скачать книгу бесплатно
– А я де був?
– Тебе тодi не було…
Вiн починае плакати, тому що його не було, коли був тато…
«Першою прийшла ця дiвчинка…»
Нiна Ярошевич – 9 рокiв.
Зараз – учителька фiзкультури.
У нас всi переживали велику подiю…
Увечерi до старшоi сестри приходив жених свататися. Усi до ночi обговорювали, коли весiлля, де молодi будуть розписуватися, скiльки покликати гостей. А iз самого ранку батька викликали у вiйськомат. Уже по селу загомонiли – вiйна! Мама розгубилася: що робити? Я тiльки про одне думала: хоч би пережити цей день. Менi ще нiхто не пояснив, що вiйна – це не день i не два, а це може бути дуже довго.
І ось лiто, спекотний день. Хочеться пiти на рiчку, а мама нас збирае в дорогу. У нас був iще брат, його тiльки-но забрали з лiкарнi, там йому зробили операцiю на нозi, i вiн повернувся на милицях. Але мама сказала: «Треба йти всiм». Куди? Нiхто нiчого не знав. Пройшли кiлометрiв п’ять. Брат кульгав i плакав. Ну, куди з ним? Повернулися назад. Удома на нас чекав батько. Чоловiки, якi вранцi пiшли у вiйськомат, усi повернулися, нiмцi вже зайняли наш райцентр. Мiсто Слуцьк.
Летiли першi бомби – я стояла i слiдкувала за ними, поки вони на землю не падали. Хтось пiдказав, що треба вiдкривати рота, щоб не оглушило. І ось вiдкриваеш рота, затуляеш вуха i все одно чуеш, як вони летять. Виють. Це так страшно, що шкiра не лише на обличчi, на всьому тiлi напружуеться. Висiло в нас на дворi вiдро. Коли все вщухло, зняли його: нарахували п’ятдесят вiсiм пробоiн. Вiдро бiле, зверху iм здалося, що це хтось стоiть у бiлiй хустинi, й вони стрiляли…
Нiмцi в’iхали в село на великих машинах, замаяних березовими гiлками. Так у нас прикрашали, коли було весiлля. Наламають-наламають березових гiлок… Ми роздивлялися iх через тин, тодi парканiв не було, а тини. Лозовi. Приглядалися… На звичайних людей наче схожi… Я хотiла побачити, якi в них голови? Чомусь у мене було таке уявлення, що в них нелюдськi голови… Уже йшов поголос, що вони вбивають. Палять. А вони iдуть, смiються. Веселi, засмаглi.
Уранцi робили фiззарядку у дворi школи. Обливалися холодною водою. Закачали рукави, сiли на мотоцикли i поiхали. Веселi, засмаглi…
За кiлька днiв за селом бiля молокозаводу викопали велику яму, i щодня о п’ятiй-шостiй ранку звiдти було чути пострiли. Як почнуть там стрiляти, навiть пiвнi перестають спiвати, ховаються. Їдемо ми з батьком у надвечiр’i на возi, вiн притримав коня недалеко вiд тоi ями. «Пiду, – каже, – погляну». Там i його двоюрiдну сестру розстрiляли. Вiн iде, а я за ним.
Раптом батько повертаеться, затуляе вiд мене яму: «Повертайся. Тобi далi не можна». Я тiльки побачила, коли переступала струмок, що вода в ньому червона… І як ворони пiднялися. Їх було так багато, що я закричала… А батько пiсля цього кiлька днiв нiчого iсти не мiг. Побачить ворону i в хату бiжить, трясеться весь… У лихоманцi…
У Слуцьку в парку повiсили двi партизанськi родини. Стояли великi морози, повiшенi були такi замерзлi, що коли iх хитало вiтром, вони дзвенiли. Дзвенiли, наче замерзлi дерева в лiсу… Цей дзвiн…
Коли нас визволили, батько пiшов на фронт. Пiшов iз армiею. Уже без нього менi пошили першу сукню за вiйну. Пошила ii мама з онучiв, вони були бiлi, вона iх пофарбувала чорнилами. На один рукав чорнил не вистачило. А менi хотiлося показати подружкам нову сукню. І я стояла у хвiртцi боком, тобто гарний рукав показувала, а поганий ховала. Менi здавалося, що я така ошатна, така гарна!
