скачать книгу бесплатно
Що яснiшало небо над головою, то похмурiшим ставав Макар. Невиразна тривога охоплювала все бiльше, переслiдуючи всюди, наче гнус у спеку. Знав: у тайзi не наздоженуть. Не знайдуть. Одне слово, не загине. Турбувало iнше: чим вимiряти, як зважити свою правду та правду Закону. Адже втеча – не вiдвiдини родичiв, якi частуватимуть чаркою й пельменями. З ким порадитися?! Навiть двом товаришам, котрих несподiвано подарувала неволя, вiдкрився не до самiсiнького денця… Скiльки думок «зважив»?! Особливо тяжко вечорами, коли пiсля нелегкого дня барак затихае у важкому снi i лише рiзноголосе хропiння порушуе нiчну тишу та його нестерпнi думи.
Хлопець сполохано крутився на жорстких нарах. Погляд звично «бiгав» по темних, похапцем тесаних дошках барака, розмальованих соромiтництвом; а забудеться юнак пiд ранок у тривожному снi – трiщини й щiлини стають чистими рiками; дерев’янi вiзерунки й шорсткостi – завалами та безкiнечними нетрями з раптовими галявинами ягiд лохини[4 - Лохина – кущова рослина родини брусницевих iз темно-синiми iстiвними ягодами (ред.).], брусницi та малини. Вiн продираеться крiзь хащi, а позаду переслiдувачi – нi, не погоня це, не звiр. Та й не боiться вiн звiра, а вiд ловитви давно вiдiрвався. Це щось невiдоме, невидиме невiдступно стежить за кожним його кроком i, здаеться, iнодi зiтхае тихо, осудливо…
Минув майже мiсяць. Макар нарештi зважився на втечу. Розгулюе десь тайгою негода, не квапиться у iхнi краi. З кожним днем думи, як необтесанi брили, важчали, тривожнiшали. Не книжковi сторiнки перегортав. Перекидав здоровеннi колоди-топляки, що не один рiк пролежали на днi рiчки…
1
У дитячiй колонii Макар тримався осiбно. У станi тупого оцiпенiння працював, закiнчував школу, не спроможний усвiдомити те, що сталося. Сiмнадцять рокiв виповнилося хлопцевi, а вигляд мав на двадцять п’ять: м’язистий, кремезний, наче з кедра тесаний, а зростом – у жоднi дверi без поклону не заходив. Лише пушок на бородi й щоках та високi, дзвiнкi нотки, що iнколи проривалися в густому басi, пiдказували про молодiсть.
Вiдтодi, коли домашнi довiдалися про адресу колонii, Макаровi зачастили бiлi трикутники вiд матерi i списанi знайомими, схожими на бублики карлючками вiд дiда. Старий повiдомляв: на дiлянцi Михайловича палала тайга. Вiн трiшки обпiк руки, брови пiдсмалив i бороду зачепило – тепер ходить голомозий. Пустили ж червоного пiвня високi гостi Михайловича. Перебрали «бобри» й не втримали шашличний вогонь. А дерева згорiло чимало. Добре, що небо подарувало мокрий снiг, бо вогонь перекинувся б i на iхнiй кордон. Шкода дерева, але лихо не без добра: тепер «бобри» для шабашу вподобали iншу дiлянку, тому в нас поспокiйнiшало. Взимку дiд писав про ведмедя-шатуна. Мабуть, потурбували ненароком клишоногого в барлозi, ось i пiшов вештатися тайгою. А шатун – вiн завжди шатун. Лихо – поряд. Довелося «нагодувати» жаканом господаря тайги. М’яса вистачить до весни. А так усе спокiйно. За всiма прикметами звiр вiдзимуе.
Писали друзi. Вiд Льонька, Андрiя, а iнодi й вiд Герки листи надходили в конвертах i тому здавалися не такими теплими, близькими. Та найчастiше писала Жека. Майже через день хлопцевi вручали трикутник. У ньому – усi подробицi про життя будинку на кордонi i навiть у селищi.
Мовби наяву, Макар бачив Гордого i Дружка. Чотирилапi друзi тужливо очiкували його бiля хвiртки або перелазу; хлопець чув нетерпляче iржання Орлика, дзвiнкоголосий спiв пiвня вранцi, степенно-лiнькувату бесiду рогатоi Машки з льохою. Потiк листiв вiд сестри не вичерпувався. До них звик навiть цензор. З усього видно, вiн лише iнколи виконував своi обов’язки…
Одержувати листи Макар любив, але конверт обпiкав пальцi: його адреса, здавалося, складалася бiльше з цифр, нiж iз лiтер.
