Генри Лайон Олди.

Шмагія

(страница 3 из 27)

скачать книгу бесплатно

 //-- * * * --// 
   Звістка про прибуття до Ятриці столичного чаклуна вже поширилася містом. Буквально за хвилину перед Андреа виник власник «Кульгавого Мірошника». Він виявляв безсумнівну подібність до скульптури над входом, хіба що скульптурі бракувало кухарського ножа при поясі.
   – Щасливий! – глибоким баритоном почав він, зсуваючи набакир хустку на голові. – Сердечно радий бачити вас, шановний майстре, в моєму скромному закладі. Надовго до нас? Що зволите замовити?
   Господар галантно шаркнув протезом.
   – На тиждень, може, на два. А замовити зволю. Перш за все – глечичок кминної з сіллю. До нього – окунців, томлених на жару. Великих, але не надто жирних. Із гранатовим соусом. Ще подайте тонких житніх хлібців і запіканку з васильком.
   У рудих очах аустатора відбилося співчуття. Клієнт бажає кминної з сіллю й нічого жирного? – виходить, страждає після надмірної старанності. «Нічого, шановний! Беремо вашу недугу на абордаж! Завтра ж будете огірки з молоком безкарно їсти!» – виразно читалося на обличчі господаря.
   – А скажи-но, голубе, – раптовий спалах цікавості змусив чаклуна притримати аустатора за лікоть. – Грамота, диво-дзеркало… Прогоріти не боїшся? Чи всякий схоче зі стріксом за спільною трапезою сидіти?!
   У відповідь хазяїн просяяв хитрющою посмішкою і відразу зробився схожий на мідний таз.
   – Даруйте, майстре чаклун… Я вас чаклунства навчати не візьмуся. Але й ви мені в трактирній справі, пробачте, не вчитель. Де ще поважний бюргер на дикого ігіса глянути зможе? А ніде! Крім як у Джонатана Окоста. Ви вже повірте, я горобець стріляний, на людях знаюся. Ось і валить до мене люд. Побачать приїжджого незнайомця, ликом блідого, з нігтями довгими, – потім з місяць по місту розмови. Я мовляв, учора… в «Кульгавому Мірошнику»! Поруч сидів! І гості начебто повз вас не проходять. Удома по приїзді дружині розповіси, дружина три дні чоловіка голубить. Я з вами, майстре чаклун, по правді, по совісті – ви й так зрите в корінь, хто є хто!
   Андреа мимоволі розреготався.
   – Зрю, братику. Тільки я не один видющий. І не однієї грамоти між рядків читати вмію. Корінні інфернали часто навідуються?
   Аустатор злодійкувато озирнувся навсібіч. Схилився до самого вуха гостя:
   – Хвала Вічному Мандрівцеві, донині нікого не виказав! Моя справа: напій-нагодуй, а бачити приховане не навчений. Ось ви, приміром, упаси Нижня Мамо… Були б із цих, так під личиною з’явилися б! Га?!
   Господар переможно витріщився на Мускулюса.
   Малефік відпустив аустатора, про всяк випадок примружив «вороняче баньши». Півдоторком «розпоров» залу хрест-навхрест. Звичайні люди, п’ють-їдять, чужим гаром не тягне. Можна розслабитися. Запітнілий глечичок із кминною, срібна сільничка в формі гірського драконця та висока чарка виникли на столі, як зачаровані.
Слідом – хлібці й соусник, що гостро пах гранатом із прянощами. Спокуса була велика, і Андреа вирішив почати «лікування», не чекаючи окунців із запіканкою. Наповнив чарку, від душі сипнув туди солі. Розмішав пальцем: так корисніше. Вмочив хлібець у соус. Ну, гуляй, мана, без обману! Морська гіркота навпіл із вогнем ухнула в шлунок, вигонячи геть підступи трепангів.
   Головне не перестаратися. Знав за собою чаклун потаємний гріх.
   – Доброго здоров’ячка, майстре чаклун!
   Ширма з кленової стружки, що заслоняла малий столик неподалік, розсунулася. Обрамлений блідо-жовтими локонами, – немов чепурун у допотопній перуці часів Гренделя Скільдінга! – на Мускулюса пильно дивився офіцер місцевого ландверу. У руці ландвер’єр тримав кухоль гарячого вина, що аж пашіло, й давав зрозуміти, що своїм тостом приєднується до чужої трапези.
