скачать книгу бесплатно
Пiзнiше, перевiривши ще раз текст телеграми, голова губчека переконався, що Іванов пропустив лише одне слово «негайно» та в самому кiнцi не згадав пiсля слова «офiцерiв» – «тощо».
– Так що сталося з дамами найдревнiшоi професii?
– Як що? – здивувався Іванов. – Ви сумнiваетеся, що такi накази Центру саботують? Про щось путне можуть i призабути. А палити патрони – охочих хоч греблю гати. Особливо, якщо натура в людини гнилувата.
– А що б ви запропонували? Що робити з жiнками, якi розбещують солдатiв, знижуючи боездатнiсть армii. Шпигують. Заражають хворобами.
– Не знаю.
– Ви не знаете. Я не знаю. Вiн не знае. А хто ж знае? Легше за все критикувати. – «Сталевий Федiр» зробив кiлька квапливих крокiв, подивився на запис. – По-перше, легше за все критикувати. По-друге, телеграма складена, як би це сказати, не зовсiм чiтко. Або навпаки – надто добре, для мислячоi людини, а не для фельдфебеля-виконавця. «Розстрiляти i вивезти сотнi повiй…» За вiдомим iсторичним висловом царя. «Помилувати не можна стратити». Ось i думай, як учинити: чи то всiх стрiляти i вивозити, чи то розстрiлювати, щоб налякати найзлiснiших i вороже налаштованих, а реш-ту – вивезти геть. Мабуть, текст розрахований на розумну та кмiтливу людину.
Голос годинника приглушив останнi слова чекiста. Мелодiйний бiй нагадував поминальний дзвiн за загиблими випадково чи по злобi людськiй або вбитими, покараними за законами суспiльства через користь або лиходiйство.
– Гаразд, про телеграму i дам з’ясували, – у тишi голос пролунав особливо гучно. – А як же накажете чинити з контрою?
Іванов знизав плечима, мовляв, навiщо повторюватися. Не знаю – та й край.
Очi господаря кабiнету заблищали, потiм примружилися, погляд поринув крiзь скло в далечiнь, нiби в тiй прихованiй роками майбутнiй далечiнi шукав не тiльки вiдповiдь на болючо-важкi запитання, але й прагнув знати, як сприймуть нащадки, заради щасливого життя яких затiяли всю цю колотнечу. Революцiя переросла в громадянську бiйню. Вона руйнуе краiну. Проливае стiльки кровi й слiз, знищуючи найцiннiше, найсвятiше – життя… Боляче й прикро. Одне втiшае, що сам по собi терор, як i будь-яке явище в життi, анi благо, анi зло. Усе залежить вiд того, заради досягнення якоi мети здiйснюються вчинки. А в чистотi помислiв i мети тих, хто все це затiяв, голова губчека не сумнiвався. Інакше не варто було проходити всi тi нелюдсько-жорстокi випробування, котрi випали на iхню долю. Інакше взагалi не варто було жити… Майбутне уявляв безхмарним i свiтлим, як чиста i прекрасна за вiкном сонячна блакить.
– Хто розпочав терор? Ми вiдпускали пiд чесне слово офiцерiв та козакiв. Бiляки ж слово порушили. І терор першi розпочали. Революцiя повинна вмiти себе захищати, – нагадав заарештованому голова губчека. – У всi часи в революцiю лилася кров. Згадайте Англiю, Францiю: рубали голови не народу – королям, гноiли жiнок i немовлят у в’язницях. І ми вiдзначилися. Без революцiй. Рвали нiздрi. Четвертували. Саджали на палю. Царевич Дмитрiй, княжна Тараканова – чи варто й далi перелiчувати?!
– А як же його слова? – Арештант кивнув у бiк фотографii, – про чекiста з холодною головою, гарячим серцем…
– …i з чистими руками, – уперше господар кабiнету перебив спiврозмовника. На худих вилицях здувалися й опадали жовенцi.