Настав 1953 рiк. Десь на пiвднi краiни та й у Європi починала буяти весна, а в дитячiй колонii у душах неповнолiтнiх в’язнiв лютувала зима, коли голос Левiтана через «тарiлку», що висiла на стiнi, землетрусом приголомшив людей на планетi Земля. Повiдомлення про хворобу Вождя знедоленого людства не просто схвилювало. Хто ранiше мiг подумати, що захворiе сам Сталiн. Наступний день подарував надiю. Пiсля введення кисню вранцi четвертого березня стан здоров’я вождя дещо покращився. Пiд час читання бюлетеня не лише друзi, а й вороги в усьому свiтi затамували подих. Чекають слiв диктора. Чекають газети. Байдужих не було. Друзi чекали слiв добрих, вороги з неменшим нетерпiнням – кiнця. Для друзiв смерть здавалася неможливо-неймовiрною – Мiсяць упаде на Землю…
Почувши 5 березня повiдомлення по радiо, Макар оцiпенiв: серце нiби на мить зупинилося, потiм застукало, закалатало, в головi i в грудях наче щось вибухнуло, лопнуло; зникли люди, «колючка» з кульгавими вишками в кутах, бараки; зникли земля i небо, мов голову зачепило краем дерева, що завалилося в робочiй зонi, – вiн не пам’ятав, скiльки пробув у темно-глухому свiтi; а прийшовши до тями, не мiг збагнути, чому з носа юшить кров: чи то вiд внутрiшньоi перенатуги i болю душi, чи то вiд удару об стiнку барака. Чомусь згадав, як iз Льоньком, Геркою та Андрiем мрiяли: вступлять до МГУ i прокрокують восени парадом Червоною площею, щоб на власнi очi побачити тих, кого з колиски знали тiльки за фотографiями й портретами.
Нарештi тi, хто не довiряли словам, прочитали в газетах:
№ 63. Правда. Середа, 4 березня 1953 р. Цiна 20 коп.
УРЯДОВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ
про хворобу Голови Ради Мiнiстрiв Союзу РСР i Секретаря Центрального Комiтету КПРС товариша Йосифа Вiссарiоновича Сталiна.
Центральний Комiтет… повiдомляе про нещастя, що спiткало нашу партiю i народ наш – тяжку хворобу товариша Й. В. Сталiна… стався крововилив у мозок, що охопив важливi для життя дiлянки мозку. Товариш Сталiн втратив свiдомiсть. Розвинувся паралiч правоi руки i ноги. Настала втрата мови.
Для лiкування… кращi медичнi сили.
Центральний Комiтет Комунiстичноi партii Радянського Союзу i Ради Мiнiстрiв СРСР… спричинене… тривалу неучасть його в керiвнiй дiяльностi… еднiсть i об’еднанiсть… твердiсть духу… ще тiснiше об’еднаються…
БЮЛЕТЕНЬ про стан здоров’я Й. В. Сталiна на 2 годину 4 березня 1953 р.
…значнi розлади дихання… прискорення пульсу до 120 ударiв на хвилину… тиск максимальний 220, мiнiмальний – 120. Температура – 38,2.
Четвер, 5 березня
…до ураження стовбуровоi частини мозку з розладом найважливiших функцiй: почастiшали явища перiодичного т. зв. Чейн-Стоксова дихання… введення кисню… поступово дещо покращився стан i вранцi 4 березня ступiнь… протягом дня четвертого березня, знову поновилися тяжкi розлади дихання. У сечi виявлено бiлок i червонi кров’янi тiльця при нормальнiй питомiй вазi… Температура… до 38,6 (град.).
Минали не тижнi i навiть не днi, а години, хвилини та секунди болючого розпачу для одних, а для когось – радощiв.
П’ятниця, 6 березня 1953 р. Цiна 20 коп.
ВІД ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ
КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ,
РАДИ МІНІСТРІВ СОЮЗУ РСР
І ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ РСР
До всiх членiв партii, до всiх трудящих Радянського Союзу. Дорогi товаришi i друзi!.. що 5 березня о 9 год. 50 хв. вечора пiсля тяжкоi хвороби помер Голова… Секретар… СТАЛІН.