   Малефік кисло відповів поклоном: офіцер йому не сподобався. У столиці панувало презирливе ставлення до ландверу, цієї самодіяльної міліції округів, у періоди миру небезпечної для свого ж короля, а в разі війни – чванливої та безглуздої. Особливо витончено глузували з бовдурів-ландвер’єрів гвардійці та кавалерія. Андреа не був ні гвардійцем, ані кавалеристом, але вважав, що нетактовно лізти з тостами, коли тебе не просять. Щокате, рябе офіцерове обличчя виказувало най-жвавіший інтерес до «майстра чаклуна»; здавалося, солдафон тільки й чекав, коли його запросять до столу. Мускулюс не був досвідченим фізіогномом і не бажав вдаватися до Високої Науки, проте бачив, що інтерес ландвер’єра – козирний. Він чогось хотів від малефіка.
   Просто пиятика в новій компанії? Нітрохи.
   Гострі очиці буравили намічену жертву, вгвинчувались у самісіньке осердя. Так дивиться столяр на поліно, що трапилося під руку, міркуючи: пустити на паливо чи виточити маріонетку для приятеля-лялькаря?!
   – Господарю! Ще кминної нашому поважному гостеві! За мій рахунок!
   – Буде виконано, пане ланд-майоре!
   Перш ніж чаклун устиг відмовитися, ширма зімкнулась. Зривати ж досаду на аустаторі, що кульгав із кухні з другим глечичком, було безглуздо. Чи не часто тебе злість-досада без причини мучить, чаклуне? Дітвора з пасочками, настирливий вояк, власник «Кульгавого Мірошника»? У твої літа…
   Дивна річ: дрібниця, абищо, а настрій зіпсований безнадійно.
   А тут ще Веселі Брати несхвально косували на Андреа: скнара, гребує товариством святих отців! У пріора-диякона Братів у лівому оці виявився характерний прикос, і Мускулюс машинально закрився ослабленими «Плодами Лихої вдачі». Чаропльотів між Братами не водилося, але пики всієї компанії (включаючи здорованя з магістрату) були надзвичайно похмурі.
   «От же ж люди! І чого їм у миру не жилося?!»
   Орден Веселих Братів заснували понад три століття тому, при Фредеріку Барбабеллі. Незабаром він заручився підтримкою більшості правлячих династій: тут з незрозумілих причин особливо постаралися духівники найясніших дружин. До Братів приходили адепти Тринадцяти Скорбот, які втратили надію злитися з Романтичним Му, аскети церкви Неприборканої Смиренності, що зажадали додаткових мук, першопрохідці Двох Кілець, неофіти Двох Кінців і жерці Серединного Цвяха, – одним словом, титани подвижництва й стовпи зречення, невдоволені духовно.
   Вони стукали, і їм відчинялося.
   Хоча не всім.
   На кандидата в члени Братства чекав ряд випробувань: на чистоту помислів, витривалість щодо спокус і міць тілесну. Адже спосіб життя Веселих Братів міг довго витримати аж ніяк не кожен! Скрегочучи зубами з відрази, вони поглинали гори печені з прянощами; кривлячись, як від зубного болю, вливали в себе цебра найкращих емурійських вин; стогнучи та проливаючи сльози каяття, багатократно протягом ночі втрачали безневинність у обіймах блудниць; і з самим лише сумним кректанням отримували по зубах під час «стінних» ритуалів-побоїщ. Того, хто хоча б на мить виявляв найменший натяк на задоволення, отримуване не від ранкового похмілля й синців та саден, а від застіль і нічних оргій, безжально вигонили з ганьбою. У підсумку Веселі Брати четверте століття підряд віддавалися ненависним розпусті й обжерливості, стоїчно витримуючи тягар ноші. Чимало з них досягло за цей час Горнього Деліріуму, що досі вислизав. Дехто після осяяння знову повертався до колишнього відлюдництва; інші йшли в мир, коли починали вбачати в сьогоденні Бурштинову Нитку. Рідкісні генії, якщо дозволяли статки, відновлювали розгульний спосіб життя поза орденом – тепер уже до свого повного задоволення.
   Таким чином орден міцнів рік у рік.
   – …Ви дозволите?
   Мускулюс опам’ятався від замисленості та виявив два цікаві факти. По-перше, йому принесли окунців і запіканку. Зважаючи на обгризені кістки, зо два окунці він устиг благополучно з’їсти. По-друге, над ним горою навис той самий ланд-майор, у десниці якого парував кухоль. Шуйцею офіцер безпардонно сперся на малефіків стіл. Пшеничні вуса, «закручені гвинтом», грізно відстовбурчилися, обрамляючи пористий стрімчак велетня-носа. Посміхався твердий рот, а ось очі-буравчики поволі продовжували почату роботу, вгвинчуючись глибше, глибше…
   Відмовити нахабі? Безглуздо. Цей пес із мертвою хваткою. Зустрічатиметься на шляху раз за разом, поки не доможеться свого.
