скачать книгу бесплатно
Амба. Том 1. Втеча
Влад Землянин
«Амба» Влада Землянина – це роман, який понад чверть вiку чекав свого читача i часу, не втративши при цьому актуальностi та кровного зв’язку з минулим i майбутнiм. Часу дивного, з подiями жахливими. Часу, який мало хто правильно розумiв. І найголовнiше – часу, який не став уроком для бiльшостi з нас… На розсуд читача пропонуеться перший том роману пiд назвою «Втеча». Влад Землянин (Володимир Карпенко) – автор 14 книг, лауреат лiтературноi премii iменi Володимира Короленка НСПУ та премii iменi Володимира Малика.
Влад Землянин
Амба
Том перший. Втеча
Це не роман про табори, а про людей загалом.
Іван Дзюба
Слово про автора
Твердiше За Алмаз
Геологи не сумнiваються: у живiй та неживiй природi наймiцнiший – алмаз. Його твердiсть за спецiальною таблицею – 10 одиниць.
Книгу «Твердiсть одинадцять» я вперше прочитав у рукопису. І було це тридцять iз гаком рокiв тому[1 - Тридцять iз гаком – на 1997 рiк (ред.).]. Саме тодi мене, в ту пору дев’ятнадцятирiчного, доля звела з Володимиром Карпенком.
Учорашнього геолога волею безглуздого випадку життя викинуло на узбiччя. Та й саме життя його пiсля укусу енцефалiтного клiща деякий час тлiло вуглинкою, вкритою попелом. У 26 – iнвалiд працi другоi групи. Пiд питанням опинився сенс самого буття: задля чого жити, якщо немае можливостi займатися справою, якiй присвятив юнацькi мрii.
Та про все це я довiдався пiзнiше. Як i про те, що книга-рукопис – лише фрагмент великого роману. Жалiсливе спiвчуття не властиве натурi колишнього геолога. Вiн не розповiдав докладно про раптовий тектонiчний розлом, який розбив його долю на двi частини. До моменту нашого знайомства в Полтавському лiтоб’еднаннi вiн остаточно визначив, якою стежкою продовжувати шлях, якою мае бути подальша його доля. Ризикну сказати – головною.
З’ясувалося, з далекого «вiдлигового» 1965 року вiн уже писав свою «Амбу». І чверть столiття тому (1971 року) я став одним iз перших i небагатьох читачiв цiеi незвичайноi для того часу книги. Як i «Твердiсть одинадцять», вона приголомшила мене. Тому що письменник наважився через долi табiрникiв-зекiв показати жорстокiсть Системи (1965–1971 роки), яка «чавунною силою» МАХОВИКА перемелювала «людський матерiал» нашоi новiтньоi iсторii. Сам же автор здавався менi неймовiрно вiдчайдушним ди-сидентом, хоча вiн, цiлком зрозумiло чому, не визнавав цього тодi, але не погоджуеться з цим i тепер, стверджуючи, що завжди писав правду життя.
Згаданi книги i сьогоднi читаються на одному подиху. У тому, що iх, можливо, хтось сприйматиме менш гостро i болiсно, нiж у тi роки, коли ще не передавався голосами з-за «бугра» «Архiпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженiцина i не побачила свiту табiрна проза Варлама Шаламова, невиннi автор та його твiр.
Але, як мовиться, немае пророка в своiй вiтчизнi… Та й на що мiг розраховувати невiдомий письменник-початкiвець iз провiнцiйноi Полтави, беручись за ТАКЕ?! Напевно, самому ж Володимировi Карпенку потрiбно було не тiльки розповiсти про те, з чим довелося зiткнутися на тайгових стежках, у глухоманi, але й довести насамперед самому собi: так, вiн може! А те, що вiдмовляли у друцi – так вiн же творить не заради миттевого визнання, коли «балом» править МАХОВИК. Автор «Амби» писав та навчався в Москвi на вiддiленнi прози Лiтературного iнституту iменi Горького при Спiлцi письменникiв колишнього СРСР.