Перестало битися серце соратника i генiального продовжувача справи Ленiна, мудрого вождя i вчителя Комунiстичноi партii i радянського народу – Йосифа Вiссарiоновича Сталiна. Звiстка про кончину… глибоким болем вiдгукнеться у серцях… У цi скорботнi днi всi народи… ще тiснiше об’еднаються… Безсмертне iм’я Сталiна назавжди буде жити в серцях радянського народу i всього прогресивного людства… Хай славиться велике, всепереможне вчення Маркса-Енгельса-Ленiна-Сталiна!
Рада Мiнiстрiв Союзу РСР
Президiя Верховноi Ради Союзу РСР
У день смертi Сталiна життя, здавалося, припинилося не тiльки в дитячих колонiях, а й у дорослих зонах. Робочi команди поверталися в табiр пiсля пiдневiльноi працi, а начальник табору пiдполковник на прiзвисько Кроксфорд та замполiт Іванов ще не вирiшили: повiдомляти в’язням про трагедiю або перечасувати. Почекати вiдповiдний циркуляр згори. Доки мiзкували, намагалися зв’язатися з управлiнням, табiрний телеграф, як зазвичай, спрацював безвiдмовно.
Не встигли робочi команди минути вахту – табiр загудiв вiд неймовiрноi звiстки. Довелося вмикати радiомережу. У зонi все змiшалося. В’язнi табунилися бригадами, бараками, про щось сперечалися, жестикулювали, але як тiльки долинув знайомий густий заморожений голос, сiра маса у ватниках зрушила й завмерла бiля репродуктора. Замполiт помiтив, як зблiд Кволий, закам’янiв Булах iз бригадою, не метушилися друзяки Профа. Сiрi обличчя насторожено витягнулися, чимось стали схожими. Пiсля слiв «тяжкоi хвороби помер» Кволий, разом з усiма видихнув «о-о-ой», приклав руку до серця, осiв i розтягнувся на землi. Наче заснув. Через загальний гармидер майже нiхто не помiтив, що мить тому людина про щось думала, мрiяла, дихала, а пiсля одного слова – ще одним життям на землi стало менше. Іван Іванович проводжав поглядом носилки. Не мiг згадати прiзвище Кволого, як i не знав: з горя чи з радощiв зек вiдправився в iнший свiт.
День потягнувся за днем. Медичний висновок. Комiсiя з поховання. «Де поховають Сталiна? У Мавзолеi?! Нi?!» Мiсце поховання цiкавило всiх. Вiд загальноi цiкавостi вiяло чимось тривожно-турботливим i водночас обивательськи не-охайним. Ницим. Але як непросто вчиняти так, щоб схвалювали сучасники, розумiли нащадки.
Усi газети переповненi матерiалами про Сталiна: спогадами, закликами, клятвами, новими призначеннями.
І
Призначити Головою Ради Мiнiстрiв СРСР тов. МАЛЕНКОВА Георгiя Максимiлiановича.
5
Об’еднати Мiнiстерство державноi безпеки СРСР i Мiнiстерство внутрiшнiх справ СРСР в одне Мiнiстерство – Мiнiстерство внутрiшнiх справ СРСР.
Замполiт присунув газету ближче, поглянув на верх сторiнки – 7 березня. Промайнула думка: «Навiщо об’еднувати? Хто очолить?» Очi тут же вп’ялися в новi рядки.
ПРО МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ СРСР
Призначити Мiнiстром внутрiшнiх справ СРСР тов. Берiя Лаврентiя Павловича.
Довго Іван Іванович Іванов, замполiт табору, просидiв у роздумах за цим повiдомленням. Як тепер буде? Мiнiстр – людина дiлова, вольова, рiшуча, сувора. Багато рокiв пробув поруч зi Сталiним. Можливо, i змiни почнуться, про якi останнiм часом стiльки думав.
У краiнi щодня вiдбувалося щось нове: оголошено траур на 6, 7, 8 та 9 березня; у момент похорон зупинити на п’ять хвилин роботу, щоб вiддати останню шану; врештi-решт, надiйшло повiдомлення, що саркофаг iз тiлом Й. В. Сталiна встановлять у Мавзолеi поряд iз саркофагом В. І. Ленiна.