– Не тiльки красивi, але i правильнi слова, – вiд полум’яного погляду кам’яного й водночас живого обличчя чекiста Іванову все бiльше ставало зле. Вiдчував себе, нiби на морозi, i вперше в життi зрозумiв вислiв «у грудях усе обiрвалося», але зупинитися вже не мiг. – Ув’язнювали, рiзали царевичiв темнi експлуататори. Ми ж – бiльшовики. Несемо людям свободу, свiтло, щастя.
– Та ви не тiльки слiдчий – фiлософ… Не чекав при вашому походженнi. Хоча справжнi фiлософи i поети – рiдкiсть. Так, руки, як i душа чекiста, повиннi бути чистими. Але лiкар-хiрург, рятуючи людину, користуеться не лише голкою! А з операцiйноi виходить, самi розумiете… Не кожна людина, навiть лiкар, може стати хiрургом. А справжнiм чекiстом – i поготiв…
– Згоден. Цiлком згоден. Але це не стосуеться моеi справи. Чому я, слiдчий, повинен виконувати чужу роботу? Хiрург рiже, але не шие чоботи…
– Ми дiйшли згоди, що страта людини – протиприродне явище. Можливо, в майбутньому буде вважатися протиправним дiянням. Можна виправити будь-яку помилку. Повторюю, будь-яку. Тiльки вiдiбраного життя навiть наймогутнiша людина не поверне. Життя неоцiненне й неповторне. І якщо ви, слiдчий, пiдводячи людину до прiрви, впевненi в ii провинi цiлком i повнiстю – будьте люб’язнi, виконайте вирок… Не перекладайте брудну роботу на iнших. Якщо совiсть чиста – ви спатимете спокiйно. Мисливець страждае?! Приемнi сни бачить. А полювання – забава. Без полювання людина може жити. А скажених собак, лева-людоiда, самi розумiете, – iншого виходу немае…
Господар кабiнету поглядав на годинник, стрiмко крокуючи вiд стiни до стiни.
– Вибачте, Федоре Карловичу, не треба переконувати мене, що скажених собак завжди знищували. Я про кров. Велика i безвинна кров тривожить. Де i в чому виправдання? Скiльки себе пам’ятаю – батько завжди повчав: «Усьому свiй строк. А великi справи, як i влада, кров’ю повiряються…»
– Революцii без кровi не бувае! – людина в довгiй шинелi несподiвано сiпнулася, обличчя спотворила гримаса, нiби голова губчека торкнувся рукою оголеного дроту пiд напругою, а коли знову заговорив, здавалося, переконував бiльше себе, нiж арештанта. – Добровiльно нiхто й нiколи не вiддавав владу, а багатство – особливо вабить. Жовтий диявол править свiтом споконвiку, править зараз i, на жаль, ще невiдомо, скiльки правитиме в майбутньому.
– Не вiддають i править, – погоджуючись, кивнув Іванов i продовжив зболено. Запально. – Якщо i вчасно вирiшили зводити Майбутне Свiтле, але… На кровi та кiстках… Та на мерзлотi… Швидше за все, через це i Велика Французька революцiя непередбаченим руслом пiшла. Прорахувалися Творцi. Захопилися боротьбою за владу. А народу – мокро та прохолодно…
– Ви маете рацiю. Багатьом зараз холодно. Революцiя морозить накип у душах. Маховик Революцii важким котком по краiнi котить.
– Отож-бо. А кров же гаряча i солона. Звичайна вода не споруди – корiннi скелi пiдточуе, – пiдслiдний повiльно пiдбирав слова, щоб точнiше висловити думку. – Боюсь, що бiль людський та сiль розм’якшать мерзлоту. Через десятирiччя фундамент просяде пiд тягарем – усе завалиться.
