скачать книгу бесплатно
– Давай вiдрiжемо трошечки, а потiм пiдемо продавати.
Посидiли так двi години, i нiчого нести на базар. Потiм сусiдка почала варити подушечки, це такi цукерки, iх давно вже немае чомусь у магазинах. Дала вона нам продати цi подушечки. Знову ми з Ірмою сидимо над ними:
– Одна подушечка бiльша за iншi. Давай, Ірмо, трошки ii полижемо.
– Давай…
У нас було одне пальто на трьох, однi валянки. Ми часто сидiли вдома. Пробували розповiдати одне одному казки… Якiсь книжки… Але це було нецiкаво. А цiкаво нам було мрiяти, як закiнчиться вiйна i як ми житимемо пiсля вiйни. Їстимемо самi пирiжки та цукерки.
Коли вiйна закiнчилася, мама надягла крепдешинову кофтинку. Як у неi залишилася ця кофтинка, я не пам’ятаю. Усi гарнi речi ми вимiняли на продукти. На цiй кофтинцi були чорнi манжети, мама вiдпорола iх, щоб нiчого не було темного, а тiльки свiтле.
Одразу ми пiшли в школу i з перших днiв почали вчити пiснi для параду…
«Тiльки мамин крик чула…»
Лiда Погоржельська – 8 рокiв.
Зараз – кандидат бiологiчних наук.
Я все життя згадую цей день… Перший день без тата…
Хотiлося спати. Мама пiдняла нас рано-вранцi i сказала: «Вiйна!». Який тут сон? Почали збиратися в дорогу. Ще страху не було. Усi дивилися на тата, а тато наш поводився спокiйно. Як завжди. Вiн був партiйним працiвником. Кожному, сказала мама, треба взяти iз собою що-небудь. Я нiчого не придумала взяти, а сестра молодша захопила ляльку. Мама взяла на руки нашого маленького братика. Тато наздогнав нас уже дорогою…
Я забула сказати, що мешкали ми в мiстi Кобринi. Недалеко вiд Бреста. Ось чому вiйна докотилася до нас уже першого дня. Отямитися не встигли. Дорослi майже не розмовляли, йшли мовчки, iхали на конях мовчки. І ставало страшно. Йдуть i йдуть люди, багато людей, i всi мовчать.
Коли тато нас наздогнав, ми трохи заспокоiлися. Тато в нас у сiм’i в усьому був найголовнiший, тому що мама була дуже молодою, вона в шiстнадцять рокiв вийшла замiж. Вона не вмiла навiть готувати. А тато – сирота, вiн усе вмiв. Я пам’ятаю, як ми любили, коли в тата був час, i вiн мiг що-небудь смачненьке нам приготувати. Для всiх – свято. Менi й зараз здаеться, що немае нiчого смачнiшого вiд манноi кашi, яку варив тато. Скiльки ми iхали без нього, стiльки ми на нього чекали. Залишитися пiд час вiйни без тата – цього ми уявити не могли. Така в нас була сiм’я.
Обоз вийшов великий… Рухався повiльно. Інодi всi зупинялися й дивилися на небо. Шукали очима, де нашi лiтаки… Шукали даремно…
Серед дня побачили колону якихось вiйськових. Вони iхали на конях i були одягненi в новеньку червоноармiйську форму. Конi ситi. Великi. Нiхто не здогадався, що це диверсанти. Вирiшили: нашi! Зрадiли. Тато вийшов до них назустрiч, i я почула мамин крик… Пострiлу я не чула… Тiльки мамин крик: «А-а-а-а! І-i-i…» Мамин чи не мамин голос? Мамин! Я пам’ятаю, що цi вiйськовi навiть не злiзли зi своiх коней… Коли мама закричала, я побiгла. Усi кудись побiгли… Бiгли мовчки. Я чула тiльки, як наша мама кричить… Я бiгла, поки не заплуталася й не впала у високiй травi…
До вечора нашi конi стояли. Чекали. А ми всi повернулися на це мiсце, коли темнiти почало. Мама сама там сидiла й чекала. Хтось промовив: «Ви погляньте, вона сива». Пам’ятаю, як дорослi копали яму… Як потiм нас iз сестричкою пiдштовхували: «Ідiть. Попрощайтеся з батьком». Я ступила два кроки, а далi йти не змогла. Сiла на землю. А сестричка поруч зi мною. Братик спав, вiн був зовсiм маленький, нiчого не розумiв. А мама наша лежала на возi непритомна, нас до неi не пускали.