І його дипломна робота пiсля копiткоi працi «ножиць» стала фрагментом «Амби» (книга «Втеча»), яка на той час отримала чимало схвальних вiдгукiв i… порад заховати рукопис подалi вiд грiха.
І потекла рiчка часу…
…Книги Володимира Карпенка прийшли до читача зовсiм недавно – з 1990 року. Через п’ять рокiв – вiн уже член Спiлки письменникiв Украiни.
Можливiсть видрукувати свою головну працю в повному обсязi, здаеться, з’являеться лише зараз. Подякуемо ж i ми тим, хто в наш смуто-акулячий час (за визначенням автора роману) дав життя книзi, гiдно оцiнивши ii долю. І самого письменника…
Шановний читачу! Ви читаете перший том твору, який понад чверть вiку чекав свого читача i часу, не втративши при цьому актуальностi та кровного зв’язку з минулим i з майбутнiм. Часу дивного, з подiями жахливими. Часу, який мало хто правильно розумiв. І найголовнiше – часу, який не став уроком для бiльшостi з нас…
Хай будуть почутi тi, кого вiдвiдало ОСЯЯННЯ!
Володимир ДЕНИСЕНКО
Травень, 1996 рiк
Замiсть передмови
Любiй Батькiвщинi, протягом тисячолiть зболенiй i знекровленiй, присвячую.
Сподiваюся на те, що врештi-решт земляни схаменуться, i наша Голуба Планета буде прекрасною не лише з iлюмiнатора космiчного корабля.
Небо високе, чисте, дзвiнке, таке, яким бувае на межi лiта й осенi, коли тепло ще проступае в зелених шатах тайги, а холоднi вiтри не встигли обпекти листя i землю. Стомлена вiд лiтнiх трудiв тайга стоiть притихла, урочиста, по-господарськи оглядае розсипанi щедроти. Довкола спокiйно та затишно. Не чути навiть монотонного, що дiймае все живе, дзижчання ненажерливих комарiв i мошки, й лише круглясте листя поодиноких осик у вiчному чеканнi невiдомого лиха не припиняе тремтливо-зелену пiсню…
І раптом ледь чутну осикову мелодiю пiдхоплюе довге срiблясте листя верби, йому пiдспiвують крислатi в’язи, пiдголосками вплiтаеться густий тайговий пiдлiсок; поступово одинокi голоси приглушив, усвiдомлюючи свою силу, хор iз засмаглих сосен i поважних, умудрених життям модрин. А вiтер усе дужчав, мiцнiшав; у безтурботний спiв iнодi вкрадався тривожний мотив; усе частiше, порушуючи зелену гармонiю, вривалося рiзке натужливе скрипiння.
Незабаром вiтер, посвистуючи непомiтними арканами, легко трощив скрипливо-стогнучу старiсть, а дерева, сповненi силою, силкувався пригнути нижче до землi. Подiбнi до туго натягнутих велетенських лукiв, зрiлi дерева висловлювали невдоволення галасливим гомоном листя або зневажливим трiском, але, спiймавши надто потужний порив вiтру, розлого-зеленокроннi занадто впевненi чепуруни не витримували навали, ламали зелену гриву й з гуркотом валилися на землю… Бешкетним виттям i розбiйним пересвистом вiдзначала перемогу слiпа стихiя над самовпевненою силою живою…
Коли ж попустить вiтер тятиву, дерева, крекчучи, випростовуються, стурбовано стугонять, озираються, щоб iз новою силою зустрiти посiченими грудьми навалу вiдпочилоi стихii. І знову стогнуть, скриплять i падають дерева… Лише сосни не гнуться, не вклоняються вiтру; iхнi стовбури, немов вiдлитi з бронзи, стоять майже нерухомо, i лише темно-зеленi верхiвки кружляють у неквапливому танку спочатку в один бiк, потiм – в iнший; а iнколи, зупинивши кружляння, колихнуться з боку на бiк i знову наперекiр стихii заводять свiй гордiвливий танок…
Передмова. Арешт
Найвищий ступiнь людини
полягае в тому,
щоб бути людиною.
