Марина и Сергей Дяченко.

Пентакль: Збірка

(страница 3 из 17)

скачать книгу бесплатно

   Відповідаючи на цікавість басовитого громадянина з приводу наявності в «пані Гаврош» відповідних ліцензій, Нюрка дозволила собі на хвилинку розслабитися. Легко і приємно говорити правду відставному бюрократу. Усі папери були в повному порядку. Комар носа не підточить. Приватний підприємець, єдиний податок, довідка від Мінохорони здоров’я про всяк випадок – з міськвідділу культури, від Льоньки Жердеця, друга дитинства… Кабінет вона обладнала вдома, на власний смак, відвівши для цього вітальню. Таке чудове питання варто було б придумати заздалегідь, і умовити когось зі знайомих дзв’якнути в студію.
   Врахуємо на майбутнє.
   – А тепер, Ганно Павлівно… Ні, зачекайте, у нас ще один дзвінок! Ну, це останній, час передачі закінчується… Здрастуйте, ви в ефірі!
   – Я щасливий по самісінькі гланди.
   Ведучий поперхнувся. Ні, сьогодні явно був не його день.
   – Назвіться, будь ласка.
   – У нас мало часу. Навіщо марнувати ефір даремно? Я хочу запитати Ганну Гаврошенко, – голос, спотворений перешкодами, звучав нудно й надтріснуто, немов заговорив цоколь будинку, приреченого на знос. – Нюрко, коза-дереза драна… Ти чому не прописалася в ковені за місцем проживання?
   Думаєш відділом культури відбутися?
   Голос пісно хихикнув, стверджуючи задоволення від сумнівного каламбуру.
   – Даремно ти так думаєш, мадам Гаврошенко. Рекомендую не тягнути, щоб уникнути…
   Відбій.
   Короткі гудки довбають прямий ефір.
   Нюрка демонстративно знизала плечима – якийсь дотепник-самоучка викаблучується! – і нишком підморгнула ведучому. Стовбняк, мовляв, справа гарна, хлопчику мій, але час закінчувати.
   Давай, пускай рекламу прокладок. Ангельських, з крильцями.
   Дуже хотілося курити.

   Історія з розіграшем, чи як там випадало розуміти дзвінок про «прописку в ковені», продовжилася у вівторок удень. Нюрка тільки-но відпустила клієнтку, вдову полковника Башмета, однофамільця знаменитого альтиста. Ставши жінкою суто цивільною, вдова спершу придбала запасний надгробний пам’ятник з написом золотом «Самій собі з любов’ю», встановила скарб на 30-му цвинтарі, а вже потім сильно зацікавилася майбутнім, вчащаючи до ворожок. Попередні шість ворожок вдову не влаштували: з ними не складалися розмови «за життя», здебільшого про «самій собі з любов’ю». А з Нюркою склалося, під чайок з порічковим варенням і густий кагорець, якого вдова вельми полюбляла.
   Коротше кажучи, провівши цінну клієнтку до дверей і повернувшись до кабінету, Ганна Павлівна знайшла біля робочого столу якогось мерзотника. Мерзотник крутив у пальцях бубнову даму, яка хвилиною раніше уособлювала вдову, і нахабно посміхався.
   Незваний гість заслуговував окремого опису. На голеній голові його красувався півнячий гребінь, ліловий із прозеленню.
У лівій ніздрі теліпалось кільце, у вусі – матроська серга; такі серги при гнилому цараті вішали матросам, які вперше перетинали екватор. Нижня губа по центру була проколена лабретою – гвіздком з плоским замком, спорядженим ланцюжком. Шкіряний куртець, що тиліпався на вузьких плечах жертви пірсингу, порізали бритвою в місцях найнесподіваніших. На тлі цієї одежинки-мучениці діри на джинсах мали вигляд, можна сказати, обивательський.
   – Покликати чоловіка? – поцікавилася Нюрка, жінка не з лякливих.
   – Здрастуйте, люб’язна Ганно Павлівно, – мерзенний панк-вторженець зібрав усю колоду карт воєдино і заходився її тасувати з надзвичайним умінням. Потім витрусив на стіл трефову даму і тицьнув у неї обгризеним нігтем, немов хотів щось підкреслити. – Ні, чоловіка кликати не треба. Тому що чоловік ваш вже третій день як виїхав у черговий вояж, вимінювати очевидне і неймовірне на курей і гречку. Хочете знати, що привело мене в цю обитель гріха?