До болю в пальцях Макар стиснув кулаки: усе – нiколи не побачить найдорожчу людину на землi. Дiд замiнив батька, став найкращим другом, мисливцем-наставником i годувальником, а людина з м’якою посмiшкою пiд вусами – невидимою захисною силою, яку можна порiвняти хiба що з рiдним обiйстям i навколишньою тайгою, де одночасно знаходять порятунок вiд негоди, лютого звiра або лиходiiв; де кожен забезпечуе себе припасами на зиму, вiдпочивае, радiе життю. Пiзнае свiт. Людина, яка вiдiйшла у вiчнiсть, для Макара уособлювала життя i найкраще, що в ньому було. Юнак не уявляв, як житимуть без вождя, як продовжуватиметься саме життя?! Голова не просто болiла – стала неначе велетенськи-чавунною. Хлопець мов учадiв. Вiд нестерпного тягаря не мiг думати. Ледь розплющував очi. У порiвняннi з неправдоподiбною, неймовiрною смертю здавалися дрiбними власнi турботи, тривоги, сумнiви. Одне угнiздилося в головi i, не покоячи, стукало, як дятел, у скронях: «Як же тепер жити?! Що буде з усiма? Що станеться з краiною?!»
Дiти в колонii не бешкетували: в багатьох очi блищали вiд слiз, дивилися на свiт, як i Макар, iз такою тугою. Навiть у дорослих таборах багато хто iз в’язнiв забули на деякий час про колючий дрiт, собак i спаренi кулемети на вишках у кутах зони.
Смерть Сталiна збiглася з переведенням Джовби з дитячоi колонii до табору – йому виповнилося вiсiмнадцять.
Усi днi пiсля п’ятого березня Макар ходив ще вiдчуженiшим, нiж пiсля суду. Байдуже сприйняв переiзд до табору, i лише чутки про можливу амнiстiю, що вихором пронеслися колонiею, знову повернули до життя. А якщо i справдi оголосять амнiстiю? Бувалi не сумнiвалися, проте для юнака воля мерехтiла далекою й недосяжною зiркою. Та хмари на мить розiйшлися – у чорнотi неба блиснув рятiвний промiнчик. Амнiстiя… Амнiстiя i Воля – рiднi сестри для зека. Промiнь-надiя блиснув, стало нестерпно боляче й прикро: для того, хто навiки лежить поруч iз Ленiним, небо назавжди почорнiло… Макар згоден залишитися в неволi 10, 15 або 25 рокiв, лише б не наставало п’яте березня.
Про амнiстiю, про те, що вийшов Указ, в’язень довiдався на етапi, коли переводили з колонii для неповнолiтнiх до дорослоi зони. По-рiзному мiркували зеки: iз розмов одних – йому випадала воля, послухае iнших – тим, хто вiдбував термiн за вбивство, мабуть, покарання збiльшать. Розмови, розмови, але газету з Указом нiхто не тримав. Не змогли дiстати ii i через конвойних. Багато чого вiддали б зеки за газету, за те, щоб довiдатися, як пiде життя, куди закине доля.
Макар проклинав зупинки. Вiд них перехоплювало подих. Коли ж колеса вагона починали свiй безкiнечний перестук, урештi-решт дихав на повнi груди – здавалося, постоiть поiзд ще хвилину – й зовсiм хлопець задихнеться. Почувався в тiсному вагонi так, як тiеi митi, коли вперше почув про смерть Сталiна.
2
За глухими ворiтьми щойно прибулий етап зустрiв сам начальник табору. Пильно вдивляючись в обличчя, пiдполковник пройшов уздовж нерiвного строю, похитав головою i сказав майже зворушливо:
– Бачу, зморилися на пересилках та в дорозi. Неблизький свiт. Нiчого, вiдпочинете кiлька днiв, розiб’етеся на бригади, а там уже, вибачте, як належить, на роботу. Кому пилка, кому сокира, а кому авоськи в’язати. Тiльки на авось усi не розраховуйте – лiкар визначить, куди кому. Усе за законом.
– А хворi, громадянине начальнику? – подав голос хтось iз новачкiв.
– Хворi, як належить за законом, у больнiчку. – Пiдполковник посмiхнувся тугим обличчям, кивнув на красиву сувору жiнку. – Медицина вирiшить. У нас усе за законом. Медицину не скасуе навiть сам громадянин начальник.
Помiж щойно прибулих хтось посмiхнувся. Жарт пiдтримали табiрнi зеки, якi юрбилися навколо. Для новачкiв весела вiльнiсть старожилiв здалася незвичною. Невимушена для табору атмосфера дарувала надiю, що життя тут трохи легше, нiж у тюрмах, на пересилках i в iнших таборах, про якi наслухалися всiлякого на тягучих, як гума, етапах.