– Те, що ви кажете, – жахливо. – «Дзержинський», уявивши, як руйнуеться мерзлота, закрокував швидше. – Але храми та костьоли, цiлi мiста в Європi, як i Пiтер, теж зведенi на сльозах i кiстках, а в цемент у всi часи додавали не тiльки яйця, але i кров. Вистачае i людськоi! І нiчого – стоять, столiття милують око…
– Милують… Однак народ пам’ятае про кров i сльози. До того ж, чи варто, якщо люди не хочуть, силомiць iх заганяти будувати свiтле майбутне. Адже навiть добро, пiднесене до крайнього ступеня, рано чи пiзно переходить у свою протилежнiсть. Табори споруджуемо… Не з руки нам те, що дозволено буржуям.
– У великi нетрi забираемося. – Чекiст задумливо поглянув на заарештованого: не юнак, але ще й незрiлий чоловiк. – Життя покаже, що ми зводимо, чи виправданi жертви теперiшнi i тi, яких, на жаль, ще не уникнути… На повну потужнiсть розкрутили Маховик Революцii, не пiдозрюючи, яку силу набирае Вiн. Інколи, на нещастя, i безвиннi в безладi потрапляють пiд його некеровану, чавунну силу.
– Ось тут i регбус, сказав би Захватаев! – Арештант переможно поглянув на господаря кабiнету, за спиною якого висiла фотографiя Дзержинського.
– Який регбус? – Федiр Карлович полюбляв час вiд часу ставати мiж спiврозмовником i фотографiею, аби кожен переконався, що вiн схожий на Першого чекiста Республiки. – Що за регбус?
– Немае знаку рiвностi мiж тваринами й людьми. – Не сумнiваючись у своiй правотi, Іванов не боявся гнiву всесильноi людини пiд фотографiею. – Маховику ж усе без рiзницi!
– Знак рiвностi? – Чекiст обпалив спiврозмовника поглядом. Треба ж, схибив! Гострий Фiлософ. Не по лiтах гострий. – М-та-а-ак, знак рiвностi…
– Скажена собака – хвора i невилiковна. Вона небезпечна для всього живого, а людина – може помилятися, усвiдомити неправоту. Порозумнiшавши, змiнити погляди. Грубо кажучи, – «вилiковна», – нагадав Іванов, думаючи, що голова губчека нiчого не зрозумiв або забув нещодавню думку. – І тигр-людоiд… Як би це сказати точнiше… На вiдмiну вiд вовка, амба – тварина благородна. Зайвого не дозволяе. І на людину нападае швидше не вiд злоби – старiсть голодна змушуе…
– Кажете, «ам-ба-а». Це ж якою мовою?
– По-удегейськи, – арештант мимоволi порiвнював господаря кабiнету з фотографiею. У певному ракурсi – як близнюки. Коли ж чекiст вимовив знайоме, але з iншим значенням слово, з обличчя-фрески зникла мерзлота льоду, поступившись мiсцем допитливому теплу i посмiшцi, яка на мить проступила, через що повна схожiсть iз Дзержинським розплилася, наче затяглася туманом.
– А-ам-м-мба-а-а-а! Красиво звучить, – вiд знову спiвучо вимовленого слова в кабiнетi нiби потеплiло i стало затишнiше. Якщо поставити на стiл самовар та чашки, допит перетвориться на розмову двох спiвбесiдникiв. – А-амба-а-а! Шкода, що красиво-таемниче слово на злодiйському жаргонi мае iнше…
3
Фраза залишилася незакiнченою, а жива з плотi й кровi людина перетворилася на монумент. У кабiнет немовби завiтав залiзно-неприступний Фелiкс, про якого легенд ходило бiльше, нiж про Федора Карловича. У головi арештанта промайнула думка: жива людина примарилася. І, мабуть, немае такого жару, щоб розтопити кригу очей на фотографii або очей голови губчека. Посмiшцi, а тим паче сумнiву, нiде утриматися й на льодистому вигинi заморожених губ.
– Бачите, молодий чоловiче, одне й те саме слово може мати рiзне значення. А в жит… – Господар кабiнету поставив поряд два стiльцi й показав рукою на один iз них. – Ви не замислювалися, що люди часто не розумiють один одного, хоч i розмовляють однiею мовою? Рiзнi поняття… iнший стиль мислення… Можливо, через це нас i не розумiють тi, заради кого заварився кулiш цей?!