Так нiхто з нас i не бачив тата мертвим. І не запам’ятав його мертвим. Я завжди, коли згадувала його, чомусь згадувала в бiлому кителi. Молодого й гарного. Навiть зараз, а зараз я вже старша за нашого тата.
У Сталiнградськiй областi, куди нас евакуювали, мама працювала в колгоспi. Мама, яка нiчого не вмiла, не знала, як полоти грядки, не вiдрiзняла вiвса вiд пшеницi, стала ударницею. У нас не було тата, й у когось ще не було тата. У когось не було мами. Або брата. Або сестри. Або дiдуся. Але ми сиротами себе не вiдчували. Нас жалiли й ростили всi. Пам’ятаю тiтоньку Таню Морозову. У неi загинуло двое дiтей, вона жила сама. І вона вiд себе вiдривала все для нас, наче наша мама. А це ж була абсолютно чужа людина, але за вiйну стала рiдною. Братик, коли пiдрiс, казав, що в нас немае тата, зате в нас е двi мами: наша мама й тiтонька Таня. Так ми всi й росли… Із двома, з трьома мамами…
Ще пам’ятаю, як нас дорогою в евакуацiю бомбили, i ми бiгли ховатися. Ми бiгли ховатися не до мами, а до солдатiв. Закiнчиться бомбардування, мама нас лае, що ми вiд неi тiкаемо. Але все одно, як знову почнуть бомбити, бiжимо до солдатiв.
Коли звiльнили Мiнськ, вирiшили повертатися. Додому. У Бiлорусь. Мама наша – корiнна мiнчанка, але коли ми вийшли на Мiнському вокзалi, вона не знала, куди йти. Це було iнше мiсто. Самi руiни… Пiсок iз камiння…
Я вже навчалася в Горецькiй сiльгоспакадемii… Мешкала в гуртожитку, було нас в кiмнатi вiсiм осiб. Усi – сироти. Нiхто нас окремо не поселяв, не збирав – нас було багато. Не одна кiмната. Пам’ятаю, як ми вночi всi кричали… Я могла зiрватися з лiжка й стукати у дверi… Кудись рвалася… Дiвчата мене ловили. Тодi я починала плакати. І вони за мною. Усiею кiмнатою ревма ревiли. А зранку треба йти на заняття i слухати лекцii.
А одного разу я на вулицi зустрiла чоловiка, схожого на тата. Наче мiй тато. Довго йшла за ним… Я ж не бачила тата мертвим…
«Ми грали, а солдати плакали…»
Володя Чистоклетов – 10 рокiв.
Зараз – музикант.
Це був гарний ранок…
Ранкове море. Сине i спокiйне. Першi днi, як я приiхав у дитячий санаторiй Совет-Квадже на Чорному морi. Почули гудiння лiтакiв… Я пiрнув у хвилi, але й там, пiд водою, було чути це гудiння. Ми не злякалися, а почали гратися «у вiйну», не знаючи, що десь уже йде вiйна. Не гра, не вiйськовi навчання, а вiйна. Через кiлька днiв нас вiдправили додому.
Я – в Ростов. На мiсто вже падали першi бомби. Усi готувалися до вуличних боiв: копали щiлини, будували барикади. Училися стрiляти. А ми, дiти, вартували ящики, в якi складали пляшки iз запалювальною сумiшшю, пiдвозили пiсок i воду на випадок пожежi.
Усi школи перетворилися на госпiталi. У нашiй сiмдесятiй школi було розташовано армiйський польовий госпiталь для легкопоранених. Туди скерували маму. Їй дозволяли й мене брати iз собою, щоб не залишався сам удома, а коли вiдступали, куди iхав госпiталь, туди iхали й ми.