   – Сідайте, – відверто зітхнув Мускулюс.
   Ландвер’єр опустився на стілець із несподіваною легкістю. Стілець навіть не зарипів.
   – Я бачу, пане офіцере, ви не просто бажаєте випити для знайомства, – малефік вирішив відразу перейти до справи. – Що ж, почнемо.
   – Ви вгадали, майстре чаклун. Виходить, відразу до справи? Тим краще. Моя справа – закон і порядок у Ятриці. І, смію вас запевнити, справляюся з цим непогано. Інакше, самі розумієте, старого Ернеста навряд чи залишили б на другий термін… Але зараз у мене складнощі. Бачите он того чоловіка з бляхою магістрату? Що сидить із Братами?
   – Бачу. Ви хочете його заарештувати? Вам потрібна моя допомога?!
   Здоровань саме спустошував черговий кубок міцного. По мокрому рум’янці його щік градом котилися сльози.
   – Це Якоб Гонзалка, архіваріус ратуші. Два… ні, вже майже три дні тому зникла його дочка. Іскра Гонзалка, шести літ від роду. Батько прийшов до «Кульгавого Мірошника» напитися з горя.
   – Я малефік. Розшук людей поза моєю компетенцією. Зверніться до ясновидців. Замовте лягавого волхва із приватної служби. Або просто вишліть на пошуки патрулі з собаками.
   – Ви дозволите мені скінчити?
   Сказано було чемно, але настільки твердо, що Андреа відчув миттєве замішання. Мовчки кивнув, налив собі кминної; не дивлячись, сипнув солі, розколотив. Випив без задоволення, немов Веселий Брат.
   – Я забув відрекомендуватися. Ланд-майор Ернест Намюр із Кошицьких Намюрів.
   – Андреа Мускулюс. Консультант лейб-малефіціуму.
   – Радий знайомству. І запевняю вас, – ландвер’єр розщібнув верхній гачок мундира, смикнув волячою шиєю, – що ми зробили все необхідне. Патрулі з найкращими чеширськими хортами, ясновидиця… Меліс дуже розумна відьма! Не те, що столичні витівниці, але їй людину знайти – що мені кухоль пива хильнути. На жаль, анінайменших слідів. Як у воду впала. Втім, Ляпунь-водяника Меліс теж притисла: дід присягається, що дно чисте…
   Із хвилину чаклун сидів мовчки, нашвидку прикидаючи, куди могла подітися дочка молодого архіваріуса. Щоб ні хорти, ні відьма, ні героїчний ландвер… Вирішила прибитися до цирку? Кочівні шагри звабили? Навряд чи. Згинула в лісі? Відьма б зачула, що життя припинилося. Якщо розумна баба, то й місце загибелі вказала б. «Малий народець» пустує? Від собак вони людину заховають, від ясновидиці – ніколи… Некромант у Чурих повіз, для «Страстей по Вівторку»?! Дурниці. Це в казках некроти дітей мішками тягають. І нащо їх, шмаркатих, красти, коли на будь-якому невільницькому ринку хоч легіон голопузих, бери досхочу… Знову ж таки, чужа мана в кожному разі слід залишить. Якщо тільки відьма не цілковита дурепа. Або якщо вона не в змові з викрадачем.
   – Прошу пробачення, якщо ненароком скривджу, – Андреа нахилився до ланд-майора. Вдихнув палючий запах вина й ще чомусь ялинової смоли. – У вас, пане офіцере, в Ятриці різанини не трапляється? На вулицях уночі не грабують? З підпалами все гаразд?
   – До чого ви хилите, майстре чаклун?
   – До того, що зникла одна дитина. Якби зникли п’ятеро, семеро, десятеро дітей, можна було б грішити на безумця-зловмисника або звертатися до Нагляду Сімох. А так – одне-єдине дитя. Дочка архіваріуса. Ви вжили заходів, але вони принесли мало користі. Якоб Гонзалка – ваш близький друг?
   – Ні.
   – Родич?
   – Жодним чином.
   – Пане офіцер, ви розумієте, про що я?