Мовчав Іванов. Надто слизькою стежкою пропонують прогулятися… Небезпечна стежинка, хоча i принадна. Про щось подiбне думав на волi й уже тут, у камерах… У безправ’i…
– Зiзнайтеся, i вас бентежить це ж запитання, – вгадавши думку колишнього слiдчого, продовжував чекiст: – Не бiйтеся! Роздуми – не крамола. Мислячi люди конче потрiбнi Республiцi. Революцii!
– Розумiете… – пiсля паузи обережно почав арештант. – Спiлкуватися можна i через перекладача. А розумiти… Сприйняти… Повiрити, врештi-решт…
– Саме так, молодий чоловiче, – запально вигукнув господар кабiнету. – Переворот здiйснювали однодумцi, а не купка випадкових злодiiв, як намагаеться донести до обивателя злостива преса. Йдемо пiд кулi не через користь, а на благо бiльшостi!
– Існуе цiкава закономiрнiсть: протягом iсторii людства, доступноi для огляду, всi благi справи здiйснювалися в iм’я бiльшостi. Потiм руками цiеi ж бiльшостi та знову в iм’я й задля блага бiльшостi лилися моря безмiрнi кровi та слiз…
– В i-iм’я-я i ру-у-ука-ами-и бiльшостi, – прошепотiв «Сталевий Федiр», знову дивлячись крiзь арештанта у вiконну далечiнь.
У шепiтному розтягуваннi почулося стiльки холоду й страху, нiби над головою пролетiли кулi. Іванов пошкодував, що погодився зробити крок на лiд i пройтися над краем прi-рви; чекiст не дозволив повернутися назад i, взявши за руку, знову повiв за собою.
– Нерозумiння – не тiльки найстрашнiше в нашiй справi. Образливе. Людина «в iм’я» вивертае себе навиворiт, жертвуе собою, а iй, у кращому випадку, плюнуть у душу. І пi-дуть. Можуть i кулею в спину провести. Що солодше Свободи, Рiвностi та Братерства?! Тисячолiття людство мрiяло про це. Боролося! Свiтлi голови не тiльки мрiяли, але заради цiеi Ідеi свiдомо зробили крок пiд дибу й на багаття Інквiзицii. І що ж? Розкололася Держава. Кров на кров пiшла. Син батька не розумiе…
– Можливо, зарано?!
– Зара-ано-о?! Невже зарано?! – усе ще дивлячись удалечiнь, повторив Федiр Карлович.
Інтуiтивно арештант вiдчув: це не гра, не провокацiя, не звичайна слiдча пастка. Виявляеться, сумнiви шматують i сталевих людей! Мабуть, вони частiше за звичайних смертних заганяють тривоги подалi вiд чужих очей i самих себе, щоб вiрити в те, що коять праве дiло…
– Прислiв’я навчае: кожному овочу свiй час…
– Вважаете, зарано?! Рiзного начувся про Революцiю. Був присутнiм при щиросердних i вiдвертих розмовах ТАМ, – палець чекiста показав на фото, а потiм пiднявся в напрямку стелi. – Про такий хiд нiхто не заiкався. Не додумалися найсвiтлiшi й найрозумнiшi голови. Що ж, вони дурнiшi за нас?
– Не в дуростi справа, – забарившись, заперечив арештант. – Свiтлу iдею спроможний сприйняти озброений знаннями розум i чистi, безкорисливi душi. Людина скута пiтьмою незнання та звичками, заповiтами дiдiв i звичаями. Вiрою…
– Правий Борода! Як завжди правий! Висять… Гирями висять… Як прокляття, – перебивши спiврозмовника, шепотiв господар кабiнету. – Через це звiльненi раби залишалися з рабовласниками. І зовсiм поряд: пiсля реформи 1861 року вчорашнi крiпаки трималися доброго пана.
