скачать книгу бесплатно
Запанувала тиша. Погляди надто цiкавих бiгали вiд хлопця-каланчi до господаря зони.
– За якою ж ти справою сiв, соколику, якщо душа така чиста й вiддана?
Мовчав Макар. Мовчали зеки, наче сумнi слова повернули п’яте березня[6 - П’ятого березня 1953 року помер Йосип Сталiн (ред.).].
– Гаразд. Потiм з’ясуемо i цей кроксворд. – Пiдполковник зробив крок убiк, щоб краще розгледiти новачка. – Поки що розiходьтеся та облаштовуйтеся. І в бiблiотеку навiдуйтеся. Кроксворди всiм рiшати, щоб не марудилася дурощами довбешка. Зрозумiли, ворожi душi! Ро-оз-гадувати! Сам питать буду. Кожного й особисто… І ще раз нагадую та попереджаю: у нас порядок суворий. Без дурникiв живемо. Щоб добре iшачити, потрiбно мiзки розвивати та розгадувати кроксворди. Пам’ятаете слова Вождя: хто не працюе, той… Що-о?
Суворий погляд начальника табору та пауза неначе мацали щойно прибулих.
– Ну, ну-ну. Смiливiше…
– Той не iсть, – долинув голос зi строю.
– Браво! Тямите! Бачу, путящий етап. Порозумiемося, – ще ширше посмiхнувся пiдполковник. – Життя циркового артиста поту вимагае. Великого поту. У цирку на халяву не прокантуватися. Глядач халтуру не прийме. У нашiй трупi, хоч трупом лягай, але все, як належить на аренi. Аматорiв не тримаемо. У нас – професiонали. Обрав долю артиста – труби або в «штабеля».
Етап, наче за командою, розвернувся i простежив за поглядом-кивком пiдполковника. Поряд iз вахтою, праворуч вiд ворiт, височiв незрозумiлий «стос дров». Придивилися – мерцi.
– Оце щоденна природна втрата, – начальник табору переможним поглядом оббiг стрiй, урочисто вiдкашлявся. – У нас цiлковита свобода: хочеш iз наваром пайку – давай норму. Принось користь державi. Нiякоi примусовостi. Не благаемо. Усе на свiдомостi. Немае бажання iшачити, працювати для блага вiтчизни – у штабелях вiдпочивай. Силомiць на цьому свiтi нiкого не затримуемо. Взимку – бiльше, влiтку – менше. Мiнiмальна щоденна природна втрата – сiм рил. Ось вiдповiдь – вирiшення архiскладного кроксворду. Щоб вистачило для наочноi агiтацii – менше не бувае. Розумiете, менше нiяк нiзя… Вистава закiнчена. Вибачте, ми працюемо без антрактiв. Кому близько – пiшки, кому далеченько – на трамваi, автобусах, на метро або таксi. Коротше, хто як звик – по домiвках. Дякую за увагу.
Етап мимоволi зробив крок назад до вахти, i кiлька чоловiк видихнули: «сачки», прочитавши поряд зi «штабелем» викладене тiлами слово.
Усi, хто нещодавно посмiхався i забув першу заповiдь зека, похнюпилися, ховали погляди вiд привiтно-веселого начальника табору… Незабаром, як i старожили зони, вони виноситимуть iз лiсоповалу, iз баракiв або «больнiчки» тих, кому не потрiбна пайка, хто легально – ногами вперед, залишить зону ранiше термiну, вiдмiряного трiйкою, за загальним списком, праведним або неправедним судом… Що вище, ширше i довше «штабель» височiв бiля вахти, то веселiшало на душi в господаря табору – вiн знав, що недаремно отримуе зарплату, форму, пайок, ордени, подяки, зiрки на погони i з користю для суспiльства проводить життя у цих мiсцях, забутих усiма богами, дияволом та iншою нечистою силою…
3
Приголомшенi «виставою», зеки розiйшлися. Пiсля облаштування, знайшовши час, Макар поспiшив до бiблiотеки. Здоровенний амбарний замок на дверях зустрiв хлопця. Здавалося, пiсля ковтка повiтря вiн знову сховався пiд хвилею, не знаючи, чи вистачить цього ковтка до тiеi секунди, коли переступить бажаний порiг. Іще кiлька разiв до вiдбою Макар при зручнiй нагодi ходив на побачення до заповiтних дверей. Одного разу навiть смикав замок, але…
– Вибачте, молодий чоловiче. Що вас цiкавить у скарбницi мудростi?
