Звiсно, вона так думае. Вона не знае, що ми нiчого не чiпаемо. Слухаемося. Дорослi передавали, а дiти приносили нам: хто – брукву варену, хто – картоплину, хто – буряк…