Не зрозумiв Іванов, хто такий Борода[2 - Борода – Карл Маркс (ред.).]? Про якi гирi та ланцюги розмова[3 - Гирi та ланцюги – обряди та звичаi (ред.).]? Інтуiцiя пiдказала: вони забираються в такi нетрi, крiзь якi й вужу важко проповзти.
– Оригiнально мiркуете, молодий чоловiче. Нестандартно. – З далекоi далечiнi в кабiнет повернувся двiйник Першого чекiста.
У розмовi вiн рiдко з ким втрачав контроль за собою. Слова i погляд, манера триматися пiд знаменитого шефа – усе використовував, щоб, вивчивши, зрозумiти й розпiзнати пiдслiдного. Як? Чим зачепив безвусий юнак? Стривожив те, про що з деякого часу боявся замислюватися не лише наяву, але i в напiвдрiмотi. У темрявi. Незрозумiло, що вiдносило наймiцнiший i водночас сторожкий сон, який долае втомленого мисливця або втiкача. Голова губчека пiд час iнструктажу полюбляв порiвнювати чекiстiв iз мисливцями, але сам вiн тепер спав не бiля тайгового багаття просто неба, а за товстими цегляними стiнами. Пiд надiйним замком. Рука мимоволi потягнулася до маузера, з яким не розлучався нi вдень, нi вночi. – У вас яка освiта? Пiсля школи навчалися?
Арештант помiтив незрозумiлий рух руки, схопився зi стiльця.
– Нi. Можливостi не було. Сiм’я велика. Надто бурхливий час. Яке навчання?
– Вам би не завадило вчитися… Та ви сидiть. Сидiть.
Не зрозумiв Іванов: почув його «Сталевий Федiр» чи, думаючи про свое, вiдповiдав передовсiм собi, а не спiврозмовниковi. Часом, полинувши за стiни кабiнету, голова губчека i справдi не помiчав у розмовi щось незначне, але фiксував будь-яку дрiбницю або рух, якi розкривали пiдслiдного з невiдомого боку. Чекiст давно визначив, хто сидить перед ним. Не по лiтах розумний юнак. Правду казали – самородок. Такого трiшки огранити, де потрiбно, вiдполiрувати, навести ювелiрний лиск, – будь-який наркомат ощасливить. Справжнiй набуток народу. Республiки…
– Із навчанням доведеться зачекати, – гучнiше повторив нещодавнiй слiдчий.
– А чому рано?! – у запитаннi вчувалося не лише здивування, але й обурення. – Чи не вважаете ви, що сама ІДЕЯ КОМУНІЗМУ – утопiя?!
– У теорii слабак. На жаль, не читав по-справжньому i основоположникiв.
– Хiба потрiбнi унiверситети для розумiння, що добре i що погано, – нетерпляче заперечив господар кабiнету, знову i знову пригладжуючи борiдку.
– На iсторiю дивлюся як слiдчий. Метод аналогii. – Арештант вiдчував: лiд пiд ногами стае тоншим i бiльш слизьким, а стежка – звивистiшою i крутiшою. Хибних пiвкроку – i в прiрву. Але зупинитися вже не мiг. Не хотiв. Сподiвався й на iнтуiцiю слiдчого. Не вiдчував навiть пастки. Та й якщо вже падати, то з розгорнутими крилами. – Як би сприймали в кам’яному вiцi або в рабовласницькому суспiльствi iдею капiталiзму? Впевнений, не тiльки рабовласники – самi раби пiдняли б бунт. Тому про комунiзм не варто, мабуть, i натякати. Людство й окрема людина не готовi своiм нутром навiть до соцiалiзму. Не знаю, як сказати по-вченому. Усвiдомлення не те. МОЄ надто мiцно тримае. Увiбралося з молоком матерi в усi пори. Із селянина легше шкiру зiдрати, нiж вiдiбрати корiвку чи аршин землицi…
– Як не зрозумiти, коли пропонуеться своiми руками будувати свiтле життя зараз, а не у вiддаленому майбутньому?! Мiльйони повiрили в релiгiйну нiсенiтницю. Брехню. Про свiтлий рай загробного життя. Вiрили i вiрять слiпо в те, що не можна перевiрити дослiдами або…
– Помацати руками, – пiдказав арештант, вiдчуваючи, що i чекiста розмова зачепила за живе.