Пiсля чергового бомбардування запам’ятав купу книжок серед розбитого камiння, пiдiбрав одну, вона називалася «Життя тварин». Велика, з гарними картинками. Усю нiч не спав, читав i не мiг вiдiрватися… Пам’ятаю, що военних книжок я не взяв, читати про вiйну вже не хотiлося. А ось про тварин, про птахiв…
У листопадi сорок другого… Начальник госпiталю наказав видати менi форму, щоправда, ii довелося термiново перешивати. А чоботи на мене не могли знайти цiлий мiсяць. Так я став вихованцем госпiталю. Солдатом. Що робив? Самi бинти могли звести з розуму. Їх завжди бракувало. Доводилося прати, сушити, скручувати. Спробуйте скрутити тисячу штук на день! А я наловчився ще швидше за дорослих. Зграбно вийшла й перша самокрутка… У день мого дванадцятилiття старшина з усмiшкою вручив менi пачку махорки, як повноправному бiйцю. Покурював… Тайкома вiд мами… Випендрювався, звiсно. До того ж i страшно… Я ледве до кровi звик. Боявся обгорiлих. Із чорними обличчями…
Коли розбомбили вагони iз сiллю та парафiном, i те, й iнше придалося. Сiль – кухарям, парафiн – менi. Довелося опанувати спецiальнiсть, не передбачену жодними вiйськовими списками – робив свiчки. Це ще гiрше за бинти! Моiм завданням було, щоб свiчки довго горiли, ними користувалися, коли не було електрики. Пiд час бомбардувань. Лiкарi не припиняли операцiй анi пiд бомбами, анi пiд обстрiлом. Уночi лише зачиняли вiкна. Завiшували простирадлами. Ковдрами.
Мама плакала, а я все одно мрiяв утекти на фронт. У те, що мене можуть убити, не вiрив. Послали одного разу за хлiбом… Трохи проiхали, почався артобстрiл. Били з мiнометiв. Сержанта вбило, вiзника вбило, мене контузило. Я втратив мову, а коли через якийсь час заговорив, усе одно залишилося заiкання. Воно й зараз у мене е. Усi дивувалися, що я залишився живим, а в мене було iнше вiдчуття – хiба мене можуть убити? Як це мене можуть убити? Проiхали ми з госпiталем усю Бiлорусь. Польщу… Я вивчив польськi слова…
У Варшавi… Серед поранених виявився чех – тромбонiст Празькоi опери! Начальник госпiталю зрадiв йому i, коли той почав видужувати, попросив пройти палатами, пошукати музик. Оркестр вийшов чудовий. Мене навчили грати на альтi, на гiтарi навчився вже сам. Ми грали, а солдати плакали… Грали ми веселi пiснi…
Так доiхали до Нiмеччини…
У розбитому нiмецькому селищi побачив: дитячий велосипед валяеться. Зрадiв. Сiв i поiхав. Гарно так iде! Я за вiйну жодноi дитячоi речi не бачив. Забув, що вони десь iснують. Дитячi iграшки…
Я забув… Забув, тому що вирiс на вiйнi…
«На кладовищi покiйники лежали нагорi… Неначе ще раз убитi…»
Ваня Тiтов – 5 рокiв.
Зараз – мелiоратор.
Чорне небо…
Чорнi товстi лiтаки… Вони гудуть низько. Над самою землею. Це – вiйна. Як я пам’ятаю… Пам’ятаю окремими спалахами…
Нас бомбили, а ми ховалися в саду за старими яблунями. Усi п’ятеро. У мене було ще четверо братикiв, найстаршому – десять рокiв. Вiн навчив, як треба ховатися вiд лiтакiв – за великими яблунями, де багато листя. Мама збирала нас i несла у льох. А в льосi було страшно. Там жили щурi з маленькими пронизливими очицями, якi палали в темрявi. Палали неприродним блиском. Ще щурi вночi повискували. Гралися.
Коли нiмецькi солдати зайшли в хату, ми сховалися на пiчцi. Пiд старим ганчiр’ям. Лежали iз заплющеними очима. Не так страшно.
Спалили наше село. Розбомбили сiльський цвинтар. Прибiгли люди туди: покiйники лежали нагорi… Вони лежали, неначе ще раз убитi… Наш дiдусь лежав, який нещодавно помер. Їх знову ховали…
І пiд час вiйни, i пiсля вiйни ми гралися «у вiйну». Коли набридало «у бiлих i червоних», «у Чапаева», гралися «в росiян i нiмцiв». Воювали. Брали у полон. Розстрiлювали. Надягали на голови солдатськi каски, нашi й нiмецькi, каски валялися скрiзь – в лiсi, на полях. Нiхто не хотiв бути нiмцем, через це ми навiть билися. Гралися у справжнiх блiндажах та окопах. Воювали з палицями, кидалися в рукопашну. А матерi хитали головами, iм не подобалося. Плакали.