   Ландвер’єр кліпнув безбарвними віями. Він раптом став прямий-прямий, як флагшток замку, захопленого ворогами, коли ще точиться бій на сходах і галереях. Навіть чималий живіт не заважав цій дивній прямизні. Пальці наглухо защібнули гачки коміра: повільно, ретельно, виконуючи найважливішу в цей момент роботу. Краї, обшиті твердим галуном, врізалися в шию. Обличчя Ернеста Намюра налилося кров’ю. Вдихаючи, він трохи хропів: так буває з людьми, які перенесли наскрізне поранення в груди, коли в них частішає серцебиття. Ландвер’єр раптом здався малефікові загнаним упертим конем.
   Впрігся у ворот маслоробки: рип-рип, день-рік.
   – Ні, майстре чаклун. Я не розумію вас. Зникла дитина. І різанина з підпалами ніяк не скасовують для мене цього факту. Можливо, я старомодний чи сентиментальний. Вибачте, що потурбував. Маю честь!
   – Зачекайте…
   Чаклун порухом руки зупинив ланд-майора Намюра й подумав, що життя в столиці накладає на людину таємне клеймо. Печатку звіра. Ось і зараз: Андреа Мускулюс не відчував мук сумління. Не гриз себе, докоряючи за власні слова. Зовсім ні. Він ніколи не помилявся щодо своїх моральних якостей; не робив цього й тепер. Просто від ландвер’єра тхнуло вином і смолою. Просто Якоб Гонзалка, чийого рум’янцю не могло загасити навіть горе, глитав кубок за кубком. І галун коміра дедалі тугіше врізувався в ситу, чужу шию, ніби зашморг.
   – Скажіть, чого ви очікували від мене?
   Офіцер розгубився. Мабуть, він сподівався на це запитання із самого початку і все одно був захоплений зненацька.
   – Я… я розраховував, що ви надасте мені допомогу. Допоможете відшукати дівчинку.
   – Яким побитом?
   – Ви дипломований чаклун. Столична, вибачте, штучка. Консультант лейб-малефіціуму, врешті-решт! З вашим даром… Вам напевно вдалося б зачути те, що вислизнуло від відьми.
   – Буду з вами відвертий, пане офіцер. Мої здібності трохи іншого… е-е-е… профілю, ніж безкорислива допомога. Але – припустимо. Припустимо навіть, що я щиро хочу вам допомогти. І, всупереч бажанню, неспроможний це зробити. Розумієте?
   – Ні. Не розумію.
   Ландвер’єр гидливо скривився. Неслухняними пальцями заходився знову розщібати гачки тугого коміра. Мускулюс без ентузіазму стежив за його маніпуляціями. Ситуація дедалі більше нагадувала ідіотську баладу халтурника-трубадура: великий маг інкогніто приїздить у провінційне містечко, де чиняться жахливі викрадення й темні лиходійства, вулицями табуном бігають страшні таємниці, а доблесний воїн знемагає, борючись зі злом наодинці. Одна добра знайома малефіка дуже любила такі балади, що й послужило причиною розриву стосунків.
   – Гаразд, я поясню. Ось ми зараз сидимо в «Кульгавому Мірошнику». П’ємо, розмовляємо. Але ви в цей час продовжуєте відповідати за порядок у Ятриці. Турбуєтеся про зниклу дівчинку; мабуть, думаєте ще про десяток подій дрібніших, про які мені знати зовсім ні до чого. Ви зайняті справою. Навіть зараз, розмовляючи зі столичною штучкою без честі й совісті. Вірно?
   – Вірно, майстре чаклун. Саме в точку.
   – Отож, я перебуваю в точнісінько такій ситуації. Тільки сфера моїх інтересів – інша. А турбот, повірте, нітрохи не менше. Якщо я бодай на мить відволічуся, зосереджуся на справі, істотнішій за чарку кминної та бесіду з люб’язним офіцером, якщо збільшу витрату мани… Наслідки виходять за межі вашої уяви. Втім, якщо хочете, я можу махнутися.
   – Навести морок?
   – Навіщо? Просто ви ненадовго опинитеся в моїй шкірі. З усіма моїми турботами, так ніби вони ваші. Бажаєте ризикнути, пане?
   Він був хороброю людиною.