– Са-а-ме так!
– Прочитавши усвiдомлено Бiблiю, важко залишитися вiруючим. На собi випробував. А рiднi не зрозумiли. – Губи Іванова хворобливо викривилися.
– Не такi чистi витоки християнства, як навiюють служителi культу. За двi тисячi рокiв такого негативу назбиралося: загубленi душi, кров, пролита пiд релiгiйними знаменами… Справдi не моря – океани! Кров не тiльки сьогоденних, але й майбутнiх революцiй виявиться вiдром в озерi. Пiвтори тисячi рокiв пiд зеленими знаменами схiд б’е невiрних на заходi, i двi тисячi рокiв християни, осiненi хрестом, б’ють своiх ворогiв…
– Що казати про мусульман i буддистiв, коли в храмi християнства немае едностi, – уперше спiврозмовники не суперечили, а доповнювали один одного. Іванов зручнiше вмостився на стiльцi. – Служителям важливiше не вiра, а обряди: як i скiлькома пальцями хреститися? Згинати колiна перед Дiвою Марiею чи перед Ісусом?!
– Хотiлося б подивитися на вождiв перших християнських громад, хто вiв вiрян на смерть заради Свободи, Рiвностi i Братерства, – чекiст раптом зайшовся звичайним людським смiхом. Обличчя його знову втратило фрескову нерухомiсть. – Боролися за одне, а через столiття спалахнула багаттям iнквiзицiя… Але багаття й найжорстокiшi тортури не об’еднали людей. У свiтi зростае кiлькiсть атеiстiв.
– Історiя майже нiколи й нiчого не навчае, – Іванов не приховував гiркоту й бiль. – Укотре маятник, досягнувши своеi максимальноi висоти, завмер на мить i, набравши швидкостi, понiсся в iнший бiк, розвалюючи на шляху храми, хоронячи пiд руiнами не лише служителiв культу, але й вiрян.
– Ви не згоднi, що релiгiя – опiум для народу? – у запитаннi чекiста раптом зазвучав метал, а обличчя знову застигло маскою.
– До чого тут я? – у голосi арештанта вперше прорвалися нотки зверхностi. – Як зробити, щоб не силомiць, не через страх моi бабця i мати та й уся рiдня стали справжнiми, свiдомими атеiстами?! Руйнувати ж храми – неймовiрна дурниця. У чому виннi iсторiя i краса?! Згадайте бунти британських ткачiв. Машини полегшували працю, а робiтничий люд iх громив. Мiльйони вживають тютюн, хоча бiльшiсть курцiв чули, що нiкотин – отрута. Чути i знати – двi великi рiзницi.
– Логiка ваша залiзна, – металу в похвалi спiвбесiдника зменшилося. З’явилися нотки неусвiдомленого болю й розгубленостi. – Але слiдуючи подiбнiй логiцi, ми, та й ви, займаемося даремною справою, щоб не сказати мiцнiше… Це жахливо!