Ми дивувалися, тому що ранiше… До вiйни вони нас за це не лаяли…
«І зрозумiв – це батько… У мене тремтiли колiна…»
Льоня Хосеневич – 5 рокiв.
Зараз – конструктор.
У моiй пам’ятi залишився колiр…
Менi було п’ять рокiв, але я прекрасно пам’ятаю… Будинок свого дiда – жовтий, дерев’яний, за парканом на травi колоди. Бiлий пiсок, в якому ми гралися, наче випраний. Бiлий-бiлий. Ще пам’ятаю, як мама нас iз сестричкою водила фотографуватися кудись у мiсто, i як Елочка плакала, i я ii втiшав. Фотографiя ця збереглася, едина наша довоенна фотографiя… Вона чомусь запам’яталася зеленою.
Потiм усi спогади у темному кольорi… Якщо цi, першi, у свiтлому тонi – трава зелена-зелена, така свiтла акварель, i пiсок бiлий-бiлий, i паркан жовтий-жовтий… То потiм усе в темних барвах: я задихаюся вiд диму, мене кудись виносять, на вулицi – нашi речi, клунки, чомусь стоiть один стiлець… Вiн порожнiй… Люди стоять бiля нього i плачуть. І ми з мамою довго йдемо вулицями, я тримаюся за спiдницю. Усiм, кого мама зустрiчае, вона повторюе одну фразу: «У нас згорiв дiм».
Ночували в якомусь пiд’iздi. Менi холодно. Грiю руки в кишенi маминоi кофтини. Намацую там щось холодне. Це – ключ вiд нашого дому…
Раптом – мами немае. Мама зникае, залишаються бабуся й дiдусь. У мене з’явився друг, на два роки старший, – Женя Савочкiн. Йому сiм рокiв, менi – п’ять. Мене вчать читати по книжцi казок братiв Грим. Учить бабуся за своею методикою, вiд неi можна отримати й прикрого ляща по лобi: «Ех, ти!!», й учить Женя. Читаючи книжку, вiн показуе лiтери. Але бiльше я люблю слухати казки, особливо коли розповiдае бабуся. Їi голос схожий на мамин. Одного вечора приходить вродлива жiнка i приносить щось дуже смачне. Я розумiю з ii слiв, що мама жива, вона, як i тато, воюе. Кричу щасливий: «Мама швидко повернеться!» Хочу вискочити у двiр i подiлитися новиною зi своiм другом. Отримую вiд бабусi ременя. За мене заступаеться дiд. Коли вони вляглися спати, я зiбрав усi ременi в домi й закинув за шафу.
Увесь час хочеться iсти. Ходимо з Женею в жито, воно росте просто за будинками. Розтираемо колоски й жуемо зернята. А поле вже нiмецьке, i колоски нiмецькi… Побачили легковий автомобiль, тiкаемо. Буквально з нашоi хвiртки мене висмикуе офiцер у зеленiй формi з блискучими погонами й чи то б’е стеком, чи то ременем шмагае. Зi страху скам’янiв – болi не вiдчуваю. Раптом бачу бабусю: «Паночку, миленький, вiддай онука. Богом прошу, вiддай!» Бабуся – перед офiцером на колiнах. Офiцер iде, я лежу в пiску. Бабуся на руках несе мене в дiм. Я ледве ворушу губами. Пiсля цього довго хворiю…
Ще пам’ятаю, що вулицею iдуть пiдводи, багато пiдвод. Дiд iз бабусею вiдчиняють ворота. І в нас поселяються бiженцi. Через якийсь час вони захворюють на тиф. Їх забирають, як менi пояснюють, у лiкарню. Ще через якийсь час захворюе дiд. Сплю з ним. Худне й ледве ходить кiмнатою бабуся. Іду вдень гратися з хлопцями. Повертаюся ввечерi – нi дiда, нi бабусi не знаходжу вдома. Сусiди кажуть, що iх теж вiдвезли в лiкарню. Менi страшно – я сам. Я вже здогадуюсь, що з тоi лiкарнi, куди вiдвезли бiженцiв, а зараз дiда з бабусею, не повертаються. Страшно жити самому в домi, вночi дiм великий i незнайомий. Навiть удень страшно. Мене забирае до себе дiдусiв брат. У мене новий дiдусь.