У школi передi мною сидiла дiвчинка Аня. У неi загинули батько з матiр’ю, вона мешкала з бабусею. Вони були бiженцями, з-пiд Смоленська. Школа iй купила пальто, валянки й блискучi калошi. Учителька принесла й поклала все це iй на парту. А ми сидiли принишклi, тому що нi в кого з нас не було нi таких валянкiв, нi такого пальта. Ми заздрили. Хтось iз хлопцiв штовхнув Аню i сказав: «Оце пощастило!» Вона впала на парту й заплакала. Плакала безупину всi чотири уроки.
Повернувся з фронту батько, всi прийшли подивитися на нашого тата. І на нас, тому що до нас повернувся тато.
Першою прийшла ця дiвчинка…
«Я – твоя мама…»
Тамара Пархимович – 7 рокiв.
Зараз – секретарка-друкарка.
Усю вiйну я думала про маму. Маму я загубила в першi днi…
Ми спимо, а наш пiонерський табiр бомблять. Вискочили з наметiв, бiгаемо й кричимо: «Мама! Мама!» Мене вихователька за плечi трясе, щоб я заспокоiлася, а я кричу: «Мама! Де моя мама?» Поки вона мене до себе не пригорнула: «Я – твоя мама».
У мене на лiжку висiли спiдничка, бiла кофтинка i червона краватка. Я iх надягнула, i ми пiшли пiшки у Мiнськ. Дорогою багатьох дiтей зустрiчали батьки, а моеi мами не було. Раптом кажуть: «Нiмцi у мiстi…» Повернули всi назад. Хтось менi сказав, що бачив мою маму – вбитою.
І тут у мене провал у пам’ятi…
Як ми доiхали до Пензи – не пам’ятаю, як мене привезли в дитбудинок – не пам’ятаю… Чистi сторiнки в пам’ятi… Пам’ятаю тiльки, що нас було багато, спали по двое на одному лiжковi. Якщо одна заплакала, то й друга плаче: «Мама! Де моя мама?» Я була маленька, мене хотiла вдочерити одна нянечка. А я думала про маму…
Іду з iдальнi, дiти всi кричать: «Приiхала твоя мама!» У мене у вухах: «Твоя ма-а-а-ма… Твоя маа-а-ма…» Мама менi снилася щоночi. Моя справжня мама. І раптом вона наяву, але менi здавалося, що це ввi снi. Бачу – мама! І не вiрю. Кiлька днiв мене вмовляли, а я боялася до мами пiдходити. Раптом це сон? Сон!! Мама плаче, а я кричу: «Не пiдходь! Мою маму вбили». Я боялася… Я боялася повiрити у свое щастя…
Я i зараз. Усе життя плачу в щасливi моменти свого життя. Заливаюся сльозами. Усе життя… Мiй чоловiк… Ми живемо з ним у любовi багато рокiв. Коли вiн зробив менi пропозицiю: «Я тебе кохаю. Давай одружимося»… Я – в сльози… Вiн злякався: «Я тебе образив?» – «Нi! Нi! Я – щаслива!» Але я нiколи не можу бути до кiнця щасливою. Зовсiм щасливою. Не виходить у мене щастя. Боюся щастя. Менi завжди здаеться, що воно ось-ось закiнчиться. У менi завжди живе це «ось-ось». Дитячий страх…
«Просимо: можна облизати?»
Вера Ташкiна – 10 рокiв.
Зараз – робiтниця.