– У полiтицi, ймовiрно, найнебезпечнiшi дурнi й фанати, надiленi владою. І само собою – пристосуванцi. Флюгери…
– Продовжуйте… Не бiйтеся…
– Менi вже боятися нiчого. – Подоба усмiшки перекосила губи арештанта. – Можна довести до абсурду найгарнiше i найчистiше…
– Усе бiльше переконуюся, молодий чоловiче, що ви не за вiком мудрий. Тiльки не життевою мудрiстю, що приходить iз роками пiсля набитих синцiв i гуль, а тiею iдеалiстично-науковою, теоретичною, яка йде не вiд знань – вiд природи, вiд внутрiшнього стану душi. Мудрий самородок зустрiчаеться так само рiдко, як i благороднi метали. Платина, золото й срiбло стiйкi до окислення та корозii, але, на жаль, не мають механiчноi мiцностi. Бояться удару. Камiнь i навiть дерево, не кажучи про сталь, легко перетворюють шедеври мистецтва на брухт. Хоча й благородний. Але брухт…
4
Вiдчужений погляд пiдвiв чекiста зi стiльця i спрямував до вiкна. Мовчав арештант, «перетравлюючи» сказане. Плечi огорнув холод. Вiн розтiкався по спинi i грудях, просочувався в глибини ества. Мимовiльний страх зачепив щось бiльше, нiж побоювання за свою долю, вiдкрив спiврозмовникам безодню, про яку рiдко пiдозрюють люди; вона назавжди рве не лише дружнi стосунки, але i кровнi; прiрву вмiло поглиб-люють i розширюють фанати та владолюбнi, хитромудрi голови, використовуючи найчистiшi й найсвятiшi поривання шляхетно-непiдкупних душ i тих, у кому тлiють i чадять жадоба, злоба, ненависть…
– Довести до абсурду… До абсурду, – усе гучнiше повторював чекiст, повертаючись вiд вiкна. – Як ви дiйшли до такоi думки? Чи хтось пiдказав?
– Життя навчило, – гiрко посмiхнувся арештант. – Часто-густо навiть добро, пiднесене до крайнього ступеня, переходить у свою протилежнiсть.
– У свою протилежнiсть… Ваша формула жахлива!
Чекiст, куйовдячи борiдку, квапливо закрокував по кабiнету, не помiчаючи безвусого юнака. Зникли стiл i стiльцi, шафа з книгами й пiдлоговий годинник, сейф i телеграфний апарат. Кабiнет заповнили гранiтнi брили слiв; слова важкi, гострi та безжальнi, як шаблюки i багнети в руках озвiрiлих солдатiв пiд час атаки.
Мовчав арештант. Розумiв: вирiшуеться його доля. Щоки господаря кабiнету стали такого самого кольору, як i на фотографii на стiнi. Голова губчека крокував вiд столу до дверей. Здавалося, ще мить – вiн побiжить, махне довгополою шинеллю, вилетить через напiввiдчинену кватирку й порине в далечiнь часiв, аби там, у майбутньому, знайти та пiзнати правду сьогодення.
Рiзко, як умiють це робити лише малюки, Федiр Карлович зупинився перед спiврозмовником. Арештант здригнувся.
– Розумiете! Це ножицi життя! А в ножиць – два леза! Вашому поколiнню зводити Свiтле Майбутне! Чи подужаете? Старi партiйцi-каторжники розкрутили Маховик Революцii та готують насип пiд рейки. А будувати таким, як ви: безвусим хоробрим людям, мудрим чи самогубцям-дурням.
– Усе це зрозумiло. – Несподiвано арештант пальцями вибив на столi нервовий дрiб. – Тiльки майбутнiх поiздiв не витримае насип iз кiсток, злоби та жорстокостi. Кров – вона…
– Пробачте, молодий чоловiче, повторю, але за такою логiкою вашi думки, як i нашi дiяння, жахливi. Зараз неможливо все передбачити й розрахувати. Як i всi попереднi революцii, нашу розсудять час i нащадки. Те, що майбутне за соцiалiзмом – немае жодного сумнiву. Жовтень для Свiту багато зробив добра: робочий день до 8 годин крокуе. Де? Чому? Першу допомогу з безробiття коли виплатили? Через любов до робочого класу?
– Не знаю.