Григорiй Сковорода
1
Пiсля Революцii життя не раз змушувало людей ходити по лезу ножа. «Талантище. Генiй», – шанобливо вiдгукувалися про молодого слiдчого навiть вусатi дядьки. Безвусий Генiн, як охрестив його чекiст Захватаев, товариш Іванов Іван Іванович працював слiдчим. Робота подобалася, хоча постiйно доводилося занурюватися в нечистоти людськоi мерзоти. Інколи пiсля першого допиту вiн, вiдчуваючи нутро людини, знав: хитруе пiдслiдний чи каже правду. Інтуiцiя практично не пiдводила. З часом найважчi i заплутанi справи доручали безвiдмовному Івановичу. Тяжкий злочин – мов незнайома i глуха тайбола. Подобалося продиратися крiзь вiтровали, хащi, вiдшукувати стежку в потоцi словоблуддя, дiставатися до витокiв, притискувати речовими доказами спритну душу ворожу, тонкими запитаннями висвiтлювати злодiйський бруд, щоб тому, хто переступить закон, ставало соромно й боляче вiд скоеного.
Рiдкiсний дар швидко пiдiймав кар’ерними сходами. Здавалося, нiщо не вiщувало лиха. І раптом – наказ згори: слiдчий власноруч виконуе смертний вирок. Пiсля закiнчення першоi ж пiдрострiльноi справи Іванов постав перед суворим керiвництвом.
– Як енто не могеш? – Захватаев, розхитуючись на носках, здивовано, наче вперше бачив, знизу розглядав гордiсть кримiнального розшуку.
– Не можу i все! – без страху, дивлячись в яснi очi начальства, заперечив слiдчий.
– Не можу, не можу… – передражнив Захватаев. – Ти що, солдат Революцii чи воша вчена?! Я тебе-е не моге-е-еш! Ти що – манiрне дiвчисько? Чи ще гiрше – тендiтиська панночка киселева?!
– Я – слiдчий! Не кат! І не тендiтиська киселева, – тихо, але твердо повторив Іванов.
– А-ах, ти не ка-а-т? Хочеш бути чистiсiньким. А Свiтову Революцiю за тебе дядько сотворятиме? – ще тихiше почав низькорослий чоловiчок, затим мирна розмова вибухнула басовитим семиповерховим матюком у Бога, душу й матiр. Захватаев гримнув кулаком по столу. Рука смикнулася до кобури нагана, i знову кулак врiзався в стiл. – Та я-я… Та-а я тебе своею рукою пуш-шу в розпил. Пуш-ш-у разом iз контрою. Ти дивись, жалiсливий який! Каво жалкуеш?! Чи могеть добру людину пiдвiв пiд наган? А? Каво питаю?
– Чого запитувати? Контра! Тут без сумнiвiв.
– А якщо контра, та без сумлiння – зараз же наган у зуби i веди гiдру свiтову до стiнки!
– Сказав – не можу, – по-хлопчачому насупився слiдчий, намагаючись стримати смiх.
– Ти чаво, на революцiйних хронтах не бував? Смертi не бачив?
– Мало, але воював. – Іванов знав вибухову гарячковiсть пiвтораметрового чоловiчка, хоча все ще не вiдчував справжньоi небезпеки.
– Воював-воював… Як же ти воював, якщо слабо курок спустити? З бабами на хуторах, либонь, воював! Пiдштанки в обозi вiдмивав. Вiд першоi кулi в штани накладував, посля первово залпу…
– Та я… – Іванов смикнувся вперед.