Перед вiйною я багато плакала…
Помер батько. У мами залишилося семеро дiтей на руках. Жили ми бiдно. Важко. Але потiм, пiд час вiйни, воно здавалося щастям, це мирне життя.
Дорослi плачуть – вiйна, а ми не злякалися. Ми часто гралися «у вiйну», i це слово було нам дуже добре знайоме. Я дивувалася, чому мама всю нiч ридае. Ходить iз червоними очима. Тiльки пiзнiше зрозумiла…
Ми iли… воду… Прийде час обiду, мама ставить на стiл каструлю гарячоi води. І ми ii розливаемо у миски. Вечеря. На столi каструля гарячоi води. Бiлоi гарячоi води, взимку й зафарбувати ii нiчим. Навiть трави немае.
Вiд голоду брат з’iв рiг пiчки. Гриз, гриз щодня, коли помiтили, у пiчцi була ямка. Мама брала останнi речi, iздила на базар i вимiнювала на картоплю, на кукурудзу. Зварить тодi мамалиги, роздiлить, а ми на каструлю поглядаемо, просимо: можна облизати? Облизували по черзi. А пiсля нас ще кiшка лиже, вона теж ходила голодна. Не знаю, що ще iй залишалося в каструлi. Пiсля нас там жодноi крапельки. Навiть запаху iжi вже немае. Запах вилизано.
Увесь час ждали наших…
Коли почали бомбити нашi лiтаки, я не побiгла ховатися, а помчалася дивитися на нашi бомби. Знайшла осколок…
– І де це тебе носить? – зустрiчае вдома налякана мати. – Що ти там ховаеш?
– А я не ховаю. Я принесла осколок.
– Ось уб’е, то знатимеш.
– Що ти, мамо! Адже це вiд нашоi бомби осколок.
Хiба вiн мiг мене вбити?
Я його довго зберiгала…
«…Ще пiв ложечки цукру»
Емма Левiна – 13 рокiв.
Зараз – працiвниця друкарнi.
Того дня менi залишався рiвно мiсяць до чотирнадцяти рокiв…
– Нi! Ми нiкуди не поiдемо, нiкуди. Теж менi вигадали – вiйна! Не встигнемо вiд’iхати вiд мiста, як вона й закiнчиться. Не поiдемо! Не по-i-iдемо! – так казав мiй батько, член партii вiд тисяча дев’ятсот п’ятого року. Не раз вiн сидiв у царських тюрмах, брав участь у Жовтневiй революцii.
Але поiхати все ж довелося. Гарненько полили квiти на вiкнах, квiтiв у нас було безлiч, зачинили вiкна та дверi, тiльки кватирку залишили вiдчиненою, щоб кiшка могла виходити, коли iй треба. Взяли iз собою найнеобхiднiше. Тато всiх переконав: через кiлька днiв повернемося. А Мiнськ палав…
Не пiшла з нами тiльки середня сестра, вона була старшою вiд мене на три роки. Довго ми про неi нiчого не знали. Переживали. А це було вже в евакуацii… В Украiнi… Отримали вiд сестри лист iз фронту, потiм ще i ще. Пiзнiше прийшла подяка вiд командування частини, де вона служила санiнструктором. Кому тiльки мама цю подяку не показувала! Пишалася. Голова колгоспу видав нам на честь такоi подii один кiлограм фуражного борошна. Смачними коржиками мама тодi пригощала всiх.
Робили рiзну селянську роботу, хоча ми зовсiм не сiльськi люди. Але працювали добре. Старша сестра, яка до вiйни працювала суддею, вивчилася на трактористку. Але невдовзi почали бомбардувати Харкiв, i ми поiхали далi.