– Отож-то й е! У 1919 роцi. В Америцi. Революцii в Нiмеччинi i в Угорщинi прискорили. Злякалися розумники втратити мiльйони i мiльярди – сотнi кинули. Гризiть свою кiстку… Бачте, я – гарний учень. Припустимо, розмова про комунiзм передчасна. Тодi вiн, м’яко кажучи, малокорисний. Якщо ж народ не готовий до найближчого Свiтлого Майбутнього, то нас, сподiваюсь, вибачать лише далекi нащадки; з’ясують i зрозумiють нашi дiяння, враховуючи, як ви зробили ласку висловитися, усвiдомлення народу в наш жорстокий i кривавий час. До речi, у цiлому свiтi. Неможливо судити про минуле, стоячи на плечах предкiв, не зрозумiвши iхньоi моралi й суспiльноi свiдомостi, iхнi поняття добра та зла. В оцiнцi подiй минулого повинен жити дух часу, який панував як у передових умах, так i в народних масах. Менi до вiддаленого майбутнього не дотягти, а ви, якщо вцiлiете, багато побачите… І, сподiваюсь, згадаете нашу розмову, Фiлософе…
Нещодавнiй арештант вiдкрив було рота, але нiчого не сказав, очiкуючи, коли «Сталевий Федiр», мисляча людина з майбутнього, повернеться до кабiнету. Зашарудiв пiдлоговий годинник. Ударив раз, нагадуючи про безмiрнiсть часу.
– Цiкава розмова. Не очiкував. На жаль, повинен iхати. – Не чекiст, а Федiр Карлович, як i при зустрiчi, з нiг до голови знову оглянув арештанта. – Справдi було дуже цiкаво. Дякую за бесiду. А насамкiнець – одна порада. У рiзнодумствi немае кримiналу, але захватаеви не зрозумiють i, як сказав ваш конвоiр, батька рiдного не пожалiють. Їх теж треба зрозумiти. Їхнiми руками коiться зло… І добро. Тому в смуту такi думки краще тримати навiть не в сейфi – при собi. Інакше легко потрапити пiд Маховик…
Слова господаря кабiнету вiддавали арештантовi ударами у скронях. Раптом зрозумiв: прогулювався з чекiстом над краем прiрви, а перейшов ii по тонкiй жердинцi. Його страхувала лише вiдвертiсть. Нахиливши голову, виразно бачив, як пiд гiмнастеркою стукае серце. Здавалося, пересохлi губи ось-ось лопнуть, а волосся на головi стане дибки.
– Бачите, молодий чоловiче, життя багатоманiтне. Однi вас вважають контрою, iншi називали слiдчим вiд Бога: «Талан. Генiн. Пiлосоп», – здаеться, так величае вас Захватаев. Але з вашими переконаннями, точнiше, зi схильнiстю до роздумiв i аналiзу краще спробувати себе на кордонi. Якби не одне «але» – чудовий вийшов би комiсар. Думаю, не помиляюсь. Рекомендацiю дам. Тiльки не забувайте, як казав Володимир Ленiн: навчатися, навчатися й навчатися… Будь-якiй людинi в наш час без знань не обiйтися. Чекiст же без книг – мов птах без крил… Падае з висоти…
Останне речення Федiр Карлович ледь прошепотiв: чи то не хотiв, щоб почув нещодавнiй арештант, чи то вiд несподiванки, побачивши, як у юнака смоляниста копиця волосся на головi раптом почала вкриватися бiлим iнеем…
Стежа перша. Зона
Життя людини – як невiдома стежка…
До втечi все готове. Лише негоди очiкував Макар Джовба. Щоранку, пiдводячись iз нар, спочатку дивився на свiй «барометр» – пiдсохлий ялиновий сучок, прибитий до стiни окоренком. Але тонкий обкорований кiнчик свiй кирпатий «нiс» щодня задирав веселiше й вище. Макар бурмотiв прокльони. Вiн знав напевно, що сучок не схибить, але поглядав iз надiею на небо, на роботi придивлявся до жукiв та iншоi тайговоi живоi дрiбноти. Однак нiщо не вiщувало швидкоi змiни погоди. І мурахи вiд свiтанку до смеркання звично поралися бiля свого житла.