– Сто-я-яти! – Захватаев спритно вихопив нагана з кобури. – Кому сказано – сто-я-яти, розтудить твою матiр! Дивись, який прудкий та хоробрий?! На мене, на свово командира, могеш руку пiдняти, а з контрою жалостiшсi! Могет, ти сам замаскована контра? Ото ж то мене завжди вiдвертало, коли тута всiлякi невгамовнi язиками цмокали: «Талан! Талан! Ге-н-нiн!» Я тя поталаню – навпiл перекусю! Либонь, у документах липа, шо з контрой бився на хронтах Революцii. Перевiрю! Особисто перевiрю. І ш-шльопну.
– Перевiряйте, – Іванов посмiхнувся своiй думцi. – На фронтi хто кого. Нарiвнi, а тут…
– Ти зачого шкiришсi? Ворог – вiн завжди i скрозь ворог.
Ще не раз Захватаев гримав кулаком об стiл, хапався за наган, але зрозумiти, чому цей хлопчина, що не ввiйшов у чоловiчу силу, жалiе бiлу кiстку, – не мiг.
– Добром говору. В найостаннiший раз говору: чи стрелиш особисто контру? стрелиш на моiх очах! чи здавай левольвер i ступай у пiдвал. Не охолонеш у пiдвалi – братайся з кровями голубими, а я вас ентой рукою обох пу-шу в розхiд к едренiй матерi… Он тама, бiля стiнки. І подивлюся – яка у тебе кровушка. Нехай всi видять, шо голуба, а не кольорiв революцiйних знамен!
У сирому й задушливому, але холодному пiдвалi Іванов не охолонув. Можливо, якогось убивцю, гвалтiвника-садиста i вiдвiв би до стiни, але не по лiтах стриманого майже однолiтка, з усього видно, переконану у своiй правотi людину, – не зможе.
Через день, знову почувши вiдмову слiдчого виконати вирок, Захватаев справдi закрив його та контру в однiй камерi. Недавнiй пiдслiдний, зрозумiвши нарештi що до чого, довго реготав, а дiзнавшись про селянське корiння колишнього слiдчого, сторопiв не менше, нiж Захватаев. Син мужика не мiг пiдняти руку на пана. Що це? Не можна ж усерйоз говорити про шляхетнiсть! Сам нiколи не сумнiвався, що подiбний порив властивий лише справжньому iнтелiгентовi, людинi, яка ввiбрала з молоком матерi поняття добра й честi, порядностi та справжньоi гiдностi. І друзi з його кола так само вважали. Нi-нi, тут щось не так. Швидше за все – пiдлота. Чекiстська хитрiсть. «Утка» пiдсадна… Справжня iнтелiгентнiсть можлива лише в третьому поколiннi. Не бувае виняткiв.
Як i обiцяв, Захватаев пустив у розпил бiлу кiстку на очах недавнього пiдлеглого. Одна куля потрапила точно в серце. Інша, контрольна, – в голову. Стрiляти Павло Лаврентiйович умiв. Умiв i пишатися своiм мистецтвом.
– А кров – червона! – сам не знаючи чому, не стримав iронii Іванов, хоча добре усвiдомив: жарти закiнчилися.
– Нiчаво. Вона еш-шо поголубiеть. – Захватаев подув у ствол нагана, ввiгнав зброю в кобуру. – А ти, контро жалiслива, рушай покеда в «хороми палацу». Панькаються-панькаються, а чого панькатися, якщо i так усе яснiше ясного… Нiчаво, ми – люди не гордi. Падаждьом…
Не знав Іванов, за чиiм наказом його вiдправили з тюрми в будинок губчека. Пiсля допиту й очноi ставки iз Захватаевим Іванов знову опинився в камерi. Розумiв: смерть чатуе поряд, але не чекав, що пiсля полудня за ним прийде мовчазний пiдтягнутий служивий. Арештант завмер перед вiкном-душником бiля самоi стелi, намагаючись востанне вiдчути ковточок блакитного неба. Це останне бажання смолистим варом прихопило ноги. Чекiст пiдштовхнув у спину. Перед схiдцями в’язень попросив конвоiра:
– Будь людиною, товаришу. Я такий самий комунiст. Виведи на волю. Дай востанне поглянути на неба синь. Волею дихнути…
– Комунiсти за гратами в нас не сидять. Кисню захотiлося… Нюхом вiдчуваю панську кров. – Ствол маузера натиснув мiж лопатками.