– Газета, – механiчно вiдповiв Макар i лише зараз роздивився сусiда по нарах – невеликого, вузькоплечого, тонкогрудого зека. Вiн тримався сторожко, лякливо. Одяг i обличчя чоловiчка здавалися попелясто-сiрими, неживими, згаслими, а полохливо-тужливi очi й сива голова ще бiльше вiдтiняли мертвотнiсть обличчя.
– Так-так, розумiю, – озираючись на всi боки, ще тихiше зашепотiв сивий чоловiчок. – «Ізвестiя» вiд 28 березня.
– Та-ак-так! – видихнув Макар.
– Т-тих-хiш-ше-е! Т-тих-хiш-ше-е! – хрипiв Сивий, кидаючи тривожнi погляди у веселий кут, де компанiя Профа рiзалась у карти, вiдступив у прохiд нар, наче миша в нору. – Я допоможу вам.
– Як? – здивовано забасив Макар.
– Дуже вас прошу! Т-ти-ихi-ше-е! – Сивий притулив до губ маленьку долоню, знову покосився на веселий куток i витягнув iз внутрiшньоi кишенi куфайки складену газету. – Тiльки обережно. Благаю вас! Щоб ТІ не помiтили.
Макар майже вихопив iз рук Сивого газету, не зрозумiвши, кого стосуеться багатозначне обережне «ТІ»: табiрноi адмiнiстрацii чи когось iз зекiв. Перша сторiнка. Остання.
– Та не розгортайте! Не треба розгортати, – зашепотiв Сивий, розумiючи стан здорованя. Здавалося, ось-ось пiдстрибне – врiжиться головою у стелю барака. – Перша сторiнка. Лiва нижня чверть аркуша.
Перед очима Макара промайнуло зображення ордена Трудового Червоного Прапора, жирнi заголовки статей. Нарештi те, що треба:
Указ Президii Верховноi Ради СРСР
ПРО АМНІСТІЮ
У результатi змiцнення радянського суспiльства i державного ладу, пiдвищення добробуту i культурного рiвня населення…
Як не стримувався Макар, погляд рвався вниз, пропускаючи слова, що зараз його не стосувалися, слова правильнi, потрiбнi, вагомi, але якi «мовчали» про його свободу. Про вiльне життя його.
Президiя Верховноi Ради СРСР
Постановляе:
1. Звiльнити з мiсць ув’язнення… осiб, засуджених на термiн до 5 рокiв включно.
2…
– Нi-нi, не те, – ледь чутно зашепотiв Макар, пропускаючи другий пункт Указу.
3. Звiльнити з мiсць ув’язнення, незалежно вiд термiну покарання, засуджених: жiнок, якi мають дiтей вiком до 10 рокiв, i вагiтних жiнок; неповнолiтнiх вiком до 18 рокiв; чоловiкiв, старших…
Сивий не випускав з поля зору брилоподiбного новачка: той то полегшено зiтхав, то нетерпляче завмирав, то знову застигав обличчям. Лише зараз Сивий збагнув: перед ним не дорослий чоловiк, а хлопець, який тiльки-но досяг повнолiття, вiд природи надiлений ведмежою силою i билинною статурою, не зiпсований нi на волi, нi навiть тут, в ув’язненнi, де, судячи з усього, пробув недовго. В’язня зi стажем, як i новачка, бувалий зек визначае безпомилково, впiзнае за жестами, поглядом, за кольором обличчя, розмовою; досвiдчений зек новачка вираховуе миттево, як легко визначае знавець вiк коня за зубами.
Надiя освiтила обличчя Макара, очi заблищали:
4. Скоротити наполовину термiн покарання засудженим до позбавлення волi на термiн понад 5 рокiв.
Сивий почув важке зiтхання незнайомця, помiтив, як миттево згасло i застигло щойно живе обличчя, коли той пропустив 5-й пункт iз пiдпунктами а), б), в) i 6-й пункт продовжував читати далi, не поспiшаючи, наче завчав вiрш, 7-й пункт Указу:
7. Не застосовувати амнiстiю до осiб, засуджених на термiн понад 5 рокiв за контрреволюцiйнi злочини, велике розкрадання соцiалiстичноi власностi, бандитизм i навмисне вбивство.
Голова Президii Верховноi Ради СРСР К. Ворошилов
Секретар Президii Верховноi Ради СРСР М. Пегов
Москва, Кремль, 27 березня 1953 року.
Мовби не вiрячи своiм очам, Макар знову й знову перечитував 7-й пункт Указу; щоразу губи його рухалися все повiльнiше, окремi рядки УКАЗУ збiльшувалися, жирiли на очах; букви, здавалося, зiйшли з паперу, зажили самостiйним життям, перетворюючись на чавунно-залiзне хитросплетiння з грат i колючого дроту, який оперезав його з усiх бокiв:
«…ЗА КОНТРРЕВОЛЮЦІЙНІ ЗЛОЧИНИ, ВЕЛИКЕ РОЗКРАДАННЯ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ВЛАСНОСТІ, БАНДИТИЗМ І НАВМИСНЕ ВБИВСТВО».
– Амб-ба-а, – ледь чутно видихнув Макар.
Газета вислизнула з його рук. Сивий встиг пiдхопити свою безцiнну цiннiсть. Не дихаючи, Сивий згорнув i сховав газету в кишеню. Вiн деякий час дивився вслiд широкiй спинi, потiм i сам обережно вислизнув iз барака, вiдчувши щось недобре у ходi новачка. Недобре i знайоме, як тодi, коли вперше сам прочитав Указ про амнiстiю. Чотири роки в потойбiчному свiтi – це досвiд великий. Величезний досвiд. Йому й самому захотiлося пiсля слiв «…за контрреволюцiйнi злочини» кинутися на дрiт…
– …захотiлося кинутися на дрiт, – здивовано прошепотiв Сивий i вiдразу збагнув, що сусiд по нарах у несамовитому станi може вчинити будь-який необачний крок. Кiлька метрiв вiддiляли новачка вiд колючого дроту, коли Сивий зiрвався з мiсця i помчав навздогiн, вiдчуваючи провину в тому, що може трапитися.
– Стi-i-iй-те! Стояти! – Кричав, бiжучи, Сивий, не розумiючи – сам кричить чи його крик зливаеться з командою охоронця з вишки.
Із першим рокотом спареного кулемета Сивий схопив в’язня за бушлат i рвонув на себе. Пальцi прикипiли до поли – не змiг вiдпустити хлопця та вiдскочити назад, коли перед ногами закипiла й ожила вiд металу земля. Чи то вiд пострiлiв, чи то вiд крику Макар зупинився i пiсля повторного ривка впав на землю.
Кулемет замовк. Хлопець слухняно пiдвiвся, пiшов слiдом за Сивим, не чуючи нi скажено-розлюченого рику сторожових собак, нi матiрщини, змiшаноi з рiзкими словами команди. Їi вiддавали люди у формi, якi бiгли вiд вахти…
– Так не можна! У вас ще все попереду, – звично зашепотiв у вухо Сивий, нiби iх мiг хтось пiдслухати. – Подейкують, що пiсля п’ятого березня багато чого змiниться… Не може не змiнитися. Спорожнiють табори… Переконаний!
У дитячiй колонii багато й часто говорили про табiр. Юнак наслухався всiлякого, але в першi днi в дорослiй зонi його турбували не табiрнi порядки, бентежило не те, як доведеться пристосовуватися до нових умов, а ставлення зекiв до смертi вождя. Як i в колонii, багато все ще вешталося табором пригнiчених кримiнальникiв i тих, хто вiдбував термiн за п’ятдесят восьмою статтею. Тих, хто страждае пiсля смертi вождя, Макар розумiв; дивували тi, чиi обличчя свiтилися радiстю; посмiхаючись, вони задоволено терли руки й цiдили важкi, немов вiдлитi з чавуну, слова: «Нарештi дочекалися! Тепер, дивись, пiсля амнiстii доля й до нас iншим боком поверне…»
Веселi i впевненi викликали у в’язня лють. Остаточно переконався: недарма кримiнальники та адмiнiстрацiя називали покараних за п’ятдесят восьмою «враженятами». Нi-i, не враженята – вороги. Запеклi вороги, якщо зазiхають на найрiднiше i найсвятiше в життi людини… Не розумiв юнак кримiнальникiв, але полiтичних не мiг зрозумiти i поготiв, шарахався вiд них, наче вiд прокажених, стискуючи важкi кулаки-пудовики.
Лист про смерть бабусi знайшов Макара не в колонii, а в таборi. Мати писала, що бабуня померла п’ятого березня: «Почула повiдомлення по радiо, тихенько зойкнула, осiла й вiдiйшла без страждань». Джовба мимоволi зiм’яв у кулацi листа й вислизнув iз барака. Скiльки вiн себе пам’ятав, бабуня жила тихо й непомiтно; i померла старенька тихо, хоча i в такий сумно-знаменний день. Розповiдали, тут, у таборi, пiсля повiдомлення по радiо, так само зойкнувши, помер Кволий – той, хто вiдбував покарання за п’ятдесят восьмою. Жоден не зрозумiв: вiд горя вiдiйшов у iнший свiт Кволий чи вiд радостi – по-рiзному гомонiли.
4
У таборi все частiше шелестiли про амнiстiю, а в останнiй тиждень, уже не ховаючись, говорили в бараках i в робочiй зонi. Макар звикав до роботи. У новiй бригадi блатарiв виявилася жменька, проте вiн i вiд тих тримався осторонь. А вони до новачка придивлялися. У першу недiлю на лiтньому кiномайданчику до Макара пiдiйшов «Професор» – старшой урок з «асистентами» Маестро i Верблюдом. Ця трiйця всюди й завжди була разом. Табiр тримала в руках.
– Дозвольте вiдрекомендуватися, молодий чоловiче, – трохи пiднiмаючи капелюха, почав Проф.
Тi, хто бачили його вперше, i справдi думали, що перед ними вчений: ходив поважно-статечно, прямо, не поспiшаючи, з гiднiстю, а коли близько не було замполiта й Лютого помахував палицею; i обличчя в нього випещене, завжди свiжовиголене, й акуратна борiдка клинцем. Тiльки зарозумiла мова вказувала, що поважний птах ходить не в своему пiр’i, але нiхто точно не мiг сказати: через незнання Проф розмовляе з помилками та недоречно вживае окремi слова чи це особливий злодiйський шик…
– Я завiдувач кафедри суспiльно-соцлогiчних наук i людських спiввiдношень, – поправляючи капелюха, вiдрекомендувався Проф. – А це логопеди – моi учнi та послiдовники.
– Викладаемо логiку i педику…
Верблюд та Маестро «вiдрекомендувалися»: перший далеко прицiльно сплюнув, другий пiдморгнув одним оком, мовляв, знай наших…
– Як розумiете, молодий чоловiче, в цей час усi ми перебуваемо в творчому вiдрядженнi в палко улюбленому науково-дослiдному iнститутi пiдвищення квалiфiкацii. Перебування в НДІ приносить колосальну, нi з чим не зрiвняну користь, i можна лише шкодувати, що домогтися сюди вiдрядження вельми й вельми нелегко навiть для обдарованих та фантастично вiдданих науцi людей. Що можу сказати про свою кафiдру? – Проф на хвильку замислився, погладив лiвою рукою борiдку. – Робота в нас цiкава, нова й дуже перспективна. Континент цiлком набрано, та й ми особливо не поспiшаемо приймати на кафедру новачкiв. Але зараз випадково з’явилася вiльна вакансiя, i ми могли б, як виняток, iз випробувальним термiном прийняти вас до себе.
Макар мовчки слухав велеречиву, з безглуздими виразами i помилками мову Профа. У тюрмi й у колонii бачив усiляких типiв. Знав, що в зонi сила кулакiв – основне мiрило поваги до людини. Проте до такоi розмови не був готовий.
– Я бачу, молодий чоловiче, наша нетравiальна пропозицiя несподiвана й не вельми зрозумiла?! – витримавши паузу, продовжував Проф. – Тодi контурнi деталi й iншi формальностi пiдкажуть моi асистенти.
– А чого, кореш, розмовляти? Давай в нашу бригаду, – озираючись на всi боки, зашепелявив Верблюд. Його щоку до вуха перетинав глибокий шрам, вiд чого обличчя здавалося завжди усмiхненим.
«Бойовi заслуги заради науки», – зазвичай вихвалявся вiн.
– А менi i в нашiй не колеться, – буркнув Макар. Із таким, як Верблюд, почувався вiльнiше.
– Базарь, кореш, базарь. Але й ми не слiпi, – усмiхнувся Верблюд i знову далеко сплюнув крiзь стиснутi зуби, поцiливши у стiйку дерев’яноi лави. – Бачимо, гусаки-враженята не по нутру. Вражий континент розпiзнав. Молодчик. І мужики-доходяги тобi не кореша. Із тими й тими на лiсоповалi нагорбишся. Норма – вона змусить рогом упиратися. Не-ема норми – нема пайки. А без пайки – сам знаеш, недовго й дуба врiзати. Так що, пiдгрiбай, корешок, до нашого товариства. З нами швидко в люди вийдеш. Та й не скривдять.
– А я й сам нiкого не боюсь, – Макар мимоволi стиснув кулаки.
– Хвацько, молодий чоловiче. Вельми хвацько, – втрутився Проф. – Хоробрiсть завжди високо цiнувалася. Тiльки ви не враховуете деяких нуансiв. Товаришi вам пояснять, а покеда дозвольте вiдкланятися. Мене чекають. Думаю: це не остання зустрiч. – Проф ледь пiдняв капелюха, кивнув головою й поважно вiдiйшов. Остання фраза новачка переконала: сьогоднi розмова скисла – плiд не дозрiв. Про вiдступ нiхто не здогадаеться. Винними за невдалi перемовини будуть iншi.
– Не бою-юсь, – повторив Верблюд.
– Це доки Однорукий або Тигра по рогах не врiзали, – подав голос Маестро. Поруч iз Верблюдом вiн здавався справжнiм Геркулесом, хоча i був нижчим вiд Макара на голову. Маестро й пiджак носив на розмiр менший, вiд чого нитки трiскалися по швах i в дiрках виднiлися литi м’язи. – А засвiтять раз, другий…
– Це за що ж? – про Тигру-Булаха Макар наслухався ще першого дня, коли тiльки потрапив до табору. Булаха знову кинули в карцер… «Тигра! Тигра!» – немов потурбований мурашник, хвилювалася зона.
– За що? Ти чуеш, Маестро? Кореш не розумiе, за що?! – Усмiхнувся Верблюд, i шрам його кiлька разiв засiпався, наче по ньому пропустили струм. – Довiдаеться Тигра, що двох пришив – амба[7 - Амба (жаргон) – вбити (ред.).] тобi. Вiн iдейний… І вимахав, як ти. А плечима, можливо, ширшее – нi в лепень[8 - Лепень (жаргон) – пiджак (ред.).], нi в душогрiйку не ввiйде. І сила – ведмiдь позаздрить! І духовитий. Не гнеться… Думаеш, чого до шiзо[9 - Шiзо – штрафний iзолятор (ред.).] майже назавжди прописаний?
– Шiзо Тигрi – мов фраеру перша фрафочка пiсля вiдсидки: ухопився за дойки обома руками, а вiд того мiсця, що в баби нижче пупа, i для мужика, сам знаеш, солодше за мед, i поготiв не вiдiрвати…
Вiд останнiх слiв i похiтливоi усмiшки Маестро блiдi щоки Макара запалахкотiли жаром. Юнак вiдвiв погляд.
– Та ти, кореш-ш-очек, як бачимо, ще i фрафочку не ш-шупав?! – Верблюд спробував зазирнути хлопцевi в очi. – Ну т-ти-и да-а-а-е-ш…
– Ба-аба-а! – гигикнув Маестро мрiйливо.