Уже дорогою дiзналися, що везуть нас у Казахстан. В одному вагонi з нами iхало сiмей десять, в одних була вагiтна дочка. Почали бомбардувати потяг, налетiли лiтаки, нiхто не встиг вискочити з вагону. Тут ми чуемо крик: у вагiтноi вiдiрвало ногу. Цей жах досi сидить у мене в пам’ятi. Жiнка почала народжувати… І рiдний батько почав приймати пологи. І все це на очах у всiх. Гуркiт. Кров, бруд. Дитина народжуеться…
Виiхали ми з-пiд Харкова влiтку, а на кiнцеву нашу станцiю приiхали пiд зиму. Приiхали в казахськi степи. Довго не могла звикнути, що нас не бомблять, не обстрiлюють. І був у нас ще один ворог – вошi! Величезнi, середнi, маленькi! Чорнi! Сiрi! Усякi. Але однаково безжальнi, вони не давали спокою нi вдень, нi вночi. Нi, брешу! Коли потяг рухався, вони нас не так кусали. Поводилися бiльш-менш тихо. Але щойно ми заходили в дiм… Боже мiй, що вони починали коiти… Боже мiй! Уся спина й руки в мене були погризенi, були в гнiйниках. Коли я знiмала кофтинку, менi ставало легше, але в мене бiльше нiчого було надягти. Усе одно довелося кофтинку спалити, така вона була вошива, i я накривалася газетою, ходила одягнена в газету. У мене кофтинка була з газети. Вiдмивала нас хазяйка такою гарячою водою, що якби я зараз помилася такою водою, то в мене б розлiзлася шкiра. А тодi… Це таке щастя – тепла вода. Гаряча!
Мати наша була чудовою господинею, чудовою кулiнаркою. Тiльки вона могла так приготувати ховраха, що його можна було iсти, хоча м’ясо ховраха вважаеться не дуже iстiвним. Лежить ховрах на столi… Вiд нього на версту гидкий запах, неймовiрно гидкий запах. А iншого м’яса нiякого немае, i нiчого в нас немае. І ми iмо цих ховрахiв…
Жила поряд iз нами дуже гарна, добра жiнка. Вона бачила всi нашi страждання i сказала мамi: «Нехай ваша дочка допомагае менi по господарству». Надто вже я була квола. Пiшла вона в поле, а мене залишила з онуком, показала, що де лежить, щоб я його нагодувала i сама поiла. Я пiдiйду до столу, подивлюся на iжу, а брати боюся. Менi здавалося, що якщо я вiзьму що-небудь, то все одразу зникне, що це сон. Не те що iсти, я навiть пальцем боялася крихти торкнутися – тiльки б усе це не перестало iснувати. Я краще дивитимуся, довго дивитимуся. То збоку, то ззаду пiдiйду. Очi боялася заплющити. Так за весь день до рота нiчого не взяла. А в цiеi жiнки були корова, вiвцi, кури. І вона залишила менi масло, яйця…
Прийшла господиня увечерi, питае:
– Їла?
Вiдповiдаю:
– Їла…
– Ну, йди тодi додому. А це мамi вiднеси. – І дае менi хлiбця. – А завтра знову приходь.
Прийшла я додому, i ця жiнка – одразу за мною. Я злякалася: чи не пропало щось? А вона цiлуе мене i плаче:
– Що ж ти, дурненька, нi крихточки не з’iла? Чому все на мiсцi лежить? – І гладить, гладить мене по головi.
Зими в Казахстанi суворi. Топити пiчку немае чим. Рятував коров’ячий гнiй. Рано-вранцi встаеш i чекаеш, коли корови вийдуть iз двору, пiдставляеш вiдро. Бiгаеш вiд корови до корови. І я тут не одна, всi евакуйованi тут. Набереш повне вiдро, виллеш бiля свого дому i швиденько назад. Потiм усе це перемiшувалося iз соломою, висушувалося, i виходили такi чорнi коржi. Кизяки. Цим ми опалювали.
Помер тато… Мабуть, у нього розiрвалося вiд жалю за нас серце. Воно давно в нього було хворе.