– Запам’ятайте, молодцi-молодцi, все у ваших руках, ногах i в макiтрi. – Пiдполковник знову помовчав, прискiпливо вдивлявся в новачкiв. Етап як етап. Тертi е. Салажат вистачае. – Щодо табору все. Тепер запитання приватне. Для душi. У нас не лише кару вiдбувають, але й розвиваються iнтелектуально. Фанати кросвордiв е?
– А як же, громадянине начальнику!
– В-е-еликi прихильники е. Своерiднi наркомани. І не тiльки розгадувати. Можуть таку кроксворду змайструвати – строку не вистачить розгадати.
– У нас такого не бувае. – Пiдполковник бiлозубо посмiхнувся i, немовби шукаючи пiдтримки для своiх слiв, кивнув у бiк старожилiв зони. – Народ пiдтвердить – ми всi кросворди i кроксворди лущимо, як горiшки кедровi.
– Для громадянина начальника будь-який кроксворд, як раку ногу вiдiрвати, – пiдтвердив хтось iз «мiсцевих».
– Нумо, любителi загадок, в один бiк, а хто не тямкуе в цьому дiлi – стояти на мiсцi. Та ви не бiйтеся! – пiдполковник посмiхнувся ще ширше i додав доброзичливiше: – Ну, хто смiливiший?!
– Громадянин начальник – фанат iз фанатiв. Виходь, братво, – пролунали вигуки старожилiв. – Тута безо всякого понту.
Кiлька чоловiк вийшли вперед. З юрби табiрних почувся смiх, пiдструнчування. Вставив солоно-веселе слiвце i пiдполковник. Це поступово розтоплювало недовiру, i бiльшiсть прибулих подалися вперед.
– А ви що ж, мiшки-чували? – у голосi пiдполковника вчувалися жалiсливi нотки. – Не знаете, з чим iдять-жмакають кроксвордного звiра.
– Звiдки нам знати, громадянине начальнику? Наша справа – землю орати та гнiй чистити. У кросвордному дiлi ми без вини. Не водилися в нас кроквознавцi.
Зона вибухнула реготом: смiялися старожили й новачки, посмiхалася охорона й навiть собаки, здавалося, шкiрилися вiд слiв рудого хлопця з важкими порепаними кистями, якi не встигли загоiтися нi в тюрмi, нi на етапi.
– Без вiкон i без дверей, повна хата людей? Що за звiр? Шiсть букв. – Пiдполковник пiдморгнув Рудому. – Думай-думай, гусачку лапчатий. Ну, подь суди, Рудий.
Рудий знiяковiло зам’явся, поглянув на товаришiв, iз якими здружився на етапi. Лише пiсля лагiдного запрошення вiн зробив крок до начальника табору.
– То що воно без дверей? Вари макiтрою – дивись, каша буде, – непомiтно пiдказав пiдполковник.
– Мобить, гарбуз, – Рудий озирнувся навкруги, додав смiливiше: – Взимку насiннячко на печi полускати – смакота!
– Бачиш, який молоток! Хоч цвяхи забивай. А бiдкався. Мовляв, у кросворди не граеш, – жартiвливо почав пiдполковник, потiм мовив суворо, з металом у голосi i сталлю в очах: – І дивiться менi, безвинно-скривдженi… Жити в зонi без дурникiв. Пiймаю на брехнi – на себе ремствуйте. А з кросвордами – всiм працювати. Найпростiше й найдоступнiше культурне дозвiлля. Хоч пилкою махай, хоч ложкою – голова вiльна. Метикуй, що до чого. Розвивай мозок i нi про що iнше не думай. Через неробство всi порушення режиму. Для вас же стараюся.
Напруга помiж етапу спала. Почали посмiхатися не лише тi, хто не чув нiчого про кросворд, але й тi, хто вийшов уперед.
– А-а, знавцi, повеселiшали? – Пiдполковник уважно оглянув юрбу. – Зараз екзаменуватиму. Виступай, хто смiливiший.
Жоден не зрушив iз мiсця. «Нiкому не вiр», – перша заповiдь зека. Навчений життям, вiн чекае каверзи з будь-якого, найнесподiванiшого приводу. Для чого затiваеться гра?
– Щоденна природна втрата – п’ять букв?
Новачки здивовано переглядалися, а старожили з Кроксфордом, як за командою, кидали погляди в бiк вахти[5 - Вахта – прохiдна табору (ред.).].
– Що молодцi-молодцi – слабо?! – Господар зони, посмiхаючись, хитався на носках. На його обличчi – тужливе невдоволення педагога, що вперше зустрiвся з нетямущими учнями, з якими доведеться працювати не один рiк. – Згоден, запитання архiскладне. Єдине запитання, на якому навiть наш знавець згорiв. Даю трохи легше. Запитання. Приймальний пристрiй з антеною спрямованоi дii. П’ятнадцять лiтер.
Етап принишк. Пiдполковник витримав паузу, потiм сумно посмiхнувся i оглянув усiх переможним поглядом.
– І це слабо? Доведеться серйозно працювати. То-то й воно: кросворд розгадувати – не закон порушувати! Гаразд, вважатимемо – стомилися з дороги. Помiркуйте. Пометикуйте. Ще легше. Украiнський народний танок. П’ять буковок. Давайте ви.
Пiдполковник кивнув головою чоловiку середнього вiку iз сумними очима.
– Гопак, – трохи погаявшись, вiдповiв новенький.
– Хвацько! Треба ж, яке поповнення. Заживемо.
Чоловiк нiяково переступав iз ноги на ногу, ошелешений не стiльки запитанням, скiльки ситуацiею, в якiй опинився в мiсцi, де доведеться вiдбувати термiн за невинну провину. Мордобiй, приниження, лихослiв’я – це звичне, знайоме. І раптом звертання на «Ви», гра у кросворд – усе це ближче не до табору, а до затишноi оселi, до настiльноi лампи й тихоi музики, що лунае з репродуктора на стiнi… Дружина… Дiти… Кiт мурчить на диванi…
– Капелюх якого розмiру?
– Вибачте, скiльки букв? – Вiд несподiванки зажурений зек труснув головою i розгублено подивився на табiрного бога. – Замрiявся. Вiдволiкся.
– Запитую: розмiр вашого капелюха? – Пiдполковник звично хитнувся з п’яток на носки, ковзнув поглядом по щой-но прибулому, пiдморгнув старожилам зони.
– Розмiр капелюха… Розмiр. Вибачте, не збагну, – крiзь регiт натовпу лунало розгублене бурмотання, вiд чого зеки смiялися ще гучнiше й веселiше. – Я зараз… Зараз… Так, згадав п’ятдесят восьмий…
– А пункти? За якими пунктами? – запитання пролунало слiдом, коли новачок ще не встиг отямитися. У голосi пiдполковника – нi доброзичливостi, нi тепла. Лiд.
– Пункти? Якi пункти? – У постатi, голосi новачка – розгубленiсть, нерозумiння. Чим заслужив гнiв? – Ви маете на увазi глибину капелюха? Або…
– І глибину, й або. Ти за якою статтею парися?
– За п’ятдесят восьмою, громадянине начальнику.
– Що ж ти менi, вороже душеня, теревенi правиш?! Не знаеш, за якi грiхи на держрахунок прикотив? Кроксворди розгадувати мастак. Чому ж пунктiв кревних, падло, не знаеш?
Пiдполковник шпетив нетямущого зека, а старожили зони реготали, хапалися за животи, кидали солонi слiвця, веселилися вiд того, вiд чого також страждали й самi, коли вперше перетнули вахту. Що довше вичитував пiдполковник новачка, то сильнiше потiшалися старожили, радiючи: недарма зiбралися бiля вахти, очiкуючи етапу. Улеслива посмiшка ковзала по обличчях прибулих, коли погляд громадянина начальника з гостро-сталевим вiдливом зупинявся на комусь iз них.
– А ти, стовпче верстовий, чого застиг? Чи по-руськи не шпрехаеш? На вигляд – нашого Бога дитя?
– Якi веселощi? – не вiдводячи погляду, вiдгукнувся Макар. – Душа болить.
– У всiх болить. У цих мiсцях у кожного заболить: по цей бiк колючки i навiть по той. – Пiдполковник ще пильнiше вдивлявся у хлопця, котрий височiв над натовпом на голову i вперто не вiдводив погляду. – Знаю, болить тому, що нi в чому не винен! Помилочка судова! Так?!
– Як можна веселитися, коли в державi горе? Коли душа, серце кров’ю спливае?! – гуднув Макар, i вуста його затремтiли.
– Н-д-да?! – Пiдполковник крутнув головою, облив поглядом натовп.