   – Ну, якщо ви самі пропонуєте…
 //-- * * * --// 
   Якби Мускулюса збудили серед ночі, зв’язали йому шість пальців із десяти – мануальну фігуру бліц-рецепції він відтворив би, не замислюючись. Це перше, чого навчають мудрі наставники своїх учнів: «пересаджувати білого павіана на чужі плечі». Чаклун клацнув нігтями у волоссі, моторно ловлячи інстант-образ, і затис вертку здобич у кулаці. Образ дзижчав і вовтузився. Андре дочекався, поки інстант згорнеться в лялечку, легеньким щигликом скерував його в лоба ланд-майорові, якраз поміж ріденьких брів. Чоло Ернеста Намюра тріснуло – зрозуміло, на астральному рівні! – ландвер’єр охнув і застиг соляним стовпом, немов праведниця Гвізарма, що озирнулася на Гнилий Сатрапезунд.
   Андреа чудово знав, що зараз відчуває офіцер.
   Мерзлою брилою впав на плечі потрійний «крижаний дім», обпливаючи недогарком свічки під палом пристрастей. Давно-предавно Метка Леді, схиляючи голову під меч лілльського ката, зо зла прокляла панянок Лілля на тисячу літ наперед, і закляття донині не вивітрилося. Щоправда, був тут і плюс: родимки, бородавки, «винні плями» та ганебні клейма запросто сходять із дівок по тому, як вони полиняють… Але ж треба ще скріплювати дужки замків-замовлянь, не дозволяючи їм тоншати; наглядати за гвардійцями-охоронцями, витирати носи «тінню-хусткою», відбиваючи нюх; щомиті дослухатися до тремтіння дозорної павутинки: що там із линянням? Чи не починається?! Адже ледь настане час, малефік мусить бути поруч. І, головне – закорковувати скажений, здатний позбавити розуму натиск еманацій Гюрзелі, Химейри та Емпузи: не проклясти…
   Останні дні чаклун нагадував жонглера-віртуоза, що утримує в повітрі дюжину різноманітних предметів. Бажаю приємної хвилини, пане офіцере! Але ж я з вами тільки миттю поділився. Миттю єдиною, тільки миттю єдиною…
   Ернест Намюр струснувся, одним духом вихилив кухля.
   Якби там був окріп, не помітив би.
   – Не позаздриш вам, майстре чаклун! – із зусиллям вичавив він, пихкаючи. По щоках у офіцера пішли плями, чоло блищало від крапельок поту.
   – Тепер розумієте, чому я відмовився допомогти вам?
   – Розумію.
   Сумовита пауза висіла над столом: лампада темного світла.
   – Чаклунська справа теж не мед, – загадково висловився ланд-майор із виглядом досвідченого мага, члена всіх Академій від Реттії до Ла-Ланга. – Вам би, приміром, у готелі зупинитися, відіспатися… Та ба, не можна. При дівках потрібно бути. Гірше нема, як бути при дівках: я знаю, я гарем Абд-ал-огли з пісків Таран-Курт виводив, у Вернську кампанію… Сморід від наших фарбівень – дракона звалить. І як ваші дівки там живуть?
   – Контракт, – знизав плечима Мускулюс. – Я їх потім заміж віддам. У гарні руки.
   – Авжеж, авжеж… Гарні руки, вони найчастіше в їжачих рукавицях…
   Ланд-майор квапився змінити тему, за що Андреа був йому дуже вдячний.
   – Чинбарі наші позвикали до слободи, принюхалися. Людина до всього звикає. Он у Швелера дружина котрий рік лежма лежить. Теж, мабуть, звик. Хоча похитнувся Леон, добряче похитнувся. Кремінь був мужик: і сім’ю, і господарство у фрунт шикував. Ось так, – Ернест Намюр продемонстирував, як саме. Вийшло переконливо. – Це, видно, через Ядвігу. Хто ж міг знати? Раніше, бувало, і бив її, і сварив… А як злягла – поплив хазяїн киселем. Синові волю дав, удома сидить… Шушваль усіляку принаджує…
   – Давно злягла? – поцікавився Мускулюс швидше для пристойності.
   Пасаж про «шушваль» здивував його. Образитися, чи що?!
   – П’ять літ буде. Лихий рік видався, багато гидоти приніс. Ядвігу Швелерову просто в лісі правець ухопив. Її подруга, Меліс-відьма, на барках додому волокла. Знахар бився-бився… Марно. А ліс до наступної осені як поганою мітлою вимело: звірина сонна, щиглі каркати здумали, гриби величезні та порохняві… Ягода посохла, погнила. Я з капралом Фюрке поткнувся подивитися: що за напасть така? І знаєте, майстре чаклун…
   Він розвів руками: мовляв, розповів би, та слів бракує.
   Звичайну байку історія Ернеста Намюра мало нагадувала. Малефік відчув слабкий укол цікавості.
   – Ви дозволите? Мені простіше глянути самому.
   Ландвер’єр замислився. На його місці замислився б кожен: чи пускати в засіки пам’яті чужого чаклуна? Чоло офіцера зім’яли зморшки; очиці втонули ще глибше, поблискуючи намистинками. Мускулюс не заважав, очікуючи. Звичайно, за необхідності він міг би, що називається, «взяти силоміць». Але насильство ментального типу тхнуло Тихим Трибуналом. Особливо якщо приводом до розслідування стане скарга військового – гвардія чи ландвер, це ролі не відігравало. Крім того, ви ніколи не пробували порпатися в чужих схованках, відшукуючи криївку, коли дім навколо горить, у диму сновигають тварюки, про яких краще не згадувати, і грабіжник щохвилини ризикує залишитися під задимленими руїнами назавжди?! Якщо не пробували, то Андреа Мускулюс вам щиро не радить.
   – Я довіряю вам, майстре чаклун. Дивіться самі.
   Малефік був вдячний ландвер’єру: цікавість долала дедалі сильніше, а дозвіл співрозмовника спрощував процедуру.
   – Що мені треба зробити?
   – Вам, пане ланд-майоре, не треба робити нічого. За це я вам буду надзвичайно вдячний.
   – Пити можна?
   – Потрібно. А тепер помовчіть, прошу вас.
   Легкими пасами Мускулюс зібрав жменю мнемо-флюїдів, які оточували Ернеста Намюра. На дотик відсіяв лушпиння, поморщився від слабких опіків: все-таки згода ланд-майора було не цілком щирою. Рештки виклав на столику в дві смужки, мимохідь милуючись сніговим блиском флюїдів. Такий відтінок зустрічається в людей, мало обтяжених сумнівами, таких, що віддають перевагу виконанню наказів перед власною можливістю командувати. Скрутив із серветки рурочку; застромив один кінець у ліву ніздрю, нахилився до стільниці й добряче нюхнув. Перечекав колючий сплеск судом, зарядив праву ніздрю.
   – Зараз дуже прошу мене не відволікати, – встиг сказати чаклун.
   Відповіді він уже не почув.

   …Тхне пріллю. Над головою співає іволга. У кущах рицини, за спиною, вовтузиться ланд-капрал Фюрке: капрала нудить. Погляд опускається нижче. Хочеться замружитися. Ні, не можна. Треба дивитися. Я сказав: дивитися, Намюре! Ти чуєш?! Коли одержимі Чистими Тварюками взяли в кліщі твою роту під Вернською цитаделлю, ти ж споглядав гірше, ніж зараз!
   Ну-бо, приятелю.
   Не відвертайся.
   Тіло, до половини втоплене в опалому листі, скручене з неймовірних частин. Дитяча долоня. Плече й частина грудної клітини дорослого чоловіка. Ріденькі, сиві кучері старого падають на скльовані птахами ніжні щоки юнака. Права щока старша за ліву: там пробивається ріденька борідка. Ноги різного віку: одній років п’ять, другій – усі тридцять. Волосатий живіт зрілої людини, але геніталії під животом – безневинної дитини.
   Віддалік лежить другий труп. Такий самий, але над ним більше попрацювали лісові поглиначі падла. Це його побачив капрал Фюрке, після чого й перестав бути корисним для пошуків і розслідування. А ти все дивишся, хоча користі з цього мало.
   І ще: запах.
   Ні, не сморід мертв’ячини – це ти зараз вважав би благом, ароматом парфумів Крихітки Жаклін.
   Мабуть, так тхне доля, коли вона гниє.
   Дивна думка. Але зрозуміти її джерело не вдається: майже відразу ти поринаєш у кущі, болісно кашляючи, приєднуєшся до Фюрке.

   Чи варто казати, що все задоволення від вечері було геть-чисто отруєно? Навіть учорашні мерзотники-трепанги знову стали впоперек горла. Блідий до синяви Мускулюс швидко хлюпнув у чарку, випив удух.
   Повторив без перерви.
   Коли Просперо Кольраун демонстрував учням наслідки заборонених дослідів на стику девгеніки й «magia nigra», на-приклад, результат злучування жаби, гороху й інкуба – це було далебі не так огидно.
   – Так, ви бачили. Тепер я розумію, майстре чаклун: ви дійсно бачили.
   Ландвер’єр зі співчуттям стежив за малефіком.


скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27

Поделиться ссылкой на выделенное