Людина в шкiрянцi нiчим не вiдрiзнялася вiд Захватаева. Тiльки мова правильна, гладенька, хоч iнтонацiя та слова тi самi.
На поворотi Іванов зробив крок униз.
– Сто-яти! Туди ще встигнеш. Нутром, гаде, вiдчуваеш, куди треба топати. Чистоплюй смердючий. Та я заради Свiтовоi Революцii батька рiдного з ненькою не пожалiю. А йому, дивись, кисню ковтнути…
Куди ведуть – арештант не зрозумiв. На допит дорога в iнший бiк. Слова конвоiра ледве торкалися свiдомостi. За останнi днi вони стали звичними, як шелестiння листя в осiнньому лiсi. «Та поряд же кабiнет «Дзержинського». – Заарештований сповiльнював крок. У спину знову ткнули стволом.
– Топай-топай, контро!
«Якщо вскочити в дверi? Що, стрiлятиме в кабiнетi керiвництва? А пощастить, у себе «Сталевий Федiр» – повинен вислухати. Полюбляе пофiлософствувати. Пограти словом». Рiзнi легенди ходили про голову губчека, але всi знали: при крутостi й нещадностi до ворогiв справедливий навiть до контри.
Заарештований прискорив ходу. На щастя, хтось вийшов iз приймальнi. Іванов зробив крок у вiдчиненi дверi. Позаду не почулося грiзного окрику. Швидше. Швидше! Арештант зiштовхнувся зi знайомою фiгурою в довгiй шинелi. Витягнуте миловидне обличчя. Борiдка клинцем. Вуса. Все, як на фотографii. Навiть розрiз очей трохи подовжений, а погляд гострий, мов два клинки.
2
– Як наказано – доставив, Федоре Карловичу! Тiльки даремно час витрачаемо – контра, – зi знанням справи доповiдав конвоiр. – Захватаева я з фронту знаю. Вiддана Революцii людина. Рiдного батька не пожалiе.
– Дякую. Ви вiльнi, – нетерпляче зупинив «Дзержинський» доповiдь чекiста, ховаючи посмiшку у вусах. Захватаева не лише знав – двiчi рятував вiд лютоi смертi.
Вiд несподiванки Іванов оторопiв. Виявляеться, не вiн обвiв конвоiра навколо пальця, а голова викликав до себе. Чи то вiд здивування, чи то вiд п’янкого, як вино, пiсля сморiдноi камери повiтря арештант задихнувся i розгубився так, що не зумiв вiдновити в пам’ятi початок розмови.
– Не можу. Розумiете, рука нiмiе! Робiть, що хочете, але не можу, Фелiксе Едмундовичу, – дивлячись на фотографiю Дзержинського, випалив, як зiпсований грамофон, Іванов, i вiдразу виправився. – Пробачте, Федоре Карловичу…
– Та ви заспокойтеся. З рiзних причин не можуть, – голова губчека уважно роздивлявся безвусого юнака – не бреше, але не це головне. Найважливiше зрозумiти, чому людина вчиняе так або так. Що нею рухае: страх чи користь? кар’ера чи внутрiшне переконання? Чистота помислiв.
– Але я не мiг! Розумiете, не мiг!
– Можливо, ви не впевненi у винi тiеi людини?
– Як не впевнений? Я ж слiдчий! – Іванов здивовано поглянув на «Дзержинського». – Контра! Справжнiсiнька, махрова контра.