Мене взяли в ремiсниче училище. Видали форму: пальто, взуття, i – хлiбну карточку. Я ходила ранiше стрижена, а тут у мене вже вiдросло волосся, я заплiтала кiски. Менi вручають комсомольський бiлет. Сфотографували для газети. Несла бiлет у руках, а не в кишенi. Така дорогоцiннiсть… Боялася в кишеню покласти, раптом загублю. Серце билося: тук-тук-тук. От би тато мене побачив зараз, який би вiн був щасливий.
Зараз думаю: «Який страшний час, але якi чудовi були люди». Дивуюся, якi ми були тодi! Як вiрили! Не хочеться це забувати… Я давно не вiрю в Сталiна, в комунiстичнi iдеi. Цю частину свого життя я хотiла б забути, але я бережу в серцi тi переживання. Ту висоту. Я не хочу забувати своi почуття… Дорогоцiннi… Удома того вечора мама приготувала справжнiй чай, iз заваркою. Аякже, таке свято! А менi дала, як iменинницi, добавку – ще пiв ложечки цукру…
«Домику, не гори! Домику, не гори!»
Нiна Рачицька – 7 рокiв.
Зараз – робiтниця.
Згадуються якiсь уривки… Інодi – дуже яскраво… Як нiмцi приiхали на мотоциклах… У кожного було вiдро, й вони торохтiли цими вiдрами. А ми сховалися… У мене ще було двое маленьких братикiв – чотири i два роки. Ми з ними сховалися пiд лiжко i весь день просидiли там. Поки вони не перестали торохтiти…
Я дуже здивувалася, що молодий фашистський офiцер, який у нас оселився, був в окулярах. А я собi уявляла, що в окулярах ходять лише вчителi. Вiн жив iз денщиком в однiй половинi будинку, а ми – в iншiй. Братик, найменший, у нас застудився й сильно кашляв. У нього була висока температура, вiн весь горiв, плакав уночi. Уранцi офiцер заходить на нашу половину й каже мамi, що якщо кiндер плакатиме й не даватиме йому спати вночi, то вiн його «пуфпуф» – i показуе на свiй пiстолет. Уночi, тiльки-но брат закашляе чи заплаче, мати хапае його в ковдру, бiжить на вулицю i там колише, поки вiн не засне або не заспокоiться. Пуф-пуф…
Забрали в нас усе, ми голодували. На кухню не пускали, варили вони там тiльки собi. Брат маленький, вiн почув запах i поповз на цей запах. А вони щодня варили гороховий суп, дуже чути, як пахне цей суп. Через п’ять хвилин долинув крик мого брата, страшний вереск. Його облили окропом на кухнi, облили за те, що вiн просив iсти. А вiн був такий голодний, що пiдiйде до мами: «Звари мое каченя». Каченя в нього було найулюбленiшою iграшкою, вiн нiкому його ранiше в руки не давав. Спав iз ним.
Нашi дитячi розмови…
Сядемо й розмiрковуемо: якщо зловити мишу (а iх пiд час вiйни розвелося багато – й удома, й у полi), чи можна ii з’iсти? Чи iдять синичок? Чи iдять сорок? Чому мама не зварить суп iз жирних жукiв?
Не давали вирости картоплi, лазили в землю руками й перевiряли: велика вона чи маленька? І чому все так повiльно росте: й кукурудза, й соняхи…
Останнього дня… Перед своiм вiдступом нiмцi пiдпалили наш дiм. Мама стояла, дивилася на вогонь, i в неi нi сльозинки на обличчi. А ми втрьох бiгали й кричали: «Домику, не гори! Домику, не гори!» Винести з будинку нiчого не встигли, я тiльки схопила свiй буквар. Усю вiйну я рятувала його, берегла. Спала з ним, вiн у мене завжди пiд подушкою. Дуже хотiла вчитися. Потiм, коли ми в сорок четвертому роцi пiшли в перший клас, мiй буквар був один на тринадцять дiтей. На весь клас.
Залишився в пам’ятi перший пiслявоенний концерт у школi. Як спiвали, як танцювали… Я вiдбила долонi… Плескала й плескала… Менi було весело, поки якийсь хлопчик не вийшов на сцену й не почав читати вiрш. Вiн читав голосно, вiрш був довгий, але я почула одне слово – «вiйна». Озираюся: всi сидять спокiйно. А в мене страх – тiльки вiйна закiнчилася i знову вiйна? Я це слово чути не могла. Зриваюся й бiжу додому. Прибiгаю, мама щось варить на кухнi: отже, нiякоi вiйни немае. Тодi я – назад, у школу. На концерт. Знову плескаю.
Тато наш з вiйни не повернувся, мамi прислали папiрець, що вiн пропав безвiсти. Пiде мама на роботу, ми зберемося втрьох i плачемо, що тата немае. Перевернули дiм, шукали папiрець, де було про тата. Думали: там не написано, що тата вбили, там написано – тато пропав безвiсти. Порвемо цього папiрця, i прийде звiстка, де наш тато. Але ми папiрця не знайшли. А коли прийшла з роботи мама, вона не могла зрозумiти, чому вдома такий безлад. Вона запитала в мене: «Що ви тут робили?» За мене вiдповiв молодший брат: «Тата шукали…»
До вiйни любила, коли тато розповiдав казки, вiн знав багато казок i вмiв iх розповiдати. Пiсля вiйни казки я вже не хотiла читати…
«Вона прийшла у бiлому халатi, як мама…»
Саша Суетiн – 4 роки.
Зараз – слюсар.
Пам’ятаю маму… Окремими картинками… Перша картинка…
Мама завжди в бiлому халатi… Батько – офiцер, мама працювала в госпiталi. Це потiм уже старший брат менi розповiв. А я пам’ятаю тiльки бiлий мамин халат… Навiть обличчя не пам’ятаю, лише бiлий халат… І ще – бiлу шапочку, вона завжди стояла на маленькому столику, саме стояла, а не лежала, бо накрохмалена.
Друга картинка…
Мама не прийшла… До того, що тато часто не приходив, я звик, а мама ранiше поверталася додому завжди. Ми з братом самi сидимо кiлька днiв у квартирi, нiкуди не виходимо: а раптом з’явиться мама? Стукають чужi люди, одягають i кудись ведуть нас. Я плачу:
– Мама! Де моя мама?
– Не плач, мама нас знайде, – втiшае мене братик, вiн старший вiд мене на три роки.
Ми опиняемося в якомусь довгому чи то будинку, чи то сараi, на нарах. Увесь час хочеться iсти, я смокчу гудзики на сорочцi, вони схожi на льодяники, якi привозив iз вiдряджень батько. Я жду маму.
Третя картинка…
Якийсь чоловiк заштовхуе нас iз братом у куток нар, накривае ковдрою, закидуе ганчiр’ям. Починаю плакати, вiн гладить мене по головi. Я заспокоююсь.
І так повторюеться щодня. Але одного разу менi набридае довго сидiти пiд ковдрою. Починаю тихо, а потiм голосно плакати. Хтось скидае з мене i брата ганчiр’я i ковдру. Розплющую очi – бiля нас стоiть жiнка у бiлому халатi:
– Мама! – повзу до неi.
Вона теж гладить мене. Спочатку по головi… Потiм по руцi… Потiм бере щось iз металевоi коробочки. Але я не звертаю на це жодноi уваги, я бачу тiльки бiлий халат i бiлу шапочку.
І раптом! – Гострий бiль у руцi. У мене пiд шкiрою голка. Не встигаю накричатися, як непритомнiю. Приходжу до тями – надi мною сидить той самий чоловiк, який нас ховав. Поряд лежить брат.
– Не лякайся, – каже чоловiк. – Вiн не мертвий, вiн спить.
– Це була не мама?
– Нi…