Мiнськ бомблять, ховаемося у льосi. Коли я виходжу звiдти на свiтло, очi слiпить сонце, i я глухну вiд гуркоту моторiв. Вулицею йдуть танки. Ховаюся за стовп. Раптом бачу – на баштi червона зiрка. Нашi! Одразу бiжу до нашого будинку: якщо прийшли нашi, то й мама прийшла! Пiдходжу до будинку – бiля ганку стоять якiсь жiнки з рушницями, вони пiдхоплюють мене на руки й починають розпитувати. Одна з них чимось менi знайома. Когось нагадуе. Вона пiдходить до мене ближче, обiймае. Іншi жiнки починають плакати. Я як закричу: «Мама!» Наче кудись провалився потiм…
Незабаром мама привезла з дитячого будинку сестричку, i та мене не визнавала – забула зовсiм. За вiйну забула. А я був такий радий, що в мене знову е сестричка.
Прийшов зi школи i знайшов сплячого на диванi батька, який повернувся з вiйни. Вiн спав, а я витяг у нього з планшета документи i прочитав. І зрозумiв – це батько. Я сидiв i дивився на нього, поки вiн не прокинувся.
У мене весь час тремтiли колiна…
«Заплющ очi, синку… Не дивися…»
Володя Парабкович – 12 рокiв.
Зараз – персональний пенсiонер.
Я рiс без мами…
Нiколи не пам’ятаю себе маленьким… Мама моя померла, коли менi було сiм рокiв. Жив у тiтки. Пас корiв, рубав дрова, ганяв коней на випас. Не бракувало справ i на городi. Зате взимку каталися на дерев’яних саночках i саморобних ковзанах, теж дерев’яних, пiдбитих залiзяками й пiдв’язаних до луб’яних постолiв мотузками, ходили на лижах iз дощок i клепок розсохлих бочок. Усе робив собi сам…
Досi пам’ятаю, як я надягнув першi своi черевики, купленi батьком. І яке було горе, коли подряпав iх сучком у лiсi. Менi так iх було шкода, що я думав: краще було би порiзати ногу – загоiлася б. У цих же черевиках я iшов з батьком з Оршi, коли мiсто бомбардували фашистськi лiтаки.
Вони нас розстрiлювали впритул… Люди падали на землю… У пiсок, у траву… «Заплющ очi, синку… Не дивися…» – просив батько. Я боявся дивитися й на небо – там було чорно вiд лiтакiв, i на землю – скрiзь лежали вбитi. Близько пролетiв лiтак… Батько теж упав i не пiдвiвся. Я сидiв над ним: «Тату, розплющ очi… Тату, розплющ очi». Якiсь люди кричали: «Нiмцi!» – i тягнули мене за собою. А до мене не доходило, що батько вже не встане, i ось так у поросi, на дорозi, я його повинен кинути. На ньому нiде не було кровi, вiн просто мовчки лежав. Мене вiд нього вiдтягнули силомiць, але багато днiв я йшов i озирався, чекав – батько мене дожене. Прокидався вночi… Прокидався вiд його голосу… Я не мiг повiрити, що батька в мене вже немае. Так залишився я сам i в одному сукняному костюмi.
Пiсля довгих поневiрянь… Їхав потягом, iшов пiшки… Забрали мене в дитячий будинок мiста Мелекеса Куйбишевськоi областi. Кiлькаразово намагався втекти на фронт, але щоразу це закiнчувалося невдало. Ловили й повертали. І, як то кажуть, не було би щастя, так нещастя помогло. У лiсi, пiд час заготiвлi дров, я не втримав сокиру, вона вiдскочила вiд дерева i вдарила менi по пальцю правоi руки. Вихователька перев’язала мене своею хустинкою й вiдправила в мiську полiклiнiку.