– Інтуiцiя iнколи пiдводить.
– При чому iнтуiцiя? Повторюю, я слiдчий. Не бабка-ворожка. – Іванов здивовано дивився на людину в шинелi, не в змозi приховати розчарування: «Як таке каже той, хто знае Першого чекiста Республiки?» – Контра сам зiзнався у скоеному.
– Арештант iз рiзних причин зiзнаеться. – Голова губчека, здавалося, не помiчав здивованого погляду.
– Зрозумiло, зiзнання – не головний доказ провини. У справi речових доказiв вистачить на двох. Логiка, свiдки – все чисто, як погожий день. Без помилки.
– У чому ж справа? Революцiя – не гра в козаки-розбiйники. У всi часи революцiя – жорстока i кривава справа. Тут – хто кого.
– Усе розумiю, але не можу, – вiд уважно-проймаючого погляду, який, здавалося, пропалював до самiсiнького денця душу, стало нiяково. – У бою – рубав, стрiляв. Там нарiвнi. Там, ви правильно сказали, хто кого. А бiля стiнки… Бiля стiнки – почуваешся, як перед немовлям. Нi-нi, не зможу. Як в очi поглянути? А в спину – не по-чоловiчи. Наче бандит iз-за рогу…
Мовчки, не перебиваючи, слухав старший за вiком i посадою, але ще молодий i твердий духом революцiонер. Що довше й гарячковiше доводив Іванов, то бiльше проймав гострий вiдчутно-гарячий погляд. Живий погляд i обличчя, нiби з каменя або дерева витесане. Обличчя-фреска. Не жива людина – пам’ятник. Хоч зараз на майдан. На п’едестал.
А Іванов усе говорив i говорив, нiби знав: як тiльки замовкне – тiеi ж митi опиниться бiля стiни. І Захватаев iз наганом у руцi. Щоправда, iнколи хотiв зупинитися: який сенс нагромаджувати слова перед кам’яною статуею, але живi очi знову й знову запрошували до розмови.
– Чинiть, як знаете, Федоре Карловичу, але стрiляти в неозброену, по-своему порядну i переконану у своiй правотi людину не зможу. Розумiете…
– Розумiю. Усе розумiю. – Голова губчека вийняв руку з кишенi шинелi, сперся на стiл. – Смертна кара – це протиприродне явище. Але в певнi перiоди iсторii людства бувають випадки, коли вища мiра – необхiднiсть.
– У життi все бувае. Але навiщо перегинати палицю? Навiщо терор проти жiнок або…
– Ви про що? – запитання пролунало нетерпляче суворо. На вилицях ожили тугi жовенцi. – Слова… Слова… Приклади. Факти.
– Хоча б Нижнiй.
– А якщо самодiяльнiсть на мiсцях?
– У Нижньому не самодiяльнiсть. Мабуть, знаете про телеграму з Центру, – Іванов звiв повiки, заворушив губами. – Розстрiляти. Нi-нi, пробачте. Розстрiляти потiм. «Треба напружити всi сили, навести масовий терор, розстрiляти i вивезти сотнi повiй, якi споюють солдатiв, колишнiх офiцерiв».
– Оце пам’ять! – господар кабiнету знову з пильною цiкавiстю дивився на заарештованого, вiдчуваючи, що той не переказав, а процитував текст телеграми. – З такою пам’яттю бiльше користi принесете в ЧК, нiж у кримiнальному розшуку.
– Не скаржуся. Це в мене з дитинства. Раз прочитав – на все життя. Само собою, якщо цiкаво або страшно.
– Нумо, – «Дзержинський» схилився над аркушем паперу.
Цього разу Іванов без запинання повторив текст телеграми.
– Можливо, пропустив яке слово. Або зробив перестановку. Щось миготить, але не пiймаю. Але в цiлому – точно.