   – Може, міліцію?
   – Навіщо? Менти приходять, коли хтось часом десь у нас… А в нашому випадку все інакше, – він сильніше підкреслив лінію на трефовій дамі. – У нашому спільному випадку. Ви мене розумієте?
   «Ні, не злодій. Гірше. Псих. Краще його не дратувати…»
   – Вам повістка, найдорожча Ганночко. Звольте, блін, одержати.
   «Як він потрапив до кімнати? Через вікно? Там ґрати…»
   Машинально Нюрка простягнула руку і взяла папір, запропонований панком. Жовтуватий, грубий бланк. Великий палець щось укололо, боляче, до крові, – і панк спритно відняв «повістку» назад. Відірвав корінець, де розпливлася маленька червона цятка, що, подовжуючись, ставала схожою на підпис із викрутасом наприкінці.
   Хижо смикнувши закільцьованим носом, гість сховав добуток.
   – Ось, – з поклоном він знову простягнув «повістку» господині будинку. – Так, добре. Тепер знову поверніть її мені. Самі, самі поверніть, відбирати на другому колі заборонено. І ще раз візьміть. Усе. Фініта ла мюзикл. Прощайте, скелястії гори…
   Обійшовши Нюрку, він нога за ногу вибрався в коридор. Клацнув англійський замок.
   – Не турбуйся, душенько, я закрию. Ти, душенько, про інше турбуйся. Ех, узяли душу за душу, бути душі з душком…
   Двері брязнули, відсікаючи ідіотську пісню.
   Саме буденність того, що відбувається, дивовижна, карколомна буденність спантеличила Нюрку. З’явився, вручив, забрався геть. Безглуздий кур’єр, хлопчисько на побігеньках. Цілком упевнений, що «найдорожча Ганночка» у курсі, усе розуміє, усе зробить як треба. А якщо не зробить, то, напевно, при здоровому розумі і тверезій пам’яті, усвідомлюючи ступінь відповідальності…
   Казенні формулювання на смак відгонили кислою міддю.
   Жінка опустила погляд. Скислилось до оскоми:
   «Пропонується з’явитися… для прописки… у ковені за місцем проживання… Греківська, 38… субота, 18 травня, о 00.00… із собою мати…» І печатка: грифон присів на задні лапи, а над тім’ям звіра в’ється напис: «ТОВ „Харизма Ltd“.
   Нюрка з насолодою скрутила дулю і тицьнула „нашою відповіддю Керзону“ у вікно. Ось я вам, жартівникам, поїду на Греківську опівночі! Ось я вам, заразам, зроблю приємність! Не на ту нарвалися, сволота! На мені де сядеш, там і злізеш…
   – Це ти, Нюро Павлівно, даремно, – сказав панк через ґрати вікна. Він звівся навшпиньки, щоб господарка побачила його чудесний гребінь, і виразно продовжив: – дуля твоя примітна, нічого й казати, тож дякуємо за частування. А з іншим… Даремно, слово честі. Краще не єрепенься.
   – Ах ти!.. Ах ти погань!..
   – Дешевше вийде. Це я тобі, як півник з високої спиці. Пройди реєстрацію і царюй, лежачи на боці. Усікла?
   Гребінь гойднувся і зник.
   „Треба було мінятися. Коли Раїса пропонувала переїхати з першого поверху у висотку на Кулиничах, треба було погоджуватися. Кімнати суміжні, зате кухня велика, і восьмий поверх… Чоловік до суботи не повернеться, дарма й чекати… Боже, про що я думаю!“
   Болонка Плюха, улюблениця Нюрки, вилізла з-під дивана і похнюпилася, відчуваючи провину.
   – А ти чого не гавкала, дурко?
   Болонка дзявкнула, вибачаючись.

   До вечора п’ятниці нічого особливого не відбувалося, і це мучило Нюрку найбільше. Тиша, спокій, умиротворення. Повістку вона сховала у в’єтнамську скриньку, улюблену, з перламутровими веслярами на кришці, час від часу заглядаючи усередину: чи не зникла? Ні, бридкий папірець преспокійно лежав на дні. Дзвонити ніхто не дзвонив; тобто, звичайно, дзвонили клієнти, подруги, по міжнародці озвалися діти, дали трубку Антошці, той розповів бабусі про ніндзів-чебурашкок…
   Тиша давила, чекання вимотувало нерви.
   Ні, не піду. Нікуди не піду, нехай придушаться.
   У п’ятницю, зрізуючи дорогу додому через Молодіжний парк, Нюрка зустріла знайомого панка. Мерзотник ішов у компанії миловидного, зовсім молоденького попа – у рясі, у скуфійці, з хрестом на грудях. Панотець знічено кивав, погоджуючись, а панк виговорював йому високим, пронизливим голосом. Слів Нюрка не розібрала, але зустріч її знітила.
   Вона кивнула панку, і той відповів недбалим кивком.
   – Ви розумієте, чернець… – бубонів піп.
   – Усе я розумію, отець Власій. Більше, ніж ви думаєте…
   Через годину з’явився клієнт, записаний на пів на восьму. Тлустий, добре одягнений бичок середнього віку. Просив „розкинути“ на бізнес. Коли карти вже лягали на стіл, бичок раптом запитав про реєстрацію. Нюрка тицьнула йому „мандат“ відділу культури, ліцензію Мінохорони здоров’я, – інші документи, але клієнт не вдовольнився і мовчки зазбирався додому. Уже біля виходу чесна ворожка, погано розуміючи, що робить, тицьнула бичку повістку: ось, мовляв, у суботу, усе як годиться…
   – Ага, – клієнт задоволено почухав голену потилицю. – Тоді запишіть мене на наступний понеділок. Так, пізніше, я багато працюю. Якщо з реєстрацією виникнуть проблеми, зателефонуєте мені. Ось візитка. Щоб даремно не ходити…
   Уночі Нюрка спала погано. Субота пройшла як з похмілля: нудно, клопітно.
   А ближче до півночі Ганна Павлівна, дивуючись сама собі, замовила таксі.
   – Ну що, так і будемо в мовчанку грати?
   Запитання таксиста висмикнуло Нюрку із заціпеніння. Виявляється, вона уже хвилин п’ять тупо вирячувалася з вікна таксі, мов баран на нові ворота. Вірніше, ворота були старі. І стіна навколо воріт була стара, обшарпана. Штукатурка місцями обвалилася, оголивши щербату цеглу кладки. Жовте світло ліхтаря косо падало на чавун стулок, відкидаючи у двір візерункову тінь. Далі починалася темрява, і в цій темряві ввижалося таємне ворушіння. Кущі вітром колише? Вітру начебто немає… У глибині двору невиразно вимальовувалися обриси присадкуватого будинку, де привітно світився прямокутник вікна. Єдиний в усій окрузі.
   А ще на стіні була табличка: Греківська, 38. Ліхтар висвітлював табличку знехотя, з панського жалю, тому цифра „38“ здавалася непомірно опуклою, немов надутою зсередини.
   Звук кроків сколихнув пустельну вулицю. Нюрка здригнулася, але під ліхтарем з’явилися двоє банальних міліціонерів з собакою. Патрульні зупинилися прикурюючи. Чорний з підпалинами „німець“ сів на тротуар, строго рикнув на самотнє таксі і раптом завив. Тужливо й приречено, що аж ніяк не пасувало до здоровенної службової псини. Патрульний смикнув повідець, і „німець“ слухняно заткнувся.
   У Нюрки трохи відлягло від серця. Раз міліція патрулює, виходить, не зовсім глухомань. Буде хоч кого на допомогу покликати. Та й таксі вона відпускати не збирається.
   – Зачекайте мене тут. Незабаром назад поїдемо.
   – Це скільки завгодно, – із задоволенням пробасив таксист, приймаючи м’ятий червінець.
   Нюрка вибралася з машини, оглушливо ляснула дверцятами і рішуче попрямувала у двір. Мимохідь глянула на годинник. Без п’яти дванадцять. Це добре.
   Спізнюватися вона не любила.
   Темрява за воротами була рідшою, ніж здавалося з вулиці. З-під ніг метнулася кішка, ледве не забезпечивши пізній гості інфаркт міокарда. Блідо-жовта доріжка світла лежала на трьох корявих сходинках. Нюрка піднялася сходами, штовхнула двері, вони мерзотно скрипнули.
   Вузький коридор, тьмяна лампочка під дротяним ковпаком; плями кіптяви від сірників, що прилипли до стелі. Стіни поцяцьковані паскудством і гаслами „Металіст“ – чемпіон!». На диво, замість очікуваного смороду котячої сечі, запах тут панував приємний. Пахло освіжувачем повітря «Жасмин з лимоном» і ароматним тютюном Captain Black: в куражі й при грошах, Нюрка сама іноді курила ці сигарилло.
   За високими дверима у кінці коридору бубоніли приглушені голоси.
   «От зараз заявлюся до незнайомих людей посеред ночі, з’ясується, що вони про ковен ні сном, ні духом…»
   Нюрка приречено зітхнула і постукала.
   – Заходьте, не замкнено!
   На японському столі з різьбленими драконами і збирачами рису, безтурботно дригаючи ногами, сидів знайомий панк. Він голосно сьорбав каву з кришталевого келиха. Нюрка аж зраділа: принаймні знайоме обличчя. Сьогодні гребінь у панка виявився ліловим із золотавими прожилками. Пірсинг підсилився: кручена змійка звисала з підборіддя на комір порізаної лезом шкірянки. Тільки зараз Нюрка примітила, що порізана шкірянка не абияк, а, можна сказати, художньо. Порізи складалися у мудрований візерунок, який був навіть по-своєму витончений.
   «Зате джинси цього разу цілісінькі…»
   Шкіряними латками у вигляді блискавок Нюрка вирішила знехтувати.
   За другим столом – звичайним, двотумбовим – сиділа блондинка розміром з гіпопотама, у небесно-голубому платті з рюшами. Вона зосереджено клацала клавішами комп’ютера, ігноруючи відвідувачку. Поруч із клавіатурою лежав гросбух застрашливого об’єму, під стать блондинці, і височів хисткий штабель папок з паперами.
   – Здрастуй, моя Нюрко, здрастуй, дорогенька! – вишкірившись, фальшиво затягнув панк, розгорнувши свої граблі нібито для обіймів. Кава при цьому ледь не вихлюпнулася на байдужу блондинку.
   На зап’ясті фігляра огидно запілікав електронний годинник.
   – О, північ! – зрадів панк. – Ви по-диявольському пунктуальні!
   – Заходьте, сідайте, – відволіклась на секундочку блондинка. – Кави хочете?
   Правильно, після цієї кави до ранку не заснеш… Ай! Чернець, згинь!
   Це панк, звісившись зі столу-японця, ущипнув блондинку за пишні тілеса.
   «Чернець?!»
   – Інокентій Інокентійович! – відповів красень на німе запитання. – Можна просто Кеша. Чернець – тільки для Валюхи, по суботах. Правда, Валюха-стрибуха? Добре, приступимо.
   Він став серйозним, витяг з-за пазухи якусь роздруківку і заходився звіряти.
   – Гаврошенко Ганна Павлівна, 48-го року народження?
   – Т-так…
   – Адреса… ну, у вас я був, адреса правильна… Паспорт?
   Нюрка продиктувала по пам’яті номер і серію, і Валюха відбила на клавіатурі
   хвацький дріб. Перевіряти блондинка не стала: чи знала дані Нюрчиного паспорта заздалегідь, чи довіряла.
   – Ну-бо, продовжимо екзекуцію…
   Питань було багато. Здебільшого стандартні, канцелярські, як при працевлаштуванні: освіта, попереднє місце роботи, номер ліцензії Мінохорони здоров’я, номер диплома курсів народних цілителів і екстрасенсорики, ІНН (добре, що здогадалася всі папери з собою захопити!), сімейний стан… Але зустрічалися й унікальні, що б’ють по нервах:
   – Галюцинаціями не страждаєте? Неврастенія? Параноя?
   – Ні.
   – Мандеп?
   – Що?!
   – Маніакально-депресивний психоз?
   – Ні!
   – Шизофренія? На обліку в психдиспансері не стоїте?
   – Ні!!!
   – Як волієте працювати: з явищем чи без?
   Розумно вирішивши, що з двох бід треба вибирати менше, – тільки явищ мені й не вистачало! – Нюрка коротко відрізала:
   – Без!
   – Розумне рішення, – покивав Інокентій, розпушивши гребінь. – Для чого вам зайві турботи, вірно? Зодіакальне зрушення при роботі враховувати будемо?
   – Звичайно! – без докорів сумління випалила Нюрка. Позначилися професійні навички.
   – Прекрасно. Просто чудово! Валюха, у базу внесла?
   – А ти як думаєш, йолопе?
   – От і все, Ганно Павлівно. Зараз ми випишемо вам реєстраційний номер – і ви вільні. Їдьте додому, відпочивайте, а з понеділка – вперед до бою! Приступайте до роботи. Уже, так би мовити, офіційно. Під патронатом.
   – А… договір? Розписатися десь треба? – оторопіла Нюрка.
   – Кров’ю?!
   Очі Інокентія спалахнули пекельним вогнем, верхня губа, тремтячи, поповзла догори, готуючись оголити ікла. Нюрка охнула, позадкувала, але мерзенний Чернець заіржав наче справжнісінький жеребець. Валюха теж пирснула в кулачок.
   – Нюра, Нюра, до чого ти дурна! – Чернець, кривляючись, приставив пальці до голови, імітуючи роги. – Їдь додому, на таксі розоришся. Ось, тримай.
   У руках у Нюрки виявився бруднуватий прямокутник паперу, де корявим «лікарським» почерком було виведено: «Гаврошенко Ганна Павлівна. ТОВ „Харизма Ltd“. Реєстраційний номер NSQ127418/3-а». Дата. Витіюватий підпис. Знайома печатка з грифоном.
   Усе.
   – Якщо виникнуть питання – пред’явите, і питань не стане.
   – Спасибі, – машинально подякувала Нюрка.
   – Добраніч. Відпочивайте.
   – До побачення.
   Нюрка йшла до машини, яка її очікувала, не помічаючи, що пританцьовує на ходу. Зараз вона страшенно скидалася на веселу відьму, яка повертається додому з нічного шабашу. По землі ступала – наче по повітрю пливла. Але збоку Нюрка себе не бачила, а більше дивитися не було кому. Таксист читав газету «Совершенно секретно», бурмочучи: «Так їх, гадів! Так!..», і відірвався від тексту, коли Нюрка голосно ляснула дверцятами, всідаючись на заднє сидіння.
   – Назад, додому! – скомандувала вона.
   І солодко потягнулася, хруснувши хребцями.
   Нюрці було добре. Легко і спокійно. Уперше за останній тиждень.

   – Доброго ранку. Я був у вас минулої п’ятниці. Ми домовилися на вечір понеділка. Пам’ятаєте? Ну і лади. Як із реєстрацією?
   Спершу Нюрка під настрій хотіла відповісти пам’ятному бичку, що це не його собача справа. Але вчасно передумала. Сухо, з достоїнством повідомила, звірившись із залишеною візиткою:
   – Усе в порядку, Бориславе Олеговичу.
   – І номер у вас тепер є? – допитливий бізнесмен вчепився мертвою хваткою.
   Якщо він так справи веде, то звідки проблеми з бізнесом?
   – Є. Але це, як ви розумієте, не телефонна розмова, – добре вийшло, вагомо. Бичок аж засопів з поваги. – Якщо бажаєте, можу пред’явити вам номер при особистій зустрічі.
   – Що ви, Ганно Павлівно! Ви у мене на повній довірі! – дивним чином позадкував клієнт. – У п’ятнадцять по восьмій вас влаштує?
   Нюрка витримала солідну паузу, нібито звіряючись із розкладом.
   – Влаштує.
   Вона першою повісила трубку.
   Бичок з’явився хвилина у хвилину. Виглядав ще більш утомленим, ніж минулого разу. Туфлі забув почистити, відзначила Нюрка. Легкий наліт пилу поверх глянцю італійської шкіри відразу впадав у око. І золота шпилька на краватці потьмяніла. Навіть пишні вуса, кольором схожі на пшеничний батон «Нарізний», понуро обвисли.
   – Невдачі в бізнесі, Бориславе Олеговичу? Буває. Хочете довідатися причину?
   Зрозуміло, хоче. Це в нього на чолі написано.
   – Довідайтеся, – тяжкий подих колихнув вуса. – У боргу не залишуся. Тільки без цих штучок. «Алмазний, яхонтовий, позолоти ручку…»
   – Ручку будете дружині золотити, – різко, із роздратуванням відповіла Нюрка і з погляду бичка зрозуміла, що знайшла вірний тон. – Сідайте. Час – на вагу золота.
   Остання, дуже оригінальна сентенція теж знайшла шлях до серця бичка.
   Із шафи з’явилася запечатана колода карт. Розкривши обгортку, Нюрка плавно поводила над колодою руками, відганяючи флюїди-невидимки. На клієнтів це справляло потрібне враження. Потім спритно, однією лівою, перетасувала. Тут головне – не перестаратися. Інакше вийде престидижитатор Акопян, фокусник, а не ворожка. Вона швидко навчилася домагатися потрібного ефекту. Зосереджений погляд, скупі, без зайвого позування рухи пальців і кисті. Важлива робота, а не дешевий трюк. Права рука Нюрки спочивала на різьбленій кулі з кришталю, що іскрилася, легенько її погладжуючи.
   Це вона сама придумала.
   Куля подобалася усім.

   – Ви – король чирвовий, Бориславе Олеговичу, – перст долі вперся в груди клієнта. – А оточують вас…
   Розклад був цілком зрозумілий. Король виновий – ворог-недоброзичливець. Винова дама – нічого хорошого, так ще й поруч зі своїм королем. Шістка трефова – марна дорога. Туз виновий при бубновій десятці – сварка. Друге, зовнішнє, коло теж віщувало суцільні неприємності. Тут важливо показати вітрило на обрії, подарувати надію, інакше бичок у петлю полізе… Нюрка Гаврош вдивилася уважніше.
   Затята атеїстка, вона ледь не перехрестилася, коли дама чирвова із другого кола чітко підморгнула ворожці, вказуючи поглядом на хрестового валета. Ганна Павлівна самим ганебним чином затулилась рукою і побачила стрілочки. Безліч стрілочок – червоних, чорних, рябеньких, – що з’єднали, карти між собою.
   Здивована, злякана, вона ще не зрозуміла, що говорить, а клієнт слухає.
   – Бережіться короля винового, Бориславе Олеговичу! Він – ваш партнер по бізнесу. Днями у вас намічається велика угода в іншому місті. Ви поїдете туди дарма. Не бійтеся сварки з виновим королем. Нехай знетямиться, нехай відмовиться від контракту – у підсумку ви виграєте. А удача йде до вас від жирового валета. Постарайтеся не упустити.
   – Ах він поганець! Гадюка варена! – бурмотів клієнт, вражений глибиною Нюрчиного прозріння. – А валет жировий – це хто?
   – Ви своєму віце-президенту довіряєте? Миколі Степановичу?
   І який, питається, чорт за язик смикнув?! Зараз ім’я та по батькові не співпаде, клієнт насторожиться, втратить довіру…
   – Миколі? Ну… певною мірою…
   – Він вас хоч раз підвів?
   – Ну… валет жировий? Микола?!
   Виходячи, бичок сяяв і цвів махровою гвоздикою. Довго, щиро дякував, обіцяв точно слідувати усім порадам. Розплатився з лишком, просив записати його на початок червня.
   – Якщо збудеться, – сказав Борислав Олегович наостанок, – я вам ручку таки позолочу. Дверну.
   Пожартував, значить.
   Зовсім іншою людина стала.
   У четвер заявилася Алевтина Вольдемарівна, Нюрчина ровесниця, левиця місцевого бомонду. З діагнозом: безсоння, помисливість і раптові мігрені.
   – Ах, Нюрочко, – хрипло воркотіла Алевтина, затягуючись довжелезною сигаретою з ментолом, – у мене хронічна перевтома! Голова просто розколюється. «Асканелі» більше не допомагає, довелося перейти на «Хеннесі»… якби не ваше зілля!.. Чи немає у вас чогось сильнодіючого?
   Як на зло, запаси нешкідливих травок, придбаних Нюркою в аптеці на розі, закінчилися. Як на зло, Алевтина ув’язалась за цілителькою. Угледівши в дверях Ганну Павлівну, знайомий провізор Костя не знайшов нічого кращого, як голосно запитати: «Вам як завжди? Збір номер три?» Продавати «секрет» здогадливій Алевтині не можна було ні в якому разі. На Нюрку йшло натхнення.
   – Ні, Костю. Цього разу так просто не відбудемось, – вона зі значенням покосилася на «левицю». – Мені потрібні елеутерокок, сушені ялівцеві ягоди, радикс алтей, золотий корінь, корінь валеріани, настоянка глоду, екстракт жостеру…
   Колись чуті, але, здавалося, давно забуті назви самі спливали в пам’яті. Список неабияк здивував юного провізора, Алевтину – охопив побожний трепет, що граничив з екстазом.
   Удома Нюрка зашторила вікна, запалила чотири сандалові свічки по кутках і заходилась змішувати в центрі столу «сильнодіючий засіб». Упевненість не полишала її: правильно, усе правильно… Коли світська левиця, незвично тиха й захоплена, пішла, нарешті, з дорогоцінною пляшечкою у сумочці, Нюрка почала приходити до тями.
   Що це на неї найшло?
   Упевненість сиділа на дивані, дригала ногами, зовсім як панк Чернець, і посміювалася. Упевненість стверджувала, що прийшла надовго.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Поделиться ссылкой на выделенное