На зворотному шляху до дитбудинку iз Сашком Ляпiним, якого вiдправили разом зi мною, бiля мiському комсомолу ми помiтили моряка в безкозирцi зi стрiчками, вiн приклеював на дошцi об’яву. Пiдiйшли ближче й побачили, що це правила прийому до школи юнг Военно-Морського Флоту на Соловецьких островах. Школа юнг комплектувалася тiльки добровольцями. Перевагу в наборi вiддавали дiтям морякiв i вихованцям дитячих будинкiв. Наче зараз чую голос цього моряка:
– Ну, що, хочете бути моряками?
Вiдповiли йому:
– Ми з дитячого будинку.
– Тодi заходьте у мiськом i пишiть заяву.
Не передати захвату, який охопив нас у той момент. Адже це був прямий шлях на фронт. А я вже не вiрив, що зможу помститися за батька! Встигну на вiйну.
Зайшли до мiському комсомолу й написали заяву. Через кiлька днiв ми вже проходили медичну комiсiю. Один iз членiв комiсii подивився на мене:
– Дуже вiн худенький i маленький.
А iнший, в офiцерськiй формi, зiтхнув:
– Нiчого, пiдросте.
Нас перевдягнули, ледве пiдiбравши потрiбнi розмiри. Побачивши себе в дзеркалi в морськiй формi, в безкозирцi, я був щасливий. Ще через добу ми вже пливли на пароплавi до Соловецьких островiв.
Усе нове. Незвичне. Глибока нiч… Стоiмо на палубi… Моряки женуть нас спати:
– Ішли б ви, хлопцi, в кубрик. Там тепло.
Рано-вранцi побачили монастир, що сяяв на сонцi, й облитий золотом лiс. Це й були Соловецькi острови, де вiдкривалася перша в краiнi школа юнг Военно-Морського Флоту. Але перш нiж розпочати заняття, ми повиннi були побудувати школу, а точнiше – землянки. Соловецька земля – суцiльний камiнь. Бракувало пилок, сокир, лопат. Навчилися робити все вручну: копати важкий грунт, пиляти сторiчнi дерева, корчувати пнi, теслювати. Пiсля роботи йшли вiдпочивати в холоднi намети, постiллю були матраси й наволочки, набитi травою, пiд ними лежали ялиновi лапки. Накривалися шинелями. Прали самi, вода з кригою, плакали, як зашпори заходили в руки.
У сорок другому роцi… Прийняли вiйськову присягу… Нам видали безкозирки з написом «Школа юнг ВМФ», але, на наш жаль, не з довгими конами на плечах, а з бантиком на правому боцi. Вручили рушницi. На початку сорок третього… Я потрапив для проходження служби на гвардiйський есмiнець «Сообразительный». Для мене все було вперше: гребенi хвиль, в якi заривався носом корабель, «фосфорна» дорiжка вiд гребних гвинтiв, що старанно лопатили солону морську воду… Перехопило дихання…
– Страшно, синку? – запитав командир.
– Нi, – я не замислився анi на мить. – Гарно!
– Якби не вiйна, було б гарно, – сказав командир i чомусь вiдвернувся.
Менi було чотирнадцять рокiв…
«Братик плаче, тому що його не було, коли був тато…»
Лариса Лисовська – 6 рокiв.
Зараз – бiблiотечний працiвник.
Згадую про мого тата… І про мого братика…
Тато був у партизанах. Фашисти його схопили й розстрiляли. Мамi жiнки пiдказали, де iх стратили: тата i ще кiлькох чоловiкiв. Вона побiгла туди, де вони лежали… Усе життя згадувала, що було холодно, крижана кiрка на калюжах. А вони лежали в самих шкарпетках… Чекала нашого братика.
Нам треба було ховатися. Партизанськi сiм’i заарештовували. Забирали з дiтьми… На накритих брезентом машинах…
Довго сидiли в сусiдiв у льосi. Уже починалася весна… Лежали на картоплi, а картопля проростала… Заснеш, а вночi росточок вискочить i лоскоче бiля носа. Наче жучок. Жучки в мене жили в кишенях. У шкарпетках. Я iх не боялася нi вдень, нi вночi.
Вийшли ми з льоху, i мама народила братика. Вiн пiдрiс, почав розмовляти, i згадуемо ми тата:
– Тато був високий…
– Сильний… Як пiдкине мене на руках!
Це ми iз сестрою кажемо, а братик питае:
